Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена 7 стр.

– Все не все, а рівно стільки, щоби була мотивація віддати тобі всі ключики, що в мене є, аби знайти твою культурну спадщину.

– Гаразд, – знизав плечима він. – Пішли.

– Пішли.

Редька трохи розгубилася від того, що він не став, як у фільмах про ковбоїв, торгуватися за відсоток від скарбу. Мовляв, їй п’ятнадцять, йому вісімдесят п’ять – пристав на половину, хоч Редька би зійшлася і на тридцяти своїх. Ну, але гаразд так гаразд. Зрештою, завжди можна буде спробувати фігурно з’їхати, якщо там якийсь пшик, а не скарби з кольєм шарлоти.

Більше їй нічого не вдалося з нього витягти, та він, здається, й справді не багато більше за неї знав. Ті ж розмиті знаки і дивні послання, ще менше конкретики, ніж надходило їй.

На індійське консульство – хоч це й транзитна країна на їхньому шляху, ліпше напровсяк візу мати (аеропорт там зірвуть, чи смог буде, чи срачка нападе, чи російських туристів засилля в терміналі, – куди ж тоді бігти?) – пішло години дві. Редька в таке диво не могла повірити, до того ж серце вперто тьохкало при згадці про Ґоа й зростанні шансу туди втрапити. Відтак вони доста оперативно купили куртку, термобілизну, спальник і великий наплічник для Редьки в спеціалізованому магазині, там же знайшлися секонд-генд трекінгові буци за 50 євро замість нових за 200 (Редьку не полишала думка, що вони їй все одно в Ґоа не знадобляться, то нащо платити за дурне?). У Дордже більшість спорядження вже була, він купив лише новий примус.

– Старий загинув разом із наметом. Підігрівали собі лігво на рок-фестивалі мої дорогі товариші. Добре, що самі під свого Мериліна Менсона не згоріли.

Редька утрималася від коментаря про власні фестивальні будні.

Щоби скоротати час до пізнього літака, вони ще трохи побродили порожніми вулицями (східні німці якось заповзято останнім часом виїздили на Захід у пошуках кращої долі), пообідали в порожньому паназійському ресторанчику, купили три книжки для Дордже і одну для Редьки, похрумтіли мигдалевим печивом із паперових торбинок (Редька повитирала жирну руку об Дордже, поплескавши його по плечі) й нарешті зайшли до Дордже додому, аби він зібрав манатки.

– Аскетично тут у тебе, – оглянула Редька його мансарду з вузькою бамбетлею, вкритою бозна-звідки взятим явно гуцульським коциком, зі столом для комп’ютера, складним курильним пристосуванням і двома книжковими полицями на стіні.

– Малувато книжечок, – додала вона.

– То просто видимість. За цими полицями вхід у бібліотеку на двісті квадратних метрів.

– Ну так, звичайно. Підземний хід в Альбертіну з ліфтом у бібліотеку Вернадського. Там, кажуть, всі горішні поверхи творами Леніна забиті…

– Де це – бібліотека Вернадського?

– У Києві. Поведу тебе туда. Зразу після цирку й зоопарку.

– Ой фак! – схопився раптом Дордже. – Почекай!

Він прожогом кинувся геть із помешкання, не прикривши дверей. Редька повільно рушила за ним. Дордже уже шарудів ключем у замку сусідньої мансарди. Тільки-но він відкрив двері, як їдкий котячий запах бехнув Редьці в носа, аж вона закашлялася й закрила ніс і рот рукавом нової куртки.

– Фу!

– Не фу, а сім котів! – Дордже вже діловито прямував углиб сусідської квартири.

– Сім котів і сім тисяч книг… – присвиснула Редька, зайшовши вслід за ним і опинившись-таки в неосяжній бібліотеці.

– Помнож на два! – долинав голос Дордже. – Хоча він і не веде достеменного реєстру.

– Хто – він?

– А-а… мій сусід. Він поїхав десь – у східну Африку, здається – лишив мені своїх котів і свої книжки. – Дордже вже бігав із якимсь аерозолем у руках. – Це – (пш-ш-ш-ш) – від книжкових червів.

Тут черви, чи, точніше, коти, почали звідусіль виникати. Дивно, що їх було лише сім. Білий – пухнастий, чорний – товстий, рудий – безхвостий, смугастий – одноокий, триколірна – охайна, лисий – тремтячий, кавовий – з одним чорним вухом.

– Назбирав їх старий, де тільки міг. Ні одного не купляв – всіх рятував чи звідкілясь привозив.

– Угу. Мій старий теж котолюб. Одного, лисого такого, навіть у відрядження з собою щоразу пер – мене би взяв хоч раз… – Редька на секунду спохмурніла, але тут же стрепенулася: – А у мене на них із дитинства алергія – от і ще одна додаткова причина не жити з татом.

– Гм, – сказав Дордже.

– Але нічо – зараз наче вивітрилося. Живу ж і не чхаю. І не сонлива – не гальмую наче.

– Та? Може, ще не до кінця вивітрилося? – коли Дордже підйобував когось, він не посміхався криво, як Соня, а стурбовано дивився в очі. Від цього ефект більшав.

– Та йди ти! – нарешті второпала Редька.

Він іще поміняв численні котячі туалети, підсипав корму і підлив води.

– А хто за ними гляне, коли й ти поїдеш?

– Котячий бог.

– Котячий бог?

– Котячий бог. І соціальні служби.

Він справді кудись подзвонив, говорячи німецькою, відтак запакував котячий ключ у паперовий конверт, вибіг надвір і повернувся в мансарду за десять хвилин. Редька за цей час встигла вивчити пом’яту копію гравюри над бамбетлею. На ній чи то спав, чи то вмер якийсь чолов’яга у фригійському клобуці (так Редьці здалося), а над ним голосила, здійнявши руки, жінка.

– Це що, смерть алхіміка? – Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. – Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? – Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.

– Не зовсім. – Дордже пакувався, не дивлячись на картину. – Насправді – тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку – це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…

Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього трекінг-капцями, зачиняв свою мансарду, Редька втягла носом повітря з-під сусідових дверей. Як не дивно, котятини не вчувалося, хіба якийсь щемливий запах тютюну і книг…

– А як він виглядає, той твій пан Коцький? – запитала зненацька вона.

– Та так як ти.

– Що? В сенсі?…

– Типовий фріц такий. На танку.

11

Дордже пошарудів ключем у поштовій скриньці, перш ніж вийти з під’їзду. Йому до ніг вивалилася купа рекламних роздруківок. Мудрі сусіди понаклеювали на свої скрині щось типу «Keine Werbung, bitte», але навряд чи то і їм допомагало. В Києві б ще й потрощили ту скриню в праведному гніві рекламного агента.

– О, видиш. Щось таки й пришло. – Дордже сягнув по конверт у середині купи. – З банку? Дивно. Та ше й тобі.

Редька вже нічому тут не дивувалася. Відкрила конверт. Дістала з нього банківську картку й ще один конвертик із пін-кодом.

– Ну і харашо.

Малюнок на картці змусив Редьку посміхнутися – мультяшні коти нахабно посміхалися з цього банківського артефакту «молодіжної програми». Рівно сім дурнуватих пик із німбами. Пін-код був простий як двері: 7278. Легко запам’ятати. Цифри ці їй наче щось нагадували, але що – не було часу копирсатися в асоціаціях.

У Редьки тут же з’явився план «Б». Простий і не надто захланний. Якщо на картці щось таки є, хутко зняти весь кеш (бо мало що – заблокують там, передумають), чемно долетіти з Дордже до Делі, випити з ним кави в аеропорту, поцьомати в щічку й сісти на перший же рейс до Ґоа.

«А далі наші шляхи розійдуться…» – подумки репетирувала вона фразу, знов уявляючи себе персонажем Клінта Іствуда. Треба буде навчитися правильно примружувати очі – так, аби скидатися на ковбоя, а не на стандартну глянцеву надувну крихітку.

Поки Дордже ходив в аеропортові безмитні скарбниці за випивкою в пластиковій пляшці, Редька хутко зняла з картки стільки грошей, скільки дозволяв не вельми щедрий ліміт.

– Ну, вже ліпше, ніж нічого…

Політ тривав десь сім годин. Редька наїлася сірих овочів, сірого м’яса, напилася рідкої літакової кави і страждала. Дордже напився купленого в дьюті-фрі віскі й проспав гидкий обід голландських авіаліній.

Щоби приспати буйних пасажирів, у літаках ледь підвищують температуру. Щоби остаточно пасажирів пробудити, температуру в салоні різко знижують.

– Підараси, – цокотіла зубами Редька. – Шо вилупилася? – риторично поцікавилася вона в зубатої й цибатої голландської стюардеси.

Та у відповідь і не спробувала посміхнутися. Їм, видно, зовсім кепсько платять.

– Вставай. Ти Пакістан проспав, – позіхнула Редька.

Дордже прокинувся вже десь аж після паспортного контролю. Надворі стояла глупа ніч і тривав ремонт. Офіси авіаліній було зачинено до восьмої ранку.

– Ну що – гуляємо тут чи покатаємось на рікші?

Редька роззиралася в пошуках кави.

– Та все одно. Скільки у нас часу тут, годин шість? – Редька нічим не видавала, що перед від’їздом ще з місяць тому в Києві вивчила напам’ять розклад літаків до Ґоа. Літало їх аж четверо щодня. Те, що за нею раптом стежать, може, й відгонило для Редьки параноєю, а все ж не викликало більше сумнівів. Ґоа, гашиш і гроші – три «ге» були близькими як ніколи. І як ніколи легко було облажатися.

Вирішили не катати наплічники містом і, засмутивши парочку таксистів на «амбасадорах» і надзвичайно прекрасного в очах Редьки моторікшу-сікха в жовтому тюрбані з молочною бородою, пішли коротати решту ночі в цілодобовому ресторанчику біля платної зали очікування.

– Схоже на вокзал у Харкові десь, але диванчики зручніші.

У європейського Дордже, либонь, було значно більше приводів для культурного шоку, але він промовчав.

Редька замовила собі велике пиво Kingfisher (розмір пляшки несказанно її потішив), а Дордже взяв порцію місцевого віскі й героїчно її спожив.

– Ну як? – поцікавилася Редька, замовивши страву з розділу «суп» і страву з розділу «курка», попросивши зробити все гострим, як для своїх.

– Гидко і дешево, – знизав плечима Дордже. – Хоча, мабуть, ця характеристика частенько спливатиме у цих краях.

– Не знаю. Пиво нормальне і дорожче, ніж у нас. Десять гривень на наші гроші, чи шо.

Їжа виявилася напрочуд доброю. А от американські долари і старосвітські євро тут чомусь не приймали.

– Не проблема, – витер серветкою губи Дордже, – бери свою картку, дуй у банкомат. Зніми рупії. Чи обмінник якийсь працює – але там відсотки ще більші, здається. Глянеш. А потім я теж піду, покурю.

Редька пополотніла, як спіймана на гарячому дружина, що витратила чоловікову зарплатню на відвідини тренінгу «Как улучшить сєбя і свой брак».

Вона хутко зважила свої шанси. Дордже був у курсі картки і того, для чого на ній були гроші, в принципі, теж. Редька про цю причинно-наслідкову біду задумуватися не хотіла. Або їй зараз доведеться щось плести йому про те, для чого на руках лише кеш, або:

– Добре, зараз сходжу. Ось тобі напровсяк чудо-папірець. Раптом не вернуся. – Редька зробила комічно-страшні очі й поклала в кишеню сорочки Дордже кілька зіжмаканих сотенних банкнот. Він не надав цьому значення.

– Повертайся.

Редька пішла задоволена своєю щедрістю й горда аскетичністю – наплічник лишився в ресторані, з собою в неї був тільки паспорт і гроші, набір-мрія вільної людини. Нею себе вже майже відчувала Редька, заспокоївши совість двома сотнями чайових для хлопчика з бібліотеки. Який там скарб, яка спадщина, які гори? Що за утопії для малих дітей? Завтра зранку вона першим же рейсом звідси звалить, а до ранку десь буде кататися, щоби він не знайшов її бува в аеропорті, а потім викине мобільний в океан і не загляне в Інтернет доти, доки вистачить їй грошей у Ґоа…

Казна-чого Редька таки запхала картку в банкомат. Ввела пін-код, байдуже прочитала повідомлення про те, що помилка незрозуміла і слід зв’язатися з банком.

У кишені раптом дзенькнула каструля – з таким звуком їй надходили sms. Редька дістала телефон, аби востаннє прочитати привіт від оператора й – пес із ним, з океаном – подарувати цей бісовий телефон першому ж жебракові, що жебратиме вночі. Але sms прийшов із номеру, складеного зі щойно набраних цифр.

Повідомлення перервано.

Редька нервово покусувала кутикулу на великих пальцях, намотуючи кола залою прильоту, куди її, трохи повагавшись, пустили охоронці, з огляду на білу пику і нахабний її вираз. Нарешті прийшов другий шматок тексту:

– And so on, он енд он, соу кам он… – буркнула Редька. – Так і уявляю, як базарна відьма – і вже, курва, для різноманітності англійською – читає цей реп, викидаючи у натовп фанатів по свинячому вухові. Заїбали.

Дордже стояв на вулиці й курив. Обидва наплічники були з ним.

– Я розплатився. Індуси самі сказали, що обмінки не працюють.

– І з банкоматами бувають лажі… – підхопила Редька. – Маєш сигарету?

Темні, як делійська ніч, аеропортові поліцейські зацікавлено розглядали скуйовджену дівчинку з цигарками. На бейджах двох із них були прізвища Сінг.

– Дивно, – сказала Редька, – мені колись казали, що прізвище Сінг значить Лев і буває лише у найвищих каст.

– А чим не заняття для найвищої касти – працювати в аеропорті? Перевіряєш всіх, щоби, бува, якийсь недостойний не прокрався в небо.

12

У Редьки з дитинства було два улюблених заняття – поїсти і поспати. І тільки вони були взаємозамінними, будь-яка з доступних земних альтернатив не проходила. Тому, коли стюардеса наступного рейсу роздавала пасажирам сніданок, Редька, хоч і не була голодною, все ж пролупила очі й навіть розгледіла в ілюмінатор вершини гір, котрі з їх чорнотою, що мережала білосніжні льодові шапки, важко було сплутати з рядовими хмарами.

– То вже Еверест? – спитала вона в сплячого Дордже.

– Енурез, – буркнув він. – Дай поспати хоч із півгодини.

Відразу за паспортним контролем на них чекала дівчина в формі працівниці авіаліній, якими вони летіли. Дівчина нервово посміхалася й тримала табличку з Редьчиним прізвищем. Редька не знала, підходити, чи ні. Нарешті не витримав Дордже і сам підійшов до хостеси. Вона, зітхнувши з полегшенням, швидко впхала йому в руки жовтавого конвертика й, ні слова не кажучи, так само швидко вшилася.

Редька вже знала, що там, імовірно, є. Тож дозволила подивуватися Дордже.

Цього разу карточні циферки злегка розчарували Редьку – якісь ні в тин, ні в двері – 7395. Спробуй запам’ятай.

– Здається, містика скінчилась, – зітхнула Редька, втім не без певного полегшення мацаючи класичні опуклі цифри на цій класичній Visa Card. Ні тобі котиків, ні привітів від баби-яги з м’ясного ринку.

– З карточкою точно. Ця би вже мусила працювати всюди. І не надумуй собі зайвого, моя забобонна піцо-скутерка.

Редька аж застигла від такого нахабства.

– Ти що, ботан – ващє оборзів?

– Я – ні. Не вобщє. Помогти рюкзак натягнути? Але, якщо хочеш містики, – вона ще навіть не почалася.

13

Поки вони тряслися в запилюженому брезенті коробочки-таксі, що везла їх з аеропорту в той район міста, де, на думку таксиста, слід було жити іноземцям, Редьчині думки крутились довкола тата.

«Цікаво таки, де він шляється. І як йому – якщо це все він, звісно, підлаштовує – вдається таке робити? Так чи інакше, оцей весь хаос, що раптом постав навколо, з цими вересками мопедів і машин, поламаними автобусами, волами, що тягнуть труби, дурнуватими рекламами і школярками, що цнотливо прикриваються білими хусточками від всюдисущого смогу, має в собі більше життя, ніж “сталічная жизнь Кієва”. Не сумую нітрохи, пострадянська понтова провінціє…»

Редька вперше збагнула, як же сильно її дістало місто, в якому пройшло фактично все її свідоме життя. Певно, по-іншому і бути не могло. Остогидлі речі треба без жалю викидати, як зіпсуте м’ясо з вимкненого холодильника, хоч би скільки ти за нього не заплатив, коли було свіже. Так що підводних причин на все це, що негадано з нею почалось, вистачало. До того ж раптом їй пощастить якось зустріти свого головного родича, і він таки розкаже, що це все значить?