– Нічого не думаю, – після доволі довгої паузи сказав Роуз. – У мене взагалі склалося враження, що всі, хто брався писати про нашу красуню, старанно обминають цей період.
– Але десь же вона жила, вчилася… Якщо, звичайно, вчилася.
– Так, безумовно, – Роуз дістав із течки, яка лежала перед ним, якийсь папірець. – Це копія диплома про закінчення нею Норкрутського коледжу.
– Де це? – поцікавився Кройберг.
– У Пенсільванії.
– Ну от, а ти кажеш, що зникла з того містечка, як там його…
– Ференстед, – підказав Роуз.
– Нехай Ференстед, – згодився головний редактор. – І з’явилася в Нью-Йорку. Як це розуміти?
– А так розуміти, що вона склала екзамени за коледж екстерном.
– Екстерном? Хіба таке можливо?
– Можливо. Теоретично. Таумі Ремпбелл була єдиною, хто склав екзамени за весь час існування коледжу. Вона мовбито заявилась у канцелярію і сказала, що хоче їх скласти. Ну, директор поцікавився, що вона закінчувала до цього. Наша дівчинка сказала, що шість класів у звичайній міській школі. А далі займалася самоосвітою.
– І її допустили до екзаменів?
– Так, – сказав Натан Роуз.
– Розповідай, – звелів редактор.
Те, що Роуз розповів далі, страшенно вразило головного редактора. Не могло не вразити. Як вразило тиждень тому самого Натана. Він добре пам’ятав спантеличене обличчя колишнього директора коледжу. Директор два роки вже як пенсіонер, худорлявий, бадьорий чоловічок, добре пам’ятав ті екзамени. Так, вони не мали формального права відмовляти будь-кому в праві отримати диплом коледжу. Навіть якщо той, хто жодного дня в коледжі не вчився, захотів його отримати. Але… Отож бо й воно, що існувало оте саме «але». На екзаменах, а їх було два десятки штук з кожного із загальних і спеціальних предметів (це був технологічний коледж) потрібно було відповісти на будь-яке запитання із предмета, з якого складався іспит. Неправильна відповідь хоча б на одне запитання могла бути підставою для незадовільної оцінки чи відмови від подальшого екзаменування. Так гласив статут коледжу.
– І шоколадна кралечка склала всі екзамени? – спитав Кройберг.
– Уяви собі, – усмішка Роуза була схожою на короткий сонячний промінець, що сяйнув і зник. – Притому продемонструвала неабияку ерудицію.
– Про це писали газети?
– Лише місцева міська газетка. Склавши останній екзамен, розумниця Таумі випарувалася і з цього міста, попросивши переслати їй диплом за такою от адресою.
– Переслати?
– Авжеж. Тим більше, що гроші за екзамени були сплачені.
– Ага, гроші…
– Так. Адже це приватний коледж.
– Де ж вона взяла гроші?
– Хтось переказав.
– Вона складала, напевне ж, і усні, й письмові екзамени, – роздумливо сказав Кройберг. – І гадаю, що ти поцікавився змістом тих письмових робіт…
– Їх немає, – похмуро буркнув Роуз.
– Тобто?
Роуз повідав, що, звісно ж, він побував у архіві коледжу. Там, у двох невеличких кімнатках зберігались документи, які стосувалися історії коледжу, його кращих випускників. Таумі Ремпбелл там було присвячено окрему теку, надто неординарний випадок був з нею, пояснив директор коледжу, ні до, ні після неї ніхто не брався складати екзамени екстерном відразу за стільки років. Були два випадки, що складали екзамени екстерном за рік чи два, але щоб за весь, по суті, навчальний процес… Отож варто було поглянути на феноменальні роботи з англійської й математики. Саме так, феноменальними, назвав їх директор.
Натан Роуз пригадав, з якою цікавістю і навіть легким тремтінням у своїх ще донедавна пропахлих сигарами пальцях (півроку, як кинув палити) він брав ту теку до рук. Він пам’ятає своє здивування і свій вигук:
– Що це?
У теці лежали чисті-чистісінькі аркуші паперу, трохи вим’яті, бо їх явно тримали чиїсь руки. Авжеж, дівчини, яка писала роботи, й екзаменаторів, які потім їх перевіряли. Але на папері нічого не було. Нічогісінько. Тільки штамп коледжу зверху, на першій сторінці.
– Як це розуміти? – витріщився Кройберг, коли Натан дійшов до цього моменту.
– Я теж запитав точнісінько так. – Роуз явно насолоджувався ефектом, який справили його слова. – Ти б побачив, як здивувалася їхня архівна щуриха. Ну й згодом директор, само собою.
«Щуриха», жінка років за п’ятдесят, висушена, наче добре вив’ялена тріска, все перекладала ті папірці. Заглядала до течки, наче не вірила своїм очам. А може, так і було – не вірила. Та й як повірити…
Роуз оповів, як у його присутності директор провів справжнісіньке розслідування. Звісно, до цих архівних кімнат хтось міг проникнути. І замінити роботу Таумі Ремпбелл на чисті аркуші паперу.
– Але навіщо? – спитав головний редактор.
– От і я питав себе – навіщо? – скупо всміхнувся Роуз. – Тільки цей варіант, здається відпав.
– Відпав? Ти таки щось розкопав?
Кройберг аж подався вперед, потираючи свої пещені пухкенькі ручки. Розповідь Натана Роуза його інтригувала дедалі більше.
– Я нічого не розкопав, – розчарував Роуз. – Але звернув увагу, що на штампі, тому, що зверху на першій сторінці, стояла дата. Це, як виявилося, була дата екзамену, який складала Таумі Ремпбелл.
– Невже гіпноз? – Кройберг дивився поглядом удава, до якого наближається кролик.
– Можливо… Хоча надто неймовірно, – роздумливо сказав Натан.
І далі він признався, що відчував: доторкнувся до чогось дуже цікавого, інтригуючого і, можливо, сенсаційного. Навіть дуже сенсаційного. Звісно, висновки робити рано. Можна було б просто «закинути вудки». Кройберг так і сказав – закинути вудки. Це був один з його улюблених висловів. До цього прийому його журнал вдавався не раз і не два. Закинути вудки – це означало надрукувати щось не дуже певне, не до кінця розслідуване, а може, й зовсім не розслідуване, так, швидше з натяками, припущеннями, даючи поживу для фантазії читачам і тривожачи тих, про кого писалося. Герої таких публікацій починали протестувати, метушитися, неодмінно робили помилки і виводили на нові сліди. Нерідко платили чимале відкупне. Іноді пробували судитися. Але коли фактів не багато… О, Кройберг умів правити писанину своїх «розгрібувачів бруду» так, що виходили з цієї писанини хай і бруднуваті, але «лялечки».
У даному випадку вдаватися до такого прийому було небезпечно. Кройберг це нюхом відчував. Не лише тому, що ця «шоколадна тигриця» надто багата, а отже, й впливова, одна з найбагатших (якщо не найбагатша) супермодельок світу. У неї вистачить грошенят, щоб заплатити і гарним адвокатам, і нишпоркам, і писакам з видань, які тільки, коли навіть сплять, то бачать, як би закопати «Splendor star», улюблене дітище Кройберга. Ні, не тільки це хвилювало головного редактора і співвласника скандального журналу. У розповіді Натана Роуза було надто багато незвичного, сказати б так – незвично-таємничого.
«Натан, здається, стоїть зовсім поруч того, щоб зірвати великий куш, – подумав Кройберг. – Тут пахне сенсацією з якимось незвичним душком… Гм, Гаїті… Ця тигриця з Гаїті? Може, зв’язана з вуду чи ще з якоюсь чортівнею? Чи з тими кланами із «латинос», котрі геть усе стали загрібати до своїх чорнуватих лап?»
– Розслідуй далі, – сказав він. – І готуй першу публікацію.
– Першу публікацію? – здивувався Натан. – Ти вважаєш, що це вже потрібно робити? Бачиш, у мене з’явилося чимало питань і чимало сумнівів…
– Я це зрозумів, – посміхнувся Стенлі Кройберг. – Тут, певно, ти сам відчуваєш, є якась дивна пружина, і мені здається, що ми повинні найближчим часом її розтиснути… Але це буде зробити непросто, навіть тобі. Вибач, якщо зачіпаю твоє професійне самолюбство.
– Чого там, я сам відчуваю. – Натан не намагався навіть приховати свого збентеження. – Дивна ситуація, навіть як для мене. А ти ж знаєш, що я…
Так, Кройберг добре знав те, що було за плечима творця найгучніших сенсацій їхнього журналу. На Роуза були і спроби замахів, і понад десяток судових позовів. То що ж тут особливого?
– Авжеж, дивна, – погодився Стенлі. – Тому й кажу: підготуй першу публікацію. Виклади все, що ти знаєш, а тоді проводь далі розслідування.
Після цих слів, не змовляючись, вони подивилися один одному у вічі. Зрозуміли один одного, не промовивши й півслова. Кройберг першим відвів свій погляд. Не тому, що відчув якісь докори сумління. Знав: Роуз і сам піде далі, до кінця.
Авжеж, вони обидва були досвідченими вовками у своїй справі. Зрозуміли одночасно, що означали ці слова. Так, Кройберг відчув, що його підлеглий і приятель надто добре розуміє їх підтекст. За цими словами стояла виразна і німа, прихована небезпека і прихована загроза для життя. Для життя Натана Роуза насамперед. Вони не могли її не відчувати. Але якби зараз Стенлі запитали, звідки надходить ця загроза, він сам не зміг би нічого відповісти, нічого пояснити, навіть якби його допитували з пристрастю, з праскою чи паяльником, як уже двічі в його житті було. Звідки загроза? Від самої Таумі Ремпбелл, цієї бісової вродливої і багатющої жінки-тигриці? Навряд. Ще вона, напевне, не знає про розслідування Роуза, про його поїздки. Але якщо й знає…
«Ні, – подумав Кройберг і ледь-ледь здригнувся, – швидше за все, за Натаном уже почалися стеження, полювання. Інакше б не з’явилося в мене це відчуття загрози й тривоги. Я рідко помиляюся. Може, припинити розслідування? Ні, ні й ні. Натан тоді сам продовжить, я ж його знаю. І продасть матеріал у якесь інше видання».
Кройберг знову поглянув Натанові у вічі. У темних смолянистих зіницях побачив ледь помітний холодок страху і відчув легке збентеження, навіть сором. Якби це був інший журналіст його видання, а їх у нього чимало, цих ловців сенсацій, він би нічого подібного не відчув.
Взагалі ж незрозумілість, незбагненність ситуації стала його дратувати. Таємниця була прихована десь мовби збоку, це він нутром теж відчував. І її буде нелегко віднайти. Будуть жертви і прикрощі. І ще щось, дивне, може, й жахливе, але що?
«Та однак жереб кинуто», – подумав Кройберг і підвівся.
Підвівся – цього разу поволі, натужно – і Натан Роуз. На якусь мить йому здалося, що за плечима головного редактора на тлі великого розкішного вікна, яке виходило на Гудзонову затоку, з’явилося чиєсь обличчя. Так, це було темне, шоколадне обличчя Таумі Ремпбелл. Вона посміхалася, та на мить, швидше частинку миті, Роуз побачив дивний хитрий оскал. Це загрозливий оскал потужного звіра, можливо, тигриці. Чи пантери. Чорної, хижої, хитрої і підступної пантери.
«Я таки стомився від цих поїздок і розшуків», – подумав Натан.
– Добре, я завтра ж почну писати, – сказав, але чомусь намагаючись не дивитися туди, у вікно, за спину шефа.
Кройберг підбадьорливо поплескав його по плечу. Головний редактор відчував: якщо справді вигорить велика сенсація, тираж знову різко поповзе вгору. Це якраз до речі. Надто прісно виглядав журнал останнім часом. Пережовування любовних походеньок, репортажі з показів мод і знімальних майданчиків – і все без перчинки й вогника. Наче танець по зачарованому колу. З тими самими рухами.
– Якщо треба – дам тобі ще помічників, – сказав Кройберг.
– Поки що не треба, – відповів Натан.
Він пішов до свого кабінету, краєвид з якого був не гірший, навіть ліпший за той, що відкривався з вікна Кройбергового величезного кабінету. Праворуч із вікна Роуза вимальовувалася перспектива на океан. Йому було приємно, що в нього ліпший краєвид, ніж у шефа. Він любив вдивлятися у синю незмірну далечінь і уявляти, як він летить над нею – великий і невагомий, схожий на птаха. Птаха, що може перелетіти цей океан.
Він згадав, скільки коштувало переконати Кройберга придбати офіс саме в цьому місці. Так, це коштувало недешево. Але яке враження справляє такий кабінет з такою просторовою перспективою на відвідувачів, на цих зарозумілих зірок і зірочок та їхніх адвокатів, які навідуються, а часом і вриваються до шефового кабінету. Чи до нього, Натана. Те, що вони бачать у вікні, теж справляє належне враження. І частенько, якщо не пропадає бажання судитися, то різко зменшується апетит у розмірі судового позову. Ніхто, звісно, не знає, що тут лише чотири такі кабінети – головного редактора, приймальня, Роуза і ще один, куди тимчасово переїжджає автор чергової скандальної публікації. Решта ж редакції розміщується у двох не вельми просторих кімнатах на 307-й вулиці. Але про це й не варто знати.
Ще дорогою до свого кабінету Натан Роуз відчув дивний шум у вухах і водночас поколювання в скронях. Ні, наче й не в скронях, а… дивне відчуття – біль навіть ішов ззовні, він відчув, що ось-ось кілька тонких, але гострих голок готові торкнутися його шкіри, пробити її і почати шматувати тіло. А у вухах… Ні, не у вухах шуміло, а він вловлював віддалений, ледь вловимий шум вітру, але це був потужний сильний вітер, який народився десь далеко і ставав дедалі сильнішим, з кожною миттю, з кожною секундою.
«Що ж це таке?» – подумав Роуз.
Він дістав з кишені ключі, став відмикати кабінет. І раптом почув за спиною чийсь тихий шепіт:
– Не йди, не йди туди.
Натан озирнувся. На майданчику з трьома дверима нікого не було. Його двері майже поруч із тими, що ведуть до приймальні. Втім, майданчик вузький і створює ілюзію коридору. За дверима до цього майданчика їхнього офісу справді довгий коридор. Може, голос долинав звідти? Ні, наче шептали поруч.
«Я просто перевтомився», – подумав Натан.
Раптом він зауважив, що його пальці дрібно тремтять. І що ще сильніше наростає шум вітру. Він десь там, за прозорими, скляними стінами його кабінету. Перш ніж відчинити двері, він чомусь трохи повагався. Немов боявся когось побачити – там, за дверима, у його кабінеті.
«Дурня», – подумав і рішуче штовхнув двері.
У кабінеті, звісно, нікого не було. Нікому було тут і сховатися у його кабінеті, з вікном на всю стіну і з великим довгим столом та маленьким столиком у кутку, двома шкіряними кріслами біля стола і меншими кріслами біля столика.
Наступної миті, на півдорозі до свого столу, на якому лежав ноутбук і папка з паперами, голки, що летіли до скронь (тепер він знав – летіли), досягли його бідної голови і пронизали шкіру. Біль був такий гострий і раптовий, що Натан мимоволі зойкнув, потім вилаявся. Мацнув руками. Ніяких голок на було, але на пальцях він відчув щось рідке і липке. Він відсмикнув пальці, підніс їх перед очі й отетерів – на пальцях була кров.
– Що це? – запитання задав наче не він, а хтось його зляканим голосом. – Дідько візьми, що це?
Він заточився, вхопився за стола. За вікном навально наростав шум вітру. Натан поглянув у вікно. Зліва, як завжди, височіють хмарочоси, справа відкривається знаменитий крає вид на затоку, яка виходить в океан.
І раптом він побачив, як змінюється цей краєвид перед його очима. Океан почав кудись відступати. Він мовби згортався на його очах.
Сувій океану підкочувався до берега. Так згортають килим. Але за сувоєм була порожнеча. Чорна пустка до самого обрію. Втім, і обрій був такою ж порожнечею, там, вдалині нічого не було.
«Дивне відчуття, – подумав Роуз. – Дивне? Що ж це таке діється зі мною?»
Враз із тієї чорної порожнечі почали виростати ще дивніші обриси якоїсь місцевості. Наче… Наче африканська савана. Він бачив простір, укритий де-не-де деревами, а в основному великою травою, по якій бродили дикі звірі – леви, зебри, антилопи, носороги, слони. Саме так – бродили, геть перемішані, не чіпали одне одного, утворювали дивну мішанину звірячих тіл. Натан подумав, що він, певне, божеволіє. Але чому, чому? Щойно ж вони з головним редактором нормально говорили. Розмовляли цілком логічно.
«Дурня це все, – подумав Натан Роуз. – Дурня і вияв моєї абсурдності й абсурдності цього світу. Все дурня – те, чим я займався до цього часу, чим жив. Я хочу туди, в савану, до цих звірів, на природу. На дику природу, туди, де нема всієї цієї фальші, гонитви за дурними, нікому не потрібними сенсаціями».
Натан Роуз ішов до вікна, простягнувши руки. Серце його співало. Очі світилися радістю. З таким серцем і очима він підійшов до вікна, розчинив його. Савана, леви, жирафи, носороги і великі птахи, що ширяли над ними, були зовсім поруч. Натан заліз на підвіконня, розпростер руки і став схожим теж на великого птаха. Так він і полетів, правда, не вгору чи над саваною, а вниз, доки не вдарився з усього розгону об асфальт нью-йоркської авеню.