Її оточував вірний почет. Це вони якимсь чином видобули її з колодязя. Це вони підтримували її прямо. Без них вона була б усього лише привидом, злодумним, проте безпорадним. Але вони її надихнули життям. Вона була їхньою королевою; вона також була їхньою маріонеткою. Вона ступила до кухні, рухаючись із моторошною безкостою грацією, яка не мала нічого спільного з ходінням. Пацюки метушилися навкруг неї, деякі, позираючи вгору на неї з любов’ю, деякі на мене — з ненавистю. Вона, похитуючись, урочисто почимчикувала по периметру кухні, обходячи свої колишні володіння, тимчасом як зогнилі шматки відпадали з її спідниці (простирадла чи покривала не було й сліду), а голова кивала й хилиталася на її перерізаній шиї. Раз вона навіть відпала назад, аж їй на спину, перш ніж хильнутися на попереднє місце, при цьому глухо, м’ясисто чвакнувши.
Коли нарешті вона обернула свої очі на мене, я позадкував у куток, туди, де стояв дров’яний ящик, тепер уже майже порожній.
— Залиш мене в спокої, — прошепотів я. — Тебе тут навіть нема. Ти в колодязі, і ти не могла б звідти вибратися, навіть якби не була мертвою.
Вона видала щось схоже на булькотіння — це прозвучало так, ніби хтось вдавився густою підливою, — і не припинили наближення, достатньо реальна, щоб відкидати тінь. А ще я чув сморід її гниючої плоті, сморід жінки, котра іноді засовувала мені глибоко до рота свій язик у пристрасні моменти. Вона була тут. Цілком реальна. Як і її королівський почет. Я відчував, як вони шмигають туди-сюди мені по ступнях, лоскочуть щиколотки своїми вусами, принюхуючись до долішніх кінцівок моїх кальсонів.
П’ятками я вже вперся у дров’яний ящик, і, намагаючись ухилитися від трупа, що надходив, втратив рівновагу й сів. Ударився об ящик розпухлою, запаленою рукою, та ледь зауважив біль.
Вона почала нахилятися наді мною, і її обличчя... теліпалося. Плоть відстала від кісток, і лице звисало вниз, мов намальоване на дитячій повітряній кульці. Якийсь пацюк виліз збоку по ящику і плюхнувся мені на живіт, забіг мені на груди й понюхав шию під підборіддям. Я відчував, як навкруг та попід моїми зігнутими коліньми шмигають інші. Проте вони мене не кусали. Це конкретне завдання вже було виконано.
Вона нахилилася ближче. Запах став всепереможним, а та її усмішка від вуха до вуха... я бачу її зараз, коли це пишу. Я наказував собі померти, але серце в мені не переставало бухкати. Її звисле лице сковзнуло збоку по моєму, я відчував, як об мою щетину чіпляються, обриваючись, крихітні частки її шкіри; чув як рипить її зламана щелепа, немов якась обледеніла гілка. А тоді її холодні губи притиснулись до розпашілої від гарячки, палаючої вогнем чашечки мого вуха, і вона почала нашіптувати мені секрети, котрі могла знати лише мертва жінка. Я заверещав. Я обіцяв убити себе і зайняти її місце в Пеклі, аби тільки вона перестала. Але вона не перестала. Мертві не перестають.
Це те, що я знаю тепер.
* * * * *
Після того як він випурхнув з «Першого сільськогосподарського банку» із запханими до кишені 200 доларами (чи, можливо, там було ближче до 150 доларів, деякі банкноти розлетілися по підлозі, згадайте), Генрі на деякий час зник. «Заліг на дно», як то кажуть кримінальники. Я це кажу з деяким почуттям гордості. Мені здавалося, що його схоплять ледь не моментально, щойно він дістанеться міста, але він довів мою неправоту. Він був закоханий, він перебував у відчаї, в ньому все ще палала вина і жах після скоєного нами з ним злочину... проте, незважаючи на всі ці відволікаючі чинники (ці запалення), мій син продемонстрував хоробрість і розум, навіть своєрідну сумну шляхетність. Думка про цю, останню, мені найважча. Вона все ще наповнює мене журбою за його загубленим життям (трьома загубленими життями, — я не маю права забувати про бідолашну вагітну Шеннон Коттері) і соромом за ту руйнацію, до якої я його підвів, немов бичка на пов’язаній за шию мотузці.
Арлетт показала мені хижку, де він заліг на дно, і велосипед, приткнутий під її задньою стіною — той велосипед був першою річчю, яку він купив за вкрадені гроші. Тоді я не зміг би розповісти вам, де була його схованка, але з роками я з’ясував її місцезнаходження і навіть побував там: проста халабуда при дорозі з вицвілою, намальованою фарбами рекламою коли «Королівська Корона». Вона містилася за кілька миль від західної межі Омахи, і звідти було видно Бойз-Таун, котрий почав працювати за рік до того. Одна кімнатка, єдине віконце без скла і нема пічки. Він замаскував велосипед бадиллям та сіном і почав розробляти план. Тоді, приблизно через тиждень після того як пограбував «Перший сільськогосподарський банк», — на той час цікавість поліції до вельми дрібного пограбування мусила вщухнути, — він почав наїжджати велосипедом до Омахи.
Тупий хлопець відразу ж попрямував би до католицького пансіону Святої Евсебії, де й потрапив би в розставлену омаськими копами пастку (Шериф Джонс, безсумнівно, сподівався, що він так і зробить), але Генрі Фрімен Джеймс був занадто розумним для їхньої схеми. Він розвідав, де знаходиться пансіон, але до нього не наближався. Натомість він пошукав найближчу до нього цукерню, де подавали содову. Він правильно припустив, що дівчата вчащають туди завжди, коли мають нагоду (це траплялося, коли котрась своєю поведінкою заслуговувала на вільну прогулянку після уроків і мала хоч скількись грошей у сумочці), і хоча від дівчат Святої Евсебії не вимагалося обов’язкове носіння уніформи, їх доволі легко було відрізнити завдяки старомодним сукням, опущеним додолу очам та їхній поведінці — кокетливій і разом з тим боязкій. Ті, що не мали обручок на пальцях, але з великими черевами, найбільше впадали в очі.
Тупий хлопець спробував би зав’язати розмову з якоюсь із цих нещасних дочок Єви просто там, біля стійки з содовою, таким чином привернувши до себе увагу. Генрі натомість вибрав собі позицію надворі, в гирлі провулка між цукернею та сусідньою з нею галантерейною крамничкою, де він сидів собі на ящику, читав газету, а його велосипед стояв поряд, приставлений до цегляної стіни. Він чекав на дівчину, авантюрнішу за інших дівчат, чиї задоволення обмежувалися лише тим, щоб з’їсти морозива, посьорбати содової і поспіхом повернутись назад до сестер. Це значило — дівчину, котра палить. На третій день його висиджування в провулку така дівчина з’явилася.
Після того я її розшукав і побалакав з нею. Це не потребувало надто складної детективної роботи. Я певен, для Генрі і Шеннон Омаха виглядала метрополісом, але 1922 року вона насправді була лише трохи більшою за середнє містечко на Середньому Заході, хоча й із претензіями на великий центр. Вікторія Галлет тепер поважна заміжня жінка з трьома дітьми, проте восени 1922 року вона була ще Вікторією Стівенсон: юною, незалежною духом дівчиною на шостому місяці вагітності, котра вельми полюбляла «Духмяні махорочні». Вона радо відгукнулася на пропозицію пригоститися із запропонованої їй Генрі пачки.
— Візьми собі ще пару на потім, — запропонував він.
Вона засміялася.
— Дурна дурепа була б я, аби взяла! Сестри нишпорять у наших сумочках і вивертають нам кишені, коли ми повертаємось.
Мені, щоби прибрати з віддиху запах однієї цієї труїлки, треба буде зжувати три пластинки «Блек Джек». — Вона з веселою задирикуватістю поплескала себе по випнутому череву. — Я в тяжі, якщо ти цього ще не помітив. Погана дівчинка! А мій любчик від мене втік. Поганий хлопчик, але світу на це начхати! Тож тоді дяпан запроторив мене у темницю з пінгвінами на сторожі...
— Я щось тебе не розумію.
— Та хай йому чорт! Дяпан — це мій татусь! А пінгвінами ми називаємо сестер! — вона засміялася. — Ти, видко, звідкись із села чувачок! Авжеж! До речі, темниця, де я мотаю строк, називається...
— Святої Евсебії.
— О, ось тепер ти газуєш наввипередки, Джексоне, — вона пихнула сигаретою і примружилась. — Слухай-но, їй-бо, я вже знаю, хто ти, ти — дружок Шен Коттері.
— Тобі приз за надзвичайну здогадливість.
— Ага, я б не радила тобі підходити ближче, ніж на два квартали до нашого пансіону. Копи мають опис тебе, — вона щиро розреготалася. — Тебе, та плюс іще з півдюжини Осамотілих Ідальго, проте жоден з них не зеленоокий селюк, як ти, і жоден не мав і зблизька такої гарної дівчини, як Шеннон! Вона справжня суперзірка! Йо!
— А чому, ти думаєш, я сиджу тут, а не ошиваюся там?
— Ну, от питаюся — чому ти тут?
— Я бажаю з нею побачитися, але, щоб мене схопили під час побачення, не бажаю. Я дам тобі два бакси за те, що передаси їй записку.
Очі Вікторії широко розчахнулися.
— Друже, за двійку доларів я з сурмою під пахвою доставлю послання Гарсіа. В отакому я безгрошів’ї. Давай записку!
— І ще два долари, якщо про це діло ти триматимеш рота на замку. Зараз і потім.
— За це тобі не треба переплачувати, — сказала вона. — Мені приємно буде наставити носа нашим святішим за Всевишнього сучкам. Ага, вони тебе ляскають по руці, коли захочеш взяти за обідом другу булочку! Неначе в часи Гуллівера Твіста!
Він віддав їй записку, а Вікторія передала її Шеннон. Записка так і лежала в її маленькій сумочці, коли поліція врешті запопала її з Генрі в Елко у штаті Невада, і я бачив фотографію тієї записки, зроблену поліцейським фотографом. Але Арлетт розказала мені, що там було написано задовго до того, і її розповідь зійшлася слово в слово з тим, що було в знайденій записці.
«Я чекатиму від півночі до світанку позаду твого пансіону кожної ночі впродовж 2 тижнів, — ішлося в записці. — Якщо ти не з’явишся, я зрозумію, що між нами все скінчено & повернуся назад у Гемінгфорд & ніколи більше тебе не турбуватиму, хоч і кохатиму тебе довічно. Ми молоді, але ми могли б прибрехати собі віку & розпочати хороше життя в іншому місці (Каліфорнії). Я маю трохи грошей &знаю, як добути ще.Вікторія знає, як мене знайти, якщо ти захочеш послати мені записку, але тільки одну. Більше небезпечно».
Я гадаю, саму записку могли віддати Гарлену й Саллі Коттері. Якщо так, вони бачили, що мій син обвів свій підпис сердечком. Я гадаю, можливо, саме це переконало Шеннон. Я загадуюся, чи потребувала вона взагалі якихось умовлянь. Цілком можливо, що все, чого вона бажала на землі, було зберегти (і узаконити) ту її дитину, яку вона вже встигла душевно полюбити. Цього питання моторошний шепіт Арлетт так і не торкався. Можливо, їй самій це було нецікавим так чи інакше.
* * * * *
Після того знайомства Генрі повертався до провулку щодня. Я певен, він розумів, що замість Вікторії там можуть з’явитися копи, але вважав, що немає іншого вибору. На третій день його чергування вона прийшла.
— Шен написала тобі відповідь одразу ж, але я раніше не могла ніяк вибратися, — пояснила вона. — Якийсь косяк із травою знайшовся в тому хліві, що вони його називають музичною кімнатою, і пінгвіни відтоді на стежині війни.
Генрі простягнув руку по записку, котру Вікторія віддала йому в обмін на «Духмяну махорочну». У записці було тільки чотири слова: «Завтра вранці. 2 година».
Генрі вхопив в обійми Вікторію і розцілував. Вона розсміялася від задоволення, очі засяяли.
— От чорт. Є ж дівчата, котрим дістається суцільне щастя.
Звісно, є такі дівчата. Але якщо ви візьмете до уваги, що Вікторії дістався чоловік, троє дітей і гарний будинок на Кленовій вулиці в найкращому районі Омахи, а Шеннон Коттері не пережила того року... кому, як ви вважаєте, дісталося щастя?
«Я маю трохи грошей & знаю, як добути ще», — писав Генрі і так воно й було. Всього лише через кілька годин після того як він розцілував життєрадісну Вікторію (котра повернулася до Шеннон із відповіддю: «Він сказав, що чекатиме при повнім параді»), юнак у натягнутому низько на очі кашкеті та із зав’язаними банданою ротом і носом пограбував «Перший національний банк» Омахи. Цього разу грабіжник здобув 800 доларів, що було гарним уловом. Але тутешній охоронець буй молодшим і більш завзятим щодо власних обов’язків, що гарним аж ніяк не було. Злодію довелося вистрелити йому в стегно, аби розчистити собі дорогу до втечі і, хоч Чарлз Ґрайнер вижив, причепилася якась інфекція (тут я йому співчуваю) і ногу він втратив. Коли я познайомився з ним у будинку його батьків навесні 1925 року, Ґрайнер міркував філософськи.
«Я щасливий, що взагалі залишився живим, — сказам він. — Коли мені врешті почали накладати джгут, я лежав у калюжі крові, мабуть, не менш як дюйм завглибшки. Либонь, знадобилася ціла коробка «Дрефта», щоби змити всю ту брудоту.
Коли я почав вибачатися за свого сина, він відмахнувся.
— Не треба було мені до нього чіплятися. Кашкет був натягнутий низько, бандана пов’язана високо, але ж очі його я добре бачив. Я мусив би второпати, що його не зупинити ніяк, хіба що застрелити, а в мене не було жодного шансу встигнути дістати зброю. Все ясно читалося в його очах, розумієте? Але ж я сам був юний тоді. Тепер я постаршав. На стільки постаршав, на скільки ніколи не стати старшим вашому синові. Я співчуваю вам через вашу втрату.
* * * * *
Після цього діла Генрі мав більш ніж достатньо грошей, щоб купити собі машину — гарного легковика, — але він був розумніший. (Пишучи це, я знову відчуваю ту саму гордість: негідну, проте невідхильну.) Хлопчак, котрий мав вигляд такого, що лише кілька тижнів тому почав голитися, і раптом розмахує пачкою готівки, достатньої на придбання майже нового «Олдса». Це, безперечно, викликало б увагу до нього поліціянтів.
Отже, замість того щоб купувати собі машину, він її вкрав. І звісно ж, не якийсь там спортивний легковик; він задовольнився доладним, непримітним «Фордом-купе». Саме в цьому автомобілі він чекав позаду Святої Евсебії, і саме до нього сіла Шеннон — після того, як потай вийшла зі своєї кімнати, прокралася вниз сходами з валізкою в руці і протиснулася крізь вікно сусідньої з кухнею мийні. Часу в них вистачило тільки на один поцілунок — Арлетт цього не розповідала, я поки ще маю власну уяву, — і відразу ж Генрі спрямував «Форд» на захід. Ще до настання світанку вони вже мчали по шосе Омаха — Лінкольн. Вони мусили проїжджати неподалік від його рідного дому (і її) близько третьої дня. Вони мусили подивитися у тім напрямку, але я сумніваюся, щоб Генрі пригальмував; йому не випадало зупинятися на ніч в місцевості, де його могли впізнати.
Почалося їхнє життя втікачів.
Арлетт нашептала мені про це життя більше, ніж я бажав би знати, але в мене не вистачає мужності викласти тут щось більше за кілька окремих фактів. Якщо ви бажаєте взнати більше, напишіть до Публічної бібліотеки Омахи. За якусь невеличку плату вони надішлють вам зроблені на гектографі копії статей, що мають стосунок до «Закоханих бандитів», як їх тоді прозвали (і як вони самі себе називали). Вам, можливо, навіть вдасться розшукати статті у вашій місцевій пресі, якщо ви живете не в Омасі; завершення їхньої історії виявилося таким трагічно зворушливим, що забезпечило увагу загальнонаціональної преси.
Красунчик Генк і Ніжна Шеннон, називали їх у «Ворлд Гералд». На фотографіях вони виглядають неймовірно юними. (Та, звісно, вони такими й були.) Я не хотів дивитися на ті фотографії, але мусив. Існує більш ніж один спосіб бути вкушеним пацюками, хіба ні?
У вкраденої машини лопнуло колесо серед Піщаних пагорбів Небраски. Коли Генрі монтував запасне колесо, звідкись надійшло двоє чолов’яг. Один із них висмикнув з петельки в себе під плащем дробовик — клепач, як називали його в часи Дикого Заходу, — і наставив на закоханих утікачів. Генрі не мав ніякої можливості дістати свій пістолет; той лежав у кишені плаща і якби він туди поліз рукою, його б майже напевне застрелили.