Того вечора, вечора зустрічі випускників, нічого особливого не сталося. Нажерлася я, хіба, немов десь на чужому весіллі, заплативши в складчину сміховинно малі гроші. Правда, мені, як потім мама казала, наврочили, і вся поляна опинилася в унітазі.
— Ой, мамко, жалко як. Виригала всю красоту.
— Виригала 150 гривень!
— Сто шістдесят, мамо… Там ще на щось скидалися в кінці. — Цього я, звісно, не сказала. Мама і так переживала за переводняк продукту, а то би іще й додала:
— Тим більше.
Ага, забула. На тому вечорі я ще питала у своїх колишніх однокласників, чи можуть вони пригадати свої дитячі мрії. І наскільки вони збулися.
— Моя збулася! — життєрадісно замахав руками Тороус. Хвостики його білявої зачіски а-ля чехословацький хокеїст кінця 80-х при цьому тріпотіли на нічному вітрі.
— Шо, викладати в коледжі? — здивувалася я.
— Ні! Оце! — обвів він рукою неозначений простір.
— Шо — оце? — оглянула я недовірливо ресторан і територію навколо.
— Ну. мені завжди хотілося бути в центрі уваги й керувати процесом, щоби всім було весело і всі були такі активні. От як сьогодні!
— А-а-а… — зрозуміла нарешті я. Тороус, виявляється, усе життя мріяв стати МС й вести корпоративні вечірки. Як оця наша сьогодні. Вивчені красиві тости, сигнали до наливання. Ну, в нього це чесно виходило.
— Чула, ти вже й на кількох весіллях тамадою працював? — з повагою ллю єлей я.
— На шести вже! Ірчик, — вдоволено уточнює він.
Ну, круто. Але нікому тут, крім мене, здавалося, не цікавими були деталі чужих історій. Тож я заткалася, не грузячи однокласників своїми подорожами, книжками, музикою і роботою на ТV. На хуй воно комусь треба.
— Ми з тобою завжди мріяли, що в нас будуть чоловіки, котрі нас люблять і забезпечують, а ми собі сидітимемо вдома, правда? І як воно все обернулося… — зверталася до симпатичної, розведеної, з дитиною, дівчини інша дівчина, ще симпатичніша і ще розведеніша. Тобто теж з дитиною.
— Нє, я цього не розумію! — виступила Альонка, що завжди була найменшою в класі, а відтак народила двох синів-близнюків і назвала їх Віталієм і Володимиром. Самі розумієте, на честь кого. — Я посиділа дома, посиділа, а тоді сказала: всьо, досить. І пішла на роботу. Хай там всі собі як хочуть. А я до семи в прокуратурі.
— Цінна однокласниця… — подумала я і ще хтось.
— Вибачте, вибачте! — протискалися до нас на веранду два гопніка. — От ми тут тільки що почули, що ви сказали. Можна вам руку пожать?
В Альонці вони, певне, побачили живий символ емансипації.
Олька Виксючка ні про що, якщо їй вірити, не мріяла. Але теж, народивши одну дитину, цілком прагматично планувала втриматись від другої. І якщо ще кілька років тому мої заміжні однокласниці дивилися на мене з сумішшю співчуття й почуття власної життєвої визначеності, то зараз, коли вони порозводилися, погляди їхні поінакшали.
— Нічо, дівчата, це теж цінний досвід, — казала я їм якусь тривіальщину. — Переживаючи подібну хуйню, ми стаємо мудрішими.
— Та так. Але ж страждають діти…
Так, правда. Але діти не винні, як і коні не винні. Винна дурна яремчанська громадськість, котрій завжди є діло, хто там із ким живе, хто з ким розвівся і кого б'є чоловік, згодом забираючи соковижималку, куплену для дитини. Тут ні серіалів, ні жовтої преси не треба вже. Розведену жінку віком від двадцяти п’яти років тримають вдома строгіше, ніж блядовиту малолєтку до вісімнадцяти. Бо розлучення ще й досі сприймається як ганьба родини.
Дебіли. Як же їй шукати собі чоловіка номер два? (За статистикою, до речі, другі шлюби майже завжди щасливі!) Карочє. Тьолки в аналогічних ситуаціях. Валіть з турботливого отчого дому. Ліпше попід тинням сиротами потроху ставати на власні ноги, ніж все життя залишатися невдалим продуктом статевого виробництва в тюрмі єдиної батьківської родини.
Лариса Процючка в школі дуже гарно співала. Її' завжди ставили солісткою, забирали з уроків до чогось готуватися, відправляли на обласні конкурси. Мене теж забирали з уроків, але підготовка (не до співу, нє! До КВК якогось, до іншої нудоти) слугувала лише алібі. Насправді ми з молодими вчителями закривалися в каптьорці і їли пересмажені тьоті-Аніни пиріжки з повидлом.
— Ну, ти ж пам’ятаєш? — сміялася Лариса. — Я мріяла вступити до консерваторії, а куди? В сраку поступила. Ланчин[2] — столиця світу.
Лара дуже сильно подібна на Моніку Белучі стала, до речі.
Більшість так і не змогли або не схотіли пригадати своїх дитячих мрій.
Кажуть, коли дуже сильно чогось хочеш, воно мусить збутися полюбас. Дивно. Чого тоді нас із Кропивою не понесла крадена дерев'яна лопата просто в небо над Парижем?
Я мріяла стати письменницею, співачкою, щоби в мене брало інтерв’ю телебачення, і ходити в білих атласних ліфчиках, як адвокатка у якімсь кіні. Збулося все, крім останнього.
…Коли виростаєш, все одно можеш говорити з неживими (для більшості людей) предметами і сутностями. Як от із вордівськими файлами, що я іноді й роблю.
— Твоє, стаття, статеве щастя, що в мене гроші на телефоні скінчилися. Бо дзвонила би всім, кому могла, і хєр би тебе писати стала…
Ну ще це, не тільки ентузіазм і трудовий порив з часом притлумлюються. Чим старше стаєш, тим менше схиляєшся до метафор. От зранку, підіймаючись ліфтом на роботу (а ліфт веде прямісінько в кав’ярню, і вже з неї треба йти до офісу), вже не скажеш, як сказав би в юності: "Ліфт щодня возив запах кави". Хоча так воно насправді й є. Кажеш: "Я знову не встигла поснідати. І випити кави. Тепер макітра болітиме цілий день. Йобанаврот".
…і музика.
РОМАН РОБИТЬ ІСКУСТВО
Здається, це придумав Діля. Саме він так розшифрував оте загадкове "RRІ", що висіло на дверях студії і значило не менш загадкове "Роман Рекордз Інкорпорейтед". Почув десь сам Роман, власник студії й творець іскуства, таке словосполучення, чи йому порадив хтось із беззаперечних київських авторитетів (Роман, як щирий львів'янин, киян ненавидів і слухав кожного їхнього слова), але назва була такою, як була. Імпортною, гордою.
Роман, власник студії, був курдупликом. Львівським шпеком. Дуже маленьким із дуже короткими ніжками. Із рідким кучерявим волоссям і червоним лицем. Як більшість чоловіків, що купують собі джинси в дитячому відділі, Роман вважав себе ВЕЛИКИМ. Великим продюсером, великим композитором, великим поетом. Чи варто цитувати його рими "Щастя нема — знову зима" чи "Хіп-хоп — нон-стоп" — не знаю, але відразу ж мушу висловити подяку. Побачивши в старшому класі школи по теліку підопічну Романа, що співала й танцювала пісню його авторства, я сказала, прасуючи білу блузку:
— Господи, яка хуйня. Але якщо навіть ТАКЕ показують по телевізору, то у мене в цьому житті є трохи шансів.
Так Роман, сам про те не підозрюючи, подарував мені віру в себе.
Ну, а я тоді навряд чи підозрювала, що за кілька років сама працюватиму прес-аташейкою у цієї самої співачки. Робота прес-аташе полягала в вигадуванні інтерв’ю (питання+відповіді — ніякої шизофренії!) та всіляких курйозних новин. А краще, скандалів. Шедевром моїх попередників була історія про те, як співачка тонула в Туреччині, а її врятував арабський принц із Еміратів. Що між ними відбувалося далі й де закінчується хвіст цієї мелодрами, вперто замовчувалося. Забагато честі жовтій пресі! Хай навіть їм всі ці піар-статті й парилися за гроші, але ж за розповсюдження звісток про добре діло й заплатити не шкода. Тим більше, коли це — просто ще один крок на шляху до колосального успіху. В його неминучості Роман не сумнівався ні секунди.
Щоби потрапити на всякі там "пісні-року" чи в списки найвідоміших зірок сучасності, простим смертним треба платити. Десь так по 2 тисячі доларів на ті часи. За одноразову участь у "благодійній" акції в палаці "Україна" чи в Палаці спорту. А ви як думали? Тільки ж от Роман — він не простий смертний. Він усім цим пишним тьотям у пишних шиньйонах може запропонувати щось ліпше, ніж гроші, — він може запропонувати БАРТЕР. Буде це безкоштовний запис "колгоспної пісні" (повалій-лорак-пономарьов… продовжіть список, будь ласка) для нового року чи цілодобове довбання над записом першого синглу чиєїсь євродоларової донечки чи жінки (а шо — талант нєажіданна аткрился!) — не важливо. Так чи інакше, з цим їбатиметься мега-професійний, компетентний, стриманий і безвідмовний Артим. Він же Олег. Прізвище його — Артим. Ім'я —…
— Оле-е-е-ег!!! — цей розпачливий крик чужої безпомічної істерики переслідуватиме Артима до глибокої пенсії. Роман видавав цей крик з будь-якого приводу: заглючила програма, прогіркли тістечка, з'явилось на моніторі незнайоме англійське слово чи "не знаю, куди збереглася ця хуйня". Хуйня зберігалася кудись не туди дуже часто. Майже завжди. А що би ви робили на місці файлу з назвою "1","!", "11111" чи "qqq" чи "qwerty"? Остання назва, можливо, в якійсь прадавній мові щось цікаве означає, але наразі це просто послідовність клавіш верхнього рядку латинської розкладки. Так само, як є слово "мить" внизу кириличної. Роман так називав свої безталанні ролики, радіопрограми чи аудіопроджекти без огляду на те, що їх колись комусь треба буде знайти. На одному радіо, де він працював до початку "РРаЙю", Романа навіть відключили були від загальної мережі. Забембав він усіх збереженням своїх файлів на чужих компах. Утім, до цієї його милої традиції всі так уже звикли, що сам Роман сміливо запровадив нову тактику:
— О, ну, я писав програму всю ніч… Монтував її. Такий змучений на ранок пішов, шо ну! О — хоч сірники в очі вставляй! — Роман відтягував нижнє віко й демонстрував замовнику процент гемоглобіну. — А зберегти проджект забув, ну, ти уявляєш?! — Тут він заходжувався плескати себе долонею по голові, по стегенцях й надривно сміятися "з самого себе", як то заведено в соціально-побутових казках.
Десь зовсім недавно, коли Роман, що боргує Артимові не одну тисячу доларів зарплатні (не кажучи про понаднормові за роботу вночі і ПОВНУ відсутність відпусток), віз його до нотаріуса, щоби виписати зі співзасновників студії, йому задзвонив телефон.
— Альо? — закричав Роман, як завжди, своїм львівським фальцетом. — А, бля, програма… Слухай. Карочє, я ж записав її. Там змонтувати треба. Вона якраз п’ятнадцять хвилин як мала вже піти в ефір! Ану швиденько найди її і змонтуй.
Артим поряд мовчить. У Романа з'явився новий раб. Теж, певно, боїться втратити роботу в Києві й повернутися до себе в обл-центр.
— Альо! — в Романа знову дзвонить. — А, добрий день, Петро Петрович… Так-так, звісно, є програма! Все змонтовано, все є. Зара вам перешлемо.
— Альо! — це вже дзвонить Роман. — Альо!!! Як це — нема? Та вона є, я зберігав!
— …
— А я їбу, куда я її зберігав?! Шукай давай! Десь є!
— …
— Як це — не можеш найти?! От, блядь, найшов собі работнічка, нічо не скажеш… Програму не може найти готову вже. Давай шукай! Тут Варін вже назвонює.
— Альо! — це знову Варін надзвонює Роману. — Та так, — лепече Роман, — вже шлемо! Щось він не може найти її, блін. Звільню нахрен.
Одного разу Роман ошпарив собі хуй. Вилив на нього чай і кілька днів не ходив на роботу.
— А де Роман? — питав Артур в Артима, зайшовши на студію. Просто наш із Артуром іняз і студія були поряд. Це частково пояснювало мій вибір роботи. Ну і взагалі прикольно було з Артимом чаю попити в не неробочий час. Роботка ж бо не пильна, як кажуть працьовиті москалі.
— Та нема… Ошпарився. — коректно відповідав Артим.
— Да? А шо собі ошпарив? Сильно? — не вгавав Артур.
— Та сильно, певно, якщо ходити не може.
— Та шо ж ти не кажеш, шо?! Хуй ошпарив, чи шо?
— Та хуй…
І не помогла йому вберегтися від такої напасті ні гомеопатія, ні заряджений батон. Ага. Саме так — ЗАРЯДЖЕНИЙ БАТОН. До калдуньї Роман їздив. Зарядила вона йому пшеничну булку і сказала покласти її на комп’ютерний монітор. І не забирати три місяці…
Авжеж, гомеопатія — то взагалі в Романа жесть якась була. Ці манюні цукрові кульки передавала йому спеціалістка зі Львова. Поїздом. Загорнутими у фольгу, щоби їх не дістало електромагнітне випромінювання. Кульки слід було ковтати щодня о третій рівно. Проковтнувши, треба було на 15 хвилин залягати в повному спокої і в темряві, не торкаючись ні до чого металевого, щоби не пішов розряд. Так Роман в офісі щодня й лежав. Зсунувши докупи два стільці.
Ми теж могли так спати. Або й взагалі на червоному килимку "фендер", скрутившись какашечкою, коли косила втома. Бо ж тоді ми ще малі були і голі, не мали своєї студії і писалися на ничку в Романовій. Ночами. Через це Артим, чесно кажучи, й не звільнявся з цієї студії. Бо ж ми собі теж робили іскуство.
Крім нас, у цій студії його робила сила-силенна персонажів, за котрих треба цілувати Долі ноги — таких уродів не придумаєш навмисно навіть під дією найкрутіших наркотиків планети.
— Вот какую би абложку сюда? — питав Артима чіста серьйозний пацан, щойно отримавши свій ще гаряченький альбом шансону.
— Ну, та яку? — Артим радив перевірене на живих людях. — Фотографію можна тут вашу…
— Нє. Фатаграфію нє.
— А чого?
— Та в розискє я…
А ви кажете, душа нє пайот. Ще й як пайот.
Правда, одного дня моя робітнича шара скінчилася. Роман відслинявив купюри і скінчив промову:
— Вибач, у нас тут не благодійна організація.
Це він про те, що я щойно отримала повну свою зарплатню (сімдесят баксів!) за написаних дві статті за місяць. Нехіло я борзіла. А шо? Пишаюся собою. Трудоголізм мій зароджувався ще у ранній юності, як бачите.
А Романа було шкода. Бо помилявся він у людях всю дорогу. Я і моя відданість корпорації — це ще дуже лайт варіант. Іра і Таня, дві високопрофесійні бухгалтерки (і секретарки за сумісництвом), котрі весь час прикривали його дупу, а він їх вважав своїми щасливими рабинями, — це теж не найтяжчий гріх на його совісті. За Артима цьому іскустворобу ще воздасться, бо не платити зарплату святим — то конкретний гріх. Але прослуховуючи історії Романа і партнерів, Бог на Страшному Суді сміятиметься, як щирий фанат камеді-клаба.
Одним з таких його партнерів-ліпших-друзів був один собі генерал СБУ. Прізвище в нього таке ржачне й характерне, що я не хочу впадати в банальності. Скажу тільки, що генерал був із тих людей, у котрих є ВСЕ. І тому єдиним прийнятним подарунком йому на ювілей Роман визначив велетенський "середньовічний" вітрильник. запханий у десятилітрову скляну пляшку. (Чого такий фуфел прийнято вважати діковінкай і предметом розкоші, здогадатися я не в силах.) Цей генерал любив час від часу зайти своїм радянським тілом і звєрським лицем до нас у студію, огледіти призирливо-прискіпливо мене, Таню та Іру, побовваніти перед нашим столом (ми справді вміщалися всі утрьох за одним) і сказати:
— Єсть Раман?
— Нема! — хором відповідали ми і тішилися, що зараз цей квадратний пам'ятник савєцького союза точно звалить. Ще трохи побовваніє і звалить.
Роман ходив із ним в обов'язкову сауну і на обов’язкові бухаловки. Потім розказував нам, як у генерала на дачі в гостях був сам тодішній президент, і як вони туди викликали заслужених артистів Світлану та Віталія Кочерижок, і поки вона співала, його заставляли пити чорнило і їбали в дупу. Роману при цьому було дуже весело. А нам було страшно за заслужених артистів — чого тільки не робили сраки заради іскуства…
Одного разу, коли студія була ще на етапі монтування, генерал подарував Роману скляні звуконепроникні двері у вокальну кімнату. Сказав: "Прійдьот чєлавєк ат мєня, всьо здєлаєт". Ну, прийшов чєлавєк, всьо здєлав і став вимагати гроші.
— Які гроші? — фальцетом дивується Роман. — 3 усіх питань до… — і називає прізвище генерала.
— Нічо не знаю! — каже чєлавєк. — Давайте гроші!
— Та це ж безплатно, це ж подарок!
— Який подарок? Мій вам? Не думаю.
— Ну, це ж він… — і знову прізвище генерала.
— Не знаю я такого! — гаркнув чєлавєк і Роман, певно, сумно встиг подумати, що Світлану та Віталія Кочерижок чєлавєк би вже точно мав знати.
Чим вся та історія скінчилася, я точно сказати не можу. Як не багато знаю і про наступну — мене звільнили, якщо пам’ятаєте. Тепер я на студію заходила хіба що цілком легально попити чайку з бергамотом вдень і цілком нелегально пописати який-небудь альбом "Космічний Вакуум" вночі. Все, що я знаю, — короткі миті блискавичних спостережень і довгі задушевні історії вижилих могікан — Артима, Тані й Іри.