– Звісно, не проти, фріци – це ж німці, а німці – фріци. Мій тато воював на тій війні. Але тільки рік. Ремонтував вантажівки в Техасі. А ви воювали, містере Джейкобз?
– Ні, я був занадто молодий. І для Кореї теж. Генерале Мортон, то як ви збираєтеся брати цю гору?
– Іти в атаку! – заволав я. – Стріляти з автоматів! Паф! Та-да-да-да! – А тоді стишив голос: – Тра-та-та-та!
– Фронтальний наступ на височину здається ділом ризикованим, генерале. На вашому місці я б розділив військо… десь отак… – Він посунув половину американців вліво, а половину – вправо. – Таким чином ти їх затиснеш, бачиш? – Він звів разом великий і вказівний пальці. – Підбирайся до цілі з обох боків.
– Можливо, – кивнув я. Мені подобалась ідея лобової атаки – кривавої м’ясорубки, але задум містера Джейкобза теж припав до душі. Він був підступний. А підступність могла добряче потішити. – Я хотів зробити печери, але земля надто суха.
– Та я бачу. – Він тицьнув пальцем у гору Череп і дивився, як осипається земля, погребаючи під собою дірку. Потім підвівся й обтрусив коліна джинсів. – А я маю маленького синочка, через рік-два він, мабуть, уже зможе бавитися твоїми солдатиками.
– Він може гратися вже тепер, якщо схоче. – Я старався не бути егоїстом. – А де він?
– Ще в Бостоні, зі своєю мамою. У нас багато речей, їх треба спакувати. Я думаю, вони приїдуть у середу. Щонайпізніше у четвер. Але Моррі ще замалий для солдатиків. Він лише підніматиме їх із землі й розкидатиме.
– А скільки йому?
– Два.
– Він, мабуть, ще в штанці пісяється! – І я засміявся. Певно, то було нечемно з мого боку, але я просто не зміг стриматися. Малеча, що пісяється в штанці, така кумедна.
– Пісяється, поки що, – з усмішкою відповів Джейкобз, – але я впевнений, що з часом перестане. Кажеш, твій тато в гаражі?
– Ага. – Тепер я згадав, де раніше чув ім’я та прізвище цього чоловіка – мама й тато за вечерею розмовляли про нового священика, який мав приїхати з Бостона. «Та хіба він не занадто молодий?» – спитала тоді мама. «Так, і це позначиться на його заробітній платні», – відповів їй тато й розплився в усмішці. Здається, вони ще щось про нього говорили, але я вже не слухав. Мою увагу привернув Енді, котрий по-свинському вимастився картоплею-пюре. Він завжди так робив.
– Спробуй цей поздовжній маневр, – сказав Джейкобз, збираючись уже йти.
– Га?
– Затиснути. – Він знову звів великий і вказівний пальці.
– А. Точно. Супер.
Я спробував. Спрацювало доволі непогано. Уся німчура загинула. Але битва була не така вже видовищна, як на мій погляд, тому я все-таки випробував лобову атаку. Джипи й вантажівки падали з крутого схилу гори Череп, плюс фріци валилися ззаду з передсмертними криками відчаю: «Йяаааа!»
Поки лютувала битва, мама, тато й містер Джейкобз сиділи на передньому ґанку, пили чай з льодом і обговорювали справи навколо церковні, бо мій тато був дияконом, а мама – у складі комітету жіночої допомоги. Була не начальницею, але другою після начальниці. Бачили б ви ті химерні капелюшки, які вона вдягала. Було їх у неї, мабуть, із дюжину. Щасливі днинки.
Мама покликала моїх братів і сестру разом із їхніми друзями познайомитися з новим священиком. Я теж хотів був підійти, але містер Джейкобз махнув мені рукою, щоб я не йшов, і сказав мамі, що ми вже познайомилися.
– Бийтеся далі, генерале!
І я бився далі. Кон, Енді та їхні друзі знову пішли на заднє подвір’я і повернулися до гри в м’яч. Клер та її подруги повернулися нагору, до своїх танців (хоча мама сказала їй зробити музику тихіше, будь ласка й дякую). Містер та місіс Мортон і преподобний Джейкобз ще розмовляли, і то досить довго. Пригадую, мене часто дивувало те, як багато патякають дорослі. Це дуже втомлювало.
Я перестав за ними спостерігати, бо знову в кілька різних способів провадив битву за гору Череп. У найприємнішому сценарії (з включенням елементу затискання від містера Джейкобза) одна частина американської армії утримувала німців затиснутими з фронту, а решта зайшла з тилу і вдарила звідти. «Жчо дце таке?» – закричав один із них перед тим, як отримати кулю в лоба.
Але це почало набридати, і я вже подумував, чи не піти в дім і не з’їсти шмат торта (якщо друзі Кона та Енді щось мені лишили), коли на моє поле бою й на мене самого знову впала тінь. Я підвів погляд і побачив містера Джейкобза. У руках він тримав склянку води.
– Я попросив це у твоєї матері. Можна я тобі щось покажу?
– Так.
Він знову опустився на коліна і вилив воду на гору Череп.
– Це грозова злива! – закричав я і став імітувати звуки грому.
– Угу, якщо тобі так хочеться. З блискавками. А тепер дивися. – Він виставив уперед два пальці, наче роги диявола, і встромив їх у мокру землю. Цього разу заглибини лишилися. – Вуаля! Печери. – Узявши двох солдатиків-німців, він вставив їх усередину. – Їх важко буде звідти вибити, генерале, однак я певен, що американці впораються з цим завданням.
– Ого! Дякую!
– Знов почне осипатися – долий ще води.
– Доллю.
– І не забудь віднести склянку на кухню, коли завершиш бій. Не хочу дістати прочуханку від твоєї матері у свій перший день у Гарлоу.
Я пообіцяв і простягнув руку.
– Поставте її там, містере Джейкобз.
Він розсміявся, поставив склянку на землю й пішов по Методист-роуд до пасторського будинку, де він із сім’єю житиме наступні три роки, поки його не звільнять. Я провів його поглядом і знову повернувся до гори Череп.
Не встиг я по-справжньому взятися до діла, як на поле бою наповзла ще одна тінь. Цього разу то був тато. Він опустився на одне коліно, обережно, щоб не потрощити американських солдатиків.
– Ну, Джеймі, що ти думаєш про нашого нового священика?
– Мені він подобається.
– Мені теж. І твоїй мамі. Він дуже молодий для цієї роботи, і якщо добре впорається, то ми будемо його першою общиною, але я думаю, що все в нього буде добре. Особливо із ЗММ. Молодь працюватиме з молоддю.
– Дивися, татку, він показав мені, як робити печери. Треба просто намочити землю, щоб майже грязюка була.
– Я бачу. – Він скуйовдив мені волосся. – Перед вечерею піди добре вмийся. – І підняв склянку. – Забрати це?
– Так, будь ласка й дякую.
Тато взяв склянку і пішов назад у будинок. А я повернувся до гори Череп, та побачив, що земля знову висохла й печери провалилися. Солдатики всередині були поховані живцем. Але я не мав нічого проти. Зрештою, то були погані солдати.
Нині нас шалено турбують питання, дотичні до сексу, і жоден батько чи мати при здоровому глузді не відпустить шестирічну дитину з новим знайомим – чоловіком, який живе сам (хай навіть це всього на кілька днів). Але саме так і без тіні сумніву вчинила моя мати.
Преподобний Джейкобз (мама сказала, що я повинен називати його так, а не містером) підійшов до нашого будинку на пагорбі Методистів десь за чверть третя і постукав у двері-сітку. Я сидів на підлозі й розмальовував, а мама дивилася шоу «Приз за телефоном». Вона відправила своє ім’я та прізвище на WCSH і плекала надію виграти Ґран-прі того тижня – пилосос «Електролюкс». Про те, що шансів у неї мало, вона знала, проте казала, що надія живе пекельно довго. То був жарт.
– Можете позичити мені на годинку свого наймолодшенького? – спитав преподобний Джейкобз. – У мене в гаражі є одна річ, яка йому сподобається.
– А що це? – вже підводячись, спитав я.
– Сюрприз. Потім мамі розкажеш.
– Мам?
– Іди, Джеймі, – дозволила вона. – Але спершу перевдягнися, скинь шкільний одяг. А поки він повернеться, хочете склянку чаю з льодом, преподобний Джейкобзе?
– Хочу, – кивнув той. – Але цікаво, чи не могли б ви звати мене Чарлі?
Поміркувавши над цим, мама відповіла:
– Ні. Але Чарльзом, напевно, можу.
Я натягнув джинси й футболку, спустився вниз, але слухати дорослі балачки не став, вийшов надвір чекати шкільного автобуса. Кон, Террі та я відвідували початкову школу на трасі 9 (недалеко, чверть милі пішки від нашого дому), що розміщалася в одній кімнаті, Енді ходив в Об’єднану середню школу, а Клер – до школи Ґейтс-Фолз, де вона вчилася в першому зі старших класів. («Головне, щоб ти не була, як першокласниця», – сказала їй мама. То теж був жарт.) З автобуса вони сходили на перетині траси 9 та Методист-роуд, біля підніжжя пагорба Методистів.
Я побачив, як брат і сестра виходять з автобуса. І поки вони пленталися вгору пагорбом (гризучись, як завше, я це чув, поки стояв в очікуванні біля поштової скриньки), з будинку вийшов преподобний Джейкобз.
– Готовий? – спитав він і взяв мене за руку. Це здалося цілковито природним.
– Так, – сказав я.
На півдорозі донизу пагорбом ми стріли Енді та Клер. Енді спитав, куди я йду.
– Додому до преподобного Джейкобза, – відповів я. – Він покаже мені сюрприз.
– Не затримуйся там, – сказала Клер. – Сьогодні твоя черга накривати на стіл. – Вона потай глянула на Джейкобза і швидко відвела погляд, наче їй несила було на нього дивитися. Ще до кінця року моя старша сестричка до нестями закохається в нього, утім, як і всі її подружки.
– Я скоро його поверну, – пообіцяв Джейкобз.
Тримаючись за руки, ми спустилися на трасу 9, яка вела до Портленда, якщо звернути ліворуч, та до Ґейтс-Фолза, Касл-Рока й Льюїстона, якщо праворуч. Ми зупинилися й подивились, чи нема на дорозі машин (хоча це було смішно, бо трасою 9 вони їздили хіба що влітку), а потім пішли повз сінокоси й поля кукурудзи, стебла якої, тепер висохлі, перестукували на легенькому осінньому вітерці. Десять хвилин ходи привели нас до пасторського дому – охайного білого будиночка з чорними віконницями. За ним виднілася Перша методистська церква Гарлоу, і це теж було смішно, бо інших методистських церков у Гарлоу не було.
Єдиним іншим молитовним домом у Гарлоу була церква шілоїтів. Тато вважав їх диваками, десь посередині між помірно й тяжко причмеленими. Вони не роз’їжджали в запряжених кіньми двоколках абощо, але всі їхні чоловіки й хлопці, коли виходили надвір, натягали чорні капелюхи. Жінки й дівчата ходили в сукнях до щиколоток і білих очіпках. Тато казав, шілоїти стверджували, ніби знають, коли настане кінець світу. Це було записано в якійсь особливій книжці. Мама вважала, що в Америці кожен має право вірити, у що заманеться, аби нікому не шкодив… але й татових слів не спростовувала. Наша церква була більша за шілоїтську, але дуже проста. А ще на ній не було шпиля. Правда, колись був, у давніші часи, 1920-ті чи десь так, але налетів ураган і зніс його.
Ми з преподобним Джейкобзом пройшли ґрунтовою під’їзною доріжкою. Я з цікавістю подивився на його синій «Плімут Бельведер», дуже круту машину.
– Механічна коробка чи автомат? – спитав я.
Він здивовано глянув на мене, та потім розплився в усмішці.
– Автомат. Це подарунок на весілля від тестя й тещі.
– А теща – це така погана людина, про яку в анекдотах розповідають?
– Моя – так, – розсміявся він. – Ти любиш машини?
– Ми всі їх любимо, – відповів я, маючи на увазі всіх у своїй родині… хоча про маму й Клер трохи перебільшив, напевно. Жінки наче не до кінця розуміли засадничу крутизну машин. – Коли тато поремонтує Ракету Доріг, то випробує її на Спідвеї у Касл-Року.
– Серйозно?
– Ну, не він сам. Мама сказала, що йому не можна, бо це дуже небезпечно. Хтось інший. Може, Двейн Робішод. У них із мамою і татом крамничка «Брауніз». Торік він ганяв на Спідвеї, але в нього двигун загорівся. Тато каже, він собі підшукує нову машину.
– А Робішоди ходять до церкви?
– Е-е…
– Я вважатиму, що це відповідь «ні». Заходь у гараж, Джеймі.
Усередині лежали густі тіні й пахло цвіллю. Я трохи побоювався тих тіней і того смороду, але Джейкобза вони наче не турбували. Він завів мене глибше у морок, потім зупинився і на щось показав пальцем. І побачене змусило мене охнути.
Джейкобз лише злегка всміхнувся – так, як це роблять люди, коли чимось пишаються.
– Ласкаво просимо на Погідне озеро, Джеймі.
– Ого!
– Я зібрав його, поки чекаю приїзду Петсі й Моррі. У мене багато хатньої роботи, та я вже чимало й зробив, наприклад, полагодив помпу в криниці, але поки Петс не приїде з меблями, у мене зв’язані руки. Твоя мама, друзяко, і жінки з комітету жіночої допомоги навели неймовірний лад у домі. Містер Латур їздив на роботу з острова Орра, і в цьому будинку ще до початку Другої світової ніхто не жив. Я їй подякував, але я не проти, якщо ти подякуєш іще раз.
– Авжеж, ще б пак, – кивнув я, але, здається, так і не переказав цієї другої подяки, бо практично не чув, що він мені сказав. Усю мою увагу притягував до себе стіл, який забирав майже половину гаражного простору. На ньому розкинувся зелений макет ландшафту, поряд із яким гора Череп мусила б згоріти від сорому. Відтоді я бачив чимало таких макетів (здебільшого у вітринах іграшкових магазинів), але по них завжди бігали хитромудрі електричні поїзди. На столі, який влаштував преподобний Джейкобз, не було поїздів, та й то був власне не стіл – просто листи фанери на кількох поставлених поряд козлах для пиляння дров. А на фанері розлягалася сільська місцевість у мініатюрі, близько дванадцяти футів завдовжки і п’яти завширшки. Через увесь обшир по діагоналі марширували високовольтні опори заввишки вісімнадцять дюймів, а найбільше місця займало озеро зі справжньою водою, що навіть у напівмороці зблискувало яскраво-синім.
– Доведеться скоро його розібрати, – сказав священик, – бо інакше не зможу завести машину в гараж. Петсі це не сподобається.
Він нахилився, сперся долонями на коліна й став пильно вдивлятися в положисті пагорби, ниткоподібні високовольтні лінії, велике озеро. Біля води паслися пластмасові вівці й корови (з масштабу вони суттєво вибивалися, але я цього не помітив, та навіть якби й помітив, не зважав би). Ще там стояло багато вуличних ліхтарів, хоч мене це трохи здивувало, бо ні містечка, ні доріг, які вони могли б освітлювати, не спостерігалося.
– Думаю, ти міг би розгорнути тут зі своїми солдатиками велику битву, правда?
– Ага, – сказав я. І подумав, що міг би розгорнути тут цілу війну.
Джейкобз кивнув.
– Але цього не буде, бо на Погідному озері всі з усіма ладнають і битися не дозволено. Тим-то воно схоже на рай. Щойно я розпочну заняття в групі молоді, перенесу озеро в підвал церкви. Може, ти й твої брати мені допоможете. Думаю, дітлахам воно сподобається.
– Авжеж, сподобається! – сказав я і додав щось таке, що чув від свого батька: – А то, коти в манто!
Розсміявшись, він поплескав мене по плечу.
– А тепер хочеш побачити справжнє диво?
– Мабуть, – завагався я, бо впевнений не був. Прозвучало це так, наче диво може бути страшним. Зненацька я збагнув, що ми вдвох у старому гаражі, де немає машини, в запорошеній дірі, де тхнуло так, наче вона багато років простояла зачинена. Двері в зовнішній світ були відчинені, але здавалося, що до них ціла миля. Мені подобався преподобний Джейкобз, однак раптом я пошкодував, що не лишився вдома: розмальовував би собі на підлозі й чекав, чи не виграє мама «Електролюкс», щоб врешті-решт здобути перевагу в нескінченній битві з літньою пилюкою.
А тоді преподобний Джейкобз поволі провів рукою над Погідним озером, і я геть забув про свій неспокій. З-під саморобного стола полинуло тихе дзижчання, схоже на звук, з яким розігрівався наш телевізор «Філко», і всі маленькі вуличні ліхтарі ввімкнулися. Вони світилися яскраво-білим світлом, занадто яскравим, щоб на нього дивитися, і заливали магічним місячним сяйвом зелені пагорби й синю воду. Навіть пластмасові корови й вівці здавалися більш реалістичними, може, тому що тепер вони відкидали тіні.