— Розумію, — тихо відповів я, хоча й без ентузіазму.
— А якщо розумієш — а розуміти повинен, бо ти ж людина військова, — тоді виконуй усі мої накази і вказівки! — і він перейшов на шепіт: — Перше, що ми маємо зробити, — це знешкодити Підмогильного! Уже двічі він стикається з тобою, не без підстав здогадуючись, що через тебе можна вийти на мене. Боюсь, що не сьогодні, то завтра гестапо чи поліція знатимуть цю історію… По-друге, дізнатися, для чого Ціммерман відбирає людей. І останнє — треба вияснити, чим, власне, займається Гольбах… Ось три нелегкі і дуже важливі завдання, які ми мусимо виконати! А я, крім того, шукатиму зв’язків. Мусять же бути! Ну, а тепер ходімо в кухню, бо тут мороз шастає поза плечима, а там тепліше.
Ми вийшли в кухню. Лідія Василівна зустріла нас привітно, як старих друзів.
— Ось і чай закипів. Прошу до столу. Повечеряємо. Правда, без цукру і без масла… Німці не дуже поспішають забезпечити нас продуктами. Та що ви з них хочете? Одно слово — фашисти! — І вона показала рукою на стіл.
Там стояла тарілка з вареною картоплею. Лежало три скибки чорного хліба. Стояли чашки.
— Ну, ви ще непогано живете — картопля, хліб, чай, — усміхнувся Смольников. — А якщо додати до цього мій сьогоднішній гонорар, то вечеря в нас буде зовсім непогана. Ось чим пригостили мене в офіцерській кантині, тобто їдальні!
З цими словами він витягнув з кишені пальта чотири рум’яні булочки, поклав на стіл.
Лідія Василівна сплеснула руками:
— Ох, яка розкіш! Аж не віриться, що все це ще існує на світі! Ну ж, прошу, прошу! Сідайте!
Ми скинули пальта, помили руки і сіли до столу.
11
З дому вийшли рівно о восьмій вечора. Час був не пізній, але над містом уже стояла густа зимова ніч, без місяця, без зірок. На вулицях — жодного перехожого. Поскрипує під ногами сніг, і тугий вітрець, що прилітає із задніпрянських степових просторів, морозяним вогнем обпікає обличчя.
Йшли швидко, мовчки. Патрулів не боялися, бо мали надійні документи. Однак домовилися, що, коли патруль надумає вчинити обшук, Смольников стрілятиме, а я, відповідно до обстановки, або допомагатиму йому, або тікатиму.
Моє серце билося прискорено. Мене непокоїла відсутність зброї. Один наган на двох — занадто мало! Що відчував у той час Смольников — не знаю. Він підняв комір, утягнув у нього голову і мовчки крокував суворими безлюдними вулицями нічного Києва.
План операції був простий. Ішли прямо на квартиру до Підмогильного. Іншого виходу не було. Боялися, що й так спізнилися і Підмогильний встиг повідомити кого слід. Однак жевріла надія: а може, не встиг? Тоді знищення зрадника забезпечувало нас від провалу і смертельної небезпеки.
На розі Обсерваторної зупинив патруль — підстаркуватий, судячи з голосу, фельдфебель і солдат. Наставили карабіни.
— Аусвайс!
Кенкарти, видані Ціммерманом, не викликали ніяких зауважень. Присвітивши ліхтариком, фельдфебель мовчки подивився, повернув.
— Век!
Ми полегшено зітхнули і прискорили крок.
На вулиці, біля будинку поліцая, уважно оглянулися. Ніде нічого підозрілого. Густа темрява. Тиша. Кучугури снігу.
Смольников витягнув із-за пазухи наган.
— Ходімо.
Шмигнули у вузьке підворіття. У дворі теж нікого. Тільки шумлять, потріскуючи обмерзлими верховіттями, старі високі тополі. Смольников знав тут кожен камінь, кожне дерево, тому, виждавши якусь хвилину і пересвідчившись, що ніщо нам не загрожує, не роздумуючи відчинив знайомі двері. На сходах було темно, та Смольников швидко збіг на третій поверх.
Я ледве встигав за ним.
— Тут! — шепнув Смольников, переводячи дух. — Стукай і по-німецькому вимагай відчинити!
Я затарабанив кулаком у двері.
Довго ніхто не озивався. В усьому будинку, здавалося, не було жодної живої душі.
Я затарабанив дужче і по-німецьки гукнув:
— Відчиняй!
В ту ж мить із-за дверей почувся переляканий голос:
— Хто там?
— Гестапо! Відчиняй, брудна свиня! Чого вичікуєш!
Підмогильний не поспішав відчиняти. Мовчав, щось розмірковуючи. Потім перепитав:
— Це справді гестапо?
— Так, це гестапо! Ферфлюктер гунд!
— Що вам треба?
— Там побачиш! Відчиняй! Гадаєш, ми будемо розмовляти через замкнені двері?
Підмогильний брязнув засувом.
— Ну, коли гестапо — заходьте…
Двері прочинилися, і поліцай у вузеньку щілинку намагався розпізнати несподіваних гостей. Він був стурбований, наляканий. З гестапівцями не жартують!
Смольников швидко всунув у щілину ногу, а я натиснув плечем на двері. Підмогильний відступив назад.
Слабке світло гасової лампи, що проникало в коридор, раптом освітило волохаті шапки відвідувачів, і Підмогильний, зрозумівши, що перед ним не гестапівці, з жахом запитав:
— Хто це?
Смольников підніс йому до самих очей нагана.
— Мовчи! Бо стріляю без попередження! Веди в кімнату!
Я швидко причинив двері і грюкнув засувом.
Ми ввійшли до чималої кімнати, захаращеної меблями й чемоданами. На столі — лампа. Вікна завішані байковими ковдрами. Крім господаря, нікого.
Підмогильний миттю упізнав нас обох — і Смольникова і мене. Жах спотворив його обличчя. Воно враз покрилося смертельною блідістю. Очі округлилися, нижня щелепа затремтіла. Він обіперся рукою об стіл, а потім у знемозі сів на стілець.
— В-ви? П-пане Смольников?.. З-звідки?..
— Я тобі не пан.
— П-пробачте… Б-безперечно… Я хотів с-казати, т-т-товаришу… — безглуздо белькотів поліцай.
— Тим більше, ти мені не товариш! — відрізав Смольников і, не випускаючи з руки нагана, сів насупроти. — Де зброя?
Підмогильний повів оком у куток. Там, за шафою, стояла рушниця. Я взяв клацнув затвором, викинув патрон і обойму.
— Це все? — спитав Смольников.
Підмогильний покосився на чорну цівку нагана, судорожно проковтнув клубок слини, кивнув у бік столу.
— Тут…
Смольников лівою рукою відсунув шухляду, намацав у ній холодну рукоятку. Навіть не дивлячись, по одному дотику, визначив — пістолет системи “ТТ”, якими були озброєні радянські командири. Зважив на долоні, поклав у кишеню.
— А тепер поговоримо по душах, Підмогильний. Скажи, де твоя сім’я? Пам’ятаю, у тебе була дружина і двоє дітей? — запитав Смольников.
— Була… Поїхала на село… До батьків… І дітей забрала…
— Чому ж так? Чи німецька влада не забезпечує поліцаїв пайком?
— Забезпечує… Але ні вона, ні діти того пайка не захотіли їсти, — Підмогильний це сказав зовсім тихо і похилив голову.
— Отже, Марія Степанівна не захотіла їсти. І діти теж. Спасибі, що сказав, а то я і про них подумав погано. — Смольников полегшено зітхнув. — Вона була, пам’ятаю, гарною, душевною людиною, такою і залишилася. Це добре!.. Ну, а ти їси німецький хліб?
— Хліб наш…
— Звичайно. Тільки із фашистських рук!
Підмогильний мовчав.
— Ти розумієш, чого ми до тебе прийшли?
— Здається, розумію… Але повірте мені, добродію Смольников, я ж не сам, не по добрій волі… Мене примусили піти в поліцію… Їй-богу!..
— А шкурою бути примусили теж?
— Туди тільки попадись… мимоволі станеш…
— Не бреши! Чесна людина куди б не потрапила — в тюрму чи в поліцію — передусім залишається порядною людиною. А ти…
— А я що?
— Ти виродок, зрадник, негідник! І для тебе кара одна — смерть! Ти краще за нас знаєш свої провини!
Підмогильний якусь мить безтямно дивився на Смольникова, а потім, з гуркотом відсунувши стільця, упав на коліна і через стіл, майже торкаючись його підборіддям, почав швидко, захлинаючись і чомусь пошепки говорити:
— Іване Григоровичу… Іване Григоровичу… Пощадіть… Винен я… Каюсь… Винен перед вами… І перед народом… Чорт попутав… Але клянуся всім святим… дітьми… жінкою… що більше не буду… Я не знаю, як переконати вас, що говорю щиро, правдиво… Але повірте мені… єдиний раз… Зроблю усе, що накажете… Хочете — ноги поцілую… руки цілуватиму… тільки не вбивайте!..
Він заплакав, поклавши голову на стіл і здригаючись усім тілом.
Смольников глянув на мене. Йому, як і мені, було гидко дивитися, як плазує зараз ця людина, вимолюючи для себе пощади, як викручується, мов вуж, намагаючись вислизнути з рук. Яким ягнятком прикидається! Та яким вовком він накинувся на мене і тут, у себе в будинку, і в таборі на Керосинній, з якою ненавистю говорив про сусіда-комісара! Тільки дозволь йому вивернутися — і пощади від нього не жди!
Мовчанка затяглася і була така сувора, що Підмогильний перестав плакати. Підвів голову.
— Не вірите?
— Ні, — коротко відповів Смольников.
Поліцаєві очі блиснули.
— Ну й чорт з вами! Ненавиджу!
Він раптом перевернув стола, і з нього з брязкотом посипався брудний посуд. Гасова лампа розбилася й потухла.
В ту ж мить Смольников двічі вистрілив. Підмогильний охнув і важко грюкнувся на підлогу.
Я чиркнув сірником — поліцай був мертвий.
— Залишимо його тут?
— Безперечно. Не тягнути ж на кладовище!
— А рушницю?
— Теж залишимо. Нам вона ні до чого… Ходімо!
Ми вийшли з квартири і щільно причинили за собою двері. Було темно. В будинку стояла німа тиша.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
1
Спрага!
Ні голод, ні зубний біль, ні побої, ні холод, ні спека — ніщо не дорівняється з муками, яких зазнає людина від спраги. Це страшне почуття всесильне, наростає з кожною годиною і доводить до божевілля.
Спрага. її вже несила було терпіти. Цілком випадковий ешелон, на який у поспіху, рятуючись, стрибнули втікачі, подовгу стояв майже на кожній станції, пропускаючи поперед себе більш важливі поїзди. І десь під ранок вони обоє відчули, що так їхати далі не зможуть. В грудях пекло вогнем, у горлі і в роті пересохло. Хотілося махнути на все, піти до вокзалу, знайти кран — і пити, пити, пити…
Особливо мучилася Таня. Кілька разів вона поривалася зіскочити на землю, але Володя не пускав.
— Зачекай! Не тут! Виберемо безпечну хвилину на великій станції, де ми не так будемо помітні!
Зійшли вранці в Наумбурзі. Там по широкому лузі петляла срібляста річка, то наближаючись, то віддаляючись від залізниці. Пахло луговою вологістю, духмяними квітами і молодою отавою.
Зістрибнувши з поїзда, втікачі відразу шуснули в кущі. Пробиралися навпростець. Вдалині, десь за кілометр, біліли крейдяні горби, в долинах між ними червоніли черепичні дахи хуторів, а над кучерявими заростями і неоглядним морем трави шугали веселі зграї ранкового птаства.
Ось і річка!
Останні сто чи двісті кроків просто бігли. Берег низький, трав’янистий, і втікачі, попадавши на нього, припали до води. Пили довго, жадібно, донесхочу. Потім роззулися, залізли по коліна в воду, вмилися і аж тоді відчули, як стихає, пригасає пекельний вогонь, що нестерпно палив їх цілу ніч.
Після того вилізли на берег, полягали на теплій траві і враз поснули.
Прокинулися, коли сонце стояло в зеніті. Навколо панувала тиша. Десь басовито гудів джміль, та з кущів тонко озивалася якась пташка: цінь-цінь-цінь!..
— Що будемо робити? — запитав Володя.
Хоча він був старший, зверхності не проявляв.
Таня сполоснула водою обличчя, зробила кілька ковтків. У своєму хлоп’ячому одязі вона скидалася на підлітка, що одягнув батьківський костюм.
— Їсти хочеться, аж душа болить! Гадаю, перш ніж сідати знову на поїзд, треба чимось підкріпитися. Хтозна, скільки ще доведеться їхати…
— Так, до кордону з колишньою Польщею далеко, — погодився Володя. — Наумбург, наскільки я пам’ятаю карту, знаходиться на південний захід від Лейпціга, на річці… чекай… чекай… здається, Заале… Так, Заале… Отже, ми знаходимося в Центральній Німеччині… Ні, без їжі і без невеликого запасу води в таку далеку дорогу, як ми щойно переконалися, вирушати небезпечно.
— Що ж ти пропонуєш?
— Перебратися на той бік і пошукати в полі чи в садах чого-небудь їстівного — яблук, груш, моркви чи гороху. На що натрапимо…
— Гаразд. Тоді заховайся, будь ласка, в кущах, я попливу перша, — сказала Таня, зніяковіло опускаючи очі.
Володя мовчки шуснув у густі зарості.
Таня роздяглася, нав’язала на голову одяг, щоб не змокнув, і плавом перебралася на лівий берег, порослий верболозом і калиною.
Поки вона в кущах одягалася, переплив і Володя.
Тільки тут, із закруту річки, побачили, що трохи вище по течії старик-німець у зеленому капелюсі з пером на невеликому дощаному човні переправляє пасажирів — молоду жінку з хлопчиком. Навіть здалеку було видно, як, виходячи з човна, жінка поклала в протягнуту руку старого кілька дрібних монет.
Така мирна картина! Тиха річка Заале, примітивний, дідівський пором — трос, перекинутий з одного берега на другий і прив’язаний до вбитих у землю кілків, почорнілий від часу човен, старий у білій сорочці без комірця, з закачаними рукавами, у чорній жилетці і миловидна білява жінка з хлоп’ям… І ніякої тобі війни, що охопила майже всю Європу, — ні пострілів, ні бомб, ні завивання літаків, ні колючого дроту, що відгородив тисячі й тисячі людей — чоловіків, жінок, дітей — від усього світу, ні охоронців з собаками. Здається, підійди поговори з ними, як людина з людиною, розпитай дорогу, попроси що-небудь попоїсти… Та ба! Не підійдеш! Бо ти, як загнаний звір, боїшся усього і всіх, навіть цих мирних на вигляд людей. Бо не знаєш, чи не кинуться вони в поліцію або в гестапо та не повідомлять, що бачили якихось підозрілих, і чи не влаштують потім ті дорослі дужі чоловіки, одягнуті в мундири й озброєні карабінами й автоматами, справжню облаву на тебе… Війна! Вона не тільки на вогневому рубежі фронтів, вона у серці й свідомості кожної людини. І перш ніж підійти до когось, розпитати, відкрити душу, треба знати, хто перед тобою — друг чи ворог? На фронті це розв’язується просто: всіх, хто у ворожій уніформі, вбивай, знищуй, бери в полон… А тут ніби й війни немає, але ненависть і страх переповнюють серця, змушують вести часто невидиму, зовні непомітну, але не менш жорстоку боротьбу, що закінчується, як правило, безкомпромісно: життя або смерть!
Втікачі давно все це знали. Однак зараз, на березі тихої річки, спостерігаючи мирну картину чужого життя, відчули, які вони одинокі на цій землі. Бо повинні боятися всіх — навіть старих, жінок, дітей. Інакше — знову неволя, знову голод, побої, знищення!
Пробравшись кущами до крейдяної гори, звернули ліворуч і вийшли на звивисту ґрунтову дорогу. Поминули чималий хутір, обсаджений високими гіллястими осокорами, й опинилися в полі. Ніде нікого. Озимі й ранні ярові вже зібрано й звезено до стодол. А для пізніх не настав ще час. Тому сміливо рушили до жовто-зеленої смужки, що яскраво виділялася серед скошених нив.
Це була морква. Червона, свіжа, соковита.
Нарвали цілий оберемок, обрізали гичку, набили повен рюкзак, а потім усілися й заходилися їсти.
— Ну, як? — запитав Володя, хрумаючи, мов заєць.
Таня усміхнулася.
— Ситі, звичайно, не будемо, однак з голоду не помремо.
Коли поверталися назад, збилися з дороги і потрапили не до річки, а до маєтку, який бачили здаля. Попід осокорами бігав хлопчина років десяти—дванадцяти і, стукаючи палицею по стовбурах, задирав угору голову і гукав:
— Агей, кляті! Геть! Геть!
Володя зупинився.
— Ти чуєш, Таню? Та це ж наш хлопчина!
Вони підійшли ближче. Хлопчина сторожко глянув на незнайомців.
— Ти хто такий? — спитав Володя. — Звідки? З України?
Почувши рідну мову, хлопчина полегшено зітхнув. Усміхнувся.
— Так. З Волині.
— Що ж ти тут робиш?
— Граків ганяю. Хазяїн примусив. Бо жеруть усе, що бачать.
На деревах справді чорніли гнізда і сиділи сотні добре вгодованих птахів. Видно, їм жилося непогано: на відкритому току стояли скирти хліба, довкола дозрівали соняшники, а в полі теж було повно різних злаків.
— З ким же ти тут?
— З батьком і мамою.
— Де ж вони?
— На фільварку. Попорали худобу і відпочивають. Сьогодні ж неділя.