— Тату, — прошепотіла вона, — тату, — і більше нічого. Напевне, він уже відчув запах.
Він обережно взяв її на руки і відніс до умивальні. Все сталося за декілька хвилин.
— Ми знімемо простирадла, — сказав тато, і, щойно він запхав руку під матрац та потягнув тканину, звідти щось випало і вдарилося об підлогу. Чорна книжка зі сріблястим написом на обкладинці вислизнула і приземлилася на підлозі між Гансовими ступнями.
Він глянув на книжку.
Перевів погляд на дівчинку, що ніяково здвигнула плечима.
А тоді прочитав назву — зосереджено і вголос:
- «Посібник гробаря».
То ось як вона називається, подумала Лізель.
Тепер поміж них простелилася латка мовчання. Чоловік, дівчинка і книжка. Він підняв її і заговорив м’яко, як вата.
РОЗМОВА О ДРУГІЙ ГОДИНІ НОЧІ
— Це твоє?
— Так, тату.
— Хочеш її почитати?
Знову «так, тату». Втомлена усмішка. Металеві очі, що плавляться.
— Що ж, тоді будемо читати.
Чотири роки по тому, коли Лізель писа`тиме в підвалі, у неї з’являться дві думки про травму з обмоченим ліжком. По-перше, вона зрозуміє, як неймовірно їй пощастило, що саме тато знайшов тоді книжку. (На щастя, коли простирадла прали раніше, Роза примушувала її знімати і застеляти їх самостійно. «Рухайся, Saumensch! Думаєш цілий день вовтузитись?») По-друге, вона дуже пишалася вкладом Ганса Губерманна в її освіту. Хто б міг подумати, — писала вона, — що читати я навчуся далеко не в школі. Мене навчив тато. Люди не вважають його дуже розумним, і він справді читає не надто швидко, але незабаром я дізналася, що слова і їх написання якось урятували йому життя. Чи, принаймні, слова і той чоловік, що навчив його грати на акордеоні…
— Все по порядку, — сказав тієї ночі Ганс Губерманн. Він виправ простирадла і розвісив їх сушитися. — Ось так, — повернувшись, повідомив він. — А тепер можна розпочати наш опівнічний урок.
У жовтому світлі роїлися пилинки.
Лізель сиділа на чистих і прохолодних простирадлах, присоромлена і щаслива. Згадка про обмочене ліжко досі їй дошкуляла, але зараз вона читатиме. Вона читатиме книжку.
В ній наростала тривога.
Яскраво спалахнули картинки обдарованої десятилітньої дівчинки, яка вміє читати.
От тільки б це було так просто.
— Чесно кажучи, — щиро зізнався тато, — я й сам не дуже вмілий читач.
Нехай він і читав повільно — це не мало жодного значення. Зрештою, швидкість читання Ганса була нижче середнього. Може, буде менше дивуватися, що дівчинка поки небагато вміє.
Втім, спочатку Ганс почувався ніяково, тримаючи в руках книжку, гортаючи сторінки.
Він підійшов і сів на ліжко поряд із дівчинкою, відкинувся назад і звісив зігнуті ноги. Тоді знову оглянув книжку і поклав її на простирадло.
— Чому така хороша дівчинка, як ти, хоче читати таку книжку?
Лізель знову знизала плечима. Якби учень гробаря читав повне зібрання творів Гете чи ще когось із геніїв літератури, то зараз перед ними лежала б зовсім інша книжка. Вона спробувала пояснити.
— Я… коли… вона лежала на снігу, і… - ледь чутні слова злетіли з ліжка й осипалися на підлогу, наче пилинки.
Але тато знав, що сказати. Він завжди знав, що треба говорити.
Він погладив її заспане волосся і промовив:
— Що ж, Лізель, тоді пообіцяй мені дещо. Якщо я незабаром помру, простеж, щоб мене поховали так, як пише книжка.
Вона кивнула — дуже щиро.
— Дивися, щоб не пропустили шостого розділу і четвертого пункту розділу дев’ятого. — Він усміхнувся, а з ним і ліжкова замазура. — Радий, що ми дійшли згоди. А тепер можемо братися до читання.
Він вмостився зручніше, і його кістки заскрипіли, як шкряботливі дошки на підлозі.
— А тепер починаються розваги!
У глибокій нічній тиші розгорнулася книжка, ніби подув вітерця.
Озираючись назад, Лізель точно знає, про що думав тато, коли його очі пробігли першою сторінкою «Посібника гробаря» . Він побачив, що текст не з легких, і добре знав, що книжка далеко не бездоганна. Там були слова, яких він і сам не знав. Не кажучи вже про невеселу тему. А от у дівчинки виникло несподіване бажання прочитати книжку, і вона навіть не намагалася зрозуміти, звідки воно взялося. З одного боку, вона хотіла пересвідчитися, що її братика поховали правильно. Хоч би якою була причина, Лізель так нестерпно хотілось її почитати, як тільки може кортіти десятилітній дитині.
Перший розділ називався «Крок перший: вибір правильного інструменту». У короткому вступному абзаці перелічувалося те, про що розповідатимуть наступні двадцять сторінок. Описувалося, яких видів бувають лопати, кайла, рукавиці і таке інше, а також ішлося про те, що надзвичайно важливо належно за ними доглядати. Копання могил — це вам не абищо.
Ганс перегортав сторінки і відчував, що Лізель не відриває від нього очей. Вони тягнулися до нього, чіплялися за нього, чекали, поки щось, хоч що-небудь, злетить з його губ.
— Так. — Він знову підсунувся і віддав книжку Лізель. — Подивись на цю сторінку і скажи, скільки слів ти можеш прочитати.
Вона подивилася на слова — і збрехала:
— Десь половину.
— Почитай їх для мене. — Звісно ж, вона не могла. Коли тато попросив показати слова, які вона може прочитати, таких виявилося лише три — три основні німецькі займенники. А на всій сторінці було зо дві сотні слів.
«Це може бути важче, ніж я думав».
Дівчинка спіймала його на цій думці, лише на мить.
Ганс випростався, підвівся з ліжка і вийшов.
Повернувшись, він сказав:
— Знаєш, у мене є краща ідея. — У руці він тримав грубого малярського олівця і купку наждачного паперу. — Почнемо від самого початку.
У Лізель не було причин не погодитися.
У лівому куті зворотного боку наждачного аркуша він намалював маленький квадрат і написав усередині велику літеру А. У протилежному куті притулилася маленька а.
- А, — сказала Лізель.
— Яке ти знаєш слово на букву А ?
- Apfel, — усміхнулась Лізель.
Тато написав слово великими літерами, а під ним намалював кривобоке яблуко. Він був малярем, не художником. Домалювавши яблуко, він зміряв його поглядом і сказав:
— А тепер наступна .
Вони проходили абетку, і очі дівчинки все більше круглішали. Вона вивчала її в школі, у початковому класі, та цього разу все було набагато краще. Тут була лише вона, і вона не почувалася переростком. Їй подобалося спостерігати, як татова рука виводить слова і повільно малює простенькі ілюстрації.
— Ну ж бо, Лізель, — сказав тато, коли в неї виникли труднощі зі словами. — Що починається на літеру S ? Це ж так просто. Ти мене розчаровуєш.
Вона не могла пригадати жодного слова.
— Ну ж бо! — Його голос жартував з нею. — Подумай про маму.
Аж раптом слово тріснуло її по обличчю, ніби хтось дав ляпаса. Мимовільна усмішка.
- SAUMENSCH! — прокричала Лізель, а тато вибухнув сміхом і одразу ж стих.
— Ш-ш-ш-ш, не треба так шуміти. — Та він знову розсміявся, а тоді написав слово, доповнивши його малюнком.
ТИПОВА ІЛЮСТРАЦІЯ ГАНСА ГУБЕРМАННА
— Тату! — прошепотіла дівчинка. — У мене немає очей!
Ганс погладив її по голові. Вона втрапила у його пастку.
— З такою усмішкою, як у тебе, — сказав він, — не потрібні очі. — Він обійняв її і знову подивився на малюнок, його обличчя — тепле срібло. — А тепер літера Т.
Коли вони завершили з алфавітом, а потім переглянули його ще з десяток разів, тато схилився до Лізель і промовив:
— На сьогодні досить.
— А може, ще декілька слів?
Але тато стояв на своєму.
— Досить. Коли ти прокинешся, я зіграю тобі на акордеоні.
— Дякую, тату.
— Добраніч. — Тихенький, коротенький смішок. — Добраніч, Saumensch .
— Добраніч, тату.
Він вимкнув світло, повернувся і сів у крісло. У темряві Лізель не заплющувала очей. Вона дивилася на слова.
Запах дружби
Навчання тривало.
Декілька наступних тижнів, а потім і влітку, опівнічні уроки починалися одразу після чергового нічного кошмару. За той час трапилося ще два випадки обмоченого ліжка, та Ганс Губерманн, як це було раніше, героїчно прав простирадла, а тоді брався до читання, малювання і розповідання. Перед ранком тихенькі голоси лунали голосно.
У вівторок, після третьої, мама звеліла Лізель зібратися і разом з нею віднести готове прання. У тата ж були інші плани. Він зайшов до кухні і сказав:
— Вибачай, мамо, та сьогодні вона з тобою не піде.
Мама не зволила навіть очей відірвати від мішка з пранням.
— Тебе хтось питав, Arschloch? Лізель, ходімо!
— Вона читає, - відповів він. Тато подарував дівчинці підбадьорливу усмішку і підморгнув. — Зі мною. Я її вчу. Ми йдемо до Амперу, вверх за течією, — туди, де я колись вчився грати на акордеоні.
Ось тепер Роза на нього подивилася.
Вона поставила прання на стіл і хвацько налаштувалася на відповідний рівень цинізму.
— Що ти сказав?
— Я думаю, ти добре мене почула, Розо.
Мама розсміялася.
— Чого, в біса, ти можеш її навчити? — Картонна посмішка. Слова нижче пояса. — Ніби сам вмієш добре читати, Saukerl .
Кухня застигла в очікуванні. Тато завдав удару у відповідь:
— Ми віднесемо твоє прання.
— Ти, брудний… — Роза затнулася. Слова застрягли в неї в горлі, вона зважувала сказане. — Щоб до смерку були вдома.
— Ми не можемо читати в темряві, мамо, — промовила Лізель.
— Що ти сказала, Saumensch?
— Нічого, мамо.
Тато усміхнувся і показав пальцем на дівчинку.
— Книжку, наждачку, олівець, — скомандував він, — і акордеон! — коли вона уже вийшла.
Незабаром вони опинилися на Небесній вулиці. Несучи слова, музику і випрану білизну.
По дорозі до крамниці пані Діллер вони декілька разів озиралися, щоб перевірити, чи мама досі стоїть біля хвіртки і спостерігає за ними. Вона таки стояла. В якийсь момент вона вигукнула:
— Лізель, тримай мішок рівно! Дивись мені, щоб жодної складочки!
— Так, мамо.
Вони зробили ще декілька кроків.
— Лізель, ти тепло вдягнулася?!
— Що, мамо?
- Saumensch dreckiges, ти ніколи нічого не чуєш! Ти тепло вдягнулася? Ввечері може похолодніти!
За рогом тато присів, щоб зав’язати шнурівки.
— Лізель, можеш скрутити мені цигарку?
Для неї не могло бути більшої втіхи.
Вони рознесли прання і попрямували до річки Ампер, що огинала місто. Вона бігла поряд, несучи свої води у напрямку Дахау, концентраційного табору.
Через річку перекинувся дерев’яний міст.
Вони примостилися на траві, десь за тридцять метрів від мосту вниз за течією, і писали слова, і читали їх уголос, а коли почало смеркатися, Ганс узяв акордеона. Лізель дивилася на нього і слухала, хоча й не одразу помітила спантеличений вираз його обличчя, коли він грав того вечора.
ТАТОВЕ ОБЛИЧЧЯ
Воно блукало і чудувалося, але не виказало жодної відповіді.
Не зараз.
У ньому сталася якась зміна. Маленький злам.
Дівчинка помітила це, але не усвідомлювала доти, доки всі історії не зійшлися в одну. Вона не помітила, що, граючи на акордеоні, тато кудись вдивлявся, адже гадки не мала, що акордеон Ганса Губерманна — це теж історія. Але настане день, коли ця історія раннього ранку з’явиться на Небесній вулиці, на порозі будинку під номером тридцять три, з розкуйовдженими плечима і в тремтячій куртці. Вона принесе валізу, книжку і два запитання. А ще — історію. Історію за історією. Історію всередині історії.
А зараз, наскільки було відомо Лізель, історія була одна, і вона їй дуже подобалась.
Дівчинка лягла на спину і поринула в неосяжні обійми трави.
Вона заплющила очі, а її вуха вбирали мелодію.
Траплялися, звичайно ж, і певні труднощі. Декілька разів тато ледь стримувався, щоб не крикнути на неї.
— Ну ж бо, Лізель! — казав він. — Ти знаєш це слово, ти знаєш його!
Тоді, коли здавалося, що справи у них ідуть неймовірно добре, вони наштовхувалися на якісь перепони.
Якщо випадала гарна погода, після обіду вони ходили до річки. Коли погода їм не сприяла, вони спускалися в підвал. Здебільшого через маму. Спершу вони намагалися читати на кухні, та це їм не дуже вдавалося.
— Розо, — якось звернувся до дружини Ганс. Його слова тихенько вклинилися поміж її реченнями. — Чи не могла б ти зробити мені одну послугу?
Вона обернулася біля плити.
— Яку?
— Я тебе прошу, я тебе благаю , будь ласка, хоч на п’ять хвилин закрий свого рота.
Можете собі уявити її реакцію.
Саме так вони опинилися в підвалі.
Там не було світла, тож вони принесли гасову лампу, і, крок за кроком, між школою і домом, від річки до підвалу, від поганих днів до хороших, Лізель вчилася читати і писати.
— Незабаром, — запевнив тато, — ти зможеш прочитати ту жахливу книжку для трунарів, навіть із заплющеними очима.
- І мене переведуть із класу для малявок.
Вона промовила ці слова, як рішуча господиня.
Під час одного з підвальних уроків тато відклав наждачний папір (запаси швидко закінчувалися) і витягнув пензлика. У Губерманнів не було розкошів, але в підвалі зберігалося багато фарби, і вона стала у пригоді для навчання Лізель. Тато казав слово, і дівчинка вимовляла його по буквах, а тоді малювала його на стіні, доки не виходило правильно. Щомісяця стіну перефарбовували. Новий цементний аркуш.
Іноді ввечері, після уроків у підвалі, Лізель зіщулювалася у ванні і слухала слова, щоразу ті самі, які лунали з кухні.
— Від тебе тхне, — говорила мама Гансові. — Цигарками і гасом.
Дівчинка сиділа у воді і уявляла той запах, що осів на татовому одязі. Це, перш за все, був запах дружби, і вона теж ним пахла. Лізель обожнювала той запах. Вона нюхала свою руку й усміхалася, а вода навколо неї вистигала.
Чемпіонка шкільного двору у важкій вазі
Літо 1939 року квапилося, чи, можливо, квапилася Лізель. Вона грала у футбол з Руді та іншими дітьми з Небесної вулиці (цілорічна розвага), розносила з мамою прання по всьому місту і вчила слова. Здавалося, що минуло лише декілька днів, а літо вже закінчилося.
Восени сталися дві події.
ВЕРЕСЕНЬ-ЛИСТОПАД 1939 РОКУ
1. Почалася Друга світова війна.
2. Лізель Мемінґер стала чемпіонкою шкільного двору у важкій вазі.
Початок вересня.
Того дня, коли почалася війна і роботи мені додалося, у Молькінґу було прохолодно.
Весь світ говорив про війну.
Шпальти газет смакували її.
Голос фюрера рикав із німецьких радіоприймачів. Ми не відступимо. Ми не покладатимемо рук. Ми переможемо. Наш час прийшов.
Розпочалася німецька окупація Польщі, і всюди збиралися люди, щоб дізнатися останні новини. Мюнхенська вулиця, як і інші центральні вулиці німецьких міст, жила війною. Запах, голос. Декілька днів перед тим ввели продуктові картки — написом на стіні, - а зараз нововведення стало офіційним. Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині. Якщо сказати словами Ганса Губерманна -
А тепер починаються розваги.
У день оголошення війни татові пощастило бути на роботі. По дорозі додому він підняв на вулиці газету, але не зупинився, щоб запхати її поміж банки з фарбою, які тягнув у візочку, а склав і сховав за пазуху. Доки дійшов додому і вийняв її, його піт перебив чорнило на шкіру. Газета опустилася на стіл, та новини були викарбувані у Ганса на грудях. Татуювання. Він розстебнув сорочку й оглядав себе в непевному освітленні кухні.