Місце, в яке їх привіз завзятий таксист, називалося Golden Dragon Palace і було страшнішим за туалет у пеклі. Редька з Дордже оглянули його для проформи, ввічливо подякували за увагу, дали таксистові близько трьох доларів і, не дивлячись на його протести й вимагання подвоєної суми, вдягли на спини наплічники й побрели шукати місця ночівлі пішки. Поки вони вибрели на невеличкий семиєвровий Green Garden з охайними кімнатами й гостинними господарями, встигли втомитися до півсмерті, й увесь ясний день проспали, не знімаючи одягу, поверх заквітчаних коциків на ліжках.
Коли ледве-ледве прокинулися, надворі було темніше, ніж у полярну ніч. На годиннику, втім, ще не було й восьми.
Електрику, як пояснила хазяйка ґест-хаузу, тут планово й позапланово вимикають двічі на день, а так усе в нормі. Хочете чаю? Можна й пізніше. Сходіть поїжте, поки не закрито все.
– Ось вам ліхтарики. – Вона щедро вручила їм дві китайські запальнички, рожеву й блакитну, дівчинці й хлопчику, з мікроскопічними ліхтариками на кінцях. Редька з Дордже й заперечити не встигли, що в них є свої, нормальні. Зрештою, знадобляться ще. Кинули до кишень і побрели, сонні, на «барні лови».
Місто тут, хоч і столиця, лягало спати швидко. Ще з годину тому на цегляних вуличках верещало, варилося й продавалося, а тепер таке враження, наче останні люди покинули їх зо півтисячоліття тому. Хіба сміття по собі лишили і кілька вічно тліючих багать. Поодинокі паршиві корови сонно щось ремиґали собі, якась на ногах, якась уже лежачи. Дотлівали куріння древнім божествам по старих і нових каплицях, кам’яні Ґанеші, Шіви, Дурґи, вимащені червоним шафраном, посипані рисом і пелюстками, байдуже дивилися в темряву. Повз них хіба зрідка пробігав худий голодний пес чи пролітав одинокий целофановий кульок. Цеглу середньовічних стін місцями порозгризали гілки і стовбури дерев, що тепер собі хижо полювали на нечасті в цих туманах зорі.
Єдиним півживим місцем була якраз вуличка з напівлегальними борделями і барами, де кучкувалися під гудіння електрогенераторів, в основному, іноземці. Коли була електрика, тут зазвичай волав який-небудь рок сімдесятих, а так тільки мультинаціональна мова і дзвін скла.
Редька з Дордже були голодні, як вовки. Принаймні Редька. Взяла собі добре знайомих вегетаріанських момо й, подумавши, баранину карі. Редька пила пиво. Дордже – принципово, чи що – знову вибрав місцеву важку артилерію. Цього разу ром.
Коли відмовив у послугах і генератор, клієнтам на столи принесли свічки. Редька розглядала у відблисках полум’я обличчя Дордже. Вперше за весь час воно здалось їй насправді красивим і дещо тривожним. Було в ньому чи якесь нагадування, чи пересторога. Втім, Редька хутко відігнала від себе ці повільні щемливі думки, переключившись знов на своє пиво.
Дордже впорався з ромом швидше. Коли Редька ще була на середині знищення свого їдла, він перехилив пляшку догори дриґом і витряс звідти останні краплі зілля.
– Деколи у мозок просочуються спалахи, наче з іншого боку завіси, – заговорив він, хоча до цього майже весь час сидів мовчки. Редька підвела на нього очі.
– От є, наприклад, пам’ять про вчорашній день, про найщасливіший день, про день першого катання на ровері. – Він ледь посміхнувся їй. – Вона дрімає зовсім поруч, і варто лишень клацнути пальцями, щоби увімкнути потрібну стрічку – ту, яку хочеш переглянути. Але десь у глибині кінотеки висить щільна завіса, важкими складками спадає на запорошену підлогу, і коли її підняти, там далі нічого немає. Пустота і пилюка. Але вона висить, і це не кінець кінотеки. Довгі порожні коридори бережуть щось, що не мож’ насильно відкрити, побачити і прокрутити взад-вперед, як собі хочеться. Воно саме собі вмикається, без квитків і запрошень на перегляд.
Дордже говорив це все як у трансі, але Редька була сама надто невиспаною й змученою, щоби дивуватися.
– …галас, юрби людей, дуже великий натовп, безкінечний потік темних облич. Я дуже сумніваюсь, чи це було зі мною, чи це якесь побачене у морфійному угарі кіно.
– Морфій? О, я кіно таке недавно бачила. За автобіографічним Булгаковим.
– …величезні намети і огорожі з дроту. І червоні хрести. Їх найбільше, вони дуже яскраві, не такі, як все решта, тьмяне і пожухле. Моя голова хитається на чиємусь плечі й щока тулиться до колючої чорної щетини. Комір пахне потом і димом… і ще чимось квасним. Це чужий і незнайомий запах. Він лякає більше, ніж усі ці люди, метушня і навислий панічний страх у повітрі. Це якесь небезпечне місце… Потім я повертаю голову і бачу на іншому плечі скувойджене кучеряве волосся. Воно плаче і скимлить. Я намагаюсь пригадати, де мої тато і мама, і не можу. Не можу навіть згадати, як я попав у це місце і де залишився мій дім. Лишень гостре відчуття загрози. Ми втікаємо від загрози. Всі втікають. Навколо гори, вони відкидають довгі тіні й димлять. І десь за ними чаїться біда… Потім мене переймають чиїсь бліді кістляві руки зі світлими волосинами. Потім знову ці червоні хрести і білий тент намету. Там всередині звуки притухають і не пахне димом. Я дивлюсь, як колишеться білий тент наді мною і на хвилі розсіяного світла. Я повертаю голову і бачу поряд скуйовджене кучеряве волосся. Я закриваю очі. Все стихає.
Дордже скривився і втупився у барну стійку. У залі тихо звучав голос Елли Фітцджеральд: «how long, how long blues…» Редька й не помітила, як дали електрику.
– Гарне місце. Тільки нема музичних автоматів. Тиждень тому я отримав від хресного пакуночок. Жодних листів, тільки карта і кілька старих фотографій. Ось дивись. Про них я тобі не сказав.
Дордже підсунув Редьці жовтого конверта.
Світло було тьмяним і Редька низько схилилася над світлинами.
– Або вони дуже старі, або з фотошопу. Тут майже всі вусаті. А на цій скраю тато. Дуже молодий, я його таким навіть не пам’ятаю… І поряд із ним якась красуня. Не мама. Дивне вбрання, ще дивніше, ніж у неї на фотці там одній… А ти тут когось впізнав?
Дордже мовчки похитав головою.
– Дивись. Це схоже на концтабір. – Редька тицьнула пальцем у фотографію. На ній незнайомі люди позували на тлі наметів і вантажівки з емблемою хреста у колі. – Це не з твоєї морфінної кінотеки?
Дордже перевів погляд із пляшок у барі й витріщився на Редьку:
– Та це і є те місце… Або я їбанувся, або таки впізнаю ці гори.
– О! Ти вмієш матюкатися!
– І мені конче треба туди… І тобі треба.
– Ага. Дуже треба. Дякую. Попереду сракою… – Її вкотре охопила злість за втрачене Ґоа. – Що я там забула?
– Кучеряве волосся. – Дордже вже звично, лівим кутиком рота, посміхався. Від його зніяковіння не лишилося й сліду.
– В мене ніколи не було кучерявого волосся, – трохи образилася Редька.
– Було. Просто ти його забула там.
14
Зранку Редьку розбудили істеричні бібікання мотоциклів (як вона потім збагнула, ніякі вони не істеричні – люблять люди собі побібікати, й нічо з цим не поробиш), заклики вуличного торговця чимсь картопляним (Редька знала слово «алу» з індійського ресторану), ворони й дітлахи зі школи по сусідству, що хором репетували, очевидно, правила поведінки учнів молодших класів.
– Велкам ту Ейжа, – сказала вона сама собі, дивлячись у тьмяне дзеркало на розкуйовджене своє відображення.
Дордже у кімнаті вже не було. Редька довго позіхала і довго матюкалася кривим позіхаючим ротом – звична розминка на початку нового Божого дня. Вчора, видно, сильно напилися, позаяк вона не зовсім петрає, як вони сюди допхались і що це за місце таке.
– Напилися, але не впали в блуд, – сказала вона повчально своєму ж таки відображенню, піднявши вгору вказівний палець і брови.
У кімнаті було два ліжка, і друге було розібране – Дордже спав окремо. По всій кімнатці валялися їхні речі. Виблискувала на сонці, що пробивалось крізь щілину неймовірно квітчастої штори, алюмінієва оббивка дверей до душу-туалету.
У вхідних дверях зашкребли ключами.
– Намасти, – сказав Дордже до Редьки.
– Шо тобі куда намастити? – поцікавилася вона. – Спину салом? Чи морду варенням? Шо це ти такий довольний зранку? Так у нормальних людей не буває.
Редька не поспішала рухатися з ліжка. Її відображення на стіні навпроти дивилося на світ здивовано й запухло. Через секунду Редька вже забула про свою красу – однаково не було шансів її реанімувати найближчими хвилинами. – А-га-га-га-ням-ням-кишшшшш!!! – видала вона, потягуючись.
– Дуже сексуально. – Дордже заходився складати свої речі. – Може, ти би вже встала? Я нам, кажись, попутку намутив.
– Яку таку попутку?
– Таку попутку. Машину. Замість автобуса. Син хазяїна цього шикарного готелю їде в той бік по справах. Принаймні до великого міста найближчого нас підкине…
– А-а. Ну ладно. Я взагалі без руля, що за місто і куди нам треба. Кинь у мене джинсами. – Редька ще раз позіхнула. – Взагалі-то дивно, що ти знаєш, а я нє. Бо то ж я тебе веду кудась, га?
– Ти шо – зовсім вчора блекаут хапанула? – Дордже майже не здивувався і питав риторично. – Вчора перед сном тобі ціла депеша з інструкціями прийшла. Ти ще поривалася їх з балкону на все місто верещати.
– Ой-йо… – Редька спробувала відчути сором. – А що я таке пила? Місцевий ром, кажись? Чи ти всьо брешеш?
– О. Бачиш, а про ром пам’ятаєш.
– Пам’ятаю. А-а-а! Бе! – Редька миттю підскочила на рівні ноги й затріснула за собою тремтливий алюміній лазнички. – Не слухай, я блюю!
Місцеві дороги для людини, що пережила будь-яке отруєння – харчове, алкогольне чи душевне – не найкращі ліки. По-перше, у транспорті – не важливо в громадському чи в приватному – жахливо тхне. Бо тхне на самій загазованій і запилюженій дорозі. По-друге, шлунок людини, як і її мозок, раз по раз підстрибує на кожному дорожньому прищі й шрамі. Від цього шлунку стає ще більше млосно, а мозку туманно. При цьому ще катаються підлогою розсипані апельсини і щось нестерпно шарудить у чорному целофановому пакеті.
Редька сиділа позаду і витягала, як страус, голову. Щоби дивитися вперед, на дорогу. Так наче мусило нудити менше. Зверху її коліна привалили якимось дошками, складним столом, чи що. Аби не втекла.
Цією ж дорогою, коли траплялися села, спокійно собі йшли люди і худоба, й ніхто не переживав, що їх зіб’є й розчавить. Так само не переймалися і пасажири. Веселі й безтурботні, вони звисали, як грона спілого винограду, з дверей розвалених автобусів, що рухалися лише Божою милістю, а ніяк не двигуном внутрішнього згорання. Ще найсміливіші з-поміж людей і худіб (кури головно) гніздилися в таких автобусів на дахах, обіймаючи мішки зі збіжжям.
– Я тоже так хочу, як вони… – нила Редька. – Там хоч повітря трохи є. І не чути цієї клятої музики.
– О, тільки приїхала, а вже музика тобі не така. А як же інтерес юного антрополога?
– Закінчився вчора на третій пляшці антропологічного рому…
Власне, антропологія довела Редьку ще й до стану кота з анекдоту, котрий верещав, наступивши собі на яйця, але лінь було з них зійти. Редька, невимовно страждаючи від високочастотної звукової поп-атаки з подертих динаміків, однаково не могла себе змусити поритися в наплічнику й знайти спасенний айпод із яким-небудь старим треш-панком на маргінесах трек-листа. Він би пасував сюди найбільше. Юна дівчина в невинно-рожевому сарі, йдучи по узбіччю дороги, затуляла собі рот і ніс своїм же шифоном. А назустріч їй неслися безжальні, важкі, смердючі, курні вантажівки, автобуси й трактори. Останні, правда, не неслися, а лише перділи, сповільнюючи загальний рух на і так не автобані. Мотори цих тракторів можна було роздивлятися, як кишки на показовій операції, та ще й ременями все підв’язано, як у палаті для особливо буйних. Про все це думала Редька, ставлячи ставки на те, хто з двох хлопців, що всадилися на саме верховіття височезної копиці з сіном, бозна-як приладнаної до трактора, першим упаде на дорогу просто під колеса весело розмальованого автобуса.
Автобуси у цих краях і самі не проти були попадати – Редька вже нарахувала три. Один в куветі біля дороги, один передом у річці – задом у повітрі, третій просто розпався на інтегральні частини, а люди-пасажири стояли навколо й медитативно чесали собі голови.
Художніх поривів автомобіліста тут ніхто не стримував – малюй собі, скільки завгодно, тільки на власному транспортному засобі.
Редька роздивлялася пересувні твори мистецтва, широко відкривши рота. Серед лотосів, троянд, кобр, тигрів, кинджалів, написів місцевою мовою, лого Adidas (улюбленого просто так, «за красоту», чи того, що колись був лотосом?) та іншого ґрафіті на кузовах і кабінах вантажівок найбільшою популярністю користувалися два англійські вирази: «SEE YOU», «PUSH HORN». Однак траплялися й перли: «LOVE is LIFE», «DO YOU LOVE ME GIRLS» i «NO TIME FOR LOVE».
– No time for love… – повторила собі Редька. – Єс тайм фор п’юк.
– Пізно, Грицю, до школи. Вже приїхали. – Обернувся до неї Дордже.
– Це Муанг Сінг уже? – не повірила своєму щастю Редька.
– Яке там. Це Манасаґ. Тут нас викинуть, а ми собі далі будемо щастя шукати.
Викинули їх на автостанції. Відразу просто ж у вухо Редьці пропищав пронизливо саморобний клаксон вело-рікші – винахідливий хлопчина присобачив свисток до пляшки від миючого засобу. Результатом був звук – щось середнє між істеричним вереском немовляти і гудком невеликого поїзда.
– Йоб твою блядь мать сука! – вилаялася Редька йому навздогін. – Гандон! Так перелякав.
– Та то ж він про тебе й турбувався, – засміявся Дордже. – Це тут як казати «добрий день». Бач – навіть агітплакати всюди висять, аби люди не забували це правило елементарної ввічливості.
Агітплакатами Дордже називав закосичені розписи вантажівок і графіті з проханням сигналити на всіх поворотах і виступах.
– Ці паскуди турботливі, – Редька завдала собі наплічника на спину, – вони з потрійним задоволенням сигналять мені у вухо.
– То тобі здається.
Тут, аби довести Редьчину правоту, веселий мотоцикліст тонким нестерпним довгим піканням провів чергову подряпину по Редьчиному слуху.
Редька нічого не сказала, тільки пильно подивилася на Дордже. Витримати драматизм не вдалося, бо тут же на неї наскочив продавець цукрових півників і блідих пиріжків із м’ясом.
– Ем-м… – Дордже помахав їй рукою з-за голови продавця, що вже накладав Редьці порцію гарячого в чорний пластиковий пакетик. – Я зараз. Піду порішаю транспорт нам далі.
Редька мовчки їла анемічні, як шкіра тлустої шляхтянки, пиріжки з солодким м’ясом, що обійшлися їй у 2 грн 50 копійок на наші гроші.
– Їдемо джипом, – прибіг радісний Дордже. – Давай гроші.
Редька з недовірою подивилася на нього. Щось він сьогодні підозріло бадьорий.
– А скільки тобі?
У так званому джипі – ще одному виді громадського транспорту – вона вирішила сісти на ряд позаду шофера (рядів було три плюс у кузові перпендикулярні їм лавки під стінами, як для десанту), але посередині.
«Бо так у мене буде шанс вибити головою лобове скло і спокійно вилетіти на узбіччя. А не переламати собі без варіантів всі кістки, коли кине на спинку попереду».
15
Село з назвою Муанг Сінг хоч і звучало Редьці десь по-солов’їному, скоріше нагадувало горлицю-посмітюху, а якщо підключити фантазію, можна було повірити, що перед носом у тебе давно розвалені декорації для зйомок китайського вестерну. Випалені червоноглиняні вулиці, пусті й розпечені, не надихали навіть облізлих курей на порпання – птахи сиділи на підвищеннях, поламаних парканах чи дірявих стріхах, зирили однооко на прибульців, ще раз переконуючись, що далеко не в курей найменший мозок – чого от ті двоногі білі топчуться розпеченим грунтом?
Здавалося, по всьому цьому селі засів якийсь нестерпний сморід. Чи то падла, чи то нечистот, чи то горілого м’яса.
– Боже Великий Єдиний! – кричала Редька, морщачись і затуляючи носа, – Нам Україну храни! Хто у них тут здох?! І ти хоч, аби ми тут ночували?
– Ну, в нас якось немає вибору між цим селом і бутік-готелем із приватним басейном, – знизав плечима Дордже.