— Штурмбанфюрер дозволив зайти, пане шарфюрер.
Ціммерман пропустив поперед себе Смольникова і мене.
У чималому кабінеті за широким письмовим столом ми побачили офіцера з рудим коротким чубом, який саме, схилившись над шахівницею, розв’язував шахову задачу.
Ціммерман стукнув каблуками і, викинувши руку у фашистському вітанні, гаркнув:
— Хайль Гітлер!
Офіцер мовчки переставив фігуру, записав хід і тільки після того, підвівши голову, буркнув:
— Хайль!..
Ми зі Смольниковим вражено перезирнулися: перед нами сидів офіцер, якого ми добре запримітили в Хорольській ямі і якого, ідучи на добровільну смерть, луснув палицею по голові Жердін.
Ніякого сумніву — він. Власною персоною. Правда, його обличчя дещо спотворено: перенісся заліплене пластирем, під очима — синці, а на лобі красувалося довгасте садно, густо намазане йодом, — слід кийка, яким почастував його Жердін. Так, без сумніву, це був він!
Його чіпкі холодні очі спочатку довго обмацували Смольникова, а потім утупилися в мене.
— Що це за тубільці, Ганс? Ті, що ти доповідав?
— Яволь, пане штурмбанфюрер! — Ціммерман витягнувся. — Батько і син… Хлопець чудово говорить по-німецьки, а старий — шофер… Якраз те, що нам треба.
Гольбах знову пильно глянув на нас, мовчазних “тубільців”, як він висловився. Потім звернувся до мене:
— Де ти вивчив німецьку мову, юначе?
— У школі, пане штурмбанфюрер.
Ще дома Смольников розробив легенду, згідно з якою перед війною ми жили в спаленому районі, що прилягав до Хрещатика. Там тепер ні кола ні двора, ні знайомих, ні сусідів. Піди перевір…
— Ти був старанним учнем?
— Так, мені легко давалася німецька. Я люблю цю мову. Моїм учителем був німець.
— І літературу знаєш?
— Безперечно. Люблю Шіллера, Гете, Гейне… — Останнє ім’я вирвалося у мене мимоволі. Я помітив це, але пізно.
Гольбах скривився.
— Ну, Гейне приплів ти сюди даремно… Це єврей…
— Але ж він геніальний поет! Пам’ятаєте його айн фіхтенбаум штет айнзам?.. Сосна стоїть одиноко.
Штурмбанфюрер скривився ще дужче, але голос його був лагідний.
— Не будемо сперечатися. Справді, у нього, мабуть, є кілька вдалих віршів, що подобаються ось таким недосвідченим читачам, як ти, але він ворог Третього рейху, і його твори несумісні з німецьким духом націонал-соціалізму. І вони згоріли на вогнищах разом з писаниною інших ворогів рейху!
Я прикусив губу. Знайшов перед ким захищати Гейне!
Гольбах розцінив мою мовчанку інакше.
— Зрозумів?
— Зрозумів.
— От і гаразд… Ти, бачу, хлопець тямущий, і Ціммерман швидко вивіє з тебе шкідливий дух юдо-більшовизму…
— Яволь, пане штурмбанфюрер! — відгукнувся Ціммерман. — Дозвольте зачислити його на службу?
— Так, гадаю, цей юнак підійде тобі краще, ніж який-небудь старий хитрун… Тут хоча б видно все нутро. А німецьку він знає досконало.
— Дякую, пане штурмбанфюрер. А цей шофер? Жду вашої санкції.
Гольбах перевів погляд на Смольникова.
— На яких машинах їздив?
— На “емці”, на ЗІСі, на “газику”.
Я швидко перекладав.
— Німецьких марок не знаєш?
— Не доводилося їздити. Але будьте певні — опаную…
— В Червоній Армії служив?
— Ні, мав звільнення по хворобі.
— Це добре. А працювати хочеш?
— Хочу. Ми люди робочі. Як же без роботи? Та й їсти щось треба…
— Маєш рацію. Великонімеччині потрібні робочі руки. Працюй — і вона оцінить твої старання.
Смольников злегка вклонився, жодним порухом лиця не проявляючи справжніх думок і почуттів.
— Все. Можете йти! — кинув Гольбах.
Ми вийшли. Гадаючи, що шарфюрер іде слідом за нами, я не причинив дверей, і з-за них долинув сердитий голос штурмбанфюрера:
— Ціммерман, ці люди — не те, за що ми одержуємо гроші! Вони, безперечно, теж потрібні, але тільки як груба робоча сила для хатнього вжитку… А ми повинні підібрати людей для виконання особливих завдань: сьогодні я розмовляв по прямому проводу з Берліном, і полковник Штольце заявив, що ми тут ніякого чорта не робимо, облежуємо боки! Що коли найближчим часом не підберемо сотню чоловік, то він пошле нас на фронт! Ось як!.. Ясно?
— Яволь!
— Отже, за роботу! Знову зв’яжися з київським та Дарницьким таборами. Цвеккер поїде в Умань, а Вольф — у Хорол. До Нового року ми повинні дати сто чоловік. Інакше, Ціммерман, я влаштую тобі довготривале відрядження в зимові окопи на Дінці… Ти мене зрозумів?
— Яволь, гер штурмбанфюрер!
Підійшов вартовий, причинив двері, і я перестав чути подальшу їхню розмову.
Ціммерман вийшов від Гольбаха похмурий, заклопотаний.
— За мною! — кинув коротко.
Спустившись вузькими сходами на перший, напівпідвальний поверх, поминув невелику залу, де за канцелярськими столиками кілька дівчат-німкень цокотіли друкарськими машинками, і в кінці напівтемного коридора відімкнув низькі двері.
— Заходьте!
Це був, як стало зрозуміло з першого погляду, його службовий кабінет. Нічого зайвого. Двоє заґратованих вікон, високий металевий сейф, стіл, крісло, телефон, диван, стільці, вішалка, на підвіконні — графин з водою, а на протилежній від столу стіні — адміністративна карта України.
— Сідайте!..
Ми сіли.
Ціммерман, не роздягаючись і не скидаючи з голови кашкета, відімкнув сейф, дістав два невеликі бланки з печатками і підписами, сів до столу, взяв ручку.
— Папери!
Ми подали посвідчення. Ціммерман повертів перед очима, прочитав уголос по складах, як людина, яка щойно навчилася читати:
— І-ван Гри-го-ро-витш Бу-ля-то-витш… Во-ло-ди-мир І-ва-но-витш Бу-ля-то-витш… Гут!
І почав писати.
Ми полегшено зітхнули, бо переступили дуже важливий для нас поріг.
А я при цьому відзначив у думці, що німці, поряд з нелюдською жорстокістю і педантичною пунктуальністю та не менш фанатичною вірою у німецьку зверхність над іншими народами, часто-густо проявляють незрозумілу легковажність, якої не допустив би жоден радянський командир чи більш-менш освічений і досвідчений простий радянський громадянин. Чому це? Може, так увірували в свою силу й непереможність? Чи почуття тієї зверхності над “унтерменшами”, тобто “недолюдьми”, як багато хто з них називав слов’ян, засліпило їм розум?
Як би там не було, випадкова зустріч у поїзді стала у великій пригоді і під час розмови з Гольбахом, і ось тепер, при видачі таких важливих для нас окупаційних документів.
Ціммерман витер картатою хустиною спітнілого лоба, налив повну склянку води і, одним духом випивши її, сказав:
— Ці документи — кенкарти — дають вам право на проживання в Києві і вільне ходіння по місту вдень і вночі. Бо така буде ваша робота… Тебе, старий, я зараз підкину на хлібозавод — там уже жде машина. А твоє, юначе, місце роботи тут, через коридор, двері навпроти… Все зрозуміли?
— Зрозуміли.
— Жити будете… — він назвав адресу. — Там є вільна квартира, що числиться за нашим відомством. Ось вам талони на хліб та інші продукти, а також гроші в рахунок майбутньої зарплати. Розпишетесь потім, бо зараз ми поспішаємо… І вважайте, що вам у житті поталанило!
Він поклав на край столу тугу пачку радянських десяток і жмут різнобарвних талонів. З грюкотом відсунув крісло, підвівся.
— Все. Поїхали!. Час не жде!
Швидко вийшли на вулицю, сіли в “опель”. Заклопотаність не сходила з обличчя Ціммермана. Від природи любитель поговорити, він тепер уперто мовчав, міцно тримаючи руками кермо і не зводячи очей з дороги. Місто, здавалося, вимерло — лежало під снігом зруйноване, похмуре, мовчазне. Над Хрещатиком кружляли зграї вороння. Поодинокі перехожі, забачивши машину, злякано озиралися і при першій же нагоді завертали за ріг чи в під’їзд найближчого будинку.
На Повітрофлотському, біля хлібозаводу, Ціммерман висадив Смольникова, провів його через прохідну, а вийшовши, ткнув мені в руки ще м’яку теплу булочку.
— Їж! — і другу запхнув собі до рота.
Ціммерман повернув на Керосинну і зупинився біля сірого дощаного паркану.
Один погляд — і я зрозумів, що тут табір для військовополонених. Колючий дріт. Вежі з кулеметами. Солдати з вівчарками. З воріт виходить колона — чоловік вісімдесят або й сто. Зарослі, худі, потемнілі. В очах — відчай і ненависть. По боках — есесівці з автоматами і гвинтівками напоготові.
Куди ведуть? На роботу? В етап? На страту?
Ціммерман показав вартовим при вході документи, коротко кинув:
— Цей хлопець зі мною.
І ось ми в таборі, власне, в тому його відділі, де зосереджені служби — комендатура, приміщення для охорони, кухня. Сама кошара розташована далі, і звідти, як і в Хорольській ямі, долітає глухий гомін тисяч людських голосів.
Біля комендатури Ціммерман сказав:
— Почекай на мене тут!
Коли він зник у дверях будинку, я оглянувся довкола. Серце моє стиснулося — яка знайома, жахлива картина! Хіба давно і я був людиною поза законом, приреченою на повільне вмирання від голоду та холоду? Хіба давно і я отак виглядав з-за дроту, як оті нещасні, що змученими очима зараз дивляться на мене?
Я довго стояв пригнічений і приголомшений тим, що бачив перед собою, і, замислившись, не помітив, як до мене, пильно приглядаючись, наблизився вусатий чолов’яга у чорному пальті з каракулевим коміром. Пальто було добряче, але явно з чужого плеча.
— Це ти, шибенику? От не чекав! Таки потрапив туди, де й слід тобі бути! — вигукнув чолов’яга.
Я оглянувся. До мене наближався поліцай Хомка Підмогильний. Безперечно, це він! На рукаві — пов’язка, за лівим плечем — гвинтівка, а в очах — зловісна втіха. Ще б пак, така зустріч!
З несподіванки я розгубився і не знав, що відповісти. Тікати? Нікуди. Та й не втечеш: Підмогильний стрілятиме. Вступити в розмову? Викручуватись? Але як? Без сумніву, Підмогильний добре запам’ятав мене, а ще більше запам’ятав удар по голові і втрату нагана… Миттю я відчув, як завмерло серце і в грудях прокотилася неприємна холодна хвиля. Тепер я пожалів, що ми зі Смольниковим поспішно втекли, не прикінчивши його там, на вулиці…
Підмогильний підійшов майже впритул. Схопив за рукав.
— Ну, чого ж мовчиш? Мов заціпило! Чи забув, мерзотнику, як я було тебе зцапав і вів у поліцію? Де твій дружок? Де мій наган?
“Що йому відповісти? — гарячково думав я. — Все заперечувати? Не повірить, гад!.. Дременути? Не втечеш. Ген скільки тут німців і поліцаїв! Відразу схоплять!”
Позаду неждано почувся голос Ціммермана:
— Гей, досить тобі базікати! Ходімо зі мною!
— Я не базікаю. Цей добродій думає, що я втік із табору, і хоче знову запроторити мене за дріт, — сказав я, оглядаючись на шарфюрера і розуміючи, що зараз можу загинути.
Але раптом відчув, як Підмогильний випустив мій рукав. Обличчя поліцая витягнулося від збентеження і подиву, а коричневі очиці дурнувато закліпали. Видно, те, що я заговорив німецькою мовою та ще й до шарфюрера СС, страшенно вразило його і остаточно збило з пантелику.
— Що за дурниця! Геть звідси, вилупку! — гаркнув сердито Ціммерман, люто дивлячись на поліцая. — Кожне сміття корчить тут із себе пана!
Підмогильний, звичайно, не розумів по-німецьки ані в зуб ногою, однак дуже добре засвоїв словечко “век!”, тобто “геть!”. У нього не виникло ні найменшого сумніву в тому, що це універсальне слово стосується саме його особи. Прекрасно зрозумів він і те, що німець гнівається і причиною гніву є те, що він затримав цього незнайомця.
Поліцай знітився і позадкував од мене, пришелепкувато вимовляючи при цьому:
— Я що… Я нічого… Як пан каже… Може, я помилився…
— Век! — ще раз гримнув Ціммерман, а мені кивнув: — Ходімо!
Ми пішли до “кошари”, а Підмогильний підібрав поли пальта і чкурнув до гурту поліцаїв. Там зупинився, поправив на голові шапку і втупив у мене свої невеликі пронизливі очі.
Удаючи, що не помічаю його, я відвернувся, але весь час, поки ми йшли до воріт, відчував на собі той важкий допитливий погляд.
10
Квартира виявилася зовсім невеличкою — кімната і кухня на п’ятому поверсі. Кухня спільна, теж невеличка і досить брудна, занехаяна. В ній порядкувала жінка років сорока. Брови підведені, на губах — яскраво-червона помада, а на щоках — рум’яна.
— Лідія Василівна, — відрекомендувалась вона при знайомстві і зразу ж поцікавилась: — Вас тільки двоє?.. Батько і син?.. А де працюєте?
Дізнавшись, що один із нових сусідів працює на хлібозаводі, вона стала дуже ввічливою і запропонувала свою допомогу по веденню господарства.
— Та яке там у нас господарство, — намагався відкараскатися од неї Смольников, у серце якого почала западати тривога.
Та жінка відразу пішла в атаку.
— Е-е, не кажіть! І протопити треба, і води зігріти, і попрати. А буде з чого — і борщу зварити… Без жіночих рук важко вам, одиноким мужчинам…
— Звідки вам відомо, що у нас не буде жіночих рук?
— Е-е, бачу! І як одягнутий, і як доглянутий — все видно…
Довелося Смольникову здатися.
— Гаразд, Лідіє Василівно, приймаємо допомогу. Чим зможемо — допоможемо і вам. Згода?
— Згода, згода. Знайомтеся з квартирою, — тут раніше жив інженер з дружиною, — а я тим часом зігрію чаю. З морозу не завадить погрітися. А потім і грубку затопимо, якщо знайдете дровець, бо там у вас, мабуть, не дуже тепло…
У кімнаті справді було не тепло. На шибках вималювалися візерунки, все припало легким шаром пилюки. З часу евакуації господарів сюди, мабуть, окрім Лідії Василівни, ніхто не заходив. Все стояло на своїх місцях, навіть фотографії висіли на стінах. З них дивилися на нових мешканців двоє щасливих молодят. Інженер, і його дружина. Видно, тільки побралися… А жити не довелося…
— Ну от, маємо своє помешкання, — сказав Смольников. — Добре, що вибралися від старих: дуже вже були там на виду. Сусіди почали цікавитися — хто та що.
— А тут ніхто не буде?
— Думаю, крім Лідії Василівни, ніхто, — Смольников понизив голос. — Не маю сумніву, що їй уже доручено слідкувати за кожним нашим кроком і кожним словом. Так що май це на увазі і будь обережний.
— А через стіну вона не підслухає нас?
— Зараз — ні, бо залишилася на кухні, а через двоє дверей навряд чи почує що-не-будь… А взагалі, пильність і ще раз пильність. Говорити — тільки впівголоса. На провокаційні розмови не піддаватися. Де працюєш — не признавайся, скажеш — на біржі праці… Якщо Ціммерман знав про цю квартиру, то, безперечно, знає він добре і цю жіночку. В голодному і холодному місті за щедру подачку її неважко було завербувати…
— А ми не помиляємося? Може, вона чесна людина?
— Тим краще для нас… І для неї… Однак один необережний крок може коштувати нам життя! Тож будьмо пильні! А тепер коротко інформуй!
Ми сіли на дивані. Я упівголоса розповів про розмову Гольбаха з Ціммерманом, про відвідини табору військовополонених, про зустріч із Підмогильним, про відбір майже півсотні чоловік. Тут я не витримав, сказав:
— Іване Григоровичу, не можу я в чужій шкурі. Кожна чесна радянська людина плюватиме на мене, як на собаку!
Смольников обняв мене за плечі.
— Чекай, чекай! По-перше, забудь, що мене звати Іваном Григоровичем! Для тебе я тільки батько! Запам’ятай це!.. По-друге, кінець діло красить. Коли ми йшли до Ціммермана, то й гадки не мали, що зустрінемося з Гольбахом. А от зустрілися. І побачили, що це неабияке цабе! Якщо він для чогось відбирає військовополонених тут, то мені стає зрозуміло, чому він робив подорож на Лівобережжя. Напевне, займався цим самим в інших таборах… Гадаю, що і в Хорольській ямі побував також неспроста. Тільки там його таємну місію так несподівано перервав Жердін.
— Для чого ж вони вербують наших людей?
— Ось про це ми й повинні дізнатися. Чи для поліції, чи для розвідки, чи для диверсій?.. Уявляєш, в яке кубло нам пощастило проникнути? А ти кажеш — чужа шкура… Ні, синку, в цій шкурі ти можеш прислужитися Вітчизні не менше, ніж був би за штурвалом літака… Отже, давай домовимося — більше про це ні слова! Наказую тобі як старший у званні!