— Там точно ніхто не живе? — підозріло оглядала я хатину на галявині.
— Та нє, ніхто! — стверджувала Кропива. — Тільки баба одна деколи ходить. Відьма.
— Та ну — аж таки відьма!
— Та кажу тобі. Тихо… Ану пішли.
І ми покралися через плоти до тої хати. Трава навколо стояла некошена, висока. І більше за відьму варто було боятися гуцулів, що, побачивши, як ми толочимо сіно, без будь-яких докорів сумління відірвали би нам наші мудрі голови.
Вікна хати справді були забитими. Навколо стояло купа всяких причандалів, не таких уже й древніх у своїй більшості: тарілки, миски, гребінці, глечики, ножиці… Коротше, якби викинути деякі непевні речі, всю цю хату можна було переносити в кабінет історії. Тільки де би взяти екскаватор.
— Ну шо, беремо? — питає Кропива.
— А я знаю? Во, гребінь нармальний. Старий, вроді…
— Давай. — Кропива запхала гребінь в целофановий кульок з написом «Фірма „Взуття“».
— Слухай, Надька, може лопату візьмемо?
Велика пласка дерев’яна лопата — чи то для відгрібання снігу, чи для садовлення чогось у піч — таємниче бовваніла під стіною.
— Давай! — Кропива потягла лопату на себе. І отут-то все й обвалилося. Все те, що та лопата собою підпирала на стриху.
— Я вам зараз дам! Хто там такий, курва ваші мама?! — почулося раптом нізвідки.
— Відьма!!!! — заверещали ми і кинулися тікати. Лопату я, поза тим (хазяйська дитина!), тягнула за собою.
— А кров би вас нагла заллєла, а колька би вас сколола! — доносилося навздогін. — А я вже тепер бачу, хто тутка в мене красти ходит! Ану кидай то-то з рук! Би-с тобі хуя не видіти!
— Слухай, Кропива, скотина, ти ж казала, там ніхто не живе! — хекала я.
— Та не живе! — хекала Кропива. — Це відьма була! Вона давно мертва!
— Аааа!!! — заверещала я й дременула ще швидше. Соромно було такій уже великій дівулі, майже дванадцяти років, бігти отак вниз по горбу й репетувати. Але як інакше терміново врятувати свою шкуру. Що ж, якщо там відьма, значить, непроста в неї лопата. І якщо правильно сконцентруватися і сильно захотіти, лопата нас понесе над землею!
— Кропива, сідай! — скомандувала я.
Кропива довго не вагалася. І ось уже ми шпаримо, перебираючи чотирма кінцівками, тримаючи держално лопати між ногами, шуфлею назад, і щиро віримо, що ось-ось злетимо аж ген під хмари…
Наша з Кропивою лопата не полетіла. Може, того що була крадена?
Музей кабінету історії змінив політику свого створення. А вчитель історії ледь не спровокував був мою національно свідому родину розпочати проти нього вендету, коли назвав мене кацапкою у відповідь на моє «Я не гуцулка». В дитинстві більшість лівих непорозумінь вирішуються якось ніби самі собою. Як? Я не знаю. Це було так давно.
Я, ПОРНО, КРОПИВА І ЮЛЯ МАРКІВНА
Надька Квітчучка дуже часто прогулювала школу. І не так, як всі, в «репері» — так чомусь називалася легендарна криївка десь у лісі, я її ніколи не бачила, але уявляла собі бетонною, в розписах і бичках, хоча який придурок би пер нагору бетонні блоки для якогось там «репера», — Квітка прогулювала школу авторизовано. Тобто їй уже ніхто не міг би сказати: «Ну, і де ти ті уроки вчила — в репері?! Сказала мамі, що до школи, а сама — поза школу?!» Бо Квіткина фішка була в тому, що мама була в курсі всього. Бо Квітка і не виходила ні в яку школу. Вона сиділа вдома і грала в преферанс. Із мамою.
Мені було завидно. А що тут такого? Сидіти з мамою в спальні на широкому ліжку моделі «Росинка» коло телевізора, що сніжить і зеленіє, але він і так тут для фону, типу як акваріум, і грати в преферанс. Чи в бридж. Чи в дурака, кінець кінцем. Але ж із мамою! А не з Юльою Марківною, шінуш на кошінуш, на уроці геометрії! Коротше, я часто завертала собі по дорозі до школи на стоквартик. Це такий гордий 100-квартирний будинок по сусідству. В ньому гордо жила Квітчучка зі своєю мамою Пашею, магнітофоном-караоке і сукою Ліндою. Сукою, в сенсі, собакою. Породи спанієль. Трохи змішаної з сетером. Результат собачого зґвалтування відзначався підвищеною емоційністю. Лінда повсякчас всцикалася від щастя, коли мене бачила. Просто на вичовганий зелений лінолеум Надькиної хати. Але про них — лінолеум, Лінду і хату — пізніше.
Словом, не було нічого ліпшого за це звертання зі шляху праведного перед школою. Хіба що втеча туди само після третього уроку. (Тьотя Паша: «Що, Ірочко, відпустили?» Надька: «Айо, відпустили! Втекла собі Карпа безпардонна».) А в місці тому грати в бридж, фарбувати нігті світло-зеленим і слухати плітки про всіх сусідів. Яке ж то щастя для маленького містечка — великий 10О-квартирний будинок! Це ж скільки не обсмоктуй сусіда за сусідом, завжди знайдеться свіжачок. Ненавиджу порядних людей. З ними скучно говорити, а говорити про них самих і поготів. І в бридж вони не грають. Хіба що на Великдень після концерту просто'Таї Повалій. Фу.
Моя мама колись давно теж любила Повалійку. Коли та не співала по-москальському, ще не встигла повиривати собі зайвих зубів і ребер, не пересушила фенами рештки мозку і могла говорити щось трохи поза позою гламурної поп-звєзди. Тим гірше — навіть якби «народну артистку» якимсь дивом занесло до мами на кухню на каву, мама все одно відправила би мене до школи. Особливо в день Юлі Марківни, котрого я боялася більше за Судний день. Такими днями випадали чотири з п'яти навчальних днів, а той єдиний, коли математик не було — середа? — був просто Днем подяки з двома безжурними уроками праці підряд. Юля Марківна належала до тих моторошних істот, котрим лякані діти навіть клички порядної не спроможні дати. Бояться. Всі знали, що вона — відьма, вампирище, і зрізала медаль на екзамені з алгебри своєму рідному синові, а все одно ніяк окрім «Юля» чи, в крайньому випадку, «Юлька», її не називали. Юля Марківна була однією з тих залізних леді з фіолетовим волоссям, над котрими не владний час. В неї в роті можуть випадати зуби — «шінуш на кошінуш» — і додаватися роки у її паспорті, сама вона все одно залишається незмінною. Страшною й загрозливою. Вона приходить до вас у снах («Карпа!!! Я ставлю тобі четвірку за рік з геометрії!» — «Юля Марківна, таж я вже університет з червоним дипломом закінчила, що мені тепер ваша четвірка?» — «А я все одно поставлю!!!»), і ви ніколи не перестаєте її боятися. Вам уже бісова купа років, ваші діти вже до школи мали би піти, коли вашим батькам стільки було, але ж у вас інший стиль життя, інші пріоритети, ви їдете за кермом свого авто, отак от херачите на максимальній швидкості, посвистуючи, з Яремчі у Київ, минаєте рідну школу, аж тут — о Матір Божа! — на узбіччі дороги ВОНА. Стоїть, когось чекає, може, до Франківська зібралася. Очі густо нафарбовані зеленим, на голові фіолетова хімія, і ви вже верещите не своїм голосом — благо, дах вашого кабріолету сраного закритий, а то би все село чуло, як ви ледь в штани собі не напудили від вигляду цієї трансцендентної істоти. Вчителько-о-о-о-о моя-а-а, зоре світоваааа!!! ААААААА!!!!
Газуй, Білочка, газуй!
Але ж повернімося у дитинство наше, крила соколині. Не варто думати, ніби в мене вдома був концтабір. Я інколи напівчесно могла захворіти. І мама, втомившись викривати мою підступну брехню, могла махнути рукою і дозволити мені лишитися вдома. І я могла нічого не боятися, бо якби Ганна Степанівна, класна керівничка, з доброго дива подзвонила до нас додому, я могла би святим передсмертним голосом сказати: «Авжеж, так, мама знає, що я сьогодні не пішла до школи, а буде мама з роботи ввечері, і ви можете їй передзвонити, якщо мені не вірите». Ну і як мені після такого не повірити, питається? Серце скрипить, а факти, що називається, на ліцо. (На яке таке ліцо і що за факти?.. Ай да Пушкін, ай да сукін син.)
Коротше, одного разу. Одного разу я так-таки нікуди не пішла. Бо не зробила домашню з алгебри-геометрії і вже сама думка про те, як з'явлюся з порожнім зошитом перед Юлею Марківною спричинила нав'язливий стан і перманентне бажання покакати. Так що все було «в натурі»: я серйозно захворіла. Ходила по хаті, закочуючи очі під лоба, притулялася до одвірків і вичавлювала з себе кашель. Байдуже, що ніхто мене не бачив — я була чесною сама перед собою. Ну і якщо ви коли-небудь хворіли — а по вас видно, що хворіли ви немало, — то добре знаєте, що найгірша штука, це копи хворієш наодинці. Байдуже, скільки там у тебе книжок (хоча які, в сраку, книжки, в 12 років? Пізно вже читати — треба будувати особисте життя!), скільки фільмів на відеокасетах (о, це вже ближче до суті, бо ж перегляд фільму здебільшого служить приводом для того, щоби тісніше всістися на дивані) чи ковбаси в холодильнику. Щодо останньої — вона, звісно, була найкращою втіхою. Але дружба — це майже так само прекрасно, як ковбаса. Тому Кропиві, моїй однокласниці, ліпшій подружці ще з групи «Калинка», коли нам було по 4 роки, моїй безпардонній епігонці і в майбутньому матері моєї дитини (хресної) того дня просто не пощастило.
Зазвичай я видивлялася її з балкону свого 4-го поверху. Кропива жила за штрикою. Її хату можна було бачити з нашого балкону і ми навіть хотіли налагодити мотузкову пошту — в Кропиви валялася вдома величезна бобіна — але мама сказала, що ми дебілки. Кропива йшла до школи попри мій дім і кричала знизу: «Іра-а-а!», і я виходила. Це коли я не гальмувала. Бо частіше їй доводилося підійматися на мій четвертий поверх і чекати. А оскільки чекати часто-густо і мені доводилося на її появу, то до школи ми приходили трохи пізніше, ніж того вимагали «Правила поведінки учнів 6 — 8-х класів». Сумлінно вчитися, уважно слухати пояснення вчителя і т. д.
Того ж вирішального дня Кропива ще й гадки не мала, що до школи я сьогодні ні ногою. І вона теж, відповідно — як мій вірний друг і соратник у найгірших справах. Нема, кричала Ганна Степанівна, тобі, Карпа, щось доброго колись зробити?! Організувати дітей на суботник, на позачергове прибирання шкільної території! Вічно ти тільки в поганому попереду! Таке твоє лідерство — це… це ні до чого! Ну от. Добре, що хоч лідерство, а не ділерство. І не лузерство, як співається в одній популярній пісні. А «ні до чого» — це прекрасно, думала я, чекаючи на Кропиву, пережовуючи ковбасу.
— Ну може, я хоч на третій урок схожу? — благально питала вона, визуваючись і знімаючи рюкзак.
— Та ну його! — позіхала я. — Пішли он краще кіно подивимося. Я тут у тата найшла одне.
Татовий секретер був для мене справжнім ящиком Пандори (аби я ще тоді знала, що воно таке). В ньому можна було надибати патрони, журнали з голими тьотьками, салютниці, люльки, пачки тютюну, газовий пістолет, ножик-викидушку, дріб для срібної фамільної двостволки і таємничі відеокасети, переписані самопалом. На деяких із них нічого не було, на інших якісь нудні бойовики з Чаком Норрісом (руді дядьки мені були не до вподоби), ну а якщо шукати добре, то можна було надибати геть незвичайні фільми. Коротше, ми точно не знали, що там відбувається, але бачили це вперше і головним страхом було відмотати потім касету точнісінько в те місце, з якого ми почали дивитися. Щоби тато нічо не помітив.
(Дуже дивно думати, що в той час моєму татові було всього-то 32 роки, як моєму чоловіку тепер.)
Одним словом, ми з Кропивою вляглися на диванах у дитячій і включили то кіно. Хоч мова і була німецькою, сюжет невідступно проглядався. Головних героїв там було трійко — одна тьотька і два дядька. Всі інші персонажі змінювалися від епізоду до епізоду. Але ця трійця на мотоциклах, у шкіряних куртках, штанах, кепках і з кульчиками навіть у носах (!!!) просто вирішувала долі світу. От, наприклад, одного разу вони собі їхали по дорозі і їхали, а потім раз — натрапили на закохану парочку, яка просто на тій дорозі і любилася. Ну якось так любилася, невиразно. Ще тільки на рівні фрази «Діти, закрили очі!», коли би те кіно по телевізору при батьках показували. Аж тут приїздить наша носата чорнявка з цими своїми нахабними очима і два її поплічники. Щось там кажуть до цієї парочки підбадьорливе: мовляв, давай, салдат рєбьонка нє абідіт, алєс шайсе альсау муті, ком цурюк. І ті двійко собі трохи повстидалися-повстидалися, а тоді й почали. Тьотька була зовсім гола, білява й писклява. А дядько, гад, не знімав сорочки і шкарпеток. З того часу в мені поселилася стійка огида до такого сексуального дрес-коду. От звідки ноги звичок ростуть! Місце, звідки ноги росли в того дядька, було в нього ретельно продепільоване — це я тепер розумію. Те ж саме було з його молочною сосискою, котру самозабутньо смоктала білява тьотя, борсаючись у придорожній пилюці й зітхаючи так жалісливо й беззахисно, як то вміють робити лише красуні в фільмах про суперменів. Тільки от лиходії в цьому фільмі мені були значно симпатичнішими. Трійця, надивившись на запилюжені придорожні вправи, вже почала нудитися, і, кинувши молодятам трохи грошей, погуркотіла в невідому далечінь до наступного порноепізоду. Останній кадр: молодята ошелешено дивляться їм услід.
Потім іще був епізод лесбійський. Такого ми з Кропивою собі й уявити не могли. Наша улюблена носата турецько-ліванська німкеня просто приходила в гості до такої собі, знову ж таки, беззахисної тьоті. Пасивної-препасивної. І ніжної. І наляканої. І трохи суїцидальної навіть. (Ага, тепер я розумію, звідки в мене взялася пристрасть саме до таких жінок.) Спочатку вона про щось зовсім трохи з тою тьотьою говорила, а потім садовила її на диванчик по центру світлої й охайної вітальні, знімала з неї трусики, задирала спідничку, знімала ліфчик і робила свою страшну роботу. Тьотька-рецепієнтка так передсмертно стогнала, що ми з Кропивою чесно за неї боялися. А ще вона кричала «А-ха! А-ха», а ніяке там не «Я! Я!», як то люди люблять зображати голосом німецьке порно. Потім тьотьки мінялися місцями. Наша зла геройка не стогнала, а весь час посміювалася, задоволено рохкала і поплескувала суїцидницю по плечах, чухала її за вухами. Ніжна тьотька стогнала там, внизу грубої тьотьки, з не меншим натхненням, ніж тоді, коли та лизала і штрикала пальцем у неї. Кінець кінцем наставав, власне, кінець і наша цинічна героїня знову стрибала на свій мотопед.
— Іра-а? — вивела мене з медитативного стану сприйняття порномистецтва Кропива.
— Га?
— Ти знаєш, у мене… там… тікає.
— Що — правда, тікає? І в мене теж. Слава Богу! Я вже думала, я одна така.
І тут задзвонив телефон.
Ні, почекайте, телефон задзвонив не тут. Він задзвонив, коли Кропива лежала в ванній. Чомусь вона любила приймати ванну в мене. Просто спершу в їх домі ванна була ще не дороблена, а потім це переросло в звичку. Коротше, після порнухи Кропива пішла в ванну. І не питайте мене, що вона там робила. Я про це не думала. Я пішла їсти ковбасу. І ТУТ задзвонив телефон.
— Альо, Ірина? Це Ганна Степанівна.
— Добрий де-гень, Ганна С-степанівна… — прогарчала я, імітуючи останню стадію туберкульозу.
— Ти чому не на уроках?
— Я хвора…
— А мама знає, що ти «хвора»?
— Так, мама знає, і тато, і цьоця Дара знає, і…
— А Надя Кропивницька в тебе?
Пауза.
— Вона теж у тебе хворіє?
— Нє…
— А мені чомусь здається, що в тебе. Так, хай вона бігом зараз іде до школи на урок геометрії, а з мамою твоєю я ввечері сьогодні поговорю.
Кінець зв’язку.
Ну не йоб твою мать?! Я, правда, такими категоріями тоді не думала. Я думала так:
— Срака!!! — кричала я Кропиві через двері ванної. — Жума дзвонила, каже, шоб ти бігом до Юлі на урок ішла. Звідки вона взяла, що ти в мене?!
(Н-да, типу був запасний варіант, що Кропива на італійській Рив’єрі.)
Кропива забулькала у ванній і за хвилину відкрила двері. Я чомусь тупо дивилася на мутну воду, з якої повстало її тіло.
— Блі-ін, Іра, шо робити?! — Кропив’ячі очі і так були більші за мої, а тут вона просто перетворилася на розписну матрьошку. Червоне розпарене лице, брови десь аж під початком волосся, збуджений переглядом порнофільму і екзистенцією Юлі Марківни (чим більше?) погляд.
— Карочє, я придумала.
Я побігла в спальню до мами і взяла червоний лак для нігтів. А потім взяла кусок старого бинта.
— Давай, скажеш Жумі, що ти йшла до школи, але по дорозі впала і йшла дуже повільно, аж поки не дійшла до мене, а я тобі перебинтувала ногу, а якраз перед тим, як ти до мене зайшла, мені подзвонила Ганна Степанівна, і я оце зараз сказала тобі: йди до школи!
— Ага… — Кропива була ладна на все. Чи варто казати, що відстань між її домом і моїм дорівнювала п'яти хвилинам ходьби, а торосів і западин на цій дорозі ніде не фіксувалося.
Одним словом, перебинтувала я Кропив’яну ногу (вище коліна чомусь), наквацявши всередині бинта червоним лаком — щоби типу як кров. Молодець, дитина, на художню ходила. І Кропива пошкандибала до школи прямісінько на той третій урок, просто собі в лапи Юлі Марківни.
Я сиділа вдома і мені вже було ні до ковбаси, ані до порно. Я правильно перемотала касету, поклала її на належне місце і пішла спускати Кропив’яну ванну. За кілька хвилин я повернулася, аби її помити, і побачила щось таке, що вразило мене до кінця життя і дотепер лишається загадкою. Всенька ванна була вкрита коротесеньким, тонким чорним волоссям. Таким самим, як колись пізніше одного разу трапилося мені як домінантний наповнювач у ліверній ковбасі, купленій у тернопільському гастрономі. Я ще тоді питалася в Артима, чи точно цього не можна їсти.