Отак було пограбовано грабіжника. Тримаючись за руки, Генрі з Шеннон дійшли під холодним осіннім небом до найближчої ферми, а коли фермер відчинив їм двері, щоб спитати, чим він може допомогти, Генрі приставив йому до грудей дуло пістолета і сказав, що йому потрібна машина і вся готівка того чоловіка.
Та дівчина, що з ним була, розповідав фермер репортеру стояла на ґанку, дивлячись удалечінь. Фермер сказав, що йому здалося, ніби вона плаче. Він сказав, що йому її було жаль, бо вона була зовсім мацюпуня, от лише вагітна, як та старенька жінка, що жила була в черевику, а мандри з юним відчайдухом доведуть її до сумного кінця.
Чи намагалася вона його зупинити? — запитав репортер.
Намагалася вмовити того не робити?
Ні, відповів фермер. Просто стояла спиною, так, немов вважала, якщо вона цього не бачить, значить, цього й не відбувається. Стару таратайку «Рео» того фермера знайшли покинутою неподалік паровозного депо в Мак-Куку з запискою на сидінні.
«Повертаємо вам вашу машину, гроші, котрі ми в вас забрали, надішлемо при першій можливості. Ми їх узяли у вас тільки тому, що перебували в скруті. Щиро ваші, Закохані бандити».
Хто з них вигадав цю назву? Шеннон, можливо; записка була написана її рукою. Вони використали її тільки тому, що не хотіли відкривати свої справжні імена, але саме з таких випадковостей народжуються легенди.
Через день, а може, два, трапилося пограбування крихітного «Фронтир-Банку» в Арапахо, в Колорадо. Злодій — у низько насунутому на очі кашкеті й високо пов’язаній бандані — був один. Дісталося йому менше сотні доларів, утік він на «Гапмобілі», котрий був украдений і оголошений у розшук в Мак-Куку. Наступного дня в «Першому Банку» Шаєн-Веллс (котрий був єдиним банком у Шаєн-Веллс), разом із юнаком була також молода жінка. Лице собі вона теж замаскувала хустиною, проте її вагітний стан приховати було неможливо. Вони здобули $400 і погнали з міста на шаленій швидкості, прямуючи на захід. На шосе, що вело на Денвер, було встановлено дорожній блок, але Генрі схитрував і йому пощастило. Невдоззі по тому, як виїхали з Шаєн-Веллс, вони повернули на південь де й почали пробиватися крізь плетиво польових шляхів та коров’ячих стежин.
Через тиждень молода пара, що називала себе Гаррі й Сюзен Фрімен, сіла у Колорадо-Спрингс на потяг до Сан-Франциско. Чому вони раптом зійшли у Гранд-Джанкшен, я не знаю, а Арлетт мені не сказала — помітили щось, що змусило їх ушитися, я гадаю. Я знаю лише, що вони й там пограбували банк, і ще один, в Огдені, в Юті. Либонь, у такий спосіб вони накопичували гроші для свого нового життя. Ну, а ще в Огдені якийсь чоловік намагався заступити дорогу Генрі, коли той виходив з банку, і Генрі вистрелив йому в груди. Попри це, той чоловік все одно зчепився з Генрі, і Шеннон штовхнула його, він покотився вниз по величезних гранітних сходах. Вони втекли. Той чоловік, котрого підстрелив Генрі, помер у шпиталі за два дні. «Закохані бандити» перетворилися на вбивць. У Юті визнані судом винними у вбивстві отримували мотузку.
Було це десь біля Дня подяки, хоча по який саме бік свята я не знаю. Поліція західніше Скелястих гір отримала їхній опис і вела пошуки. Мене тоді вже вкусив пацюк, що чаївся в шафі — я так гадаю — або тільки збирався. Арлетт розповідала мені, що вони мертві, але тоді вони ще не померли; ні, тоді, коли вона завітала до мене зі своїм королівським почтом, це ще не трапилося. Вона або брехала, або провіщала. Як на мене, це те саме.
* * * * *
Їхня передостання зупинка відбулася в містечку Діт, у Неваді. Був страшенно морозний день наприкінці листопада чи на початку грудня, з сірого неба починав сіятися сніг. Вони хотіли тільки з’їсти яєчню й випити кави у єдиному в місті салуні, але удача їх вже майже покинула. Чоловік за шинквасом був родом з Елкгорна, що в Небрасці, і хоча додому він не навідувався роками, його мати самовіддано надсилала йому числа «Ворлд-Гералд» цілими пачками. Він отримав одну з таких пачок лише за кілька днів до цього і впізнав «Закоханих бандитів» з Омахи, котрі сиділи в одній із кабінок.
Замість того щоб зателефонувати до поліції (або до служби безпеки сусідньої міднорудної шахти, що було б і швидше і надійніше), він вирішив провести громадянський арешт. Він дістав з-під шинкваса старий іржавий ковбойський револьвер, наставив на них і наказав — у найчудовіших традиціях вестернів — підняти руки. Генрі й зблизька не послухався. Він вислизнув із кабінки і пішов до того парубка зі словами: «Не робіть цього, друже мій, ми не збираємося завдавати вам прикрощів, ми просто заплатимо й підемо звідси».
Бармен натиснув на спусковий гачок, і старий револьвер дав осічку. Генрі забрав його в того з руки, відкинув циліндр, зазирнув і розсміявся.
— Гарна новина! — гукнув він Шеннон. — Набої сиділи тут гак довго, що аж позеленіли.
Він поклав на стійку два долари — за з’їдене, — а тоді зробив жахливу помилку. До сього дня я вірю, що все могло закінчитися погано для них, неважливо як, але як би мені хотілося мати змогу гукнути йому крізь роки: «Не залишай на стійці зарядженого револьвера. Не роби цього, синку! Нехай хоч зелені ті набої, хоч ні, поклади їх собі до кишені!». Але тільки мертві можуть гукати крізь час; тепер я це знаю, і то з власного досвіду.
Коли вони вже виходили (попідручки, прошепотіла Арлетт в моє палаюче вухо), бармен вхопив зі стійки той конячий пістоль і знову натиснув гачок. Цього разу воно вистрелило, і хоча він, либонь, гадав, що цілився в Генрі, куля вдарила у поперек Шеннон Коттері. Вона скрикнула й поточилася з дверей уперед, у снігову завірюху. Генрі встиг її підхопити, не давши впасти, і допоміг сісти до останньої вкраденої ними машини, чергового «Форда». Бармен намагався підстрелити його крізь вікно, і цього разу старий револьвер вибухнув у нього в руках. Шматком металу йому вирвало ліве око. Мені ніколи аніскілечки не було його жаль. Я не такий всепрощальник, як Чарлз Ґрайнер.
У серйозно пораненої — либонь, уже помираючої — Шеннон почалися перейми, коли Генрі вів машину крізь рясну сніговицю в бік Елко, за тридцять миль звідти на південний захід, мабуть він гадав, що там зможе знайти лікаря. Я не знаю, чи був там лікар, чи ні, але там точно була поліцейська дільниця, і бармен, із рештками свого очного яблука, що підсихало в нього на щоці туди зателефонував. Два місцеві копи і чотири офіцери патрульної служби штату Невада чекали на Генрі й Шеннон на краю міста, але Генрі і Шеннон так їх і не побачили. Між Дітом і Елко тридцять миль, проте Генрі подолав з них лише двадцять вісім.
Вже коли Генрі перетнув офіційну межу міста (хоча ще поза його околицею), мого сина полишила його остання удача. Із Шеннон, котра кричала, обхопивши собі черево, спливаючи кров’ю на сидіння, він мусив їхати швидко — занадто швидко. А може, він потрапив у вибоїну на дорозі. Як воно там не було, а «Форд» зіскочив у рівчак і застигнув. Там вони і сиділи посеред відлюддя гірської пустелі, а вітер посилювався, намітаючи навкруг них сніг. І про що ж тоді думав Генрі? Про те, що ми з ним наробили, що це воно привело його і дівчину, котру він кохав, у це місце в Неваді. Арлетт мені цього не казала, але в цьому й не було потреби. Я знав.
Крізь густу завірюху він зауважив примарні обриси якоїсь будівлі і витяг Шеннон із машини. Вона спромоглася на кілька кроків проти вітру, але більше зробити не змогла. Дівчина, котра розв’язувала задачі з триггерономії, котра могла стати першою випускницею учительського коледжу в Омасі, поклала голову на плече свого юного коханого і сказала:
— Далі я йти не можу, любий, поклади мене на землю.
— А як же дитина? — спитав він.
— Дитина померла, і я теж хочу померти, —сказала вона. — Я не можу терпіти цей біль. Він жахливий. Я кохаю тебе, любий, але поклади мене на землю.
Натомість він доніс її до тієї примарної будівлі, яка виявилась польовою ковбойською хижкою, вельми схожою на ту халабуду біля Бойз-Тауну, ту, що з вицвілою пляшкою коли «Королівська Корона», намальованою на стіні. Тут була піч, але не було дров.
Він походив навкруги й насмикав трохи уламків, поки їх зовсім не позасипало снігом, а коли ввійшов назад до хижки, Шеннон була непритомною. Генрі розпалив піч, потім поклав голову дівчини собі на коліна. Шеннон Коттері померла раніше, ніж розпалений ним маленький вогонь перегорів на присок, а тоді там залишився сам Генрі, він сидів на мерзенному польовому тапчані, де десятки брудних ковбоїв вилежувалися до нього, частіше п’яні, ніж тверезі. Він сидів там і гладив голову Шеннон, а вітер лементував надворі і тріпотів жерстяний дах халупчини.
Усе це мені розповіла Арлетт ще тоді, коли двоє тих дітей 6ули ще живими. Все це вона мені розповідала в той час, як пацюки шастали навкруг мене, а ніс мій наповнював її сморід, а моя заражена, розпухла рука палала пекельним болем.
Я благав її вбити мене, розкраяти мені горло, як я був розкраяв їй, але вона не схотіла.
Такою була її помста.
* * * * *
Могло минути два дні, перш ніж до мене на ферму завітав гість чи навіть три, але я так не думаю. Я думаю, пройшов тільки один день. Не віриться, щоби я зміг протриматися ще два чи три дні без допомоги. Я перестав їсти і майже перестав пити. А втім спромігся підвестися з ліжка і, хитаючись, добрести до дверей, коли розпочалося в них гепання. Якась частка душі в мені вірила, що то може бути Генрі, бо та частка все ще плекала надію, що візит Арлетт був галюцинацією, котра вилупилася з гарячки... а навіть якщо він був реальним, що вона мені брехала.
То був Шериф Джонс. Коліна в мене підкосилися, коли я його побачив, і я впав сторчголов. Якби він мене не підхопив, я б скотився з ґанку. Я намагався розповісти йому про Генрі й Шеннон — що Шеннон підстрелять, що вони заховаються у польовій хижці на околиці Елко, що він, Шериф Джонс, мусить комусь зателефонувати і зупинити все це, поки воно не трапилось. А виходило якесь белькотіння, проте він вловив імена.
— Він утік з нею, це так, — сказав Джонс. — Але якщо приїздив Гарл і розповів вам про це, чому він залишив вас у такому стані? Що вас вкусило?
— Пацюк, — спромігся я.
Обхопивши однією рукою, він майже зніс мене зі сходинок ґанку і дотягнув до своєї машини. Півень Джордж лежав замерзлий на камінь біля дровітні, а корови ревли. Коли ж я востаннє їх годував? Я не міг пригадати.
— Шерифе, ви мусите...
Але він мене обірвав. Він гадав, що я марю, а чом би й ні? Він відчув жар, яким я пашів, і бачив моє розчервоніле обличчя. Це було, мабуть, все одно, що нести пічку.
— Вам варто поберегти сили. І подякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона.
— Мертва, — спромігся я.
— Так. Вона мертва, авжеж.
От тоді я сказав йому, що я її вбив, і нарешті полегшення. Заткнута труба всередині моєї голови магічним чином відкупорилася, й інфікований привид, що був там ув’язнений, нарешті відлетів геть.
Він укинув мене до машини, мов мішок із борошном.
— Ми ще побалакаємо про Арлетт, але зараз я відвезу вас до «Милосердних янголів» і буду вдячний, якщо ви не заблюєте мені кабіну.
Коли він виїжджав з двору, покидаючи напризволяще мертвого півня і ревучих корів (і пацюків! Не забуваймо про них. Ха!), я намагався знову йому довести, що, либонь, іще не пізно для Генрі й Шеннон, що ще, либонь, можливо їх врятувати. Я чув власний голос, як той промовляє: «О такі-то речі мусять трапитися», немов я був Привидом майбутнього Різдва з історії Діккенса. Потім я знепритомнів. Коли я прийшов до тями, було вже друге грудня, а західні газети повідомляли: «“ЗАКОХАНІ БАНДИТИ” ОБІЙШЛИ ПОЛІЦІЮ ЕЛКО. ВОНИ ЗНОВУ ВТЕКЛИ». Не втекли вони, але ніхто цього поки ще не знав. Окрім Арлетт, звісно. І мене.
* * * * *
Лікар вважав, що гангрена ще не просунулася вгору мені в передпліччя, і кинув на кін моє життя, ампутувавши мені тільки ліву кисть. Цю гру він виграв. Через п’ять днів після того, як шериф Джонс привіз мене до лікарні «Милосердні янголи» в Гемінгфорд-Сіті, я лежав змарнілий, схожий на привида в шпитальному ліжку, на двадцять п’ять фунтів легший і без лівої долоні, проте живий.
На мене приїхав поглянути Джонс, обличчя мав похмуре. Я очікував, він скаже, що прибув мене заарештувати за вбивство моєї дружини, а потім примкне мою цілу руку кайданками до бильця ліжка. Але нічого такого. Натомість він сказав, як йому жаль через мою втрату. Мою втрату! Що цей ідіот міг знати про втрати!
* * * * *
Чому я сиджу в цій гидотній готельній кімнаті (але не сам!), замість того щоб лежати в могилі вбивці? Я поясню це двома словами: моя мати.
Як і Шериф Джонс, вона мала звичку прикрашати свою розмову риторичними запитаннями. У нього це спеціальний засіб, котрий він виробив за довгі роки служби в поліції — він ставить свої ідіотські короткі запитання й примічає, як реагує людина, з котрою він наразі балакає, чи нема в неї якихось проявів винуватості: чи не моргає, не кривиться, чи не відводить нишком очі? У моєї матері це просто була така манера балачки, котру вона підчепила у своєї матері, котра була англійкою, і передала мені. Я втратив весь їхній легкий британський акцент, котрий міг колись мати, але так і не розлучився зі звичкою моєї матері обертати стверджувальні речення на запитальні. «Ви б заходили до нас частіше, хіба ні?» — проказувала вона. Або: «О, твій батько знову забув свій ланч, ти йому віднесеш, чи де там?». Навіть зауваження щодо погоди перетворювалися на запитання: «Знову дощить, а чи не так?».
Хоч я перебував у гарячці і дуже слабкий, коли Шериф Джонс постукав мені в двері того дня наприкінці листопада, я не марив. Я ясно пам’ятаю нашу розмову, так само, як якийсь чоловік або жінка можуть пам’ятати образи з особливо яскравих кошмарів.
«Ви мусите дякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона», — сказав він.
«Мертва», — відповів я.
Шериф Джонс: «Мертва, авжеж».
А тоді, говорячи так, як я колись навчився говорити, сидячи на руках у матері: «Я її вбив, хіба ні?».
Шериф Джонс сприйняв риторичну манеру моєї матері (і свою власну також, не забуваймо), як справжнє питання.
Набагато пізніше — це вже було на фабриці, де я знайшов собі роботу після того, як втратив ферму, — я почув, як начальник цеху лає клерка за те, що той послав якесь замовлення в Де-Мойн, замість Дейвенпорта, раніше, ніж той клерк отримав транспортний формуляр з головного офісу.
— Але ж по середах ми завжди надсилаємо замовлення до Де-Мойна, — захищався клерк-кандидат на вигнання, — я просто припустив, що...
— Припущеннями пошиваєш в дурні й себе, і мене, — відповів начальник цеху. Стара примовка, я гадаю, але тоді я почув її вперше. Тож хіба дивно, що саме тоді мені знову згадався Шериф Френк Джонс. Підхоплена від матері звичка обертати стверджувальні речення на запитальні врятувала мене від електричного стільця. Так мене ніколи й не притягли до суду присяжних за вбивство моєї дружини.
Тобто дотепер не притягали.
* * * * *
Вони тут, зі мною, і їх набагато більше за дванадцять осіб, вони сидять рядочками вздовж плінтусів і дивляться на мене своїми маслянистими очима. Якби увійшла покоївка зі свіжими простирадлами і побачила цих хутряних засідателів, вона вибігла б геть з дикими криками, але ніяка покоївка не зайде; я повісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ два дні тому, і там вона й висить відтоді. Я не виходив. Гадаю, я міг би замовити собі щось поїсти з ресторану, що на тому боці вулиці, але, маю підозру, їжа їх може збурити. Втім, я не голодний, отже, з мого боку це не велика жертва. Вони залишались стійкими весь цей час, мої присяжні, проте я підозрюю, що довго це не триватиме. Як і всяке журі, вони нетерпляче очікують на завершення промови підсудного, щоби винести свій вердикт, отримати означену винагороду (цього випадку їм буде сплачено плоттю) і розійтися по домівках до своїх родин. Отже, я мушу закінчувати. Це не забере багато часу. Найважче вже зроблено.