Кропива зітхнула і сіла на стілець. Я навіть їй накрила плечі для проформи. Хоча за пазуху в результаті все одно впало значно більше обстрижків волосся, ніж на підлогу.
— Ну, з Богом! — видихнула я і чикнула ножицями. Надькине волосся було, як у всіх нормальних дєвочок, до плечей, щоби вистачало на хвостики й косички. Тепер позаду воно стало значно коротше, ніж спереду. Ну, щоби був цей перехід, як у героїні «Кримінального Чтива».
— Круто! — замилувалася собою я. — Надька, ульот! — (це слово я теж почула в Черкасах). Дзеркала я їй, ясна річ, у користування не надала.
— Що — лєсінка? — з сумішшю страху і очікування чарівних метаморфоз запитала Кропива.
— Ща-а-а… — примружила очі я і чикнула ще раз. — Отепер починається лєсінка.
Мою «лєсінку» більше пасувало би називати чимось типу «Каскад-Карпати», «Дніпровські Пороги» чи «Розбомблені Потьомкінські сходи». Ну та бо звідки мені було знати, що в постригу, окрім ножиць, приймає участь ще, наприклад, гребінець, яким те волосся підтримують?!
— Чикриж! — сказали ножиці.
— Вау, — сказала я.
— Ну що? — сказала Надька.
Хвилини за чотири з половиною «стрижку» було закінчено. Спереду права й ліва сторони навіть здавалися однакової довжини. Ззаду гордо шкірили зуби кілька міліметрових пучечків «Каскад-Карпатів».
— Як тобі? — гордо спитала я, тримаючи дзеркало навпроти дзеркала, щоби Надька могла зацінити свою невимовну модність. — Круто, скажи?
— Ага. Супер. Дякую… А батьки…
— Ну, я додому. Скоро мама приїде, а я ще посуд не помила! — Якби в мене були капелюх, патик і плащ, я би неодмінно розкланялася, а так просто попензлювала додому, задоволена не дарма прожитим днем.
Мами ще не було, коли задзвонив телефон.
— Ало?
Кропива ридала і рюмсала так, що її й без телефону можна було чути з тамтого боку залізниці, яка розділяла наші райони.
— Іра-а-а… — вила вона.
— Що — батьки прийшли?! — запідозрила я «летальний ісход».
— Нє… Ще… нє-е! — провадила вона.
— Фух. — (Мені не піздєц.) — Так, а що тоді? Розказуй давай.
— Я тут… я то… достригала я. Саме…
— Сама-а-а?! — моєму обуренню, як професіонала, не було меж. — Та як ти… та чого ти? Та було ж все супер!!
— Ааааа!!!! — не чула голосу здорового глузду вона. — Приходи-и-и… Зроби хоч що-небу-удь!
Для екстремальних ситуацій у мене була Надька Квітчучка, дєвушка старша і досвідченіша, їй уже перевалювало за 14.
— Альо, Надька? — набрала 2-25-05 я. — Там Крапіва кончєна собі щось таке настригла. Всю мою лєсінку спаганила.
Хвилин за десять ми уже були вдома у Кропиви й милувалися її залисинами.
— Оце так лишай! — сказала Квітка.
— М-да, люди після тифу виглядали щасливішими, — погодилася я.
Кропива «всліпу», тупими ножицями понастригала собі таких просік, що ніякий фігаро-авангардист, ревнитель-хаосу-на-голові, не зміг би наробити більш вдало.
— Капєц, канєшно, — зробила компетентний висновок я.
— Ну, і що тепер? — не припиняла ридати Кропива.
— А пішли до Ірки! — запропонувала план порятунку рядової Кропиви сержантка Квітчучка.
— О! Пішли!!!
Так, ніби Ірка-молдаванка, знана у нашому містечку підстригальниця і фарбувальниця, могла наростити Кропиві відкоцане волосся. У наш час одна нарощена волосяна цибулина коштує 5 доларів — якщо я неправа, не бийте в голову, — а тоді ще про «китайську розсаду» ніхто й не чув.
Ірка відразу допетрала, що тут до чого.
— Хто «стриг»? — суворо спитала вона.
— Сама! — хором дзявкнули ми з Квіткою і ледь що не поховалися під стіл.
— У-у-у… — вила Кропива, безсильна щось заперечити. — Тьотя Іра, зробіть щось…
Тьотя Іра, крім як поголити пів Кропив’яної голови, зробити нічого не могла. Ну, й поголила. Ну, й взяла гроші. Ну, й довго потім розказувала всьому селу, які ми ідіотки. Та бо звідки би інакше назавтра біля нашого класу вишикувалася черга бажаючих подивитися на те, як я постригла Надьку?!
— Надька, — казали ми, повертаючись від молдаванки. — Круто шо капєц. Ще круче, ніж було. Тим більше, відросте… — вже з меншою впевненістю додавали ми.
Ішли ми містом Яремча в одна тисяча дев’яносто третьому році і жодним фібром не підозрювали, що щойно нашими власними руками, мозком, його відсутністю і елементарними пройобами було створено першу тутешню дівчинку-панка…
Наступного дня Надька прийшла до школи в хустці. Моїй сріблястій хустці. Батьки заставили.
— Ну що ж, — знизувала плечима я, — Мадонна в кліпі теж у хустці. Тільки ти ще сонячні окуляри вдягни — і сто процентів наймодніша тут будеш.
Я, КРОПИВА І КРАДЕНА ЛОПАТА
Бувають же на світі чарівні речі. Наприклад, глечик без дна, в якому можна побачити майбутнє і минуле. Чи зміїний язик, якщо його проковтнути, починаєш розуміти мову птахів чи звірів. Чи перстень, що в нього свиснувши (а в казках всі порядні принцеси шарили, як це робиться), викликаєш собі крилатого коня на допомогу. А ще є чарівні мітли і лопати. Якщо на таку сісти й промовити правильні чарівні слова, вона полетить вище хмар — тільки всидь…
Ми поцупили лопату для високоморальної мети — створення при шкільному кабінеті історії етнографічного музею.
Для поповнення його фондів годилося все, що десь погано лежало: розбиті і склеєні (я чесно, не спіцяльно, мама!) глечики і тарілки, гамно з сувенірного базару (ручки-гуцули з червоними дерев'яними піськами йшли на ура серед школярів), коцики і рушники, прядки й веретена. Останнє, як найбільший атавізм, відповідно, представляло собою найбільшу цінність.
— Там їх ще повно… — шепотіла Кропива. — Ходи, Іра!
— А де це — там? — Хоча мені було майже все одно, тільки би злиняти з історії під серйозним приводом. Чомусь вчитель давав нам таку демократичну фору — займатися археологією за рахунок історії України. Правда, потім він нас викупив і щастя закінчилося, та все ж свободи було трохи більше, ніж в інших дітей, заживо похованих у своїх конспектах.
У Яремчі якраз був закінчився період «багатиє тоже плачут». Через те що все населення невідривно прилипало до екранів телевізора, поки йшов серіал, у церкві навіть службу перенесли на півгодини. Бо парафіяни приходили рівно на півгодини пізніше — якраз додивившись «Маріанну». «Просто Марія» вже почалася, але цікавила нас з Кропивою значно менше, ніж «Маріанна» чи «Рабиня Ізаура» в незапам’ятні часи. Та Ізаура взагалі з мене випила десять літрів дитячих сліз і крові.
Я тоді ходила на художню. В перший клас. Чи в другий. Мала ще була, коротше. А по теліку Ізаура вечорами як символ домашнього затишку і смаженої курки з картопляним пюре. Тільки який там затишок, якщо художня закінчувалася о 7:45?! І ще уроки треба було вчити після неї. А Ізаура починалася десь коло сьомої, так що поки я доходила додому, вона вже майже закінчувалася. Спочатку Наталя Петрівна, наша вчителька, жаліла нас, серіальних фанатів, і включала телевізор на художній. Головне, щоби малювали. Але акуратно водити писачком по яйцю й слідкувати за драматичними перипетіями любовної історії, що розгортається в кріпацькій Бразилії, одночасно не всякому вдавалося. Мені, принаймні, точно ні. Я відкривала рота й зводила очі до неба — тобто під стелею, туди, де в нас стояв чорно-білий телевізор.
— Карпа, працюй! — бахала туго скрученим журналом по столу біля мене Наталя Петрівна. — Я тобі зараз дам Ізауру!
І вимикала телевізор. Це я зараз розумію, що вона нам адекватність прищеплювала, бо сама знаю, що телік — це зло. А тоді злом для мене виступала Наталя Петрівна і її безсердечне ставлення до моїх душевних пристрастей.
Плюс я іще була на два-три роки молодшою від своїх однокашників. І переважна більшість їх були хлопці. Жива мішень, коротше. Гріх не познущатися з малої і круглої Карпи. Тож коли підходила вечірня сьома година буднього дня (от на вихідні Ізауру чось не показували!) і я починала йорзати на твердому стільці, Крайлюк з Шамалою починали своє тихе й підленьке:
— Карпа… Карпа, сьома година.
— Карпа, Ізаура!
— Ууууу!!! — завивав Шамаліст.
— Шамала, закрий рот! — встрявала Наталя Петрівна.
Але було вже пізно: мої гіркі сльози текли мені аж по сраці.
Кропива на художку не ходила. Ходила, як більшість порядних дівчаток, на народні танці до Надії Василівни. Бо ненародні вела Неля Романівна, що кидалася мештом з твердим каблуком в того, хто погано танцював. Я зо два роки ходила до Нелі Романівни. Капець попадав у мене значно частіше, ніж в інших: я ще й погано вміла бігати.
Надія Василівна дотримувалася не таких радикальних методів. Вона була з дітьми добріша й індиферентніша, тому на всіх оглядах педагогічно-творчих досягнень школи мистецтв перемагали діти Нелі Романівни.
Зате Надія Василівна, завдяки своїй демократичності, була відкрита до нових тенденцій. Коли нам стукнуло по 11–12 років, ми записалися НА РЕП. А шо? Гурток такий був. Вчилися танцювати «реп». Хтось ще казав, що по-правильному танець називається «хіп-хоп», але ми з Кропивою точно не повірили. Шо за хіп-хоп такий? Ще скажіть ніби «дін-дон» чи «тік-так». «На реп» ми ходили цілою тусою: хлопці, дівчата, вік і ріст значення не мали. Всі бляді міста були там. Всі інтриги там плелися. Дзеркальна кімната так званої Маленької школи — напівзруйнованого приміщення, де, крім «репу», був ще гурток із пошиву м’якої іграшки і склад туристичного спорядження: рюкзаки-колобки, непідйомні ватні спальники і вицвілі оранжеві палатки, що трималися на зрубаних товстеньких деревцях в ролі альпенштоків.
Отже, похилена підлога в дзеркальній кімнаті, магнітофон на стільці в кутку. Надія Василівна в закритих червоних «полуботіках» на підборах, в довгій сірій спідниці, абсолютно без емоцій показує нам рухи «репу». Ніжка вправо — поворот, ніжка вліво — поворот. Можна додавати руки. Хлопці, наймодніші, такі як Кулик і Боря Щербаков, відразу починали скакати так, як вони бачили по телевізору: Тейк Зет якийсь там чи Снеп, не знаю, що вони більше любили.
Найкрутішою тьолкою була на репі Віта Дудіна. Класична білявка з класичними блакитними очима і гарною попою. Ми з Кропивою, чесно кажучи, пасли задніх в сенсі краси, тому мусили брати характером. І довжиною спідниць. Дід мені спеціально на замовлення зв’язав на машинці сукню-ковбаску. Такі просто два шматки плетеної «резинки» зшиваються, і лишається одна дірка для голови і дві — для рук. Така собі безшийна сарделька. Зате в обтяжку і дуже коротка. Чорного, ясно, кольору. Бо худить.
З Кропивою ми дружили з чотирьох років нашого земного життя. З садочка, з групи «Калинка». («Малинка» була елітною групою, ми туди не попали, так само, як і не попали в «А»-клас, логічне пристанище дітей з «Малинки». Ми попали в клас «В», самі розумієте, якого ступеню елітності…) Кропиві можна було довіряти геть усе. Вона теж мені геть усе довіряла, з великою домішкою прибреханих, але дуже цікавих речей. У всьому, що стосувалося міжстатевих стосунків і ВОБШЕ, Кропива була значно крутішим експертом, ніж я. Я була просто раціоналізатором і відмінницею, в якої можна було всьо скатати. А ще в мене дома можна було прогулювати уроки, але то вже пізніше. (Пізніше, в старших класах, у квартирі № 70 прогулював ненависну алгебру і фізику майже весь мій Б-клас («В» розформували, бо купа підлітків звалила після 9-го в ПТУ, що типу коледжів). Сама ж я, тим не менш, на уроки ходила, бо мене контролювала мама. Взамін за відсидку в мене вдома, однокласники мали поприбирати й підігріти мені їжу, щоби, прийшовши з уроків, я спокійно пішла на художню. Все йшло добре досить довго, аж поки одного дня Кропива з дурного розуму не помила вікно — я цього і на Паску не зробила б! — та ще й не забула його закрити. Тут мама мене й попалила.
— Ну ясно! — кричала вона. — Давно треба було здогадатися! Ти ж ніколи так добре не прибираєш!
І всипали мені тоді не хіло: за чужих людей без нагляду вдома, за співучасть у прогулювальному злочині і за невивчені формули з фізики за компанію.
Кропива сиділа зі мною за останньою партою, де й належало сидіти всім двієчникам і таким специфічним казусам, як ми. А втім, у нас навіть очкарик-Тороус, відмінник і апологет ненависних математик, сидів подалі від вчительського столу. Прямо перед нами він сидів. Умнічок Тороус. Круто було катати в нього контрольні й самостійні з алгебри-геометрії (не проти ночі будь вони згадані). А ще він давав відкусити від свого бутерброда з салом і часником. Національна школа, ням-ням.
Найбільшою мрією Кропиви було — отримати дозвіл викладати ноги на парту.
— За кордоном всі так давно роблять! — заявляла вона, елегантно простягаючи праву ногу аж Тороусу під спину. Відтак Кропива зображала розкутість і комфорт, нахилившись над своєю героїчною ногою, вона ялозила по ній руками. Все це, ясно, на перервах. Або на уроках, які вели практиканти.
Мене ці Кропив’ячі понти страшенно виводили з себе. Але я нічо їй не казала. Мені ставало так соромно, що я просто виходила з класу і йшла на ничку до їдальні закусювати ніяковість олійним пиріжком неосяжної тьоті Ані. Навряд чи коли ще в житті мені доведеться десь зїсти щось шкідливіше і смачніше. Жодна фуа-гра в закритому клубі-ресторані не посяде в моїх мріях місця, яке займає цей жирнючий, наповнений варенням, капустою, картоплею або субстанцією на ймення «лівер» пиріжок. Лише у рідкісні хвилини вдавалося побути з ним сам-на-сам. Як правило, поряд виринав хтось із однокласників і казав своє трикляте:
— Дай вкусити.
Причому, в моєму власному виконанні ця фраза не здавалася мені такою аж нестерпною. А Кропива десь навчилася виразу, що перебивав гидкістю навіть її позу з виставленою на парті ногою в радянських сіро-коричневих хлопчатобумажних колготах.
— Чюєш, шкальни манєту! — казала вона. І додавала зрозуміліше: — Маєш копійки?
Копійки то ми мали. Але ж у кожного була своя стаття жучення грошей: хтось збирав на комп’ютерну гру, а хтось на собаку, як я. Харчування в школі забезпечувалося за рахунок слабохарактерних однокласників. Ці святі мученики віддавали нам, хамовитим, свої гроші на пиріжки і свої бутерброди, коли грошей в них не було. Ми чесно збиралися їм все до копійки повіддавати, і, варто зазначити, приступи порядності нам бували притаманні.
Ще ми з Кропивою могли розводити однокласників на музейні експонати для того самого музею. З людини передбачалася одна одиниця якогось предмету старовини чи мистецтва. Інколи хтось приносив по дві-три одиниці. Тоді за діло бралася Кропива.
— Чюєш, Петя! — казала вона Петращуку. — Давай ми скажемо, шо то ти приніс мисочку, а ми з Карпом глечик і граблі.
— Нє-е, Кропива, чо це я мисочку, а ви мої ж глечик і граблі?!
— Ну добре вже, жадюга. Давай, ти граблі, а ми глечик і мисочку.
— Ну… А з якої це статі я вам маю це давати? — роздуплявся тут Петращук, що його збираються надурити, щоби отримати за рахунок його експонатів собі п’ятірки в журналі.
— Ну, бо Карпа тобі дасть французьку скатати! — отямлювала його Кропива, і Петращук вже не мав, що заперечити.
З французькою в нас у класі була повна катастрофа. Елітний «А» клас вчив, ясне діло, англійську. А ми, як атщєпєнци, французьку. По старій пам'яті про стандарти галицької класичної гімназії? Проте, крім «Комон тепель тю?» і «Жумапель Василь», учні мало що могли з себе вичавити. Кропива трохи відрізнялася від середньостатистичної більшості, та все одно читала французькі тексти українськими буквами легше, ніж в оригіналі. Я не знаю, яку треба мати надлюдську витримку й пам’ять, яке дике бажання зберегти свій мозок ненатрудженим, щоби, як мої однокласники, записувати українською транскрипцією те, що я їм диктувала французькою, потім цю хуйню зазубрювати напам’ять і прикидатися перед вчителькою, що читаєш з оригіналу. Мені здавалося, легше було би просто сісти й роздуплитися в правилах читання.
Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».
Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.