* * * * *
Отже, присівши біля мого шпитального ліжка, Шериф Джонс почав так:
— Я думаю, ви здогадалися по моїх очах. Хіба ні?
Я все ще залишався вельми хворою людиною, хоча вже оклигав достатньо, щоби бути обережним.
— Здогадався про що, Шерифе?
— Про те, що я приїхав вам розповісти. Ви не пам’ятаєте чи не так? Ну, мене це не дивує. Вілфе, таких хворих, як ви тоді, ще було б пошукати серед американців. Я був певен, що ви помрете, майже не мав сумнівів, що це трапиться по дорозі коли віз вас до міста. Гадаю, якихось справ Бог з вами ще не залагодив, еге ж?
Дещо поки ще не залагодило справ зі мною, але я сумнівався, щоб то був Бог.
— Про Генрі? Ви приїхали повідомити мені щось про Генрі?
— Ні, — заперечив він, — я приїхав тоді з приводу Арлетт. Новини погані, найгірші, але собі вам докоряти нічим. Це не той випадок, якби ви вигнали її геть дрючком з хати, — він нахилився до мене. — Вілфе, ви, мабуть, уявляєте собі, що ви мені не подобаєтесь, але це неправда. Декому в наших околицях — так, і ми знаємо, кому саме, хіба ні? Але не мішайте мене з ними тільки через те, що я був змушений брати до уваги їхні інтереси. Ви мене дратували, було таке разів зо два, і я все ще вважаю, що ви й зараз могли б залишатися друзями з Гарлом Коттері, якби тримали свого хлопця на міцнішій припоні, але я завжди вас поважав.
Щодо цього я мав сумніви, проте тримав рота на замку.
— Ну, а щодо того, що трапилося з Арлетт, я це знову повторюю, бо на цьому варто наголосити: ви не мусите себе ви нуватити.
Я не мушу? Я гадав, що на такий курйозний умовивід не здатен навіть детектив, якого ніколи не сплутати з Шерлоком Голмсом.
— У Генрі великі неприємності, якщо вірити тим рапортам, що я їх отримую, — почав він похмуро, — і разом із собою він потягнув до окропу й Шен Коттері. Там вони обоє і зваряться, скоріш за все. Самого цього вже вам достатньо, не варто покладати на себе ще й провину за загибель вашої дружини. Ви не мусите...
— Просто розкажіть мені, — попрохав я.
За два дні до його візиту — можливо, того дня, коли мене вкусив пацюк, можливо, ні, проте приблизно в той час — якийсь фермер віз до Лайм Біска залишки свого врожаю і побачив трійко койдогів, котрі за щось гризлися ярдів за двадцять північніше від дороги. Либонь, він так і поїхав би собі далі, якби також не помітив у рівчаку стоптаний дамський лакований черевичок і рожеві панталони. Він зупинився, вистрелив з рушниці, щоб відігнати койдогів, і пішов у поле роздивитися на їхню здобич. Що він там побачив, так це жіночий скелет у рваних рештках сукні, з якого ще звисало кілька шматків плоті. Залишки волосся в неї були брудно-коричневими, такого кольору набуло б золотаво-каштанове волосся Арлетт за кілька місяців лежання в полі під опадами.
— Не вистачало пари задніх зубів, — розповідав Джонс. — Арлетт колись втратила задні зуби?
— Так, — збрехав я, — через запалення ясен.
— Коли я приїздив до вас невдовзі після того, як вона втекла, ваш хлопець казав, що вона забрала з собою свої найкращі ювелірні прикраси.
— Так.
Ті прикраси, що лежали тепер у колодязі.
— Коли я питався у вас, чи могла вона прихопити з дому якісь гроші, ви згадували про двісті доларів. Хіба не так?
Ах, так. Ті вигадані гроші, які Арлетт нібито витягла з мого комода.
— Все правильно.
Він закивав.
— От бачите, от бачите. Були прикраси, були і гроші. Ось це-то й пояснює все, ви не вважаєте?
— Я не розумію, до чого...
— Бо ви не дивитеся на це з точки зору поліції. Її було пограбовано в дорозі, ось у чім справа. Якийсь негідник запримітив жінку, що голосує на дорозі між Гемінгфордом і Лайм Біска, посадив її до себе в машину, убив її, забрав у неї гроші й прикраси, а потім відніс її тіло недалеко в поле, аби лиш його не було видно з дороги.
З його обличчя я зрозумів, що він вважає, ніби її було, мабуть не тільки пограбовано, а й зґвалтовано, і, либонь, це навіть добре, що від неї залишилось так небагато, щоби взнати напевне.
— Мабуть, так воно й було, — промовив я і якимсь чином спромігся зберігати кам’яне обличчя, допоки він не пішов. А вже годі я перевернувся на живіт, хоча й забив при цім собі куксу і почав реготати. Я зарився обличчям у подушку, але й це не могло зовсім притишити мій сміх. Коли зайшла нянечка — стара потворна, сварлива баба — і побачила моє залите слізьми лице, вона припустила (пошиваючи в дурні вас і мене), що я плачу. Вона зразу пом’якшала, що, як я вважав, неможливо в принципі, і дала мені зайву пігулку морфіну. Я ж, врешті-решт, був убитим горем чоловіком і осиротілим батьком. Я заслуговував на втіху.
А ви хоч розумієте, чому я сміявся? Гадаєте, через Джонсове добромисне недоумство? Випадкове знайдення якоїсь мертвої мандрьохи, котру сп’яну міг убити її ж компаньйон-волоцюга?
Обидва ці мотиви присутні, проте найбільше мене розсмішив черевик. Той фермер зупинився подивитися, за що між собою гризуться койдоги, бо помітив у рівчаку дамський лакований черевичок. Але ж коли Шериф Джонс питав про взуття того дня, минулого літа, я йому розказував, що пропали парусинові туфлі Арлетт. Цей ідіот просто забув.
І так ніколи й не згадав.
* * * * *
Коли я повернувся на ферму, майже вся моя худоба вже загинула. Єдиною, хто вижив, залишалася Ахелоїс, вона подивилася на мене докірливими, голодними очима і жалібно заревла.
Я годував її з самовідданою любов’ю, як ви, мабуть, годуєте якогось свого хатнього звірка, та й справді, саме такою вона й стала. Бо як інакше можна назвати тварину, котра більше не робить ніяких внесків для життєзабезпечення родини?
Були колись часи, коли Гарлен, за допомогою своєї дружини, доглядав би за моїм обійстям, поки я лежав у шпиталі; так заведено між сусідами у нас на Середньому Заході. Але навіть коли мученицьке ревіння моїх умираючих корів почало долітати через поля до нього, він так і сидів біля своєї вечері, навіть не поворухнувся. Бувши на його місці, я, мабуть, зробив би так само. На думку Гарла Коттері (і всього світу), мій син не задовольнився просто тим, що спаплюжив його дочку; він переслідував її там, де, як гадалося, вона перебуватиме в безпеці, викрав її звідти і силою змусив її до кримінального життя. Як уся ця історія з «Закоханими бандитами» мусила угризати її батька! Як кислота! Ха!
Наступного тижня — близько того часу, коли різдвяні прикраси розвішувалися по фермерських хатах і вздовж Головної вулиці у Гемінгфорд-Хоум, — на ферму знову приїхав Шериф Джонс. Одного погляду на його обличчя мені вистачило, щоби зрозуміти, про що йтиметься, і я почав хилитати головою.
— Ні. Ні, не треба. Я більше не витримаю. Їдьте собі звідси.
Я заховався в хаті і намагався затріснути перед ним двері але ж був я слабкий і однорукий, тож він достатньо легко проклав собі шлях.
— Тримайтеся, Вілфе, — промовив він. — Ви мусите раз це пережити.
Так, ніби він розумів, про що він говорить.
Він зазирнув до буфета з декоративним керамічним кухликом нагорі, знайшов там мою сумно спорожнену пляшку віскі, вилив залишки (на палець) у той кухлик і вручив мені.
— Лікар би цього не схвалив, — промовив він, — але його тут нема, а у вас є в цьому потреба.
«Закоханих бандитів» знайшли в їхній останній схованці, Шеннон померла від кулі бармена, а Генрі від тієї, яку він сам пустив собі в мозок. Тіла перевезли до моргу в Елко, очікуючи подальших розпоряджень. Гарлен Коттері мусив заопікуватися своєю дочкою, але йому було байдуже до мого сина. Звісно, що так. Я все зробив сам. Вісімнадцятого грудня Генрі прибув у Гемінгфорд потягом, і я зустрічав його на станції з чорною шкапою з похоронного салону братів Кастингс. Мене безперервно фотографували. Мене закидали запитаннями, на які я навіть не намагався відповідати. Заголовки, що у «Ворлд Гералд», що у набагато скромнішій газеті «Гемінгфорд-Віклі» містили фразу: «ПРИГНІЧЕНИЙ ГОРЕМ БАТЬКО».
Проте, якби репортери побачили мене в похоронному салоні, коли відчинили дешевий сосновий ящик, от тоді-то вони були б свідками справжнього горя; вони б могли використати фразу «РИДАЮЧИЙ З ГОРЯ БАТЬКО». Куля, якою мій син вистрелив собі у скроню, сидячи з головою Шеннон у себе на колінах, пролітаючи крізь його мозок, розплющилась
і вирвала великий шмат черепа з лівого боку. Але не це було найгірше. Він не мав очей. Нижня губа в нього була погризена так, що зуби стирчали в якійсь зловісній усмішці. Від носа в нього залишився червоний корінець. Перш ніж якийсь коп або заступник шерифа знайшов там їхні тіла, пацюки справили веселу тризну по моєму сину і його милій коханій.
— Приведіть його в порядок, — сказав я Герберту Кастингсу, коли вже трохи опанував себе і міг раціонально мислити.
— Містере Джеймс... сер... ушкодження такі...
— Я бачу, які ушкодження. Поправте все. І вийміть його з цього ящика, на сральню схожого. Покладіть його в найкращу домовину з тих, які маєте. Мене не цікавить, скільки це коштуватиме. Гроші в мене є.
Я нахилився і поцілував його в розідрану щоку. Жодний батько не мусить цілувати свого сина востаннє, але якщо котрийсь батько і заслуговував будь-коли на таку долю, то це був саме я.
Шеннон і Генрі поховали на Гемінгфордському кладовищі методистської церкви «Слава Господня», Шеннон двадцять другого грудня, а Генрі під святвечір. У церкві було повно людей на панахиді по Шеннон, а голосіння лунало таке, що ледь дах не здіймався. Я знаю, бо був там, щоправда, недовго. Постояв позаду, непомічений, а потім вислизнув посеред надгробної проповіді преподобного Терсбі. Преподобний Терсбі також служив відправу по Генрі, але навряд чи мені потрібно вам казати, що людей там було набагато менше. Терсбі бачив лише одну людину, проте там була й інша. Арлетт там була також, сиділа поряд зі мною, невидима, вона усміхалася. Шепотіла мені у вухо: «Тобі подобається, як все обернулося, Вілфе? Варте воно цього було?».
Разом з могилою, похоронним салоном, платою за морг і доставку тіла додому поховання сина мені коштувало лише трохи більше від 300 доларів. Я розплатився з тих грошей, що отримав під заставу ферми. А що мені було робити? Після похорону я повернувся у порожній дім. Але спершу купив свіжу пляшку віскі.
* * * * *
1922 рік мав у себе в мішку ще один трюк. Наступного після Різдва дня зі Скелястих гір пригуркотіла страшна хуртовина нагородивши нас снігом із фут завглибшки й поривами штормового вітру. З настанням темряви сніговій перетворився спершу на сльоту, а потім на обліжний дощ. Близько півночі, коли я сидів у притемненій кімнатці, лікуючи мою ниючу куксу дрібними ковтками віскі, в задній частині будинку зарипіло, заскреготіло. На тому боці зірвало дах — той, для полагодження якого, принаймні почасти, я й узяв був ту позику. Я салютував цій події склянкою і зробив черговий ковток. Коли холодним вітром почало обдувати мені плечі, я зняв з гачка у сінях плащ, надів, знову сів і випив ще трохи віскі. Так потроху-помалу я закуняв. Нове скреготіння розбудило мене десь близько третьої ранку. Цього разу завалилася передня половина корівника.
Проте Ахелоїс знову вижила, тож наступної ночі я забрав її до себе в хату. Навіщо? — можете ви запитати. А чом би й ні? А чом би, к чорту, й ні? Ми з нею вижили. Ми вижили.
* * * * *
Різдвяного ранку (котрий я провів, сьорбаючи віскі, сидячи н компанії з моєю вцілілою коровою) я порахував, скільки залишилося з позичених грошей, і зрозумів, що того не вистачить, аби покрити руйнування, які спричинила буря. Мене це не вельми схвилювало, бо я втратив смак до фермерського життя, хоча думка про компанію «Фаррингтон», котра побудує свинобійню і загиджуватиме ручай, змусила мене заскреготіти зубами від люті. Особливо після того, як дорого я заплатив за те, щоб ті тричі прокляті 100 акрів не потрапили до рук цієї компанії.
Раптом мені стрельнуло в голову, що, оскільки Арлетт тепер офіційно мертва, а не безвісти зникла особа, ті акри належать мені. Тож через два дні я проковтнув власну гордість і пішов навідати Гарлена Коттері.
Чоловік, котрий на мій стук відчинив двері, харчувався краще за мене, але потрясіння того року все одно на ньому добряче позначились. Він схуд, полисів і сорочку на собі мав зморшкувату — хоча й не до такої міри, як його обличчя, та й сорочку принаймні випрасувати можна. Замість сорока п’яти, він виглядав на шістдесятип’ятирічного.
— Не бий мене, — промовив я, помітивши, як стиснулись н нього кулаки. — Краще вислухай.
— Я не став би бити однорукого, — відповів він, — але радив би тобі викласти все коротко. І ми балакатимемо тут, на ґанку, бо твоєї ноги ніколи знову не буде в моєму домі.
— Та й добре, — кивнув я. Я і сам схуд, і то дуже, і трусився, але на холодному повітрі гарно почувалася моя кукса і та невидима долоня, що, здавалося, ще існувала при її кінці.
— Я хочу продати тобі ті 100 акрів доброї землі, Гарле. Ту землю, яку Арлетт так вперто бажала продати компанії Фаррингтонів.
Він на це усміхнувся, очі його сяйнули в своїх нових западинах.
— Запопали важкі часи тебе, чи не так? Півхати і половина корівника завалилися. Гермі Гордон казав, що з тобою тепер корова живе.
Гермі Гордон був нашим сільським поштарем, знаменитим плітконосом.
Я назвав ціну таку низьку, що у Гарла щелепа відпала, а брови підскочили вгору. І лише тоді я дочув запах, яким тягнуло з такого завше гарно доглянутого і затишного помешкання родини Коттері, такий, абсолютно чужий для їхньої ферми запах: підгорілої смаженини. Вочевидь, що готувала не Саллі Коттері. Були часи, коли мене б це заінтригувало, але ті часи минулися. Єдине, що мене цікавило тепер: здихатися тієї сотні акрів. Здавалося, що продати ту землю треба саме дешево, оскільки вона так дорого коштувала мені.
— Це неймовірно дешево, мало не задарма, — сказав він. А тоді, з явним задоволенням: — Арлетт, либонь, у могилі перекидатиметься.
«Вона наробила більше, ніж на перекидання в ній», — подумав я.
— Чому ти усміхаєшся, Вілфе?
— Та нічому. Хіба що, мене більше не обходить ця земля. Єдине, що мені не байдуже, це щоб на ній не з’явилася та клята скотобійня Фаррингтонів.
— Навіть якщо ти втратиш свою ферму? — Він кивнув, ніби я в нього про щось запитав. — Я знаю про ту позику, яку ти взяв. Нема секретів у маленькому містечку.
— Навіть якщо втрачу, — погодився я, — прийми мою пропозицію, Гарле. Треба зовсім здуріти, щоби її не прийняти. Цей ручай, який вони загиджуватимуть свинячою щетиною, тельбухами та кров’ю, він же і твій ручай також.
— Ні, — відказав він.
Я витріщився на нього, надто здивований, щоб хоч слово промовити. Але він знову кивнув, ніби я поставив йому запитання.
— Ти гадаєш, ніби знаєш, що ти мені наробив, але насправді ти не знаєш усього. Від мене пішла Саллі. Поїхала жити до своїх батьків у Мак-Кук. Казала, що, можливо, повернеться, сказала, що їй треба багато чого обдумати, але мені не віриться, що щось зміниться. Таким чином ми з тобою обидва опинилися на одному поламаному возі, чи не так? Ми, два чоловіки, котрі в’їхали у цей рік з дружинами, тепер залишились без них. Ми, два чоловіки, котрі розпочали цей рік з живими дітьми, закінчуємо його з мертвими. Єдина різниця між нами, як мені здається, це та, що я не втратив півдбудинку і корівник залишився в мене цілий після буревію, — він поміркував над своїми останніми словами. — Ну, й у мене ще обидві руки цілі. Оце і вся різниця, гадаю я. Коли відчуваю потребу витягти цюцюрку — маю вибір, якою з них це зробити.
— Що... чому вона так...
— Ох, та ввімкни ж собі голову. Вона звинувачує мене, так само як і тебе, в смерті Шеннон. Вона сказала, якби я не підносився так запекло, не відіслав Шеннон, вона й зараз би була жива
і жила б з Генрі на твоїй фермі, по сусідству, а не лежала б змерзлою у дерев’яному ящику під землею. Вона сказала, що мала б онучка. Вона назвала мене зарозумілим дурнем, і вона права.