— Це збіса така нісенітниця, що я про це й чути не бажаю. Я не кажу, ніби в Генрі немає навіть горщика, куди посцяти, й вікна, куди своє насцяне вихлюпнути, — я розумію, Вілфе, ти все робив добре, принаймні наскільки міг, проте це найкраще, що я можу сказати. Останні роки були жирними, а ти всього лиш на один крок випереджаєш банк. Де ти опинишся, коли знову прийдуть пісні роки? А вони завжди надходять. Якби ти отримав гроші за ту сотню акрів, усе могло б виглядати інакше — вільні гроші, як подушка, пом’якшують жорсткі часи, це кожному відомо, — але після того, як пішла Арлетт, усе застопорилося як на нічній вазі у старої леді, що страждає на запори.
На якусь крихітну мить у глибині душі я замислився, як усе могло б обернутися, якби я піддався Арлетт щодо тієї сучої землі, як піддавався до того в багатьох інших випадках. «Я жив би серед смороду, ось як воно могло обернутися. Я був би змушений поглибити старий колодязь для тварин, бо корови не пили б воду з ручаю, в котрому пливуть скривавлені свинячі тельбухи».
Це правда. Але натомість я жив би, а не існував. Арлетт жила б зі мною, і Генрі не став би таким похмурим, стражденним замкнутим хлопцем, на якого він тепер перетворився. Хлопцем, що призвів свою ще з дитинства найкращу подружку до такого клопоту.
— Гаразд, ну, а що ти збираєшся робити? — запитав я. — Сумніваюся, щоб ти вирушив у подорож сюди без чогось на думці.
Він мене наче й не чув. Задивився в поля, туди, де на обрії височіла його новенька силосна вежа. Обличчя мав обважніле й сумне, проте я зайшов надто далеко і написав уже забагато, щоби брехати; той його вираз мене не дуже хвилював. Рік 1922-й був найгіршим роком у моєму житті, тим, що перетворив мене на людину, котрої я більше не впізнавав, а Гарлен Коттері був усього лиш черговою вибоїною на одному з відтинків мого кам’янистого, страдницького шляху.
— Вона тямуща, — озвався Гарлен. — Місіс Мак-Реді каже, що Шен найрозумніша учениця за всю її кар’єру в школі, а це вже майже сорок років. Вона добре розуміється на мові й літературі, а ще краще на математиці, що, як каже місіс Мак-Реді, рідко трапляється серед дівчат. Вілфе, вона знається на триггерономії. Ти це знав? Місіс Мак-Реді сама не вміє розв’язувати задачі з триггерономії.
Ні, я цього не знав, але я знав, як правильно промовляється це слово. А втім, я відчував, що зараз, либонь, не той час, щоб виправляти вимову мого сусіди.
— Саллі хотіла послати її до вчительського училища в Омасі. Вони з 1918 року приймають разом із хлопцями й дівчат, хоча поки що жодна з жінок його не закінчила. — Він подарував мені погляд, що був дуже важким для сприйняття: суміш відрази й ворожості. — Жінки завжди воліють вийти заміж, розумієш. І народжувати дітей. Вступити до ордену Східної Зірки і замітати ту Богом прокляту підлогу. — Він зітхнув. — А Шен могла б стати першою випускницею. Бо має розум і має здібності. Ти ж цього не знав, чи не так?
Ні, по правді, не знав. Я просто припускав — один з тих 6агатьох моїх помислів, які, як я тепер розумію, виявилися помилковими, — що вона була заготовкою під дружину фермера, і не більше.
— Вона могла б навіть викладати у коледжі. Ми планували послати її до того училища, щойно їй виповниться сімнадцять.
«Саллі планувала, це ти мав на увазі, — подумалось мені. — Заклопотаному власними справами, тобі таке ніколи б не зайшло в твою фермерську голову».
— Шен сама мріяла, і гроші на це відкладалися. Все було готове, — він обернувся поглянути на мене, і я почув, як рипнули жили його шиї. — Все й зараз залишається готовим. Але спершу — і то невідкладно — вона поїде до школи Святої Евсебії, католицького пансіону для дівчат в Омасі. Сама вона про це поки ще не знає, але станеться саме так. Саллі гомоніла про те, щоби відправити її у Деланд — там у Саллі сестра живе — або до моєї тітки з дядьком у Лайм Біска, але я не вірю, щоби хтось із тих людей довів до кінця те, про що ми вирішили. Також і дівчина, котра створює проблему такого штибу, не заслуговує на те, щоб поїхати до людей, котрих вона знає і любить.
— А що це таке, про що ви вирішили, Гарле? Окрім того, щоби відіслати вашу дочку до якогось... ну, я не знаю... сиротинця?
Він наїжачився.
— То не сиротинець. Це чистий, здоровий і популярний заклад. Так мені розповідали. Я комутувався з деким, і всі відгуки, що я отримав, були одностайно гарними. Вона там виконуватиме якусь роботу, навчатиметься за шкільною программою, а за чотири місяці народить. Коли це відбудеться, дитину віддадуть комусь на всиновлення. Цим заопікуються сестри Святої Евсебії. Тоді вона вже зможе повернутися додому, а ще через півтора року зможе вступити до вчительського колледжу, як і хотіла Саллі. Та й я, звісно. Саллі і я.
— А яка моя роль у цьому? Я так міркую, у мене вона є?
— Чи ти знущаєшся з мене, Вілфе? Я розумію, для тебе цей рік був важким, але я не потерплю, щоби ти мене ображав.
— Я тебе не ображаю, але ти мусиш знати, що не один ти почуваєшся очманілим і знеславленим. Просто скажи мені, чого ти хочеш, і, можливо, ми залишимося друзями.
Надзвичайно холодна усмішка, котрою він відреагував на ці мої слова — всього лиш короткий смик губ, поява миттєвих складок у кутиках його рота, — ясно повідомила мені, як мало надії він покладав на це.
— Я знаю, що ти не багатій, проте все одно ти мусиш зробити крок і прийняти на себе частку відповідальності. Її перебування в пансіоні — сестри називають це пренатальним доглядом — буде коштувати приблизно 300 доларів. Сестра Камілла називала це пожертвою, коли я балакав з нею по телефону, та я завжди можу зрозуміти, коли йдеться про платню.
— Якщо ти хочеш, щоби я вніс половину...
— Я розумію, що ти не потягнеш 150 доларів, але 75 цілком можеш, саме стільки коштуватиме вчителька. Та, що допомагатиме їй не відставати від школи.
— Я не можу цього зробити. Арлетт вичистила геть усе, коли тікала, — і тут мені вперше спало на думку: а чи не було в неї десь чогось захованого? Авжеж, оповідка про ті двісті доларів, котрі вона нібито прихопила, тікаючи, була чистою брехнею, проте навіть її можлива заничка на стрічки-шпильки могла б допомогти в такій ситуації. Я собі відзначив в умі, що треба пошукати по полицях у шафках і в коробках на кухні.
— Візьми ще одну короткотермінову позику в банку, — сказав він. — Останню ти вже виплатив, як я чув.
Звичайно, що чув. Припускається, що такі речі мусять залишатися приватними, проте такі люди, як Гарлен Коттері, мають довгі вуха. Мене накрила нова хвиля відрази до нього. Він позичив мені свій зернозбиральний комбайн і призначив за його використання плату тільки двадцять доларів? То й що? Тепер він приїхав по них, а хоче більше того, так, ніби його дорогоцінна донечка ніколи сама не розчепірювала ноги, приказуючи: «Давай, заходь до хати, побілиш мені стіни».
— Я мав гроші за врожай на сплату боргу, — сказав я. — А тепер їх нема. Маю землю, маю дім, оце і все.
— Ти знайдеш спосіб, — сказав він. — Застав дім, якщо потрібно. Сімдесят п’ять доларів — твоя частка, і якщо порівняти це з тим, що твоєму хлопцеві у п’ятнадцять років довелося б міняти пелюшки, гадаю, ти ще дешево спекався.
Він підвівся, я встав теж.
— А якщо я не знайду способу? Що тоді, Гарле? Викличеш Шерифа?
Губи його скривилися, демонструючи презирство, що перетворило мою відразу до нього на ненависть. Це трапилося миттєво, а я все відчуваю ту ненависть ще й сьогодні, коли так багато інших почуттів перегоріли в моєму серці.
— Я ніколи не звернуся по допомогу до закону в такій справі. Але якщо ти не внесеш свою відповідальну частку, між нами все закінчено, — він примружив очі на згасаюче світло дня. — Я їду. Хочу повернутися додому до темряви. Пару тижнів мені ще не потрібні будуть 75 доларів, тож час у тебе є. І я не буду тобі про них нагадувати. Не даси, то й не даси. Тільки не кажи, ніби ти не маєш змоги, бо мене не надуриш. Ти б краще дозволив їй продати ту ділянку Фаррингтонам, Вілфе. Якби зробив так, то й вона була б тут зараз, і ти мав би в руках живі гроші. І моя дочка могла б не увійти в тяж.
У своїй уяві я зіштовхнув його з ґанку, а коли він спробував підвестися, стрибнув обома ногами прямо на його кругле черевце. А тоді приніс з корівника серп і видовбав йому одне око. У дійсності ж я стояв, поклавши одну руку на перила, і дивився, як він дріботить униз сходами.
— А з Генрі ти не хочеш побалакати? — спитав я. — Я можу його покликати. Він переживає все це так само важко, як і я.
Гарлен не стишив своєї ходи.
— Вона була чистою, а твій хлопець її забруднив. Якщо ти викличеш його сюди, я можу його покалічити. Можу не стримати себе.
Щодо цього я мав сумніви. Генрі останнім часом підріс, він входив у силу, і що, либонь, було найважливішим, він мав досвід убивства. А Гарл Коттері ні.
Йому не треба було крутити пускову корбу, в його «Неші» достатньо було натиснути кнопку. Багатство забезпечувало йому різноманітні приємності.
— Сімдесят п’ять я потребую, аби закрити цю справу, — прокричав він крізь стукіт і грюкіт двигуна.
А потім об’їхав дровітню, розполохавши Джорджа з його почтом, і попрямував до своєї ферми з великим генератором і внутрішнім водогоном.
Розвертаючись, я побачив, що Генрі стоїть поряд зі мною із землистим, лютим обличчям.
— Вони не мають права відсилати її таким чином.
Отже, він підслуховував. Не скажу, ніби мене це здивувало.
— Мають і відішлють, — запевнив я. — А якщо ти наважишся на щось дурне й зухвале, перетвориш паскудну ситуацію на ще гіршу.
— Ми могли б утекти. Нас не зловили б. Якщо ми зуміли потай робити те... те, що ми робили... гадаю, я впорався б і з тим, щоби нишком чкурнути в Колорадо з моєю дівчиною.
— Не впорався б, — сказав я, — бо ти не маєш грошей. Гроші ладнають усе, так він каже. Ну, а я скажу інакше: безгрошів’я псує все. Я це добре розумію, і Шеннон швидко зрозуміє також. Наразі їй треба виносити дитину...
— Навіщо, якщо вони збираються її комусь віддати!
— Це не впливає на почуття жінок, котрі виношують у себе в череві дитя. Дитя робить їх мудрими в таких сенсах, яких чоловікам ніколи не зрозуміти. Я аніскільки не втратив поваги ні до тебе, ні до неї тільки через те, що вона завагітніла — ви тут не перші й не останні, навіть якщо б сам містер Всевишній і Всемогутній мав на увазі, ніби вона мусить користатися тим, що в неї між ногами, лише у ватерклозеті. Але якби ти покликав дівчину на п’ятому місяці вагітності тікати разом з тобою... і вона погодилась... я перестав би поважати вас обох.
— Що ти розумієш? — промовив він з безмірним презирством. — Ти навіть горло не зумів перерізати без того, щоб не утворити з цього гармидеру.
Мені мову заціпило. Він це побачив і полишив мене в такому стані.
* * * * *
Наступного дня він без жодних дискусій вирушив до школи, хоча й не було вже там його милої. Либонь, тому що я дозволив йому взяти пікап. Будь-який хлопець не відмовиться від поїздки за кермом, якщо почав водити машину тільки недавно. Проте, звісно ж, новизна швидко зношується. Всяка новизна швидко витирається, і зазвичай це не забирає багато часу. Те, що ховається під нею, найчастіше сіре та обшарпане. Як пацюча шкурка.
Щойно він від’їхав, я пішов до кухні. Там я зсипав з жерстяних коробок цукор, борошно і сіль та погрібся в них. Не знайшлося нічого. Я пішов у спальню, де обшукав її одяг. Не знайшов нічого. Я зазирав досередини її взуття, і там не було нічого. Але кожного разу, як я нічого не знаходив, в мені зростала впевненість, що десь щось мусить-таки бути.
Я мав роботу на городі, але замість того, щоб займатися нею, я пішов за корівник, туди, де раніше зяяв старий колодязь. Поверх нього тепер уже ріс бур’ян: відьмина трава та змарнілий осінній золотарник. Там, унизу, була похована Елфіс, і Арлетт також. Арлетт із зсунутим набік обличчям. Арлетт з її клоунською усмішкою. Арлетт у своєму чепчику.
— Ну, де вони, ти, вперта курво? — спитав я в неї. — Де ти їх заховала?
Я намагався спустошити собі розум, так радив мені робити батько, коли я забував, де поклав якийсь інструмент або одну з моїх дорогоцінних книжок. Невдовзі я повернувся в хату, знову пішов у спальню, знову підійшов до шафи. Там на верхній полиці стояло дві шабатурки на капелюхи. У першій я не знайшов нічого, окрім капелюшка — того білого, що вона вдягала його до церкви (коли завдавала собі клопоту туди піти, що траплялося приблизно раз на місяць). Капелюх у другій шабатурці був червоний, і я ніколи не бачив її в ньому. На мій погляд він годився б якійсь хвойді. За його внутрішньою атласною стрічкою знайшлися складені в крихітні, не більші за пігулки, квадратики дві 20-доларові банкноти. Тепер, сидячи у цьому дешевому готельному номері, слухаючи, як у стінах шарудять і шмигають пацюки (так, мої старі друзі тут) я кажу вам, що ті дві 20-доларові банкноти стали печаткою на підтвердження мого прокляття.
* * * * *
Бо їх було замало. Ви ж це розумієте, хіба ні? Звісно, що розумієте. Не потрібно бути спеціалістом з триггерономії, аби зрозуміти, що треба до сорока додати тридцять п’ять, щоб отримати 75. Зовсім на вигляд небагато, чи не так? Але в ті часи за тридцять п’ять доларів ви могли накупити собі їжі на два місяці, або не нового, але доброго реманенту в кузні Ларса Ольсена. Ви могли купити квиток на потяг аж до самого Сакраменто... як я іноді шкодую, що цього не зробив.
35.
Атож, іноді, коли я лежу вночі в ліжку, я буквально бачу цю цифру. Вона спалахує червоним світлом, як попередження, що застерігає на дорозі від потяга, який наближається. Я все одно намагався перейти колії, і той потяг мене переїхав. Як кожен з нас має всередині себе Підступника, так само кожен має і свого Безумця. Отож, у ті ночі, коли я не можу заснути через блимання червоної цифри, бо вона не дозволяє мені спати, мій Безумець каже мені, що все це було змовою: Коттері, Стоппенгаузер і той крючкодер Фаррингтонів — усі вони діяли узгоджено.
Я-то розумію, звісно (принаймні при світлі дня), що відбувалося насправді. Коттері й містер юрист Лестер могли мати розмову зі Стоппенгаузером пізніше — вже після того, що я наробив, — але, будьмо тверезі, все починалося насправді невинно; насправді Стоппенгаузер намагався мені всіляко допомогти... не забуваючи, ясна річ, робити маленький бізнес на користь свого «Хоум Банк & Траст». Проте, коли Гарл або Лестер — або обидва разом — уздріли можливість, вони нею скористалися.
Підступник і пальцем не кивнув: як вам це подобається? На той час я мало на що зважав, бо на той час я вже втратив сина, і знаєте, кого я в цім насправді звинувачую?
Арлетт.
Так.
Бо це вона сховала ті дві банкноти у червоному капелюшку, щоб я їх знайшов. А чи ви второпали, наскільки не по-людськи розумною була ця її хитрість? Бо ж не ті 40 доларів мене уколошкали; це зробили ті гроші, що лежали між цими й тими, які вимагав від мене Коттері на вчительку для його вагітної дочки; тими, які він бажав сплатити за її навчання латині і поглиблення знань з триггерономії.
35, 35, 35.
* * * * *
Про гроші, які він вимагав для тієї вчительки, я думав упродовж усього робочого тижня, а також усю неділю. Подеколи я діставав ті дві банкноти — я їх розігнув, але пружки все одно залишалися — і роздивлявся на них. Надвечір у неділю я прийняв рішення. Генрі я сказав, що в понеділок він мусить їхати до школи на «Моделі Т»; мені треба з’їздити у Гемінгфорд-Хоум, щоб побалакати в банку з містером Стоппенгаузером щодо короткотермінової позики. Невеличкої. Всього 35 доларів.
— Для чого? — Генрі сидів біля вікна, сумно дивлячись на присмеркове західне поле.
Я йому пояснив. Гадав, що зараз же розпочнеться чергова дискусія про Шеннон, і певною мірою я її навіть бажав. Він упродовж усього тижня не згадував про неї жодним словом, хоча я знав, що Шен уже поїхала. Мені розповів про це Мерт Донован, коли приїздив по партію кукурудзяного насіння.