– Це зовсім не педантизм, – заперечив я. – Це йде від досвіду. Я надто часто бачив, скільки нещастя трапляється, коли недооцінюють дрібниці. І надто добре знаю, що значить чекати, коли людину всюди підстерігає небезпека. – Я взяв дружину за руку. – Без такого роду педантизму, Гелен, мене б уже не було на цім світі.
Вона міцно стиснула мою руку і сказала пошепки:
– Я знаю. Хіба ти не бачиш, як я боюсь, що з тобою що-небудь скоїться, якщо я лишу тебе самого хоч на хвилинку?
Я відчув, як мене заливає хвиля тепла.
– Все буде гаразд, Гелен. І в це теж можна вірити. З усією педантичністю.
Вона посміхнулась і підвела своє бліде личко.
– Іди дзвони. Але не з пивнички. Он по тім боці стоїть телефонна будка. Там безпечніше.
Я зайшов до скляної кабіни. Гелен лишилась на вулиці. Я подзвонив Мартенсу. Його номер був зайнятий. Я почекав хвилинку, потім подзвонив ще раз. Монета з брязкотом випала; номер і досі був зайнятий. Я почав хвилюватись. Крізь скло мені видно було, як Гелен насторожено ходить на вулиці туди й сюди. Я подав їй знак, але вона не дивилась на мене. Вона стежила за вулицею, трохи витягши шию, наче в дозорі, але намагалась нічим не привернути до себе уваги, охоронець і ангел-хранитель водночас, у чорному, добре припасованому до її постаті костюмі – я тільки тепер це помітив. Чекаючи в кабіні, я побачив також, що губи її підведені помадою. В жовтавому світлі вони здавалися майже чорними. Мені спало на думку, що губна помада і всяка косметика в новій Німеччині вважались небажаними.
Подзвонивши втретє, я зв’язався нарешті з Мартенсом.
– Весь час говорила по телефону моя дружина, – пояснив він, – Майже цілих півгодини. Я не міг перервати її розмови. Про туалети, війну і про дітей.
– А де вона тепер?
– У кухні. Я мусив дати їй наговоритись. Розумієш?
– Так. У мене все гаразд. Я вдячний тобі, Рудольфе. А тепер забудь про все це.
– Де ти зараз?
– На вулиці. Я вдячний тобі, Рудольфе. Тепер мені більше нічого не треба. Я все знайшов. Ми вкупі.
Я поглянув крізь шибку на Гелен і вже хотів повісити трубку.
– Ти знаєш, де знайти притулок? – запитав Мартенс.
– Гадаю, що так. Не турбуйся. Забудь цей вечір, ніби все тобі тільки приснилось.
– Якщо я зможу для тебе щось зробити, – нерішуче сказав він, – дай мені знати. Спершу я був просто приголомшений. Ти розумієш…
– Авжеж, Рудольфе, розумію. І якщо мені щось буде потрібно, я дам тобі знати.
– Якщо захочеш тут переночувати – ми зможемо тоді ще поговорити…
Я посміхнувся.
– Буде видно. Я повинен кінчати…
– Так, так, звичайно, – поспіхом відповів він. – Пробач. Усього найкращого, Йозефе. Щиро!
– Дякую, Рудольфе.
Я вийшов із задушливої кабіни. Вітер дмухнув на мене і мало не зірвав з голови капелюха. Гелен поквапно підійшла до мене.
– Ходім додому! Ти й мене заразив своєю підозрілістю. У мене таке відчуття, ніби за нами з темряви стежить сто пар очей.
– У тебе й досі та сама служниця?
– Лена? Ні, та шпигувала для мого брата. Він хотів знати, чи ти мені пишеш. Або я тобі.
– А нинішня?
– Ця дурна і байдужа до всього. Я можу її відіслати, і вона нічого не подумає, тільки зрадіє.
– А ти ще не відіслала її?
Гелен посміхнулась і одразу стала красунею.
– Спершу я мусила переконатись, що ти справді тут.
– Тобі треба відіслати її раніше, ніж я зайду, – сказав я. – Вона не повинна бачити нас удвох. А ми не можемо піти кудись в інше місце?
– Куди ж?
Та й справді: куди? Раптом Гелен засміялась.
– Ми стоїмо, наче підлітки, яким доводиться зустрічатись таемно, бо батьки вважають їх занадто молодими! Куди ж нам піти? В замковий парк? Він зачиняється о восьмій годині. Сісти десь у сквері на лаві? Зайти в якусь маленьку кондитерську? Теж надто небезпечно!
Гелен мала рацію. То були дрібниці, яких я не передбачав, – їх ніколи не передбачають.
– А так, – погодився я. – Ми стоїмо, як підлітки. Наче життя повернуло нам нашу юність.
Я поглянув на Гелен. Їй минуло двадцять дев’ять років; але видавалась вона такою ж, як я знав її колись. Минулі п’ять років, здавалося, стекли з неї, як краплі дощу з молодого тюленя.
– Я і приїхав, наче підліток, – сказав я. – Всі аргументи були проти, але я, як підліток, ні про що більше не подумав. Я не знав навіть, чи не живеш ти вже давно з кимось іншим.
Вона нічого не відповіла. Її каштанове волосся вилискувало в світлі ліхтаря.
– Я піду вперед і відішлю служницю, – зрештою сказала вона. – Але мені й подумати страшно, що я лишаю тебе на вулиці самого. Мені здається, ти можеш знову зникнути, так само несподівано, як і з’явився. Де ти перебудеш цей час?
– Там, де ти знайшла мене. В якій-небудь церкві. Можу піти назад до собору. В церквах надійно, Гелен. Я став тепер великим знавцем французьких, швейцарських та італійських церков і музеїв.
– Приходь через півгодини, – прошепотіла вона. – Ти ще пам’ятаєш вікна нашої квартири?
– Так, – відповів я.
– Якщо крайнє вікно буде відчинене, значить, усе гаразд і ти можеш підійматись нагору. Якщо ж воно буде зачинене, почекай, поки я відчиню.
Мимоволі я згадав Мартенса і своє отроцтво, коли ми грали в індійців. Тоді умовним знаком для Шкіряної Панчохи чи для Віннетоу, які чекали внизу, було світло у вікні. Може, це повторювалось? Чи можливо взагалі, щоб що-небудь повторювалось у житті?
– Добре, – погодився я і хотів уже йти.
– Куди ти підеш?
– Хочу подивитись, чи відкрита ще Марийська церква. Наскільки я пам’ятаю, це – чудовий витвір готичної архітектури. За ці роки я навчився цінувати такі речі.
– Облиш це! – сказала вона. – З мене досить і того страху, що я змушена лишити тебе самого.
– Гелен, я навчився обережності, – відповів я.
Вона похитала головою. З її личка раптом спала маска мужності.
– Не досить, – заперечила вона. – Не досить. Що я робитиму, якщо ти не прийдеш?
– Ти нічого не зможеш зробити. У тебе номер телефону той самий?
– Той самий.
Я лагідно поклав їй руку на плече і сказав:
– Гелен, все буде гаразд.
Вона кивнула.
– Я проведу тебе до Марийської церкви. Я хочу переконатися, що ти дійшов туди в повній безпеці.
Ми мовчки пішли до Марийської церкви. Йти було недалеко. Потім Гелен лишила мене, не сказавши ні слова. Я дивився їй услід, коли вона переходила стару базарну площу. Вона йшла швидко і не оглядалась.
Я став у тіні порталу. Праворуч стояла затінена ратуша; тільки на обличчях старих скульптур лежала смужка місячного світла. Там, з парадного ґанку, в 1648 році було оголошено про закінчення Тридцятилітньої війни; а також – про початок «тисячолітньої імперії» в 1933 році. Я подумав: чи доживу, поки тут проголосять її кінець? На це в мене було мало надії.
До церкви я не зайшов. Нараз мені стало огидно ховатись. Я, правда, не забув про обережність; але церква в ту мить видалася мені чимось подібним до темної печери. З тої хвилини, як я побачив Гелен, мені вже не хотілось без потреби почувати себе зацькованим звіром.
Щоб не привертати до себе уваги, я пішов далі. Місто, досі небезпечне, знайоме і водночас чуже, оживало. Я відчував це, бо сам жив. Анонімне буття останніх років, яке було лише боротьбою за голе існування, безплідним животінням з дня на день, раптом здалося не таким уже й марним. Воно сформувало мене, і несподівано, наче ніжна квітка, що розпустилась уночі, з’явилося живе чуття, якого я раніше не знав. З романтикою це нічого спільного не мало; але те чуття було таке нове і хвилююче, немов велика, яскрава тропічна квітка, що по волі якогось чарівника зненацька виростає на звичайному кущі, де ви звикли бачити щонайбільше миршаві пуп’янки.
Дійшовши до річки, я зупинився на мосту і став дивитись через перила на воду. Ліворуч від мене стояла вартова башта часів Середньовіччя, в якій тепер влаштували пральню. У вікнах світилось, і дівчата ще працювали там. Світло з вікон широкими смугами падало на річку й відбивалось від неї. Порослий липами темний вал здіймався на тлі глибокого неба, а праворуч, над сонними садами, височів силует собору.
Я стояв спокійний, звільнившись від будь-якого нервового напруження. В навколишній тиші чути було тільки плескіт води та приглушені голоси праль за вікнами. Про що там говорили, розібрати я не міг. Те, що я чув, здавалося, були тільки людські звуки, ще не сформовані в слова. То були лише ознаки присутності людей, але ще не ознаки брехні, обману, глупоти й пекельної самотності, які могли зазвучати на бридких високих тонах обдуманої мелодії готових слів.
Я глибоко дихав, і мені здавалось, ніби я дишу в тому ж ритмі, що й вода в річці. На одну мить, що була поза часом, мені навіть здалося, ніби я – частина мосту і вода тече разом з моїми подихами крізь моє тіло. Це здалося само собою зрозумілим і не дивувало мене. Я не думав; і мої думки, якщо вони взагалі були, линули мимо свідомості, як моє дихання і як вода.
В темряві липової алеї ліворуч від мене замиготів промінь різкого світла. Я слідкував за ним очима і невдовзі знову почув голоси праль. Лише тепер до моєї свідомості дійшло, що якийсь час я їх не чув. Запах липового цвіту я теж став відчувати знову. Він линув над водою за слабким вітром.
Блукаючий вогник під липами погас, і в ту ж мить погасло світло у вікнах позаду мене. На хвилину вода стала чорна, як дьоготь. Потім я побачив, як виринули слабенькі відбитки місячного світла, які раніше були закриті сильнішим світлом з пральні. Тепер вони стали ніжніші й багатогранніші, ніж оте грубе жовте світло з вікон. Я подумав про своє життя, в якому теж кілька років тому погасили світло, й тут у мене промайнула думка: а чи не могли виринути і в моєму житті, як ось тепер на воді, блискітці місячного сяйва, численні ніжні промінці, яких я доти не помічав? Це мені вперше спало таке на думку. Досі я відчував завжди лише втрату – не замислюючись над тим, чи не набув я дечого завдяки їй.
Постоявши трохи на мосту, я завернув на темну алею, що вела вздовж валу, і ходив там, поки минуло півгодини. Запах липового цвіту вночі був міцніший, а місяць ніби припорошив дахи та башти сріблом. Здавалося, місто ладне все зробити, аби показати мені, що я сам собі вигадав якусь брехню; що ніде на мене не чигає небезпека; що я можу спокійно, упевнено повернутись додому після довгого хибного шляху, щоб знову стати самим собою.
Боротись проти цих ілюзій не було потреби. В мені щось прокинулось і наче виставило кругову варту. Надто часто мене арештовували в Парижі, Римі та інших містах, коли я віддавався красі і дозволяв заколисати себе облудними ілюзіями любові, розуміння і забуття. Поліція не забувала. І донощики не ставали святими від місячного сяйва та аромату лип.
Я попрямував до Гітлерплацу – обережно, настороживши всі свої чуття, як кажан крила. Будинок наш стояв на розі, де вулиця впиралась у площу. Вулиця та ще досі зберегла стару назву.
Крайнє вікно було відчинене. Я мимоволі пригадав грецький міф про Геро та Леандра і відому казку про дітей короля, яким черниця погасила світло, і принц утопився… «Я не принц, – промайнуло в моїй голові, – а в німців було так багато прекрасних казок і, незважаючи на це (чи, може, саме тому), найжахливіші в світі концтабори». Я спокійно перейшов вулицю – вона не виявилась ні Геллеспонтом, ні Північним морем.
У вестибюлі хтось ішов мені назустріч. Я вже не міг повернутись назад і попрямував до сходів, як людина, певна своєї мети. То була літня жінка, якої я раніше не знав. У мене судорожно стислося серце… – Шварц посміхнувся. – Це знов-таки банальні слова, яким повіриш тільки після того, як сам переживеш. Не оглядаючись, я почув, як позаду, зачинившись, клацнули двері, і мерщій подався сходами нагору.
Двері до квартири були на сантиметр відхилені. Я штовхнув їх і опинився віч-на-віч з Гелен.
– Тебе хто-небудь бачив? – спитала вона.
– Так. Якась літня жінка.
– Без капелюшка?
– Так, без капелюшка.
– То, мабуть, служниця. У неї кімната у мансарді. Я сказала їй, що вона може бути вільна до завтрашнього вечора; очевидно, вона трохи забарилась. Виходячи на вулицю, всі служниці думають, ніби людям більше нічого робити, як тільки дивитись на їхнє вбрання.
– До дідька ту служницю, – сказав я. – Була то вона чи ні, вона мене не впізнала. Я помічаю, коли мене хтось упізнає.
Гелен взяла у мене з рук плащ та капелюх і хотіла повісити в передпокої.
– Не тут, – застеріг я. – Сховай у шафу. Якщо хтось зайде, може помітити чоловічий одяг.
– Ніхто не зайде, – запевнила вона і пішла поперед мене в кімнату.
Я обернувся і замкнув двері. Потім пішов слідом за нею.
Перші роки у вигнанні я часто згадував свою квартиру; потім намагався забути її. Тепер, коли я був у ній, я майже нічого не відчув. Вона говорила мені не більше, ніж якась картина, що була колись моєю і тепер нагадувала певний період мого життя. Я став на порозі й озирнувся довкола. Майже нічого не змінилось. Тільки канапа і крісла були оббиті новим матеріалом. Показуючи на них, я запитав:
– Вони тоді були не зелені?
– Блакитні, – відповіла Гелен.
Шварц обернувся до мене обличчям.
– Речі живуть власним життям, і, коли його почнеш порівнювати зі своїм, стає моторошно.
– Навіщо ж порівнювати? – запитав я.
– А ви цього ніколи не робите?
– Буває, але не такі різні речі. Порівнюючи, я обмежуюсь самим собою. Коли я, скажімо, стою голодний у гавані, то порівнюю себе з уявним «Я», який ще, крім того, хворіє на рак. Це мене хоч на хвилину заспокоює, бо я страждаю не від раку, а тільки від голоду.
– Рак… – мовив Шварц, дивлячись мені просто у вічі. – Чому ви про нього згадали?
– Я міг би назвати й сифіліс. Або туберкульоз. Просто рак – найближче, що спало мені на думку.
– Найближче? – Шварц усе ще свердлив мене очима. – А я вам скажу, що це – найдальше! Найдальше! – повторив він.
– Нехай і так, – поступаючись, відповів я. – Найдальше. Я лише назвав рак як приклад.
– Це таке далеке, що його не можна й збагнути.
– Так можна сказати про всяку небезпечну для життя хворобу, пане Шварц. Завжди.
Шварц кивнув і на хвилину замовк.
– Ви ще хочете їсти? – спитав він після паузи.
– Ні. Чого це вам спало на думку?
– Ви щось таке сказали.
– Це теж був тільки приклад. Сьогодні я вже, сидячи з вами, двічі вечеряв.
Шварц знову підвів голову.
– А як це звучить! Вечеряти… Як втішно! І як недосяжно, коли вже всьому кінець!
Я мовчав. Через хвилину Шварц заговорив спокійніше:
– Жовті крісла. Вони були оббиті наново. Ото і всі зміни за п’ять років, протягом яких моє власне буття зазнало з десяток принизливих сальто-мортале. Іноді таке важко осягнути розумом – ось про що я тоді подумав.
– Правда. Людина вмирає, а її ліжко лишається. Лишається будинок, у якому вона жила. Речі лишаються. Хочеться їх знищити.
– Але не тоді, коли вони тобі байдужі.
– Знищувати їх не слід, – сказав я. – Це не так уже й важливо.
– Ні? – спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. – Не важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені – що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?
– Нічого, – відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. – Тільки ми й надаємо йому ваги.
Шварц похапцем відпив ковток темного вина.
– А чому б і ні? – голосніше запитав він. – Може, ви скажете мені, чому ми не повинні надавати йому ваги?
– Цього я вам не можу сказати. У мене просто вихопилась така безглузда фраза. Я сам сприймаю життя як щось важливе.
Я поглянув на годинник. Тільки-но минуло дві години ночі. Оркестр грав танцювальну музику; танго, в якому короткі приглушені звуки ріжка нагадували мені далекі гудки пароплава, що відчалює від берега. «Ще кілька годин, – подумав я, – до світанку, а там уже можна й піти». Я помацав кишеню, де мали бути квитки. Вони лежали на місці. Просто не вірилось, що я їх маю; незвична музика, вино, закрите шторами приміщення, голос Шварца – все це здавалось трохи нереальним і ніби присипляло мене.
– Я все ще стояв на порозі вітальні, – вів далі Шварц. – Гелен поглянула на мене і спитала: