Я пішов по вулиці, де було менше людей і світла. Вона вела до старовинного міського валу. Частину його давно зрівняли.
У приймальній Мартенса вже не було нікого. Біля вікна на етажерці стояли якісь рослини з довгими, наче ремінці, листками. На столі лежали ілюстровані журнали з нацистськими верховодами, солдатами, або колонами «гітлерюгенду» на обкладинці.
Невдовзі почулись поспішні кроки. На дверях з’явився Мартенс. Він втупився в мене, потім зняв окуляри і здивовано заблимав очима. У приймальні горіло слабке світло. Мартенс не відразу впізнав мене, очевидно, тому, що я завів собі вуса.
– Рудольфе, це я, Йозеф, – мовив я.
Він застережливо підняв руку, щоб я говорив тихше.
– Звідки ти взявся? – прошепотів він.
Я знизав плечима: навіщо йому треба це знати?
– Зараз я тут. Ти повинен допомогти мені, – сказав я.
Він розглядав мене. Його короткозорі очі в слабкому світлі нагадували очі риби за товстим склом акваріума.
– У тебе є дозвіл на перебування тут?
– Лише від самого себе.
– А як ти перебрався через кордон?
– Це не так важливо. Я приїхав сюди, щоб побачити Гелен.
Він вирячився на мене.
– Для цього ти приїхав?
– Так, – відповів я.
Нараз мене огорнув цілковитий спокій. Поки я був сам, цього відчуття не було. А тепер все моє хвилювання як рукою зняло, бо я лише думав про те, як мені заспокоїти цього спантеличеного чоловіка.
– Задля цього? – спитав він ще раз.
– Саме так. І ти повинен допомогти мені.
– Боже мій! – вигукнув Мартенс.
– Що – вона померла? – запитав я.
– Ні, не померла.
– А вона тут?
– Так, вона була тут. Принаймні тиждень тому.
– Нам у тебе можна поговорити? – запитав я.
Мартенс кивнув.
– Медсестру я вже відіслав. Якщо прийдуть пацієнти, їх теж відішлю. Я не можу запросити тебе до своєї квартири. Я одружений. Ось уже два роки. Ти розумієш…
Я розумів. У «тисячолітній імперії» давно вже не можна було довіряти навіть своїм родичам. «Рятівники Німеччини» щодня вихваляли фіскальство як національну чесноту. Я пізнав це на собі. Брат моєї жінки доніс на мене.
– Моя дружина не член партії, – поспішив з поясненням Мартенс. – Але ми з нею ніколи не говорили про щось таке… – він збентежено глянув мені в обличчя, – як оце зараз. Я точно не знаю, як вона дивиться на це. Заходь сюди.
Він відчинив двері до кабінету і потім замкнув їх за собою.
– Не треба замикати, – сказав я. – Замкнені двері можуть викликати більшу підозру, ніж коли ми з тобою на виду.
Мартенс повернув ключ назад і підійшов до мене.
– Йозеф, ради Бога, що ти тут робиш? Ти прибув сюди таємно?
– Так. Але тобі не доведеться переховувати мене. Я живу в готелі в іншому місті. І прийшов до тебе тільки тому, що не знаю нікого іншого, хто сповістив би Гелен про мій приїзд. Вже п’ять років я нічого не чув про неї. Не знаю, чи не вийшла вона знову заміж. Якщо вона одружена вдруге…
– І з-за цього ти пробирався сюди?
– Авжеж, – відповів я здивовано. – А чого ж іще?
– Ми повинні десь тебе сховати, – сказав він. – Цю ніч ти можеш переспати тут у кабінеті на канапі. Я розбуджу тебе до семи годин. О сьомій служниця приходить сюди прибирати. А після восьмої можеш знову зайти. До одинадцяти пацієнтів не буде.
– Вона вийшла заміж? – спитав я.
– Гелен? – Мартенс похитав головою. – Я гадаю, що вона навіть не розлучена з тобою.
– Де вона мешкає. В тій самій квартирі?
– Напевно.
– У неї ще хтось живе?
– Кого ти маєш на увазі?
– Її мати. Сестри. Брат. Або ще хтось із родичів.
– Цього я не знаю.
– Ти повинен розвідати, – сказав я. – І сказати їй, що я тут.
– Чому ти сам не скажеш їй цього? Он там телефон…
– А якщо у неї хтось є? Наприклад, брат, який мене вже раз виказав?
– Та правда, – погодився Мартенс. – Вона може розгубитись, як і я. І це може зрадити її.
– Крім того, Рудольфе, я навіть не знаю, якої вона тепер думки про мене. Адже минуло цілих п’ять років, а ми прожили після одруження разом тільки чотири. П’ять років – це більше, ніж чотири, а розлука здається в десять разів довшою, ніж сумісне життя.
Мартенс кивнув.
– Я тебе не розумію, – сказав він трохи згодом.
– Цілком можливо. Я й сам себе не розумію. Адже ми живемо різним життям.
– Чому ти не написав їй?
– Зараз я тобі цього не можу пояснити. Сходи до Гелен. Побалакай з нею. Вивідай, що вона думає. Якщо, по-твоєму, буде варто, скажи їй, що я тут, і спитай, де мені можна зустрітися з нею.
– Коли мені піти до неї?
– Зараз, – сказав я здивовано. – А коли ж іще?
Він озирнувся довкола.
– Де ж тобі перебути цей час? Тут не зовсім безпечно. Не дочекавшись мене, дружина може прислати сюди служницю; вона звикла, що я після прийому хворих підіймаюсь до себе нагору. Або ж мені довелося б тебе тут замкнути. Але це також може привернути увагу.
– Я не хочу сидіти під замком, – заявив я. – А ти не можеш сказати дружині, що треба зробити візит до якогось пацієнта?
– Скажу їй це потім, коли повернуся. Так простіше.
Я помітив блиск у його очах, і мені здалося, ніби він на мить примружив ліве око. Я згадав нашу хлоп’ячу дружбу.
– Поки що я сходжу в собор, – сказав я. – Церкви ще й досі майже такі ж надійні, як у Середньовіччі. Коли тобі подзвонити?
– Через годину. Назвешся Отто Штурмом. А як я тебе знайду? Чи не краще тобі піти в таке місце, де є телефон?
– Де є телефон, там і небезпека.
– Можливо. – Він в нерішучості постояв хвилинку. – Так, мабуть, твоя правда. Якщо мене ще не буде вдома, подзвониш удруге або передаси, де ти ждеш.
– Гаразд.
Я взяв свого капелюха.
– Йозеф, – знову озвався Мартенс.
Я обернувся.
– Як воно тепер за кордоном? – спитав він. – Так, без усього цього?…
– Без усього цього, – відповів я. – Приблизно так: без усього цього. Не зовсім, правда. А як тут? З усім цим – і без одного?
– Погано, – сказав він. – Погано, Йозеф. Але зовні все блискуче.
Вибираючи безлюдні вулиці, я попрямував до собору. Йти було недалеко. На Кранштрасе мені назустріч промарширувала рота солдатів. Вони співали незнайому мені пісню. На соборній площі я знову побачив солдатів. Трохи далі, за собором, навпроти трьох хрестів невеличкої церковки стояла щільна юрба – сотні дві чи три людей. Майже всі учасники були в різного роду партійних мундирах. Я почув чийсь голос і став шукати очима промовця, але не побачив його. Через хвилину помітив на підвищенні чорний гучномовець. Він стояв там, голий самотній автомат, і галасував про право на завоювання всіх колишніх німецьких земель, про велику Німеччину, про помсту й про те, що мир світові буде забезпечений тоді, коли світ робитиме все так, як хоче Німеччина, і що в цьому – вища справедливість.
Знову піднявся вітер, і рухливі віти кидали неспокійні тіні на обличчя слухачів, на той галасливий апарат і на кам’яні скульптури, що вимальовувались за ним на стіні церкви: розп’яті Ісус Христос і два розбійники. Зосереджені обличчя слухачів сяяли.
Люди вірили тому, що викрикував їм автомат. І що було характерним для того дивного масового гіпнозу: промовцю, який їх не бачить і не чує, аплодували, наче присутній живій людині.
Я не сподівався застати в соборі стільки людей. Потім згадав, що минали останні дні травня, а в цьому місяці служба Божа відбувалася щовечора. Якусь хвилинку я роздумував, чи не краще було б піти до одної з протестантських церков; але я не знав, чи відкриті вони вечорами. Я присів на вільну лаву поблизу входу. Перед вівтарем мерехтіли свічки; решта церкви була освітлена слабо, і мене впізнати було б нелегко.
Біля вівтаря, оповитий хмарою диму, походжав священик у сяючій парчі, навколо нього прислужники в червоних сутанах та білих накидках розмахували димними кадильницями. Я слухав орган і хор півчих, і тут мені здалося, ніби і в соборі я бачу ті самі захоплені обличчя, що й на площі, тих самих людей, які, здавалось, перебували в якомусь безпам’ятному сні з розплющеними очима, сповненими сліпої віри та бажання безпеки й безвідповідальності. Тут усе здавалось лагіднішим, ніж там, надворі; але ця релігія любові до Бога і ближнього не завжди була така лагідна; в похмурі століття Середньовіччя і вона попила немало крові. Коли її вже не переслідували, вона сама почала переслідувати своїми вогнищами, мечем і тортурами. Колись у таборі брат Гелен пояснював мені, сміючись: «Ці методи ми запозичили у вашої Церкви. Ваша свята інквізиція з її катуваннями в ім’я Бога навчила нас, як треба поводитися з єретиками. Ми навіть ще й не такі суворі – спалюємо живцем лише в окремих випадках». Коли він мені це казав, я саме висів, розіп’ятий на хресті, – то була одна з невинних форм добування імен у в’язнів.
Священик біля вівтаря підняв золоту дароносицю і благословив юрбу. Я сидів тихо й непорушно, але в мене було таке відчуття, ніби я пливу в приємно теплому потоці диму, втіхи і світла. Потім почали співати останній хорал: «В цю ніч ти будь заступником і охоронцем…» Я ще дитиною співав це саме, і тоді для мене здавалась небезпекою темрява ночі – а тепер… світло.
Люди почали виходити з собору. Я ще мав чекати хвилин п’ятнадцять і тому прослизнув у куточок біля одної з товстих колон, що підтримували склепіння.
І в ту мить побачив Гелен. Спершу я побачив її як свого роду вир у потоці людей, що прямували до виходу. Хтось пробирався проти потоку, розштовхував людей і просувався поміж ними вперед. На мить я побачив ясне, гнівне й рішуче обличчя і подумав, що та жінка щось забула в соборі. Я не одразу впізнав її, бо не сподівався її там зустріти. І лише коли вона вже пройшла трохи повз мене, де людей було менше, по тому як вона піддала плечем, пробираючись уперед, я побачив, що то вона. Для неї, здавалось, ніде немає перешкод. Вона прослизнула поміж людьми і зразу ж по тому зупинилась у широкому, майже безлюдному центральному проході, перед свічками й темними червоно-синіми шибками високих романських вікон: тепер уже тоненька, маленька і якась самотня, покинута.
Я підвівся, щоб перехопити її погляд. Кивнути їй не наважився. Ще було надто багато людей у соборі; а в церкві така поведінка привернула б увагу сторонніх. «Вона жива! – передусім промайнуло в моїй голові. – Не вмерла і не хвора!» Дивно, що в нашому становищі люди завжди спершу думають про це! Нас чомусь вражає звичайний факт, коли що-небудь не змінилось, коли хто-небудь і досі живий.
Вона пішла далі, на хори. Я протиснувся між лавами й попрямував за нею. Біля лави святого причастя Гелен зупинилась. Уважно оглянула всіх людей, які ще стояли навколішки між рядами лав, потім поволі пішла проходом назад. Я зупинився. Вона так сподівалась побачити мене десь на лаві, що пройшла, мало не зачепивши мене. Я обернувся і пішов слідом за нею.
– Гелен, – шепнув я, коли вона знову зупинилась якраз переді мною. – Не обертайся! Виходь на вулицю! Я йтиму за тобою. Тут ніхто не повинен бачити нас удвох.
Вона здригнулась, наче я вдарив її, потім пішла далі. «І чого вона взагалі прийшла сюди? – подумав я. – Це ж так небезпечно, якщо нас тут хто впізнає!» Але ж я й сам не сподівався, що в соборі буде так багато людей.
Я бачив її – вона йшла поперед мене, – але не відчував нічого, крім бажання якомога швидше вибратися з церкви. Гелен була в чорному костюмі і в малесенькому капелюшку; голову тримала високо, трохи повернувши її вбік, ніби прислухалась до моєї ходи. Я відстав на кілька кроків, але так, щоб не випустити її з поля зору. Мені не раз доводилося чути, що людину впізнавали тільки тому, що вона надто близько стояла біля когось іншого.
Гелен проминула кам’яні чаші зі свяченою водою в широкому порталі і зразу ж повернула ліворуч. Уздовж собору йшла широка, вимощена кам’яними плитами доріжка, відгороджена од великої соборної площі чавунними ланцюгами, що тяглися від одного кам’яного стовпа до другого. Вона перескочила через ланцюги, ступила декілька кроків у темряву, зупинилась і повернулась обличчям до мене.
Що я відчував у ту мить, пояснити не можу. Якщо я скажу, що мені здавалось, ніби поперед мене йде все моє життя, ніби воно втікає від мене, а потім раптом обертається до мене обличчям, – це знов таки будуть банальні слова; а втім, це було і так і не так. Я відчував щось подібне, але це ще не все, що я тоді відчував. Я підходив до Гелен, до її темної стрункої постаті, до блідого личка, до її очей і вуст, лишивши позаду все, що було в минулому. Той час, коли ми не жили вкупі, не канув у забуття; він лишився, але як щось таке, про що десь читав, а не сам пережив.
– Звідки ти приїхав? – запитала Гелен майже вороже, перш ніж я підійшов до неї.
– Із Франції.
– Тебе впустили сюди?
– Ні. Я таємно перейшов кордон.
Гелен питала майже про те ж саме, що й Мартенс.
– Навіщо? – спитала вона.
– Щоб побачити тебе.
– Тобі не слід було їхати сюди.
– Я знаю. Я сам собі це твердив щодня.
– Чого ж ти тоді приїхав?
– Коли б я це знав, то не був би тут.
Поцілувати Гелен я не наважився. Вона стояла перед самими моїми очима, але така заціпеніла, наче могла розбитись, якщо до неї доторкнешся. Я не знав, що вона думала, але бачив її знову, вона жила, і тепер я міг піти геть або ж чекати, що буде далі.
– І ти не знаєш? – спитала вона.
– Завтра знатиму. Або через тиждень. Або ще пізніше.
Я поглянув їй в обличчя. Що було знати? Знання тут – це клубочок піни, що танцює на хвилі. Найменший вітер може його здути; а хвиля лишиться.
– Ти приїхав, – мовила вона, і її личко втратило жорсткий вираз, стало лагідним, вона підступила ще ближче до мене. Я тримав її за руки, а вона притиснула свої долоні мені до грудей, ніби ще хотіла відштовхнути мене. У мене було таке відчуття, наче ми вже давно стоїмо отак віч-на-віч, самотні, у темряві на вітряній соборній площі, відгороджені від неї скляною стіною, з-за якої глухо долинає вуличний шум. Ліворуч, за якихось сотню кроків од нас, стояв, замикаючи площу з протилежного боку, яскраво освітлений міський театр з майже білими сходами, і я пригадую, що трохи здивувався, чому там ще дають вистави, а не влаштували казарми чи в’язниці.
Гурт людей пройшов мимо нас. Хтось зареготав, і кілька чоловік оглянулось у наш бік.
– Ходімо, – прошепотіла Гелен. – Нам тут не можна стояти.
– Куди ж нам піти?
– До твоєї квартири.
Я гадав, що не розчув її слів, і тому перепитав:
– Куди?
– До твоєї квартири. Куди ж іще.
– Мене можуть впізнати на сходах! Хіба не ті ж самі сусіди живуть у нашому домі?
– Ніхто тебе не побачить.
– А служниця?
– Я відішлю її на весь вечір.
– А завтра вранці?
Гелен поглянула мені в очі.
– Ти приїхав з далеких країв для того, щоб про все це спитати в мене?
– Я приїхав не для того, щоб мене тут схопили, а тебе, Гелен, посадили в концтабір.
Вона раптом посміхнулась і сказала:
– А ти не змінився, Йозеф. І як ти тільки наважився приїхати сюди?
– Я й сам не знаю, – відповів я і мимоволі теж посміхнувся. Згадка про те, що раніше вона часом гнівно, а часом у розпачі дорікала мені за мою надмірну розсудливість, враз ніби змела всю небезпеку. – Але я тут, – додав я.
Вона похитала головою, і я помітив сльози в її очах.
– Ще не зовсім, – заперечила вона. – Не зовсім! А тепер ходімо, а то ще справді арештують нас, бо все виглядає так, ніби я влаштувала тобі сцену.
Ми пішли через площу.
– Але ж я не можу так одразу піти з тобою додому, – сказав я. – Ти все ж таки повинна спершу відіслати свою служницю! Я зняв собі кімнату в Мюнстері в одному готелі. Там мене не знають. Я мав намір там жити.
Гелен зупинилась.
– Який час?
– Ще не знаю, – відповів я. – Я думав лише про те, що хочу побачити тебе і потім мушу якось повернутись назад.
– За кордон?
– А куди ж іще, Гелен? – спитав я.
Вона схилила голову й пішла далі. Я подумав тоді, що повинен відчувати себе дуже щасливим, але чомусь не відчував цього повністю. Тепер я певен, що тоді був щасливий.
– Мені треба ще подзвонити Мартенсу, – сказав я Гелен.
– Ти можеш це зробити і з твоєї квартири, – відповіла вона.
Мене чомусь прикро вражало кожен раз, коли Гелен казала «твоя квартира». Вона повторяла це навмисне. А навіщо – я не знав.
– Я обіцяв Мартенсу подзвонити через годину, – наполягав я. – Година вже минула. Якщо я не подзвоню, він думатиме, ніби зі мною щось трапилось. І може вчинити щось необачне.
– Він знає, що я пішла забрати тебе з собою.
Я глянув на годинник. Було на чверть години пізніше, ніж я мав подзвонити.
– Я можу це зробити в найближчій пивничці, – сказав я. – Для цього потрібна одна лиш хвилина.
– Боже мій, Йозефе! – гнівно сказала Гелен. – Ти дійсно не змінився. Став іще педантичнішим.