Лише за дві години вона отямилася й викликала поліцію. Вбивця давно зник, але якраз посередині вулиці лежало неймовірно спотворене тіло жертви. Палиця, за допомогою якої було скоєне вбивство, хоча й зроблена з якоїсь рідкісної твердої деревини, переламалася навпіл, не витримавши безглуздої жорстокості: одна половина закотилася в сусідню канаву, другу, безперечно, вбивця забрав із собою. У жертви знайшли гаманець і золотий годинник, але жодних документів чи карток, лише конверт із печаткою, що його, певно, той ніс на пошту; на конверті стояло ім’я та адреса містера Атерсона.
Його принесли правникові наступного ранку, коли ще він не встиг встати з ліжка. Тільки-но він поглянув на листа і почув про те, що трапилося, зміг промовити лише:
– Нічого не можу сказати, доки не побачу тіла. Це може виявитися дуже серйозним. Будьте такі ласкаві зачекати, поки я вдягнуся.
Зі скорботним виразом обличчя він швидко поснідав і вирушив до поліційного відділка, куди перенесли тіло. Щойно правник ввійшов до камери, він кивнув.
– Так, – сказав він, – я впізнаю його. З прикрістю мушу повідомити, що це сер Денверс Кер’ю.
– Боже правий, сер! – вигукнув офіцер. – Як таке можливо?
Та вже наступної миті очі його запалали професійним азартом:
– Це наробить чимало галасу, – сповістив він. – Можливо, ви змогли б допомогти нам, – і він коротко розповів, що бачила служниця, й показав зламаний ціпок.
Містер Атерсон уже роздумував над іменем Гайда, а коли перед ним поклали палицю, в нього не залишилось жодних сумнівів. Незважаючи на те, що вона поламана і зношена, він упізнав у ній ту, яку особисто подарував Генрі Джекілу багато років тому.
– Той містер Гайд на зріст маленький? – розпитував він.
– Дуже маленький і дуже лихий, як сказала про нього служниця, – відповів інспектор.
Містер Атерсон про щось поміркував, а потім, піднявши голову, промовив:
– Якщо ви поїдете зі мною в екіпажі, то, гадаю, зможу показати вам, де він мешкає.
Було близько дев’ятої години ранку, стояла пора перших осінніх туманів. Широчезна шоколадна завіса опускалася з небес на землю, але вітер увесь час атакував та роздирав цей щільний туман, тож поки екіпаж ледь повз вулицями, містер Атерсон помічав неймовірну кількість барв й відтінків, що їх має напівтемрява: ставало то темно, як уночі, то раптом небо жевріло багряними відблисками, як від дивної велетенської пожежі, а то крізь розрив у тумані прохоплювався невеличкий промінчик світла і блискотів крізь клубочіння пари. Гнітючий квартал Сохо з його брудними дорогами, неохайними перехожими, ліхтарями, яких чи то ніколи не гасили, чи то засвітили знову – змагатися зі скорботною навалою темряви, – у цих мінливих спалахах здавався містерові Атерсону районом із нічного жахіття. Крім того, думки правника ставали ще похмурішими, коли він дивився на свого супутника, тоді його охоплював той страх перед законом і його охоронцями, що часом вражає навіть найчесніших.
Коли екіпаж прибув за названою адресою, туман трохи розвіявся, відкриваючи брудну вуличку, пивну, низькопробну французьку їдальню, дешеву крамничку, де все коштувало щонайбільше кілька пенні, багато неохайних дітлахів, що визирали з кожних дверей; жінки різних національностей проходили повз за ранковою чаркою, тримаючи в руках ключі. Наступної миті брунатний туман опустився знову, сховавши занедбані околиці. Саме тут жив улюбленець Генрі Джекіла, спадкоємець чверті мільйона стерлінгів.
Двері відчинила жінка з сивим волоссям. Її обличчя кольору слонової кістки було зле і лицемірне, однак манери були бездоганними. Так, повідомила вона, це помешкання містера Гайда, однак його немає вдома, увечері він повернувся дуже пізно, та менш ніж за годину знову пішов; у цьому не було нічого дивного, бо звички в нього зовсім погані, він часто буває відсутній: наприклад, вона не бачила його близько двох місяців до вчорашнього вечора.
– Дуже добре, ми хотіли б оглянути його кімнати, – промовив правник, і коли жінка стала наполягати на тому, що це неможливо, додав: – Мені слід було б сказати вам, хто цей джентльмен. Це інспектор Ньюкамен зі Скотленд-Ярду.
Зловтіха спалахнула на обличчі жінки.
– А! То в нього неприємності! Що ж він накоїв? – спитала вона.
Містер Атерсон з інспектором обмінялися поглядами.
– Не схоже, що він тут улюблений пожилець, – зробив висновок полісмен. – А тепер, люба пані, дозвольте нам тут роздивитися все.
У всьому будинку окрім літньої жінки не було нікого; містер Гайд використовував лише кілька кімнат, однак вони були умебльовані з розкішшю й добрим смаком. Комірчина була заповнена винами, тарілки були срібними, столова білизна – вишуканою, на стінах висіли гарні картини – подарунки (припустив Атерсон) від Генрі Джекіла, що знався на мистецтві, килими було ретельно дібрано за барвами. Однак зараз кімнати мали явні сліди недавніх квапливих зборів: одяг із вивернутими кишенями був розкиданий на підлозі, шухляди були відчинені, а в коминку лежала купа сірого попелу від спалених паперів. Зі ще теплих жаринок інспектор видобув товстий корінець зеленої чекової книжки, що не піддався вогню, а під дверима знайшлася друга половина палиці. Це закріпило підозри, й офіцер був цілком задоволений. Візит до банку, де на рахунку вбивці виявилося декілька тисяч фунтів, доповнив його радість.
– Ви можете покластися на мене, сер, – сказав він Атерсонові, – він у наших руках. Напевно, він зовсім утратив голову, в іншому разі він ніколи б не залишив ціпка вдома, а до всього ще й спалив чекову книжку. Без грошей він ніхто. Нам лишається тільки чекати його в банку та розвішати всюди його прикмети.
Однак зібрати їх виявилось непросто, бо в містера Гайда було мало знайомих, навіть хазяїн служниці (що була свідком убивства) бачив його лише двічі; слідів його родини знайти не вдалося, він ніколи не фотографувався, а ті кілька свідчень людей, що змогли описати його зовнішність, сильно розходились. Збігалися вони лише в одному: на тих, хто бачив утікача, він справляв враження якоїсь непоясненної потворності.
Епізод із листом
По обіді містер Атерсон попрямував до оселі доктора Джекіла. Біля дверей його зустрів Пул і провів через кухню та подвір’я, що колись було садком, до будинку, який мав назву «лабораторії» чи «анатомічної». Доктор придбав цей будинок у спадкоємців відомого хірурга, та оскільки він цікавився більше хімією, ніж анатомією, призначення будинку з садочком змінилося. Друг правника вперше приймав його в цій частині свого будинку, тому правник із цікавістю роздивлявся темну споруду без вікон, з огидою проходив повз анатомічний театр, колись наповнений завзятими студентами, а нині порожній і мовчазний. Столи були заставлені хімічними приладами, а підлога вкрита розкиданою соломою для пакування; дерев’яними ящиками; зі склепіння на все це падало тьмяне світло. У найдальшому його кутку сходи вели вгору, до дверей, оббитих червоним сукном; через них містер Атерсон нарешті потрапив до докторового кабінету. Це була простора кімната, заповнена скляними приладами, обладнана, крім іншого, великим напільним дзеркалом і робочим столом, що виходила на подвір’я трьома запиленими вікнами з ґратами на них. У коминку палав вогонь, на коминковій полиці стояла засвічена лампа. Туман, здавалось, оселився навіть у будинках. Біля коминка сидів доктор Джекіл, і мав він вигляд смертельно хворого. Не підвівшись назустріч гостеві, він лише простяг йому холодну руку і запросив правника почуватися як удома.
– А тепер, – промовив містер Атерсон, щойно Пул залишив їх самих, – скажіть мені: ви чули останні новини?
Доктор здригнувся.
– Про це кричали на площі. Я чув із вітальні.
– Лише одне питання, – вів далі правник. – Кер’ю був моїм клієнтом, але ви також мій клієнт, і я хочу знати, як мені діяти. Сподіваюся, ви не настільки божевільний, щоб переховувати цього хлопця?
– Атерсоне, Богом присягаюся, – простогнав доктор, – Богом присягаюся, я більше ніколи його не побачу. Клянуся вам честю, з ним на цьому світі покінчено. Все вже позаду. Він справді не потребуватиме вже моєї допомоги, ви не знаєте його так як я, він безпечний, цілком безпечний, запам’ятайте мої слова, ніхто ніколи про нього не почує.
Правник похмуро слухав, йому не подобалася гарячкова мова друга.
– Здається, ви занадто впевнені у ньому, – сказав він. – І заради вас самого… я сподіваюся, що ви маєте рацію. Бо якщо дійде до суду, ваше ім’я може випливти.
– Я абсолютно в ньому переконаний, – відповів Джекіл. – Я маю всі підстави, однак не можу розповісти про це нікому. Та є одна справа, з приводу якої я б хотів отримати вашу пораду. Я… Я отримав листа і не знаю, чи варто його показувати поліції. Я хочу віддати його вам, Атерсоне, і ви, я впевнений, мудро розсудите, що з ним робити. Я цілком вам довіряю.
– Мабуть, ви боїтеся, що лист призведе до його викриття? – спитав Джекіла правник.
– Ні, – відповів той, – мене більше не обходить, що станеться з Гайдом. Із ним покінчено. Я думав про власну репутацію, якій ця огидна справа може зашкодити.
Атерсон деякий час міркував. Він був уражений егоїзмом свого друга, та незважаючи на це відчув полегкість.
– Що ж, – нарешті сказав він, – дайте-но мені поглянути на цього листа.
Лист був написаний чудернацьким прямим почерком і підписаний «Едвард Гайд». У ньому стисло сповіщалося, що благодійник відправника, доктор Джекіл, якому він так нікчемно відплатив за тисячі щедрот, може не тривожитися за безпеку відправника, оскільки він уже знайшов надійну місцину, щоб переховуватись. Правнику лист видався цілком прийнятним, він пролив світло на зв’язок, який той шукав, Атерсон навіть дорікнув собі за минулі підозри.
– А конверт у вас залишився? – запитав він доктора.
– Я спалив його, – відповів Джекіл, – перш ніж зрозумів, що й до чого. Але поштового штемпеля на ньому не було. Його хтось приніс.
– Можна я візьму листа з собою, вранці рішення ухвалюються легше?
– Покладаюся повністю на вас, – повторив доктор. – У собі впевненість я втратив.
– Я над цим поміркую, – пообіцяв правник. – Але в мене є ще одне запитання: то Гайд диктував вам умови в заповіті щодо вашого зникнення?
Правнику здалось, що доктора це питання захопило зненацька; він зціпив зуби та кивнув:
– Я так і знав. Він хотів убити вас. Ви легко відкараскалися.
– Я отримав набагато більше, – сумно проказав доктор. – Я отримав урок! О Боже! Атерсоне, яку я дістав науку! – і він на секунду затулив обличчя руками.
Виходячи надвір, Атерсон зупинився перемовитись кількома словами з Пулом.
– Між іншим, Пуле, сьогодні вашому панові доставили листа. Який був кур’єр на вигляд?
Однак Пул цього дня не отримував нічого, крім звичайної пошти та рекламних проспектів на додачу.
Ця новина знов повернула правникові сумніви. Звісно, листа могли принести й до дверей лабораторії, а можливо, могли написати й у самому кабінеті; і якщо це справді так, слід було оцінювати ситуацію по-іншому й використовувати листа з більшою обережністю. Коли він ішов тротуаром додому, його обганяли хлопчаки з газетами, хрипко вигукуючи: «Екстрений випуск! Приголомшливе вбивство члена парламенту!» Ось така поховальна промова про його друга й клієнта, але правник не міг допомогти слідству, не штовхнувши доброго імені свого іншого клієнта й приятеля у вир скандалу. Він мав ухвалити делікатне рішення, і хоч як він звик покладатися на себе, зараз йому хотілося почути чиюсь пораду.
Незабаром він сидів удома зі своїм старшим клерком містером Гестом, що сидів по другий бік коминка, а поміж ними, якраз на належній відстані від вогню, стояла пляшка особливого старого вина, що довгий час не бачило світла в підвалі Атерсонового будинку. Туман усе ще накривав своїми крилами потопаюче місто, ліхтарі мерехтіли, наче карбункули. Але незважаючи на важкі задушливі хмари життя струмувало артеріями міста з шумом потужного вітру. Однак у кімнаті було затишно завдяки вогню в коминку. Кислоти в пляшці давно вже розклалися, імператорське забарвлення з часом пом’якшало, як змінюються з часом кольори вітражів. І відблиск спекотних осінніх днів на схилах виноградників готовий був вивільнитися і розсіяти лондонський туман. Непомітно правник почав м’якшати. Не було людини, якій довіряв він більше, аніж містеру Гесту, від нього в Атерсона майже не було таємниць, а може, їх зовсім не було. Він був ознайомлений зі справами доктора Джекіла, знав Пула і не міг не чути про приятелювання містера Гайда з хазяїном і, мабуть, зробив для себе певні висновки. Тож хіба не природним було б показати Гесту листа, що проливав світло на таємницю? Крім того, Гест, великий знавець почерків, вважатиме це прохання абсолютно природнім. До того ж клерк – людина прониклива і, читаючи такий дивний документ, неодмінно щось зауважить, і з того зауваження Атерсон вирішить, як далі вести розмову.
– Яка сумна історія трапилася з сером Денверсом, – сказав правник.
– Дійсно, сер. Вона наробила багато галасу, – відповів Гест. – Той убивця, понад усякий сумнів, божевільний.
– Я хотів би почути вашу думку щодо цього, – провадив Атерсон далі. – Я маю документ, написаний його рукою. Хай це лишиться між нами, бо я ще не знаю, що робитиму з цим документом далі. Неприємна справа, м’яко кажучи. Ось він перед вами – автограф убивці.
Гестові очі спалахнули, він сів і з запалом почав вивчати листа.
– Ні, сер, – підсумував він, – це писав не божевільний. Але почерк дуже дивний.
– Судячи з усього, і написала його дуже дивна особа, – додав правник.
Саме тоді ввійшов служник із запискою.
– Вона від доктора Джекіла, сер? – запитав клерк, ледве глянувши на папірець. – Почерк наче мені знайомий. Щось особисте, містере Атерсон?
– Лише запрошення на обід. Хочете поглянути?
– Одну хвильку. Дякую, сер, – клерк поклав обидва аркуші поруч і став прискіпливо їх порівнювати. – Дякую, сер, – нарешті сказав він, повертаючи обидва папірці, – дуже цікавий почерк.
Виникла пауза, впродовж якої містер Атерсон боровся з собою.
– Навіщо ви порівнювали їх, Гесте? – не витримав він.
– Річ у тому, сер, – клерк підшукував слова, – що між ними існує дивовижна схожість, обидва почерки майже ідентичні, єдина різниця – нахил літер.
– Дуже дивно, – вимовив Атерсон.
– Справді, як ви кажете, дуже дивно, – погодився Гест.
– Я б не згадував більше про цю записку, ви розумієте, – сказав господар.
– Так, сер, – промовив клерк. – Я розумію.
Щойно містер Атерсон залишився сам, він замкнув записку в глибині свого сейфа назавжди.
«Невже, – подумалося йому, – Генрі Джекіл підробив лист убивці!» І кров похолола в його жилах.
Епізод із доктором Леньйоном
Збігав час. Тисячі фунтів обіцяли у винагороду тому, хто знайде вбивцю; вбивство сера Денверса викликало обурення громадськості, та попри все поліція не могла знайти жодного сліду, містер Гайд зник так, начебто його ніколи й не існувало. Розкопали багато з його минулого, звісно, все те було ганебне. Розповідали про його жорстокість, бездушну і несамовиту, про безпутне життя, про його дивних компаньйонів, ненависть, що оточувала кожну його дію. Але про його теперішнє місцеперебування не було відомо нічого. Відколи він полишив своє помешкання в Сохо вранці після вбивства, він наче випарувався. Плинув час, і поступово містер Атерсон став звільнятися від пекучого почуття тривоги і приходити до ладу сам із собою. Смерть містера Денверса, як на нього, повністю спокутувалася зникненням містера Гайда. Тепер, коли лихий вплив містера Гайда був у минулому, для доктора Джекіла почалось нове життя. Він перестав бути відлюдником, поновив стосунки з друзями, знову став жаданим гостем і жартівником. Відомий своїм доброчинством, став також відомий своєю побожністю. Він був завжди при ділі, полюбив довгі прогулянки, робив добрі справи, обличчя його посвіжішало та стало відкритішим, наче він здобув внутрішню злагоду сам із собою, й понад два місяці він тішився спокоєм.
Восьмого січня Атерсон обідав у доктора Джекіла в невеличкій компанії. Був там і Леньйон, і господар поглядав на одного та другого точнісінько так, як у ті давні часи, коли всі троє були нерозлучними друзями. Але дванадцятого січня, а далі й чотирнадцятого двері будинку виявилися замкненими для правника.