– Ви маєте при собі якийсь із цих папірців? – спитав містер Атерсон.
Пул занурив руку в кишеню і трохи згодом дістав м’яту записку, яку правник, нахилившись до свічок, почав ретельно вивчати. Її зміст був таким: «Доктор Джекіл переказує свої вітання джентльменам з фірми Моу. І запевняє їх, що останній отриманий ним зразок не досить очищений і не придатний для використання в цілях доктора. У 18… році доктор Джекіл придбав велику кількість цього препарату у фірми Моу. Зараз він просить якомога ретельніше передивитися, чи не залишилося речовини такої самої якості, і якнайшвидше вислати йому. Вартість не має жодного значення. Важливість цього прохання не може бути переоцінена». До цього моменту листа було витримано в серйозному тоні, але далі разом із чорнильною плямою виплеснулися емоції доктора. «Заради Бога, – дописав він, – знайдіть щось зі старих запасів».
– Дуже дивна записка, – сказав містер Атерсон, а потім різко запитав: – А чого вона досі у вас?
– Аптекар із фірми Моу дуже розлютився, коли я йому її приніс, і жбурнув записку в мене, – пояснив Пул.
– Це безсумнівно почерк доктора, чи не так? – вів далі правник.
– Так, почерк справді дуже схожий, – відповів служник похмуро, а потім зовсім іншим тоном додав, – але почерк нічого не доводить! Я його бачив!
– Бачили його? – повторив містер Атерсон. – Кого?
– В тому-то і справа! Це було ось як. Я несподівано увійшов до анатомічного театру з саду. Напевно, він вислизнув з кабінету, щоб пошукати ліки або ще щось, двері залишились відчиненими, і в дальньому кінці кімнати я побачив його, коли він щось вишукував поміж коробок. Він обернувся, угледів мене, скрикнув і чимдуж побіг нагору в кабінет. Я бачив його близько хвилини, але й від того волосся піднялося на моїй голові сторч, наче у їжака. Сер, якщо це був мій господар, чого б він надягав маску на обличчя? Якщо це був він, чого б він, упізнавши мене, закричав і втік, наче щур? Я служив йому досить довго, щоб… – чоловік замовк і затулив руками обличчя.
– Все це дуже химерно, – сказав містер Атерсон, – але мені здається, я починаю трохи розуміти, що тут коїться. Ваш господар, Пуле, просто підхопив одну з тих хвороб, що катують тіло і спотворюють зовнішність. Через це міг змінитися голос, через це він надягає маску й уникає зустрічей із друзями, цим можна пояснити і його нетерплячість щодо ліків, завдяки яким у його душі жевріє надія на зцілення – дай Боже, щоб то була не марна надія. Ось таке моє пояснення, воно дуже сумне і навіть жахливе, Пуле, але досить просте і природне. Все сходиться, і ми можемо полишити нашу надмірну тривогу.
– Сер, – промовив дворецький, і його обличчя вкрилося плямами, – та істота не була моїм господарем, і це чиста правда. Мій господар, – служник озирнувся і зашепотів, – він високий на зріст, має гарну статуру, а цей був схожий більше на коротуна.
Атерсон спробував запротестувати.
– О сер, – майже заголосив Пул, – невже ви думаєте, я не впізнаю свого господаря після двадцятьох років? Невже ви гадаєте, я не знаю, на якому рівні його голова, коли він заходить у двері кабінету, де я бачив його кожного ранку мого життя? Ні, сер, та істота в масці не була доктором Джекілом, лише Господь Бог відає, що то було, але точно не доктор Джекіл. Відчуває моє серце, що його вбили.
– Пуле, – сказав правник, – якщо ви це кажете, то мій обов’язок учинити так. Більш ніж я хочу пощадити почуття вашого господаря, більш ніж я спантеличений запискою, яка начебто доводить, що ваш господар живий, – більш за все я бажаю дізнатися правду, тому я вважаю необхідним зламати двері.
– Містере Атерсон, оце по-чоловічому! – вигукнув дворецький.
– Але виникає наступне питання, – вів далі Атерсон. – Хто це зробить?
– Як хто? Ви і я, сер! – пролунала хоробра відповідь.
– Дуже гарно сказано, – відповів правник, – і хай там що з цього вийде, я беру на себе відповідальність, що ви не постраждаєте.
– Там, у лабораторії, є сокира, – сказав Пул, – а ви, сер, можете взяти цю коцюбу для себе.
Правник узяв простий, але вагомий інструмент в руку і зважив його.
– Ви знаєте, Пуле, – промовив він, звівши очі, – ще трохи – і ми обидва, ви і я, наражатимемо себе на велику небезпеку.
– Певно, що так, сер, – відповів дворецький.
– Що ж, тоді ми з вами повинні бути відвертими, – вів далі правник, – ми обидва знаємо більше, ніж кажемо. Давайте розставимо всі крапки над «і». Ви впізнали ту істоту в масці?
– Як вам сказати, сер, вона швидко рухалась і була така зігнута, що я не можу сказати напевне, – відповів той. – Але ви питаєте, чи був то містер Гайд? Так, я думаю, то був він. Та істота була така сама на зріст і так само жваво рухалася, і, зрештою, хто ще міг би зайти в лабораторію? Ви ж не забули, що після вбивства містера Кер’ю ключ залишався досі в нього? Та це ще не все! Чи ви зустрічали колись того містера Гайда?
– Так, – відповів правник, – одного разу я говорив із ним.
– Тоді ви, як і решта з нас, повинні знати, що є в цьому джентльмені щось дуже дивне, щось, що ніби впливає на людину, не знаю, як правильно сказати, що проймає холодом і відразою до самих кісток.
– Так, я і сам відчув те, що ви описуєте, – відповів містер Атерсон.
– Отож, сер, – продовжував Пул, – коли та істота в масці з мавпячою спритністю вистрибнула з-поміж пробірок і заскочила в кабінет, в мене всередині все похололо. Так, я знаю, що це не доказ, містере Атерсон, я досить освічений, щоб розуміти це, але кожна людина має інтуїцію, і я можу присягнутися, що то був містер Гайд.
– Так, так, – сказав правник, – саме цього я і боявся. Я передчував, що з цього зв’язку не вийде нічого доброго, одне тільки лихо і нещастя. Так, я вірю вам, гадаю, що бідного Генрі вбили і що його вбивця (навіщо – тільки Бог святий знає) досі переховується в кімнаті своєї жертви. Ми з вами повинні помститися. Покличте Бредшоу.
Лакей з’явився на виклик, блідий і знервований.
– Бредшоу, візьміть себе в руки, – наказав правник. – Я знаю, що ця невизначеність відбивається на вас усіх, але зараз ми маємо намір покласти цьому край. Ми з Пулом збираємося зламати двері кабінету. Якщо там усе гаразд, я візьму всю відповідальність на себе. Тимчасом коли щось піде не так, якщо лиходій намагатиметься втекти через задні двері, то ви з хлопчиком маєте зайняти позицію біля чорного ходу, і прихопіть з собою кілька міцних дрючків. Ми дамо вам десять хвилин, щоб ви розташувалися на своєму посту.
Коли Бредшоу пішов, правник подивився на годинник.
– А тепер, Пуле, час і нам займати свій пост, – сказав він, беручи під руку коцюбу, і попрямував у двір. Хмара заступила місяць, і стало зовсім темно. Вітер, потрапивши до глибокого колодязя між будинками, з кожним їхнім кроком коливав полум’я свічки врізнобіч, доки чоловіки не сховалися в анатомічному театрі. Там вони мовчки сіли і чекали. Навколо тихо гомонів Лондон. Єдиним, що порушувало навколишній спокій, були звуки кроків за дверима кабінету.
– Та істота ходить так цілими днями, сер, – прошепотів Пул, – і більшу частину ночей. Тільки коли приносять новий зразок від аптекарів, кроки ненадовго стихають. Ах, це нечисте сумління, саме воно – найгірший ворог спокою! Сер, кожен його крок – це безвинно пролита кров! Зверніть увагу, сер, підійдіть трохи ближче і прислухайтесь, а тоді скажете мені – хіба це кроки доктора?
Кроки були легкими і чудернацькими, з якимсь прокручуванням, і хоч істота ходила повільно, її кроки виразно відрізнялися від важкої скрипучої ходи Генрі Джекіла. Атерсон зітхнув.
– Крім кроків, там іще щось відбувається? – запитав він.
Пул кивнув.
– Одного разу я чув, як та істота плаче.
– Плаче? Як це так? – перепитав правник, холодіючи від жаху.
– Плаче, наче жінка або загублена душа, – відповів дворецький. – Я коли почув, ледь сам не розплакався.
Десять хвилин добігли кінця. Пул видобув сокиру з-під пакувальної соломи. Свічку поставили на найближчому столі, щоб освітити шлях до дверей, тоді, затамувавши подих, вони наблизилися до кабінету, де досі хтось ходив туди-сюди, розтинаючи тишу ночі.
– Джекіле, – голосно гукнув Атерсон, – я вимагаю, щоб ви мене впустили.
Він на хвильку замовк, але відповіді не було.
– Я хочу відверто вас попередити, що ми маємо певні підозри, саме тому я мушу вас побачити і побачу, – вів далі правник, – якщо не з вашого дозволу, тоді за допомогою сили.
– Атерсоне, – пролунав голос, – заради всього святого, майте милосердя.
– Це не голос Джекіла, це голос Гайда! – закричав Атерсон. – Ламайте двері, Пуле!
Пул замахнувся сокирою, вся будівля здригнулася під ударом, а двері, оббиті червоним сукном, захиталися на завісах. З кабінету пролунав гнітючий крик тваринного жаху. Сокира вдарила ще раз і ще, панелі та каркас затріщали. Ще чотири рази пролунали удари. Але деревина була міцною, і встановлені двері були справжнім майстром. Після п’ятого удару замок зламався, й уламки дверей посипались на килим.
Нападники, вражені власним запалом і тишею, що настала потому, трохи відступили і почали роздивлятися. Перед ними був кабінет, м’яко освітлений лампою, у коминку палали й потріскували дрова, тоненько висвистував чайник, одна чи дві шухляди були висунуті, папери лежали охайно на краю письмового столу. Ближче до вогню було розставлено посуд для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кімната, і якби не скляні шафи з хімічними приладами, вона б зовсім не відрізнялася від більшості кімнат вечірнього Лондона.
Якраз посередині кабінету лежало скорчене судомою тіло чоловіка, воно ще сіпалося. Атерсон з Пулом обережно наблизились до нього і перевернули на спину. То був Едвард Гайд. Він був одягнений у завелике на нього вбрання з докторового плеча. М’язи його обличчя ще тремтіли, створюючи ілюзію, що він досі живий, але життя вже полишило його; з розбитої пляшечки в руці й сильного запаху якогось коріння в повітрі Атерсон збагнув, що бачить перед собою тіло самогубця.
– Ми прийшли запізно, – суворо промовив правник, – щоб когось врятувати чи покарати. Гайд сам звів із собою рахунки, а нам залишається тільки розшукати тіло вашого господаря.
Більшу частину будівлі займав колишній анатомічний театр, що розташовувався на першому поверсі, він освітлювався крізь стелю. Кабінет формував другий поверх і виходив вікнами у двір. Коридор поєднував анатомічний театр із дверима на бічній вуличці. До тих-таки дверей вели й другі сходи з кабінету. Окрім того, в будинку було ще кілька темних комірчин і просторий льох. Все це було ретельно обстежено. Правник із дворецьким зазирнули в кожну комірчину, але всі вони були порожні й, судячи з товстого шару пилу, давно стояли замкненими. В льосі, навпаки, лежало багато різного мотлоху, що залишився переважним чином від хірурга, попереднього власника будинку; але щойно відчинивши двері, вони зрозуміли марність подальших пошуків, бо все приміщення було заплетене неторканим павутинням, що роками обплітало двері. І ніде не знайшлося жодного сліду Генрі Джекіла, живого чи мертвого.
Пул постукав по плитах у коридорі:
– Мабуть, його поховано десь тут, – промовив він, дослухаючись до звуку.
– Або ж він зміг урятуватися втечею, – промовив Атерсон, вивчаючи зсередини задні двері, що вели на вуличку. Двері були замкнені, але неподалік на підлозі вони знайшли ключа, що вже взявся іржею.
– Не схоже, щоб ним користувалися, – зазначив правник.
– Не схоже… – озвався Пул. – Дивіться, сер, ви бачите? Ключ зламаний! Схоже, що на нього наступили.
– Так, – підхопив Атерсон. – І на зламі вже теж іржа… – двоє чоловіків перезирнулися з жахом в очах. – Це понад моє розуміння, Пуле. Ходімо назад до кабінету.
Вони мовчки піднялися сходами і, боязко зиркаючи на мертве тіло, розпочали ретельніше обстеження кабінету. На одному столі було видно сліди хімічних дослідів, різна кількість якоїсь білої солі була розкладена по багатьох скляних тарілочках, наче відміряна для досліду, який бідоласі перешкодили здійснити.
– Це – саме ті ліки, які я постійно йому приносив, – пояснив Пул; щойно він вимовив ці слова, як чайник жахливо загудів, сповіщаючи про закипання.
Це примусило їх підійти ближче до коминка, де м’яке крісло стояло саме так, щоб той, хто сидітиме в ньому, міг зручно дотягтися до чашки з чаєм. На поличці стояло декілька книжок, одна з них, розгорнена, лежала поруч із чайним сервізом. Атерсон був здивований, побачивши примірник релігійного трактату, до якого Джекіл кілька разів висловлював велику повагу, зі сторінками, де на берегах його ж рукою були понаписувані страшні блюзнірства.
Далі, обстежуючи кабінет, вони підійшли до великого дзеркала і зазирнули в нього з мимовільним острахом. Але воно було повернуте так, що вони побачили лише рожеве світло полум’я на стелі та сотні однакових відблисків, що відбивалися на дверцятах скляної шафи, а також свої власні бліді й перелякані обличчя.
– Це дзеркало бачило дивні речі, сер… – прошепотів Пул.
– Напевно, не дивніші, ніж воно саме, – озвався правник так само тихо. – Навіщо Джекілові таке… – він зупинив себе на півслові, але потім, подолавши слабкість, продовжив, – що Джекіл збирався з ним робити?
Вони знову повернулися до письмового столу. На ньому, поміж охайно складених паперів, лежав великий конверт, на якому докторовою рукою виразно було написано ім’я містера Атерсона. Правник зламав печатку, і кілька документів випали на підлогу. Першим із них був документ, написаний так само дивно, як і той, що правник повернув Джекілові за шість місяців до того. Він мав правити за заповіт у разі смерті або ж за дарчу в разі зникнення Генрі Джекіла. Та замість імені Едварда Гайда правник із превеликим здивуванням прочитав ім’я Гебріела Джона Атерсона. Він поглянув на Пула, потім знову на документ і нарешті – на розпростерте на килимі тіло зловмисника.
– В мене голова йде обертом, – промовив Атерсон. – Гайд володарював тут кілька днів, він не мав причин любити мене; напевно, він був розлючений, побачивши, що його позбавили спадщини, однак не знищив заповіту!
Правник підняв наступний аркуш. Це була коротка записка, написана докторовою рукою, згори її стояла дата.
– Пуле! – вигукнув правник, – сьогодні він був живий, і був тут! Але ж його не могли десь заховати в такому маленькому кабінеті. Значить, він живий, йому вдалося втекти! Тільки тоді навіщо було тікати? І як він це зробив? І в цьому разі чи зможемо ми повідомити про самогубство? Ох, нам слід бути обережними. Я боюся, ми вже втягнули вашого пана в якесь страшне нещастя!
– Чому ж ви не читаєте записки, сер? – запитав Пул.
– Бо я боюся, – промовив правник похмуро. – Але дай Боже, щоб мої страхи не справдилися! – Сказавши це, він підніс записку до очей і прочитав:
«Мій любий Атерсоне, коли це потрапить до ваших рук, я вже зникну, за яких саме обставин, не беруся передбачати, але і моє передчуття, і обставини мого неприємного становища підказують мені, що це неминуче станеться, і станеться вже досить скоро. Тоді прошу вас прочитати насамперед той лист, який залишив вам, попередивши про те мене, Леньйон. І якщо ви захочете дізнатися більше, зверніться до сповіді, яку залишає ваш негідний і нещасливий друг
Генрі Джекіл».
– А де третій документ із конверта? – запитав Атерсон.
– Ось він, сер, – відповів Пул, подаючи правникові чималого пакунка, запечатаного в кількох місцях.
Правник опустив його в кишеню.
– Я нічого не скажу про ці папери. Якщо ваш господар помер або ж утік, це принаймні врятує його репутацію. Зараз десята година, я мушу повернутися додому та спокійно перечитати ці документи. Але ще до півночі я повернуся, й тоді ми повідомимо поліцію.
Вони вийшли надвір, замкнувши по собі двері колишнього анатомічного театру. Залишивши хатню обслугу доктора в залі біля вогнища, Атерсон стомлено попрямував додому, щоб у тиші в своєму кабінеті прочитати два листи, які нарешті мають дати пояснення цій таємниці.
Лист доктора Леньйона
Дев’ятого січня, тобто чотири дні тому, з вечірньою поштою я отримав листа на замовлення з поштовою маркою, адреса на ньому була написана рукою мого колеги та давнього шкільного приятеля Генрі Джекіла. Звичайно ж, я був здивований цим, бо ніколи раніше ми не мали звички листуватися. Напередодні ввечері ми з Джекілом бачилися, я був запрошений на вечерю до нього. Та я навіть не міг уявити, яка справа могла б потребувати офіційного листування. Та зміст листа здивував мене ще більше. Ось що там було написано: