Канавалава — барбі-переросток, котра слухала колись винятково русскій рок, а тепер впритул наблизилася до пластикового ідеалу: "Ой, я сказала слово "блін"! Який жах, по губах себе треба вдарити! Пухпхупух!" — чогось не приїхала зі свого Хмельницька Хоча звідти до Яремчі два кроки. Даю манікюр на відсіч — вечорами ця мати і дружина закривається у себе в туалеті й слухає у плеєрі "Ніж і Ко". А вже на великі свята й "Нірвану" в ванній.
Карік, він же Каричорт, після трагічної смерті першої дружини (вона була продавщицею, її зарізали ножем двійко приїжджих мажорів, а яремчанські менти до півсмерті побили шокованого Каріка, вимагаючи його зізнання у вбивстві) виїхав з містечка до Києва. Бажання повернутися, щоби бухнути з однокласниками, в нього не виникло. А шкода.
Прізвища в моєму "В" класі взагалі траплялися казкові — Гавур, Мицак, Тороус, Карпа, Каричорт. Наші з Тороусом прізвища взагалі багато хто вважав іменами.
— Ти шо, молдаванин? — питали в нього.
— Нє, а шо?
— Ну, звати тебе так… Тороус!
Тороуса звати було Сергій, він був нашим математичним світилом. Навіть коли Тороус в хламину якось був набухався на свій день народження, він не поліз нормально бити вікна й морди. Він, хоч і непевно балансуючи на ногах, летючою ходою ввірвався до класу, де от-от мав початися урок геометрії з пріснопам’ятною Юлею Марківною. Хтось із підлиз запопадливо написав уже на дошці теорему, яку сьогодні треба було вчитися доводити. А хтось із юд, зауваживши стан зміненої свідомості Тороуса, почав шипіти:
— Спорим, Тороус, шо ти це зараз не доведеш?..
— Шо? — закипів Тороус. — Хто це сказав?! Я не доведу?!! А спорим, шо доведу!
І кинувся хижим птахом до дошки, біля котрої щойно забовваніла фіолетова Юля Марківна.
— Значить, так! — шаленів Тороус із крейдою в руці. — Все елементарно! Тут, значить, отак, а це так, і це очевидно…
І так він, хитаючись, доводив теорему. З такою пристрастю й запалом, які жодному Нобелівському лауреату після премії й не снилися. Та ще в такому стані. А от мені чесно снився Тороус, що виступає з урочистою промовою перед Нобелівським комітетом на честь отримання ним премії з математики.
Мицаків у класі було двоє. Мицак і Мицачка. Брат і сестра. І такою вони були номінативною ідіомою, що коли мені мама якось повіла, що Мицачка вийшла заміж, я автоматично перепитала:
— За Мицака?
Каричорт у нас був один. Унікальний. На пару з Гавуром він був хуліганом і знущався з інших, не хижих однокласників. Ще з дитсадка, де більшість нашого класу ходила в групу "Калинка", за декотрими закріпилися тваринно-гастрономічні поганяли. Часто вони співпадали з тими ролями, які ми виконували в садку на Новий Рік. Деякі чомусь з російсько-гуцульським ухилом. (Парадокс, якщо згадати нашу дитячу розвагу: Скажи "раскаль". — Раскаль. — Твій тато маскаль!) Так Кропива (документально — Кропивницька) звалась Корова. А Люба Бойко — Ковбаса. А Галя Вінтонячка — Авца. А Гавур — Гаварят. А я — просто Карпиха. А Вередючка — Верза. А Оксана Смолін — Смола. А Тороус — Страус або Трус. А Міша Бойчук — Мєдвєдь. А Мицачка — Мицалєйка. А Мицак — Мицалєй. А Лариса Процюк — Процесорка. А Альона Мельничук — Мєльніца. А Роман Кошут — Кошара.
Ну, і як ви гадаєте, ким міг бути Каричорт для роздратованого постійним з його боку "Бик. Би-ик!" Богдана Виксюка, котрий за нещасним збігом обставин сидів прямо перед Каричортом?
— Ти… ти. Чорт проклятий!
Може, якраз тоді в глибинах дитячої душі й зародилася його ненависть до темних закутів людського світу. До чорта, до дідька, по-гуцульському кажучи. Через багато років Богдан Виксюк став священиком. Наставляє на путь істинний наших заробітчан в Чехії.
— Бодька, здоров, як діла! — якось зустріла його в Яремчі Олька Виксючка, однофамілиця, не родичка. Подібна прізвищна ситуація в Яремчі з Петращуками, Савчуками, Семенюками, Бойками, Бойчуками, Федюками і Федорчуками.
— Я не Бодька. Я отець Атаназій.
І папірчик їй показав офіційний. Що висвятився він і правду каже.
Клас у нас взагалі був унікальний. В "А" клас, до Марії Василівни, набирали елітарних дітей. Головно з групи "Малинка". Тільки окремим щасливчикам із "Калинки" вдалося туди прошмигнути. За могорич від батьків, ясна річ. А ми були в Яремчі новенькими, так що… Далі по статусу йшов клас "Б" у Лесі Дмитрівни. В нього конвертували групу "Сонечко", якщо не брешу. Ну, а тих, хто ні в "А", ні в "Б" не вліз, усіх нас, родом з "Калинки", взяла до себе зовсім молода й недосвідчене Орися Степанівна. Карочє, ми були атбросами. Планувалися скопом, як клас приїжджих і хуліганів, що зразу вилізуть на голову юній випускниці педінституту, відстійних двієчників, котрих при оглядах облавно треба буде десь закривати або відправляти подалі на екскурсію.
Але не так сталося, як міськвно гадалося. Орися Степанівна, мало того що була найкрасивішою людиною на землі, так вона ще й креативила конкретно. Такої мотивації в навчанні й творчості, якою заряджала нас вона, я більше ніколи не мала. Ні в умовах середньої школи, ні, тим більше, вищої. Вона так мистецьки нас задурювала й заманювала, що ми душу раді були продати, тільки би нас похвалили й причастили її магічною силою.
— Для Лариси зараз грає чарівна музика! — ці слова Орисі Степанівни я ніколи не забуду. Бо така мене тоді товста жаба давила, якої й юрському періоду не ввижалося. Чарівна музика з ксилофона чи музичної шкатулки грала тому, хто перший розв’язав задачу чи правильно відповів на питання. Або намалював найкращий малюнок. Тут би мені й смерть була, якби хтось краще за мене намалював. У мене й так трапилася багатогодинна істерика з подальшою депресією, коли Орися Степанівна якось поставила мені "4", бо мій малюнок був забагато потертий гумкою. Коротше, Лариса всіх нас обскакала. Ксилофон грав не для мене. Бєда-бєда, огорчєніє.
Якось ми з батьками прийшли були до їхніх друзів. І в них на поличці стояла точно така сама шкатулка, яку мала в своєму педагогічному арсеналі Орися Степанівна. Але явно не чарівна. Бо хіба мислимо, щоби будь-хто міг відкривати таке чудо і будь-коли запускати казкову музику? Лажа повна. Підробка китайська.
На літо, після першого класу перед другим, всі свої магічні речі Орися Степанівна роздавала на збереження учням. Таку честь теж треба було заслужити. Не пам'ятаю, що я там виробляла, але ксилофон мені таки дістався. Доста великий, сантиметрів п'ятдесят завдовжки, в світло-коричневому пластмасовому футлярі, з салатовими молоточками і з блискучими металевими клавішами.
— Фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-ляля-фа, мі-соль-соль-мі, ре-мі-фа-ре-до-до… — вигравала я, закрившись у дитячій кімнаті, "Жили у бабусі два веселі гуся. Один сірий, другий білий, третій в капелюсі". Все. Далі за появу трансцендентного третього гуся в головному уборі моє сольфеджіо не просувалося.
Коли минуло літо і настав новий навчальний рік, я сотворила страшне. Зажучила собі ксилофон. Просто не принесла його в клас. Ну, типу, Орися Степанівна не нагадує, а я й не віддаю. Шо я, дурна — так запросто віддати чарівну річ, що її сама доля спрямувала мені в руки? Так у мене цей ксилофон і завис. В Яремчі десь. Приїду — пограю. Бо у глибині душі я вірю, що цей ксилофон таки вміє видавати чарівну музику. Правда, не від моїх крадійських корявих пальчиків. Хоча, як знати?
Орися Степанівна взагалі-то стала колись свідком значно серйознішого мого позору, ніж цуплення музичного інструменту. Орися Степанівна попалила те, що в початкових класах я писала любовні вірші. Попалила й зафанатіла.
— Як? — не вірила вона. — Ти це сама написала?!
— Сама… — червоніла я від того, що мою інтимну лірику прочитала старша тьотя. А ще від того, що тут треба було робити страшний вибір — між інтимністю та славою. Я дуже невпевнено вибрала славу. З того часу воно у мене й пішло…
Тоді якраз я перебувала в розпалі нерозділеного кохання до хлопчика роки на три за мене старшого. Звали його Владик. Він любив Віктора Цоя, бурмосив брови, як Віктор Цой, походжав, як Віктор Цой, і плював, як Віктор Цой. Коротше, мені теж довелося тоді тимчасово полюбити Віктора Цоя. Історія не знає відповіді на питання, чи здогадувався Владик про мої почуття. Принаймні, якщо й здогадувався, він нічим цього не виказував. І все би нічо, та тільки з ним в одному класі вчилася моя подружка Наталка Каленючка, котра регулярно видавала мені резюме Владикових дій і речень станом на таке-то число.
Першою красунею їхнього класу, а потім і всієї школи взагалі, була Таня Гринішак. Вона була схожа на великого гарного лева з чорними бровами. Ясно, що всі хлопці були в неї закохані по гробову дошку. І Владик не виняток.
Ти любиш Таню Гринішак,
Ну що ж, такий у тебе смак…
— горювала я в коричневому загальному зошиті. Такий зошит, без дурнувато страхітливих ведмедиків з зайчиками на обкладинці, більше скидався мені на справжню книжку.
Орися Степанівна відкрила мої страждання молодої вертерки випадково. Треба було на якомусь виступі щось декламувати про Україну, а я тоді була майстром кон’юнктурщини. Події стрімко рухалися до розпаду Совка, і в глухіших селах довкола Яремчі люди вже потроху вивішували жовто-блакитні прапори. Відповідно, героїко-патріотична лірика зростала в ціні. Особливо популярними були рими "волю — болю", "кайдани — пани" і "дуб — чуб". А вірш слід було починати з крику "О!"
О Україно, мати моя!
Стерпіла ти багато болю,
Та все ж здобула собі волю…
Ну і те де. (От бля. Писала би собі таке й далі — хєр би хто в бездуховності звинуватив. У спілчанські санаторії безплатно би їздила.)
Так от. Гортала я перед Орисею Степанівною той свій коричневий фоліант у пошуках достойного патріотичного вірша на утрєннік. А справжній патріотизм же завжди йде пліч-о-пліч з душевними пристрастями. От мене вчителька й засікла…
— Ану-ану, дай-но подивлюся! — потягла собі зошит вона.
— Та нє, та це таке… та не треба! — жахнулася я, але подивитися дала. Ну, й Орися Степанівна припухла від того, що оце вайлувате патріотичне чмо, оця повільна староста класу навертає тут щось таке, про що хіба Оксані Білозір було співати.
Той мій горопашний вірш про нерозділене кохання, крім рядків типу "А ти її палко кохаєш, та все від мене ти ховаєш", мав ще й кінцівку:
О мій Владику коханий.
Зрозумій мене ти.
Ти ж лопав в полон до Тані,
У її тенети!
Я точно би не стала тим, ким є, якби не Орися Степанівна. На зустрічі випускників вона була точнісінько такою ж, як двадцять років тому. Гарною, високою, стрункою, з розкішним волоссям. Та ще й зі свіжим заміжжям і очікуванням дитини.
Я теж декого чекала. Але не дитину, а матір уже готової, десятирічної дитини, народженої в акурат на випускні екзамени в школі. Я чекала мою Кропиву.
Дружили ми ще з садка, з чотирьох років, із тої самої гетто-групи "Калинка", і Кропива завжди на утрєнніках виступала лисицею, а я ким попало: шаховою королевою, метеликом, циганкою. Однаково мені завжди давали відстійний приз за костюм. Найкращі призи діставалися попсовим сніжинкам та зайчикам. Бо вважалося, раз вони в таких тупих костюмах, значить, із малозабезпечених сімей. Туфта.
Вийшло таки смішно, Кропива, якій я писала українськими буквами французькі тексти для здачі контрольного читання, уже стільки років живе у Франції і має тепер проблеми з українською.
Коли я ще постаршаю, то, згідно з функціональними особливостями пам’яті, мушу пригадати наші трохи пізніші роки — підліткові і юнські. А поки що тільки молодший шкільний вік. Історія з душком.
…Кропива, коли ми їхали кудись на екскурсію автобусом, завжди брала з собою рибну консерву. Її зазвичай в дорозі дико нудило, і автобус мусив кілька разів зупинятися, щоби Кропива поригала. А тут ще хтось сказав їй, що від сардини її нудити не буде. Ну Кропива і повірила. І кожного божого разу відкривала ту свою консерву. Ви знаєте, як воно смердить? Особливо, коли розлити юшечку на й так уже не дуже свіжі сідушки "ікаруса". Кропива відкривала, бризкаючи юшкою навкруги, їла і все одно ригала. А в наступну екскурсію знову брала з собою банку сардин.
Колись давно, коли ми вже трохи виросли, але були ще страшенно бідними, ми з Кропивою мутили страшні махінації в Парижі. Я тоді була щойно спеченим магістром без роботи і видимих планів на майбутнє, а Кропива працювала барменкою в одному з турецьких барів 14-го, здається, округу. Так от, коли вже добігали рештки моїх взятих із отчого дому грошей, я приходила до Кропиви, пила найліпше пиво, закушувала мигдалем, оливками і фетою, відтак давала їй у всіх на виду кілька єврових монет чи, ще ліпше, п’ятиєврову банкноту, а Кропива зі спокійним лицем сипала мені в жменю "решту" — не менше десяти євро "копійками". Відтак її робочий час закінчувався і ми спокійно йшли собі купляти їжу — в супермаркет продуктів з майже добіглим терміном придатності. Дійсно дуже вигідна пропозиція для тих, хто хоче їсти зараз, а не переховувати їжу на потім. Тепер Кропива вчиться на психотерапевта, а я купую їдло в київському супермаркеті. Він дорогий, і продукти в ньому часто вже забігли за термін придатності. Просто в нас їх іще раз заморожують і приклеюють нову наклейку з датою. Може, за ці додаткові послуги й деруть такі ціни?
Добре, що цих страшних гастрономічних подробиць не знала моя мама. Бо це ж вона з нас була поробила таких "нєженок", згодних тільки на найкраще їдло. Чесно кажучи, вся інша українська кухня, окрім кухні моєї мами і бабці з Черкас, гівно повне. Важке, непролазне, жирне, несолене. І краще тут зі мною погодитися — мама смажить найтовщі відбивні і дає найбільше крему в торти. А в гостях відбивні тонкі, а торт — пласти глевкого тіста, склеєні чимось липким і пересолодженим. Мама — це блискучий приклад здатності до блискавичних змін у ставленні до життя, якщо ви блискавично вийшли заміж. Коротше, мама моя, неперевершений шеф-кухар і кулінарний імпровізатор, до свого заміжжя навіть яєчню не вміла посмажити. Бо — читайте вище — в неї перед тим була кухня бабці Ліди. Чорта лисого би ви самі готували, якби вас так годували.
Мама у нас в сім'ї носила купу магічних імен. Починаючи з того, що насправді її звати Лариса, але тато перейменував цю кацапську Ларису в нормальну галицьку Лесю. Відтак це деревувало в Лесюндру й Лесяку.
З нашого ж із сестрою боку мама стала просто мамчиком (тато проапгрейдив це на мамчик-бамчик і мусік-гатов гусік), мамахою-расамахою і просто куртуазною мамзеллю.
Якось, навздогін нашій зустрічі випускників, я спитала у моєї мамзелі, на кому женився один там чувак із паралельного класу, з мамою котрого моя мамзель працювала колись на одній роботі. Вона призадумалася.
— Як би тобі пояснити… імені не пам’ятаю. Така дівчина… Її мама зветься Іра. Продає трунви.
— Шо? — мало не вдавилася я.
— Трунви продає. В побуті. І вінки…
Побут — це не в сенсі битовуха. Це в сенсі побуткомбінат, що колись процвітав, і навіть мама моя там була інженером-технологом швейного виробництва. І машинка в них друкарська була.
— Шайтан! — пошепки проказувала я, друкуючи на ній свої штуки. — Зразу книжка готова виходить!
Отак я і стала друкарем. Бо письменник — це той, хто від руки пише. А я відразу друкувати й видавати почала. Бо з каліграфією не зрослося.