– Все мона, плімяннику! Ни те що півня – козла з людини, свиню, що там козла, зробити мона.
Нє, красти Іван не буде. Али що ж робити? І тут він здогадався що. Ще раз озирнувшись, вирвав аркуш із чорно-шоколадною дівчиною. Дівчиною-цукеркою. Дівчиною-звабою. З янгольською посмішкою і бісівськими очима. Поспішно засунув листок за пазуху і притьмом кинувся бігти. Шалено стугоніло серце.
«Мамусю, аби ж нихто не побачив», – подумав.
Він тоді пару разів навіть перечепився. Падав і підводився. Але тітка Наталка Пудиха, що вийшла до своїх воріт, гукнула:
– Що з тобою, Йване? Хто за тобою гониться?
Не спинився, бо тая Пудиха мала чіпке прозірливе око. Могла й побачити навіть під байковою сорочкою Іванів дорогоцінний скарб.
З того часу Іван щоразу, як підіймався на горище, діставав тую картину. Довго дивився, і часом здавалося, що дівчина тоже ворушить повними соковитими губами й щось хоче сказати йому, Іванові. Може, спитати, де то вона опинилася, крадена. Іван шепотів, яка вона гарна, і навіть молився на неї. Гладив своїми шорсткими пальцями. Крадькома озирнувшись, цілував.
Раз – то було зимою – він прокинувся й довго не міг заснути. Щось його мучило. Нічого не боліло – ані зуб, ані рука не крутила. За вікном завівав зимовий вітер і, певно, гуляла хурделиця. І прислухавшись до розбійницького свисту вітру, Іван збагнув, що його мучить. Тій дівчині на горищі було холодно. Вельми зимно за такого морозиська й вітриська. Може, піти й принести до хати? Али ж мама, як побачить, напевне гніватися буде. Скаже: завів собі невідомо яку дівку, та ще й чорну. До того ж дівчина на горищі була його таємницею, належною тільки йому й нікому більше. Його серцю. Али щось же робити тре, бо інакше зусім замерзне, бідолашна. Й Іван тихенько, аби не збудити маму, встав, намацав обіч ліжка свою стару, проте таки теплу кофтину і, стараючись ступати тихенько, скрадаючись, наче кіт, рушив до дверей.
– Куди ти, Іване? – таки озвалася сонно мама. – Надвір?
– Еге, надвір, – сказав Іван. – Попудити хочу.
– То вдягайся, бо зимно, чую, – проказала мама й заснула.
Іван вибрався у сіни. Хотів було взяти й куфайку, що висіла коло дверей на цвєшку, та рішив, що надто вже засмальцьована ця вдягачка для його красуні. Став вилазити драбиною і торохнувся головою об ляду, аж іскри посипалися з очей. Переждав біль. Хоч би мама не почула теї стугняви. Нє, здається, спить. Он і хропіння вже чутно. Він відчинив ляду і забрався на темне горище, де таки було геть холодно й надсадно-протяжно свистів вітер, стукаючи по старому черепичному даху. Навпомацки дістався до книжок, намацав найбільшу. Подумав, що тре було сірника взєти, та хай вже. Ще би хату спалив. Та й вітрисько, що тут аж до кісток пробирає, міг вогонь загасити. Хай. Відсунув Іван книжки, навпомацки дістав портрета й загорнув його у кофтину. Здалося навіть, що з-під кофтини почулося задоволене зітхання і тихий-тихий смішок.
Мо’, й сказала: спаси Біг, Йване.
Тепер тоє пригадував і посміхався вже він сам.
– От як я про тебе дбаю, дитинко моя, – сказав задоволено Іван, поцілував свою красуню й заховав у «Энциклопедический словарь».
Не раз йому хотілося спитати, як її звати, та в кого спитаєш? До того ж боявся, що хтось, хто міг знати – вчительки, скажімо – дізнаються, звідки він взяв тую картинку. Та як би пояснив, чого вона в нього?
Іван зліз із горища. Вислухав мамине – що, знов начитався? Посміхнувся ще раз мовчки й пішов на пиво.
Бар Омелянів так і називався «У Омеляна». Омелян Льох-кий (батько його все скаржився на біль у легенях-льохких, то так і прозвали), колишній афганець-десантник, десь поваландався по світах, кажуть, і на Кавказі та в Сербії якійсь там воював, а то раптом вернувся до Кукурічок і бара відкрив. Хлопці сміються – як у нього зветься «У Омеляна», то другий бар тре назвати «У Круцихи». Так було й писали на дверях, вона злилася, тая Настя, кукуріцька бізнесменша, але хтось уперто писав. Тоді Круциха повісила табличку: «Бар “Сопілка”». Відтоді в селі бар Круцишин стали звати «Дві дірочки».
Іван таки пішов до Омеляна. Бо Руський з нього сміється, а Круциха може за маму альбо сестру питати. А в Івана такий настрій, що говорити не хочеться. Та в Омеляна з трьох столів два вже забиті. Іван бере собі пляшку «Оболоні» й горішки, примощується в куточку.
Та до нього підсідає Петро Гнилець, що перед тим за сусіднім столом «заводився», аж його за барки брали.
– Понімаєш, яка холєра, їздив знов до району, купив білєта, а хоч би гривника виграв, – жаліється. – Ну, хіба то справедливість? Виграшу нема, а баба пиляє. Каже – ти й на маршрутку потратився, і на білєт, і на сто грам, а пользи ніякої…
Про Петрову пристрасть до гри у всілякі лото знають всі. Як і те, що він ще нічого не виграв.
– От, а ти, Іване, що купив би, якби виграв мільйон? – взявся доскіпуватися Петро після того, як вицідив собі у горлянку з пляшки рештки пива. – Я би, блін, купив собі трахтура й зажив би, як настоящий хазяїн. А ти що купив би?
Іван задумується. Думає довго. Петро встигає за цей час піти й замовити в борг п’ятдесят грамів горілки. Вертаючись, ніби ненароком зачіплює пляшку за сусіднім столом. Але сам же її якось і ловить. Степан Куциків пробує перечепити Петра ногою. У барі вже стоїть шум і гам.
– Чом ти горілки не п’єш, Іване?
– Ни можу, у мене голова болєзнєна.
Іван відповідає щиро, хоч горілку вже пробував – гірка й несмачна вона, хужа, чим пиво. І в голові тоді мов черваки ворушаться. І світ кудись пливе, начеб сам по собі, без Івана.
– Я, Петрусю, якби мульйона виграв, то знаєш, щоби зробив?
– Ну? – Петро висолоплює на нього вже доволі осоловілі очі.
– Я би… Я би купив дві хати і моста через нашу річку збудував би.
Петро дивився на Івана й гикав. Голосно гикав, аж посуд на столі бряжчав.
– А на чорта тобі ще дві хати? В тебе й так хата є. А мамуня твої помруть, царствіє небесноє, то сам хазяїном будеш.
Іван завагався – казати чи не казати. Але надто думка йому свербіла.
– Тоді би в нашому селі було рівно сто хат.
– Сто хат? – Петро хитається. – Не врубався.
Бо так тико дев’яносто вісім, а було б сто, терпеливо вдався пояснювати Іван. Гарна і кругла цифра, хіба нє? І в газеті тоді б написали. Бо ж сто хат у селі, рівно сто хат. Ну, придурок, блін, сплюнув Петро і спитав: а міст через їхню річечку нащо? Вона ж курці по коліно, закачуй штани й переходь. Або до броду йди. Е, ти не понімаєш, взяв його за руку Іван, якби моста поставити, то всі хотіли б через нього перейти, такий би він красівий був, з поренжами, вигнутий. Іван такого на картинці бачив. А він, Іван, стояв би на березі й брав з людей гроші за перехід, недорого, по копійці, ну, може, по десять, щоб на пиво хватало.
Тут Петро зареготав. І став голосно казати всім, що цей пришелепкуватий Іван Панасчин видумав. Чоловіки сміялися і просилися в Івана, аби взяв охороняти моста, бо ще хтось вночі вкраде або розбере на дрова. Іван посміхався і відчував, як йому стає дедалі сумніше. От-от розплачеться. Він встав і пішов до виходу, лишивши недопите пиво і з десяток не з’їдених горішків.
Він ішов, і світ хитався. Не од випитого, а від того, що світ зрушився й кудись поплив. Не може бути добрим світ, у якому не можна збудувати гарного моста через річку. В якому село не дотягає навіть до ста хат. А як покійної Бадилихи хата зовсім розвалиться, тоді доведеться цілих три добудовувати. І хіба справедливо, що з нього сміються, а він таки навіть пива не допив? Кажуть, десь там, у городі є пиво на розлив з бочки. Іван би вельми хотів такого попробувати, бо в них тільки в блєшках. Та в районі він був лиш раз у житті. Як інвалідство йому виробляли. А який з нього інвалід? Ноги є, руки є, все справне, ну в голові мурахи ци то теї, таракани-тарабани, каже Нюрка, так їх ніхто не бачить, вони й не ворушаться, скільки б Іван не прислухався. Та він про те нікому не скаже, бо ще пенцію заберуть, а копійка Іванові не зашкодить. Да, а в районі більш не був, у тім місті на сирому тісті. Тако, окромля Кукурічок, ще у Волиці, сусідньому селі, де Нюрка-дзюрка живе, та в Липовицях, де старший брат Митько. Ну, Заточинці не щитаються, бо то ж зувсім близенько. Ото й весь Іванів світ.
Нюрка? Нюрка! Чого йому згадалася Нюрка?
Тут наче хто обухом гепнув по голові чи плечах. Щось він хотів од Нюрки, але що?
Іван поплентався далі, бо так і не зміг згадати. Сум і нудьга обкладали його дедалі дужче. Він знав: єдине, що може розрадити його – то кохана чорнотіла незнайомка. Швидше, швидше. Зрештою, він здався і побіг. Бо ж треба встигнути, доки на горищі геть не стемніло.
Він убіг на подвір’я, подякував долі, що мами нема, певно десь у хаті дрімає або до сусідки пошвендяла. Тихенько заліз на горище і вийняв з книжки фотографію. Останні косі зблиски променів падали крізь віконце на чорну дівчину, котра білозубо посміхалася. Іван притулив її до грудей. Та вкотре відчув, що його щастя не повне. Він же не знає, як її звати. Міг би піти до школи, спитати, али соромився. Вчительки напевне знають. Та й учні тепер грамотні. Али ж встидно питати.
І тут йому знову зашуміло в голові. Нюрчина Лінка вчиться десь там, у ніверситеті. Али ж Катруся, друга дочка, старша школярка, грамотна дівка, напевне, повинна знати. Авжеж, мусить, вона ненаші пісні слухає і фотки артистів збирає, Іван сам бачив.
Рішення прийшло миттєво. Іван хутко спустився по драбині на землю. Нічо вже його не могло спинити. На нього найшло те, що сусідка Ганна Драбенчиха, колишня колхозна бухгалтерка, називала дивним словом – одержимість. Він кинувся із двору.
Цілий вечір і півночі ішов Іван до Волиці, де жила Нюрка з сім’єю. Йшов, притискаючи до грудей фотографію із журналу. Спершу крізь село, потім лісовою дорогою, потім полем, а далі знову крізь ліс. Йому було страшно й холодно. Та знав – мусить дійти й спитати Катрусю, як ім’я тієї, що гріє йому серце. Вийшов і сховався за хмари щербатий місяць. Десь у лісі кричала, висіваючи дрижаки на Івановому тілі, сова. Пронизував тіло крізь благеньку курточку холодний весняний вітер, що зірвався опівночі. З тим вітром прилітали й хапали Івана за плечі невидимі волохаті звірі. І тоже реготали. Заплющував Іван очі й розплющував. І далі йшов. Кілька разів починав молитву та збивався, бо до пуття не знав слів. Нарешті перед Іваном забовваніли темні примари волицьких хат. Завалували пси. Він було спинився, та таки пошкандибав далі. Пси кілько разів обгавкували його, Іван піднімав ломаку й кричав: «Щоб вас холєра взяла».
Нарешті він добрався до Нюрчиної хати, де було загавкав і її великий чорний псисько, та Іван покликав його і пес упізнав несподіваного нічного гостя. Так удвох і зайшли на подвір’я. Тут Іван подумав, що серед ночі будити хазяїв не годиться, хай навіть сестра. Він стомлено опустився на колоду коло веранди. Пес підійшов і ткнувся мордою в коліна. Іван погладив його і посунувся, даючи місце. Псище притулився до нього. Іван почув, як теплішає в боку, що геть задубів. Запустив псиськові змерзлу руку в шерсть. Другою сховав листок з темною дівчиною, з якої вночі видно було хіба білі зуби, за пазуху. Скоро стомлений Іван і Нюрчин пес задрімали, а потім і зовсім заснули.
Івана першим побачив Вадим, Нюрчин чоловік, що вийшов надвір у самій майці. Кинувся, став термосити.
– Іване, ти що? Звідки ти взявся? Живий?
Іван глипнув на чоловіка, що звідкись постав над ним, подумав, що йому сниться, але враз пригадав, де він. Йому стало соромно, тіло все задубіло, і він заплакав. Хапав дрижаки й плакав.
– Що сталося? – допитувався Вадим.
– Нічо, нічо, – цокотіли Іванові зуби.
Вадим завів його до хати. Нюрка тоже вельми схарапудилася.
– Щось із мамою?
– Нє, мама живі й здорові.
– То ти просто так прийшов, серед ночі? Чого ж не збудив?
Іван хотів сказати чого, та тільки замичав. З сусідньої кімнати виглянула Катруся й найменший – Вітько.
– Зви… Звиняйте, гостинця не приніс, – зніяковіло сказав Іван.
Нюрка було взялася вичитувати Івана, що пішов проти ночі невідомо чого, певно ж і матері не сказав, та Вадим її спинив.
– Нагрій-но, жінко, чаю та дай Іванові сто грам, бач, геть задубів.
– Я зара, зара…
Нюрка несподівано послухалася одразу, налила в електрочайника води, увімкнула.
– Мені б з Катрусею поговорити, – тихо сказав Іван.
Всі дивилися на нього здивовано. Та Катруся першою щось збагнула.
– Ходімо, дядьку Іване.
Коли завела до своєї кімнати, де поспішно накинула одіяло на ліжко, запросила сісти у велике м’яке крісло.
– То що ви хотіли сказати?
І тоді Іван, соромлячись, тремтячими руками дістав з-за пазухи листок. Повагався, але все ж простяг Катрусі.
– Ти знаєш, хто то така?
Дівчина дивилася на нього здивовано. Трохи злякано, бо ж знала, що дядько Іван несповна розуму, з мухами в голові, як казав тато. Проте опанувала себе, навіть посміхнулася.
– То Таумі Ремпбелл, дядьку Іване. Американська модель.
– Модель? Мо…
Іван ворушив губами, мов хотів ще щось сказати, але не міг згадати якогось потрібного слова.
– Так, модель… Ну, то така жінка, що різну одежу перед людьми показує, – пояснила Катруся.
– Продає? – не зрозумів Іван.
– Ні. Показує, ну, зараз я поясню, – сказала Катруся.
ІІ.
Таумі
Таумі Ремпбелл була знаменитою моделлю. Супермоделлю, яка заробляла мільйони доларів лише за один-єдиний вихід на подіум. Звичайно, так було не завжди. Хоча ніхто, здається, не пам’ятав шляхів її сходження до вершин світового модельного бізнесу. Натан Роуз, провідний і, мабуть, найпронирливіший журналіст популярного журналу «Splendor star», спеціалізувався на показі життя модельок і актрис мильних серіалів та якось отримав завдання написати нарис про те, як починала свій шлях ця суперзірка Ремпбелл.
Його редактор не вірив у сиротину, яка не знати звідки прийшла в модельне агентство. Про дівчину, яка виникла наче нізвідки на подіумі – цю легенду кілька разів передавали, сентиментально описували журнали і телевізія.
«Я не хочу повертатися до мого дитинства», – не раз казала Таумі у відповідь на прохання розповісти більше.
Отож Натан Роуз мав віднайти і розповісти справжню історію супермоделі. Мав би, бо чим-чим, а справжнім журналістським нюхом і вмінням Бог його не обділив. І що ж? Через два тижні, побесідувавши з доброю сотнею людей з тих агентств, служб відомих модельєрів, дирекцій показів мод і міжнародних виставок, у яких брала участь Таумі Ремпбелл, він зміг встановити, що вперше її поява була зафіксована таки на нью-йоркському весняному показі купальників вісімнадцять років тому. Начебто хтось і насправді привів до власника салону дівчинку з вулиці і попросив її оглянути. Директорові дівчина знову ж таки начебто так сподобалася, що він відразу поставив її на подіум не в побічному чи пробному показі, а в головному. Там вона страшенно також сподобалася, був просто фурор, таке враження справила на журналістів, і на дизайнерів, і на моделей, і на глядачів. Ну, а з цього пішло й поїхало.
– Натане, так не буває, – сказав своєму підлеглому й колезі головний редактор журналу Стенлі Кройберг. – Якщо уявити, що було, то хтось же рекомендував Девіду, щось мало трапитися, що її відразу взяли на такий престижний показ. Отут маєш розкопати…
– Девід Брюєр загинув сім років тому в автокатастрофі, – похмуро відповів Роуз.
– Так? – помітно пожвавився Кройберг.
– Я перевіряв, – сказав Натан. – Виїхав сам на зустрічну смугу. Серце схопило.
– Ну, а звідки родом ця «шоколадна тигриця», взнав?
– Начеб із Гаїті. Приїхала колись ще дитиною із мамочкою нелегально, на судні, як буває, але хтось допоміг легалізуватися. А потім мама отримала громадянство.
– І де ж вони жили?
– У Флориді, в містечку Ференстед. Мати померла, коли Таумі було тринадцять років. Що цікаво, відразу після похорону матері донька зникає з міста і наче розчиняється у воді. Чи в повітрі. Аж доки не вигулькує у майже двадцять років на нью-йоркському подіумі.
– Зрозуміло, у Ференстеді ти був, – посміхнувся Кройберг. – Що думаєш про білу пляму завдовжки сім років у біографії нашої «шоколадки»?