Обережно! Ненормативна лексика!
Це художній твір. Будь-які відсилання до історичних подій, реально існуючих особистостей або місць використовуються в художніх цілях. Усі назви й імена персонажів є витвором авторської уяви, а будь-яка схожість із реальними подіями, місцями або персоналіями, сучасними та історичними, є цілком випадковою.
Ця книга для декого з тих людей, які змурували мій дім:
Мері Шеллі,
Брема Стокера,
Г. Ф. Лавкрафта,
Кларка Ештона Сміта,
Дональда Вандрі,
Фріца Лейбера,
Оґеста Дерлета,
Ширлі Джексон,
Роберта Блоха,
Пітера Страуба.
А також для АРТУРА МЕЙЧЕНА, чий коротенький роман «Великий бог Пан» не давав мені спокою все життя.
Не мертве те, що може вічно спати, А по мільярдах літ і смерть здолати.
I
«П’ятий персонаж». Гора Череп. Тихе озеро
Щонайменше в одному наше життя справді схоже на кіно. Головний акторський склад – це ваші родичі та друзі. Серед акторів другого плану – сусіди, колеги й випадкові знайомі. Також є епізодичні ролі: касирочка з прегарною усмішкою в супермаркеті, приязний бармен у місцевому шинку, хлопці, з якими ти займаєшся в спортзалі три дні на тиждень. А ще тисячі інших – людей, які течуть потоком крізь кожне життя, неначе вода крізь сито, стрічаються вам раз – і більше ніколи. Підліток, що гортає комікси у книгарні «Барнз & Ноубл», той, повз котрого вам довелося протискатися (бурмочучи «перепрошую»), щоб дістатися до журналів. Жінка на сусідній смузі на світлофорі, котра скористалася моментом, щоб підфарбувати губи. Мама, що витирає морозиво з обличчя свого карапузика в ресторанчику на узбіччі, де ви зупинилися перекусити. Торговець, який продав вам пакетик арахісу на бейсбольному матчі.
Та іноді в житті з’являється людина, що не вписується в жодну з цих категорій. Це джокер, який вистрибує з колоди через довільні проміжки часу протягом багатьох років, і частенько – у кризові моменти. У кінематографі таких називають «п’ятими персонажами», або ж ініціаторами змін. Коли він вигулькує у фільмі, ви знаєте, що він там, бо його туди вписав сценарист. Але хто пише сценарії наших життів? Доля чи випадковість? Я хочу вірити, що останнє. Я хочу цього всім серцем і душею. Коли я думаю про Чарльза Джейкобза – свого «п’ятого персонажа», свого ініціатора змін, свою відплату, – мені нестерпно навіть уявляти, що його присутність у моєму житті була бодай на дещицю пов’язана з долею. Бо це б означало, що всім цим жахливим подіям – цим страхіттям – судилося статися. А якщо це так, то не існує ніякого світла, і наша віра в нього – тупа ілюзія. Якщо це так, ми живемо в пітьмі, мов тварини в норі чи мурахи в глибинах мурашника.
І ми тут не самі.
На мій шостий день народження Клер подарувала мені військо, і однієї суботи в жовтні 1962-го я готувався до великої битви.
Я з великої родини (було нас четверо хлопчиків і одна дівчинка) і, як найменшенький, завжди діставав багацько подарунків. Найкращі дарувала Клер. Не знаю чому: тому, що вона була найстарша, чи тому, що була єдиною дівчинкою, чи те й те водночас. Але з усіх кльових штук, які я отримав од неї за всі роки, те військо було, безумовно, найкращим. Воно складалося з двох сотень зелених пластмасових солдатиків, деякі були з гвинтівками, деякі – з автоматами, ще до десятка кріпилися трубкоподібні штукенції, які вона називала мінометами. А ще там було вісім вантажівок і дванадцять джипів. Та найкрутішою з усього цього добра виявилася коробка, в якій воно продавалося: картонна скриня, розфарбована в камуфляжних зелено-коричневих відтінках, з трафаретним написом «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США» спереду. А знизу Клер власноруч дописала трафаретом: ДЖЕЙМІ МОРТОН, КОМАНДИР.
Тобто я.
– Я побачила рекламу ззаду на Терріній книжці коміксів, – пояснила вона, коли я закінчив вищати з радощів. – Вирізати її він мені не дозволив, бо скупердяга…
– Саме так, – відповів Террі. Йому було вісім. – Я скупердяга старший брат. – Він розгорнув два пальці вилкою і заткнув собі ними ніздрі.
– Ану годі, – приструнчила нас мати. – У дні народження жодних суперечок між братами, будь ласка й дякую. Террі, витягни пальці з носа.
– Ну от, – продовжила Клер, – я скопіювала купон і відправила за вказаною адресою. Боялася, що вчасно не дійде, але дійшов. Я рада, що тобі подобається. – І вона поцілувала мене у скроню. Вона завжди мене туди цілувала. Стільки років минуло, а я досі ніби відчуваю ті ніжні поцілунки.
– Мені дуже подобається! – Я притиснув скриню до грудей. – Мені буде подобатись цілу вічність!
Було це після сніданку, на який подали млинці з чорницями і з беконом, мої улюблені. Нам усім на дні народження готували наші улюблені страви, а після сніданку дарували подарунки, там, у кухні з дров’яною плитою та довгим столом і нашим одоробалом (як ми її називали) – пральною машиною, яка вічно ламалася.
– Ціла вічність для Джеймі – це, типу, п’ять днів, – підштрикнув Кон. Йому було десять, він був худенький (хоча згодом роздобрів) і вже тоді мав нахил до точних наук.
– Молодець, Конраде, – сказав наш тато. Він був одягнений у робоче – чистий комбінезон із вигаптуваним золотими нитками іменем (РИЧАРД) на лівій нагрудній кишені та написом на правій кишені «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА». – Я вражений.
– Дякую, татусю.
– Твій гострий язичок здобув тобі приз – допомогти матері прибрати після сніданку.
– Сьогодні черга Енді!
– Була черга Енді, – виправив тато, поливаючи сиропом останній млинець. – Бери рушника, Гострий Язичок. І старайся нічого не розтрощити.
– Ти його розпестиш, – пробурчав Кон, але рушника взяв.
Конні не так уже й помилявся щодо того, як я розумію вічність. Уже через п’ять днів гра «Операція» припадала пилом у мене під ліжком (однаково там бракувало деяких частин тіла, Енді купив її на доброчинному розпродажі в місцевому клубі «Юріка Ґранж» за четвертак). Туди ж відправилися пазли – подарунок від Террі. А Кон подарував мені «В’юМайстер», і ті затрималися трохи довше, але зрештою теж загриміли в шафу і більше їх ніхто не бачив.
Від мами й тата я дістав одяг, бо мій день народження припадає на кінець серпня і того року я мав піти в перший клас. Нові штани й сорочки викликали в мене приблизно такий самий захват, як і налагоджувальний екран телевізора, але я постарався енергійно подякувати. Думаю, вони легко мене розкусили – шестирічним важко дається фальшивий ентузіазм у голосі… хоча, з сумом мушу констатувати, що більшість із нас досить швидко засвоюють цю навичку. Хай там як, одяг випрали в одоробалі, повісили на мотузку сушитися на бічному подвір’ї і зрештою сховали в шухлядах мого комода, де (хоч навряд чи є потреба це додавати) він і лежав, забутий усіма, поки не настав вересень, а отже, й час його вдягати. Пам’ятаю, був там светр, доволі симпатичний – коричневий з жовтими смугами. Коли я його надягав, то уявляв себе супергероєм: «Я Людина-Оса: стережіться мого жала, лиходії!»
Але щодо скрині з армією всередині Кон помилився. Цими гавриками я грався день у день, зазвичай на краю переднього подвір’я, де пролягала смуга ґрунту між нашим моріжком та Методист-роуд, яка в ті дні ще була ґрунтовою. За винятком траси 9 і двосмугової дороги, яка вела до Козячої гори, де розташовувався курорт для багачів, усі дороги в Гарлоу в ті часи були ґрунтовими. Пригадую, як моя мама не раз плакалася через ту пилюку, що просочувалася до кімнат у сухі літні дні.
У пообідню пору зі мною в солдатиків частенько бавилися двоє моїх нерозлучних друзяк – Біллі Пекет і Ел Ноулз, – але того дня, коли в моєму житті вперше з’явився Чарльз Джейкобз, я був сам-один. Не пам’ятаю вже, де ділися Біллі та Ел, але пригадую, що радів, бо задля різноманіття міг погратися на самоті. По-перше, не треба було ділити армію на три дивізії. А по-друге (що ще важливіше), не доводилося сперечатися про те, чия тепер черга перемагати. Насправді здавалося несправедливим те, що мені доводиться іноді програвати, бо то були мої солдатики і моя скриня.
Коли я однієї спекотної літньої днини невдовзі після дня народження висловив цю думку своїй матусі, вона взяла мене за плечі й подивилася в очі – явна ознака того, що зараз мені вкотре дадуть урок життя.
– Джеймі, половина всіх неприємностей у світі від оцих скиглінь «моє, моє». Коли ти граєшся з друзями, солдатики належать усім вам.
– Навіть якщо ми воюємо, як вороги?
– Навіть «якщо». Коли Біллі з Елом ідуть додому вечеряти, а ти ховаєш солдатиків назад у коробку…
– Це скриня!
– Так, у скриню. Коли ти їх сховаєш, вони знову стануть твоїми. Люди можуть по-різному псувати одне одному життя (ти, коли виростеш, сам побачиш), але я думаю, що корінь усієї поганої поведінки – це звичайнісінький егоїзм. Синку, пообіцяй мені, що ніколи не будеш егоїстом.
Я пообіцяв, але мені так само не подобалося, коли Біллі та Ел вигравали.
Того дня в жовтні 1962-го, коли доля всього світу теліпалася на волосині над клаптиком землі, званим Кубою, я воював і за тих, і за тих, а це означало, що мені судилося перемогти так чи інакше. На Методист-роуд раніше того дня побував міський грейдер («Перекладають каміння з місця на місце», – завше бурчав тато) і скрізь лежала насипана земля. Я нагріб собі достатньо, щоб спочатку насипати горбочок, потім великий пагорб, а потім дуже великий пагорб, який сягав мені мало не до колін. Я хотів був назвати його Козячою горою, але це здалося неоригінальним (зрештою, до справжньої Козячої гори було лише дванадцять миль ходу) і нудним. Поміркувавши хвильку, я вирішив назвати той пагорб горою Череп. Навіть спробував був проткнути в ньому пальцями дві заглибини, щоб нагадувало очні впадини, але земля була суха і заглибини посипалися всередину.
– Ну що ж, – сказав я солдатикам, покиданим абияк у скриню. – Життя жорстоке, не можна мати все одночасно. – То був один з улюблених висловів мого тата, а він уже точно мав причини так вважати – з п’ятьма дітьми на шиї. – Це в нас будуть уявні печери.
Я поставив половину солдатів своєї армії на вершину гори Череп, де вони здавалися грізною командою. Особливо мені подобалися там, на горі, мінометники. То були фріци. Американське військо я розставив на краю моріжка. Їм дісталися всі джипи й вантажівки, бо то буде круто – іти в атаку крутим схилом гори. Деякі перевернуться, я був цього певен, та принаймні декілька дістануться вершини. І переїдуть мінометників, які криком благатимуть пощади. А даремно.
– На смерть! – проголосив я, ставлячи кількох останніх героїчних американців. – Гітсмере, ти наступний!
Я посував їх уперед, ряд за рядом, супроводжуючи звуками стрільби з автомата, як у коміксах, коли на поле бою лягла тінь. Я підвів погляд і побачив, що наді мною височіє якийсь чоловік. Він затуляв собою полудневе сонце, цей силует, оповитий золотистим світлом, – людина-затемнення.
Навколо відбувалась метушня. У нашому домі щосуботи після обіду так завжди відбувалося. Енді й Кон на довгастому задньому подвір’ї під крики й сміх грали в «три летить, шість котиться» із групкою своїх друзів. Клер сиділа нагорі, у своїй кімнаті, із кількома своїми подругами, крутила платівки на своєму програвачі марки «Імперіал Паті-Тайм»: «Локомоушн», «Хлопчик-солдат», «Парк Пелісейдс». Із гаража розлягався стукіт молотка: тато з Террі вовтузилися зі старим «фордом» тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року, якого наш тато називав Ракета Доріг. А якось я почув, як він називає його шматком гівна. Цей вислів я зберіг у пам’яті як дорогоцінний і досі ним користаюся. Коли вам хочеться покращити собі настрій, назвіть щось шматком гівна. Найчастіше допомагає.
Словом, був гармидер, але тієї миті все навколо наче зупинилося. Я знаю, що це така ілюзія, спричинена збоєм пам’яті (не кажучи вже про валізу з темними спогадами), але той спогад вельми тривкий. Зненацька стихли крики дітей на задньому подвір’ї, платівки перестали грати нагорі, у гаражі змовк гуркіт молотка. Жоден птах не цвірінькнув.
А тоді чоловік нахилився і призахідне сонце сяйнуло йому через плече, на мить засліплюючи мене. Я підняв руку, щоб затулити очі.
– Вибач, вибач, – сказав чоловік і пересунувся так, щоб я міг дивитися на нього, а не на сліпуче сонце. На ньому був чорний піджак «для церкви» і чорна сорочка з колораткою, сині джинси й потерті м’які шкіряні туфлі. Складалося враження, що він хотів бути двома різними людьми водночас. У шестирічному віці я ділив усіх дорослих на три категорії: юні дорослі, дорослі й старі люди. Цей парубок був із юних дорослих. Він сперся долонями на коліна, щоб роздивитися обидва ворожі війська.
– Хто ви? – спитав я.
– Чарльз Джейкобз. – Ім’я видалося невиразно знайомим. Він простягнув мені руку. Я миттю її потиснув, бо навіть у шість років був вихованим хлопчиком. Про це подбали мама з татом.
– А чому на вас цей комір із прорізом?
– Бо я священик. Відтепер, коли ти приходитимеш щонеділі до церкви, там буду я. А якщо прийдеш на збори юних методистів, там теж буду я.
– Нашим священиком був містер Латур, – сказав я. – Але він помер.
– Я знаю. Мені шкода.
– Та нічого страшного, бо мама сказала, що він не мучився, а пішов прямісінько на небеса. Але в нього не було такого комірця.
– Це тому, що Білл Латур був священиком без духовного сану. Він працював ніби як доброволець. Тримав церкву відчиненою, коли не було кому це робити. З його боку це було дуже люб’язно.
– Думаю, мій тато про вас знає. Він у церкві служить дияконом, одним із них. Його допускають збирати пожертви. Але по черзі з іншими дияконами.
– Ділитися – це добре, – і з цими словами Джейкобз опустився на коліна поруч зі мною.
– Ви хочете помолитися? – Ця думка викликала в мене легку тривогу. Молитви були для церкви та зборів методистської молоді, які мої брати й сестри називали четверговою вечірньою школою. Коли містер Джейкобз організував їх знову, для мене то був перший рік, ніби для першачка в звичайній школі. – Якщо хочете поговорити з татом, то він у гаражі з Террі. Вони вставляють нове запалювання в Ракету Доріг. Ну, тобто тато вставляє. Террі йому інструменти подає і дивиться. Йому вісім. А мені шість. Мама, здається, на задньому ґанку, дивиться, як грають у «три летить, шість котиться».
– А коли я був малий, цю гру називали «коти-битка». – І він всміхнувся. Усмішка вийшла чудова. Він мені одразу сподобався.
– Справді?
– Угу. Бо треба було стукнути м’ячем об битку, коли ти його впіймаєш. Як тебе звати, синку?
– Джеймі Мортон. Мені шість років.
– Ти вже це казав.
– Здається, у нас на подвір’ї ще ніхто не молився.
– Я теж не буду. Я просто хотів роздивитися ближче твої війська. Де тут росіяни і де – американці?
– Ну, оці, на землі, американці, так, але на горі Череп – фріци. Американцям треба зайняти гору.
– Бо вона в них на дорозі, – здогадався Джейкобз. – За горою Череп пролягає шлях до Німеччини.
– Точно! І там головний фріц! Гітсмер!
– Творець стількох лиходійств, – промовив він.
– Га?
– Не зважай. Ти не проти, якщо я називатиму поганих просто німцями? «Фріци» – це якось недобре.