— Що там написано? — запитала Лізель. Вона водила очима то в один, то в інший бік, від чорних обрисів на татовій шкірі до газети.
— Гітлер захопив Польщу, — відповів він і важко опустився в крісло. — Deutschland Е uber Alles, — прошепотів Ганс, і в його голосі не було навіть натяку на патріотизм.
Знову з’явилося те його обличчя — акордеонове.
Так почалася одна війна.
Незабаром Лізель потрапить на іншу.
Десь за місяць після початку навчального року її перевели до класу, що відповідав її віку. Ви можете подумати, це сталося тому, що Лізель стала краще читати, але річ не в цьому. Незважаючи на усі успіхи, у дівчинки досі були труднощі з читанням. Усюди були розкидані речення. Слова вводили в оману. Причиною переведення, здебільшого, була її погана поведінка в молодшому класі. Лізель відповідала, коли питали інших учнів, і викрикувала з місця. Декілька разів її виганяли в коридор для відбування Watschen (вимовляється «варчен»).
ВИЗНАЧЕННЯ
Watschen = гарна прочуханка.
Учителька, яка до того ж була черницею, викликала її, садила за окрему парту і наказувала стулити рота. З іншого кінця класу Руді махав їй рукою. Лізель махала у відповідь і стримувалася, щоб не засміятися.
Удома вони з татом прочитали вже чималу частину «Посібника гробаря» . Вони обводили слова, які дівчинка не розуміла, і наступного дня записували їх на стіні у підвалі. Лізель думала, що цього достатньо. Але вона помилялася.
Десь на початку листопада у школі перевіряли знання. Одним із завдань було читання. Кожен учень мав вийти на середину і прочитати вказаний учителем уривок. Ранок видався морозним, але яскраво-сонячним. Діти із хрускотом мружили очі. Над сестрою Марією, невблаганним женцем, виблискував німб. (Мені, до речі, подобається уявлення людей про невблаганного женця. Мені подобається коса. Вона розважає мене.)
В обважнілому від сонця класі безладно вистрілювали прізвища:
— Вальденгайм, Леманн, Штайнер.
Усі вони виходили і читали, в міру своїх можливостей. Руді читав напрочуд непогано.
Поки тривала перевірка, Лізель охоплювали то гаряча нетерплячка, то нестерпний переляк. Вона страшенно хотіла перевірити свої вміння, дізнатися, раз і назавжди, чи вона чогось навчилася. Чи це їй буде до снаги? Чи вона зрівняється з Руді та іншими учнями?
Щоразу, коли сестра Марія заглядала до списку учнів, нерви, наче струни, натягувалися у дівчинки під ребрами. Вони брали початок у її животі і рухалися вгору. Незабаром вони мотузкою стиснуться на горлі.
Коли Томмі Мюллер завершив своє, далеко не блискуче, читання, Лізель обвела поглядом клас. Усі вже читали. Залишилась тільки вона.
— Чудово, — кивнула сестра Марія, уважно розглядаючи список. — Нікого не пропустила.
Як це так?
— Ні!
Голос майже матеріалізувався з іншого кінця класу. За ним виринув хлопчик з волоссям лимонного кольору, чиї худорляві коліна у штанях стукалися одне об одне під партою. Він підняв руку і сказав:
— Сестро Маріє, здається, ви пропустили Лізель.
Сестру Марію це не вразило.
Вона тряснула папку на стіл перед собою і пильно глянула на Руді, із тужливим несхваленням. Майже скорботним. Ну чому, бідкалась вона, чому їй доводиться панькатися з Руді Штайнером? Чому він не може просто не розтуляти рота? Чому, Боже, ну чому?
— Ні, - безкомпромісно відповіла черниця. Її невеликий живіт разом з усім тілом подався вперед. — Боюся, Руді, Лізель ще не зможе. — Вчителька перевела погляд убік, ніби за підтвердженням. — Вона почитає для мене пізніше.
Дівчинка кашлянула і промовила спокійно, проте зухвало:
— Сестро Маріє, я зможу.
Більшість учнів мовчки спостерігали. Декілька вдалися до майстерного дитячого вміння — хіхікання.
Сестрі Марії вривався терпець.
— Ні, ти не зможеш! Що ти робиш?
Лізель уже встала з крісла і повільно, затерплими ногами, йшла до середини класу. Вона взяла книжку і розкрила її навмання.
— Ну добре, — сказала сестра Марія. — Хочеш читати? Читай.
— Так, сестро.
Кинувши швидкий погляд на Руді, Лізель опустила очі і проглянула сторінку.
Кола вона підняла голову, клас розірвало на дві частини, а тоді знову стиснуло докупи. Усі діти перемішалися в неї на очах, і в якусь блискучу мить вона уявила, як із тріумфом прочитає цілу сторінку, виразно, без жодної помилки.
ОСНОВНЕ СЛОВО
Уявила
— Давай, Лізель!
Голос Руді пронизав тишу.
Крадійка книжок знову опустила очі і глянула на слова.
Давай. Цього разу нечутно промовив Руді. Давай, Лізель.
Кров гуділа. Речення розпливалися перед очима.
Зненацька виявилося, що білий аркуш списаний невідомою мовою, і сльози, що вже бриніли в очах, лише заважали. Тепер вона навіть слів не могла розібрати.
А ще сонце. Жахливе сонце. Воно ввірвалося крізь вікно — всюди скло — і світило простісінько на бездарну дівчинку. Воно кричало їй в обличчя:
— Ти можеш вкрасти книжку, але ти не можеш її прочитати!
Її осяяло, як можна викрутитись.
Вдихаючи і видихаючи, вдихаючи і видихаючи, вона почала читати, але не з тієї книжки, яку тримала перед очима. Вона цитувала «Посібник гробаря» . Розділ третій: «У разі снігу». Вона вивчила його з татового голосу.
— У разі снігу, — промовила Лізель, — слід подбати про те, щоб лопата була міцною. Треба копати глибоко; не можна лінуватися. Не можна робити абияк. — Вона знову втягнула великий шматок повітря. — Звичайно ж, простіше дочекатися, доки потепліє, коли…
Усе закінчилося.
Книжку вирвали з її рук і скомандували:
— Лізель — у коридор.
Відбуваючи невелику Watschen , вона чула, як у класі, поміж плесканням рук сестри Марії, усі сміються. Вона бачила їх. Усіх тих перемішаних дітей. Вони шкіряться і сміються. Залиті сонцем. Сміються усі, крім Руді.
На перерві з неї глузували. Хлопчик на ім’я Людвіґ Шмайкль підійшов до неї з книжкою.
— Агов, Лізель, — сказав він, — я не можу прочитати це слово. Можеш прочитати його для мене? — Він розреготався — самовдоволеним сміхом десятилітнього. — Dummkopf . Дурепа.
Вервечкою тягнулися хмари, великі і незграбні, і все більше дітей окликали її, спостерігаючи, як вона закипає.
— Не слухай їх, — порадив Руді.
— Тобі легко казати. Не ти ж у нас дурепа.
До кінця перерви кількість насмішок досягла дев’ятнадцяти. На двадцятій Лізель вибухнула. Їй попався Шмайкль, якому було мало.
— Ну, Лізель, — він тицьнув книжкою їй в обличчя. — Допоможеш мені прочитати?
Лізель допомогла йому, аякже.
Вона встала, і взяла у нього книжку, і, поки він посміхався іншим дітям через плече, відкинула її і з усієї сили копнула його кудись у пах.
Отож, як ви можете собі уявити, Людвіґ Шмайкль, безперечно, зігнувся, а згинаючись, іще й отримав у вухо. Коли він упав на землю, на нього сіли. А коли на нього сіли, він отримав ляпасів, подряпин та синяків від дівчинки, повністю охопленої люттю. Його шкіра була такою теплою і м’якою… Її кулаки і нігті, хоча й маленькі, були навдивовижу твердими.
- Saukerl . - Її голос теж дряпався. — Arschloch. Можеш сказати Arschloch по буквах?
О, як ті хмари перечіпалися і дурнуватою зграйкою збивалися докупи…
Великі товсті хмари.
Темні й одутлі.
Вони налітали одна на одну. Перепрошували. Рухалися далі і шукали вільного місця.
Дітей набігло як, ну, як дітей, що їх притягує бійка. Мішанина рук і ніг, вигуків і оплесків, що все густішала. Вони дивилися, як Лізель Мемінґер влаштувала Людвіґу Шмайклю неабияку прочуханку.
- Ісус, Марія і Йосип! — пронизливо завищала якась дівчинка. — Вона його вб’є!
Лізель його не вбила.
Але цілком могла.
Зрештою, чи не єдиним, що її зупинило, було вишкірене обличчя Томмі Мюллера, яке жалюгідно посмикувалося. Досі переповнена адреналіном, Лізель помітила його таку безглузду посмішку і, поваливши хлопчика на землю, почала бити і його.
— Що ти робиш?! — голосив Томмі, і лише після третього чи четвертого удару і цівки яскраво-червоної крові з його носа вона спинилася.
Досі навколішках, Лізель втягнула повітря і прислухалася до бурмотіння за спиною. Вона оглянула круговерть облич, зліва і справа, і оголосила:
— Я не дурепа.
Ніхто їй не суперечив.
Лише тоді, коли всі розійшлися по класах і сестра Марія побачила, у якому стані Людвіґ Шмайкль, бійка отримала своє продовження. Спершу усі підозри впали на Руді та ще кількох хлопців. Вони завжди сварилися між собою.
— Руки, — скомандували кожному з них, проте на жодній парі рук не було доказів.
— Не вірю, — пробурмотіла сестра. — Не може бути. — Адже, коли Лізель вийшла вперед і показала свої руки, вони, нічого в цьому дивного, були заляпані Людвіґом Шмайклем, що вже почав засихати. — У коридор! — звеліла сестра вже вдруге цього дня. Якщо бути точним, то вдруге за останню годину.
Та цього разу то не була невелика Watschen. Чи навіть середня. Цього разу то була найбільша зі всіх коридорових Watschen’ів , різка раз за разом жалила її, і дівчинка цілий тиждень не могла нормально сидіти. І в класі більше ніхто не сміявся. Звук більше нагадував перелякано нашорошені вуха.
Після уроків Лізель поверталася додому разом із Руді та іншими дітьми Штайнерів. Біля Небесної вулиці, у поспіху думок, на неї навалився неймовірний відчай — невдала спроба переказати уривок із «Посібника гробаря», її зруйнована сім’я, нічні кошмари, сьогоднішнє приниження, — вона зіщулилась у канаві і заплакала. Усе це її сюди й привело.
Руді теж стояв у канаві, біля неї.
Почався дощ, сильний і рясний.
Курт Штайнер покликав їх, але ні хлопчик, ні дівчинка не зрушили з місця. Вона, переборюючи біль, сиділа під клаптями дощу, що сипалися з неба, а він стояв поряд і чекав.
— Чому він помер? — запитала Лізель, та Руді все одно не поворухнувся і нічого не відповів.
Коли вона нарешті заспокоїлась і підвелася, він обійняв її за плечі, як найкращого друзяку, і вони пішли додому. Він не вимагав поцілунку. Нічого такого. Можете любити Руді за це, якщо хочете.
Тільки не копай мене по яйцях.
Ось що він подумав, але не промовив уголос. Лише чотири роки по тому він поділився з нею цими думками.
А зараз Руді і Лізель під дощем прямували до Небесної вулиці.
Він був тим схибленим, що вимазався чорним вугіллям і кинув виклик світові.
Вона була крадійкою книжок, що залишилася без слів.
Але, повірте, слова були вже в дорозі, і, коли вони прибудуть, Лізель упіймає їх руками, ніби хмаринки, і викрутить до сухого, ніби краплинки дощу.
Частина 2
«Знизування плечима»
а також: дівчинка, створена з темряви — радість від цигарок — обхідниця міста — деякі мертві листи — день народження Гітлера — стовідсотковий чистий німецький піт — хвіртка до крадіжок — і книжка з вогню
Дівчинка, створена з темряви
ТРОХИ СТАТИСТИКИ
Перша вкрадена книжка: 13 січня 1939 року
Друга вкрадена книжка: 20 квітня 1940 року
Період між крадіжками зазначених книжок: 463 дні
Коли б ви поставилися до цього легковажно, то сказали б, що для продовження знадобилося лише трішки вогню і декілька людських вигуків. Ви б сказали, що Лізель, щоб заволодіти своєю другою книжкою, цього було достатньо, хоч та і диміла в її руках. І навіть обпікала їй ребра.
Одначе ось у чому річ:
Зараз не час легковажити.
Зараз не час дивитися лише одним оком, оглядатися чи перевіряти плиту — бо коли крадійка книжок поцупила свою другу книжку, не тільки багато факторів сприяли її жаданню зробити це, а й сам вчинок запустив у дію те, що мало статися згодом. Ця крадіжка вкаже їй шлях до наступних книжок. Вона надихне Ганса Губерманна на складання плану допомоги молодому єврейському кулачному бійцю. А ще вона покаже мені , вже укотре, що одна можливість веде простісінько до наступної, як ризик веде до більшого ризику, життя — до нового життя, а смерть — до ще більших смертей.
Можна навіть сказати, що це доля.
Розумієте, хтось, може, думає, що нацистська Німеччина спиралася на ідею антисемітизму, дещо надміру ревного лідера і націю фанатиків, вихованих на ненависті до інших, проте нічого з цього не вийшло б, якби німці не любили одну справу.
Палити.
Німці любили палити. Крамниці, синагоги, рейхстаги, будинки, особисті речі, вони любили палити вбитих людей і, звісно ж, книжки. Вони були у захваті від гарного багаття з книжок, а тим, хто був небайдужий до книжок, це давало можливість заволодіти тим виданням, якого б вони нізащо не отримали, якби не багаття.
Однією зі схильних до такого була, як ви вже знаєте, худорлява дівчинка на ім’я Лізель Мемінґер. Нехай їй і довелося прочекати аж чотириста шістдесят три дні, воно того вартувало. Наприкінці дня, сповненого безлічі переживань, багатьох прекрасних капостей, однієї закривавленої щиколотки і ляпасу рідної руки, Лізель Мемінґер здійснила свою другу успішну крадіжку. «Знизування плечима» . То була блакитна книжка з червоними літерами на обкладинці, під якими було зображення маленької зозулі, теж червоної. Озираючись назад, Лізель не соромилася того, що її вкрала. Навпаки, той вир відчуттів , що крутився в животі, більше скидався на гордість. А бажання поцупити книжку підживлювалося люттю і чорною ненавистю. Насправді 20 квітня — в день народження фюрера, — вихоплюючи книжку з паруючого попелища, Лізель була дівчинкою, створеною з темряви.
Звичайно ж, виникає запитання — чому?
Чого б це їй лютувати?
Що такого сталося за минулі чотири чи п’ять місяців, що спонукало її вибухнути такими емоціями?
Якщо коротко, то відповідь на це запитання переходить від Небесної вулиці до фюрера , тоді до недосяжного місця перебування її мами і повертається назад.
Як і більшість нещасть, це почалося з гаданого щастя.
Радість від цигарок
Під кінець 1939 року Лізель уже непогано призвичаїлася до життя в Молькінґу. У неї досі траплялися нічні кошмари за участі братика, і вона сумувала за мамою, але тепер її було кому втішити.
Вона любила тата, Ганса Губерманна, і навіть прийомну маму, хоча та й розсипалася прокльонами і лайливими словами. Вона любила й ненавиділа свого найкращого друга, Руді Штайнера, і це було нормально. А ще вона любила те, що, попри невдачу під час перевірки знань, вміння читати і писати, без сумніву, покращувались і невдовзі вона досягне якогось пристойного рівня. Усе це викликало бодай трішки задоволення і скоро нагромадиться такою купою, що на горизонті завидніє щось на кшталт щастя .
КЛЮЧІ ДО ЩАСТЯ
1. Дочитаний «Посібник гробаря».
2. Порятунок від гніву сестри Марії.
3. Отримання двох книжок на Різдво.
17 грудня.
Вона добре запам’ятала дату, адже це було якраз за тиждень до Різдва.
Як уже звиклося, кошмар обірвав її сон і Ганс Губерманн привів її до тями. Його рука вчепилася в її спітнілу піжаму.
— Потяг? — прошепотів він.
Лізель підтвердила.
— Потяг.
Вона ковтала повітря, доки не заспокоїлася, а тоді почала читати одинадцятий розділ «Посібника гробаря» . Минула третя ночі, коли вони закінчили, і їм залишився тільки останній розділ — «Повага до кладовища» . Тато — його сріблясті очі підпухли від утоми, а обличчя затопила борода — закрив книжку, сподіваючись отримати залишки сну. Але йому нічого не дісталося.
Заледве чи пройшла хвилина, відколи погасили світло, а Лізель уже заговорила до нього у темряві:
— Тату, ти не спиш?
Він видав тільки звук, якийсь гортанний: