– Доктор не виходить, – пояснював Пул, – і нікого не приймає.
П’ятнадцятого Атерсон спробував іще раз – і знову отримав відмову. Правник звикнув протягом останніх двох місяців майже щодня бачитися з другом, тому повернення до самотності дуже гнітило його душу. На п’ятий вечір він запросив на обід Геста, а на шостий – сам вирушив до доктора Леньйона.
Тут нарешті йому не відмовили, та коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася із зовнішністю доктора Леньйона. Смертний вирок був виразно написаний на його обличчі. Рум’яний здоровань поблід, схуд, полисів і постарішав; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду найбільше вразили правника, а погляд, у якому відбивався глибоко прихований жах. Не схоже, що доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Атерсонові.
«Так, – думав він, – Леньйон – лікар, він повинен знати свій стан і скільки йому лишилося жити, але усвідомлювати це йому над силу».
Однак коли правник зауважив, що доктор має хворий вигляд, Леньйон спокійно оголосив, що він людина приречена.
– Я зазнав великого потрясіння, – промовив він, – і вже ніколи не одужаю від того. Це питання кількох тижнів. Що ж, життя було приємним, воно мені подобалось, так, сер, я любив його. Іноді я думаю, що якби ми знали все, то були б раді прощатися з ним.
– Джекіл теж захворів, – перевів розмову на інше Атерсон. – Ви з ним не бачилися?
Цієї миті Леньйонове обличчя змінилося, і він підняв тремтячу руку.
– Я не бажаю ніколи більше ані бачити доктора Джекіла, ані чути про нього! – прокричав він з тремтінням у голосі. – Я цілком порвав із цією особою і благаю вас не нагадувати мені про того, кого я вважаю мертвим.
– Он воно як… – вимовив Атерсон і по чималій паузі запитав: – Можливо, я щось можу зробити? Ми – троє дуже давніх друзів, Леньйоне, ми вже не проживемо стільки, щоб знайти нових.
– Нічого вже не виправиш, – відрізав Леньйон. – Запитайте в нього.
– Він не приймає мене, – відповів правник.
– Це мене не дивує, – пролунала впевнена відповідь. – Колись, Атерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтесь, мав я рацію чи ні. Але не зараз. Я не можу вам нічого сказати. До речі, якщо ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, заради Бога, залишайтесь і поспілкуймося; та коли вам несила полишити цю кляту тему, заради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.
Щойно повернувшись додому, Атерсон сів і написав Джекілові листа, висловлюючи незадоволення, що його більше не приймають, і запитуючи про причину, з якої той так сильно посварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла довга відповідь, дуже зворушлива, але сповнена таємничих натяків. Сварку з Леньйоном він назвав непоправною. «Я не звинувачую нашого давнього друга, – писав Джекіл, – але поділяю його думку про те, що нам не слід більше ніколи бачитися. Відтепер я вестиму надзвичайно усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані сумніватися у нашій дружбі, якщо мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Ви маєте дозволити мені іти власним темним шляхом, бо я сам накликав на себе кару й небезпеку, про які не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мученик. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і ви, Атерсоне, можете полегшити мої страждання лише одним: шануючи моє мовчання».
Атерсон був уражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, іще тиждень тому доля обіцяла йому бадьору та шановану старість, а нині дружбу, душевний спокій, увесь хід його життя було розчавлено. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поведінку Леньйона правда ховалася десь значно глибше.
Тиждень потому Леньйон зліг і менш ніж за два тижні помер. Увечері після похорону, що сильно засмутив Атерсона, він замкнувся в кабінеті і при світлі меланхолійної свічки дістав та поклав перед собою конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. «ОСОБИСТО. Для Г. Дж. Атерсона ВИКЛЮЧНО. У разі його несподіваної смерті знищити не читаючи», – так категорично зазначалося на конверті. Правник жахнувся, прочитавши цей напис. «Сьогодні я поховав одного друга, – подумав він, – а що, коли цей лист відбере в мене й другого?» Та, засоромившись цього негідного страху, правник зламав печатку. В конверті був додаток, так само запечатаний і підписаний: «Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла». Атерсон не міг повірити своїм очам. Так, саме «зникнення»! Тут знову, наче в тому божевільному заповіті, що він давно повернув власникові, ідея зникнення та ім’я Генрі Джекіла поєднувалися знов. Тільки в заповіті ця ідея з’явилася з підступної підказки людини на ім’я Гайд, за нею стояла жахлива, але зрозуміла мета. Та написана рукою Леньйона, що могла б вона означати? Допитливість заволоділа довіреною особою, хотілося знехтувати заборонами та заглибитися в розгадку таємниці. Але професійна честь і довіра його покійного друга примусили правника виконати свій обов’язок, і пакунок опинився якнайглибше в сейфі.
Одна річ – затамувати цікавість, інша – подолати її. Дуже сумнівно, що з того дня Атерсон бажав побачити свого ще живого друга з такою самою завзятістю. Він думав про нього доброзичливо, та його думки були тривожними і страхітливими. Звичайно, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегшення, діставши чергову відмову: можливо, в душі він тепер надавав перевагу розмовам на сходах із Пулом, в оточенні гомону міста, йому вже не кортіло потрапити до цього будинку добровільного ув’язнення та сидіти і спілкуватися з його таємничим в’язнем. Пул не міг повідомити жодних втішних новин.
Доктор замикався в кабінеті над лабораторією набагато частіше, ніж завжди, іноді навіть ночував у ньому; весь час він був не в гуморі, став дуже мовчазним, нічого не читав, здавалося, його переслідують якісь думки. Атерсон настільки звик до незмінного характеру цих повідомлень, що здійснював візити чимраз рідше.
Епізод біля вікна
Це трапилось у неділю, під час звичайної прогулянки містера Атерсона і містера Енфілда. Їхній шлях знову проліг через бічну вуличку, і коли вони зрівнялися з дверима, то обидва зупинились, щоб подивитися на них.
– Що ж, – сказав Енфілд, – та історія добігла кінця. Ми ніколи знову не побачимо містера Гайда.
– Сподіваюсь, що ні, – відповів Атерсон. – Чи казав я вам, що одного разу також зустрів цього чоловічка і поділяю вашу огиду до нього?
– Неможливо зустрітися з ним і не відчути огиди, – промовив Енфілд. – До речі, яким невігласом ви повинні були вважати мене, коли я не знав, що це задні двері будинку доктора Джекіла! Це частково і ваша провина, що я про це дізнався.
– То ви знаєте, чи не так? – сказав Атерсон. – Якщо вже так сталося, ми можемо зайти у двір і подивитися на вікна. Відверто кажучи, я непокоюся про бідного Джекіла, я відчуваю, що присутність друга навіть надворі може піти йому на користь.
На подвір’ї було холодно і трохи вогко, воно вже наповнилося передчасними сутінками, хоч небо високо над головою було ще ясним від заходу сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене. Біля нього сидів доктор Джекіл, наче невтішний в’язень, і з виразом безмежного смутку на обличчі дихав свіжим повітрям.
– Джекіле! – гукнув його правник. – Сподіваюся, вам ліпше?
– Я дуже хворий, Атерсоне, – відповів доктор м’яко, – дуже хворий. Але це не триватиме довго, дякувати Богу.
– Ви забагато сидите вдома, – сказав правник. – Вам слід розганяти кров, як робимо ми з містером Енфілдом. Містер Енфілд, мій кузен, а це – доктор Джекіл. Виходьте, беріть свого капелюха та прогуляйтеся з нами.
– Ви дуже люб’язні, – зітхнув доктор, – я б дуже цього хотів, та ні, ні, ні, це неможливо, я не наважуся. Але я справді дуже радий бачити вас, Атерсоне, це дійсно велике задоволення для мене. Я б запросив вас із містером Енфілдом нагору, але в мене не прибрано.
– Що ж, тоді, – промовив правник доброзичливо, – найкраще, що ми можемо зробити, – це залишитися тут і поспілкуватися з вами крізь вікно.
– Це саме те, чого я не наважувався вам запропонувати, – відповів доктор з усмішкою.
Щойно він договорив, як усмішка зникла з обличчя доктора і на її місці виник вираз такого жаху і відчаю, що в обох джентльменів кров похолола в жилах. Це тривало лише кілька секунд, бо вікно негайно зачинилося, але тої миті було достатньо, щоб вони повернулися та вийшли з двору, не кажучи ані слова. Джентльмени перетнули бічну вуличку і йшли мовчки, аж поки не досягли сусіднього великого шляху, де, незважаючи на неділю, вирувало життя. Тут нарешті містер Атерсон повернувся і подивився на свого компаньйона. Обидва вони були бліді, а в очах виразно читався страх.
– Господи, прости нас! Господи, прости нас! – промовив містер Атерсон.
Та містер Енфілд лише серйозно кивнув, і далі вони йшли знову мовчки.
Остання ніч
Коли якось по вечері містер Атерсон сидів біля коминка, його здивували повідомленням про візит Пула.
– Пуле? Що вас привело сюди? – вигукнув він, а потім, глянувши на Пула, додав: – Що вас непокоїть? Із доктором усе гаразд?
– Докторе Атерсон, – відповів служник, – коїться щось незрозуміле.
– Сядьте, візьміть склянку вина, випийте, – сказав правник. – А тепер не поспішайте та розкажіть мені прямо, що трапилось.
– Ви знаєте, який доктор, сер, – почав Пул, – він ховається в собі. Сьогодні він знову замкнувся в кабінеті. Мені це не подобається, сер, щоб я помер, якщо це не так. Містере Атерсон, мені страшно.
– Мій добрий чоловіче, – відповів на те правник, – скажіть ясніше. Чого ви боїтеся?
– Я боюся вже близько тижня, – сказав той, уперто ігноруючи питання, – я більше так не можу!
Вся зовнішність Пула свідчила про те, що він і справді наляканий, його манери погіршали, він жодного разу не подивився правникові в очі, потому як розповів про свій страх. Навіть зараз він сидів, тримаючи повну склянку на колінах і втупившись у підлогу.
– Я більше так не можу! – повторив він.
– Ну ж бо, Пуле, – сказав правник, – я бачу, ви маєте дуже серйозний привід говорити так. Я бачу, що трапилось щось дуже погане. Спробуйте пояснити мені, що саме.
– Я гадаю, скоєно злочин, – відповів Пул хрипло.
– Злочин? – вигукнув правник налякано, все це починало його дратувати. – Який такий злочин? Що ви маєте на увазі?
– Я не наважуся сказати це, але ви можете піти зі мною і побачити все на власні очі.
Замість відповіді містер Атерсон одразу підвівся, взяв капелюха і пальто. Він із подивом помітив, що на обличчі дворецького з’явився вираз величезного полегшення, не менше здивувало правника і те, що Пул так і не сьорбнув вина, відставив склянку і пішов услід за правником.
Це була справжня березнева ніч – бурхлива і холодна, блідий, прозорий, наче батист місяць, лежав на небі, немов перекинутий вітром. Вітер заважав говорити, і кров прилила до обличчя. Здавалось, він здув усіх пішоходів, і вулиця була незвично порожньою; містер Атерсон спіймав себе на думці, що ніколи не бачив цю частину Лондона такою безлюдною. Йому дуже хотілося, щоб усе було інакше, ніколи в своєму житті він не відчував такого гострого бажання торкнутися живої істоти чи хоч побачити когось. І хоч яких він докладав зусиль, лихі передчуття роїлися в його голові. Коли вони дісталися площі, вона була повна вітру і снігу, тоненькі молоді деревця в садку шмагали паркан. Пул, який усю дорогу тримався на крок чи два попереду, зараз зупинився посеред тротуару і незважаючи на погану погоду зняв капелюха, витер лоба червоним носовичком. І хоч як швидко він ішов, спітнів дворецький не від ходи, а від якоїсь страшної муки. Його обличчя було блідим, а голос глухим і над тріснутим.
– Ось ми і прийшли, сер, – сказав дворецький, – дай Боже, щоб усе було гаразд.
– Амінь, Пуле, – відповів правник.
Слідом за тим служник дуже делікатно постукав у двері. Вони відчинилися, але були замкнуті на ланцюжок, і голос зсередини запитав:
– Це ви, Пуле?
– Саме так! Відчиняйте.
Кімната, до якої вони ввійшли, була яскраво освітлена, в коминку палав вогонь, навколо нього збилися докупи всі слуги будинку – і чоловіки, і жінки, наче отара овечок. Побачивши містера Атерсона, покоївка істерично заскімлила, а куховарка, вигукнувши: «Слава Богу! Це містер Атерсон!» – кинулася до нього, наче хотіла обійняти.
– Що таке? Ви всі тут? – роздратовано проговорив правник. – Неприпустимо, неналежно! Ваш господар навряд буде задоволений.
– Вони всі налякані, – сказав Пул.
Запала абсолютна тиша, ніхто нічого не заперечував, лише покоївка вголос розридалася.
– Помовчте! – гукнув до неї Пул з люттю, яка виказувала, що в нього самого нерви на межі. Звичайно ж, коли раптом заплакала одна дівчина, почали плакати і всі інші, а потім повернулися до внутрішніх дверей із виразом жахливого очікування на обличчях.
– А тепер, – дворецький звернувся до хлопчика, що завідував ножами на кухні, – принеси мені свічку, і ми спробуємо все з’ясувати.
Попросивши містера Атерсона прямувати за ним, Пул рушив на задній двір.
– Зараз, сер, – попередив Пул, – ідіть якомога тихіше. Я хочу, щоб ви почули все, але щоб він не почув вас. І послухайте, якщо він раптово надумає запросити вас увійти, у жодному разі не йдіть!
Нерви містера Атерсона після цього несподіваного попередження напружилися так, що він майже втратив самовладання. Але правник знову зібрав усю свою відвагу і попростував за дворецьким до приміщення лабораторії крізь заставлений ящиками й колбами анатомічний театр, до сходів, що вели до кабінету. Тут Пул жестом показав йому стати осторонь і слухати, а тим часом сам поставив свічку і, зробивши велике і помітне зусилля над собою, видерся сходами й не зовсім певною рукою постукав у двері кабінету, оббиті червоним сукном.
– Містер Атерсон просить прийняти його, сер, – промовивши це, він іще раз знаками показав правникові пильно прислухатися.
З-за дверей почулася невдоволена відповідь:
– Скажіть йому, я не можу нікого бачити.
– Дякую, сер, – відповів Пул із нотками якогось тріумфу в голосі; він підняв свічник і повів Атерсона назад через подвір’я до великої кухні, де вогонь давно згас, а по підлозі бігали якісь жуки.
– Сер, – запитав служник, дивлячись Атерсонові в очі. – Скажіть, хіба то був голос мого пана?
– Здається, він дуже змінився, – відповів правник. Він був блідий, але погляду не відводив.
– Змінився? Ще б пак! – промовив дворецький. – Я прожив двадцять років у будинку цієї людини, невже ви гадаєте, що я не впізнав би голосу? Ні, сер, мого пана вбили, вбили вже вісім днів тому, коли ми чули його крик в ім’я Господа; хто там замість нього, і чого він там лишається – ось, святі небеса, питання, містере Атерсон!
– Ви кажете дуже дивні речі, Пуле, просто якісь дикі речі, люб’язний, – промовив Атерсон, покусуючи пальця. – Припустімо, сталося саме те, що ви запідозрили, припустімо, доктора Джекіла… що ж, нехай убито; але що спонукає вбивцю залишатися тут? Тут щось не сходиться, в цьому немає жодного сенсу!
– Гаразд, містере Атерсон, вас нелегко переконати, але я спробую ще раз, – сказав Пул. – Ви повинні знати, що весь останній тиждень він чи воно, чи хто там живе в його кабінеті, день і ніч вимагає якихось спеціальних ліків, і ніяк не може заспокоїтися. Іноді мій пан робив так – писав нам накази на клаптиках паперу і залишав на сходах. А цього тижня ми нічого не бачили, окрім клаптиків паперу й замкнених дверей; навіть усю їжу ми полишаємо на сходах, і коли ніхто не бачить, він забирає її! Отак, сер, щодня, або навіть двічі, або й тричі на день, ті самі накази й нарікання, мене посилали до всіх можливих аптек у місті. Кожного разу, коли я приношу замовлене, то отримую чергового папірця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, й отримую нове направлення до іншого аптекаря. Йому ці ліки дуже потрібні, сер, але ось для чого?