Кароліна швидко постелила собі; скинувши джинси та бобку, гулькнула під простирадло в колготах та футболці. Вона не мала в що перевдягнутись. І відвернулась обличчям до стіни.
Він намагався не шуміти. Разом з ним до купе зайшла свіжість зубної пасти, легке шурхотіння тканини. Скинуті туфлі м’яко зіткнулись на підлозі. У купе зробилося темно.
– Добраніч, – пошепки сказав він.
Дивно було лежати із заплющеними очима на відстані руки від чоловіка, з яким познайомилась годину тому. Як то чужі люди, що випадково опиняються поруч, ось так засинають, удвох в купе, за зачиненими дверима?…
Прокинулась, коли хтось грюкнув у двері:
– Через сорок хвилин – Київ.
Щойно уві сні батько дивився на неї злим поглядом дядька з вокзалу. У залі очікування стояв, спираючись на дві палички, але поруч із ним Кароліна бачила осики й горобини і намагалась щось важливе пригадати про ці дерева. А пригадала – після стуку в двері – що вона в поїзді, у купе з Панчем-Паничем, і провела рукою по стегну, перевіряючи, чи не сповзло простирадло.
Чула, як Павло щось витягнув з валізи. Звук блискавки. Сухе клацання, шурхіт, щось впало. Павло смикнув двері раз, другий – на кілька секунд зайшло світло з коридору, і знову стало темно. Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається – і уважно оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алергія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди. Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно слухняно лягло на плечі – можна показуватись сусідові.
– Ви в метро чи як? – запитав свіжий та усміхнений Павло.
– Мене зустрінуть, – відповіла вона.
Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. Навмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з гаманцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.
Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схвильовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.
– Я сама, – відповіла вона, – я на метро хочу покататися.
Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро «Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу – одразу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.
– Я сама доїду, – вперлася вона.
Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квартири сама, все надалі складатиметься так само вдало, і Марина добре сприйматиме непрохану гостю, і роботу вона знайде. Он Павло вчора загадав про збіг смаків – і тепер має номер її телефону. Хоча вона йому все одно не відмовила б.
Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати брата чи взяти таксі – ці варіанти їй зараз не підходили.
Метро зустріло неймовірною тиснявою на вході. Серце Кароліни билося у горлі, але байдужі обличчя людей, зосереджених на своїх думках, заспокоїли її. Уважно придивлялась до всього навкруги, повторювала все, що робили інші. Людський потік виніс її на ескалатор. Напруженого виразу її обличчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на одного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному ескалаторі.
Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зробилося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежності», але запитала – і їй показали. Усе вийшло, як у примовці «язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонуватиме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.
На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотному напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.
«Наліво і ще раз наліво», – підказала сама собі, виходячи з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морквою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів, шумом машин, дзеньканням трамвая. Місто пахло по-іншому, мало інший голос та ритм. Кароліна роззирнулась, шукаючи верблюдів, що тримають земну кулю – такий брат дав орієнтир: металева конструкція з п’ятьох верблюдів вивершує будівлю розважального центру. Вони й справді впадали у вічі, вивищувались над усіма будівлями, над усією вуличною веремією – пішла просто на них, туди, де ліворуч від купола торгового центру зупинялись зелені та жовті, як перші червневі яблука, маршрутки. «Пройдено! Зараховано!» – похвалила себе Кароліна, немов грала в комп’ютерну гру з переходами на нові рівні. Тепер – маршруткою до проспекту Героїв Сталінграда, перейти на той бік – і кілька десятків метрів у глиб нового мікрорайону, майже до Оболонської набережної.
Цікавість вивела її далі будинку брата, туди, де вгадувалось щось особливе, сріблясто-мерехтливе, вона пішла на цей поклик – і Оболонська набережна відкрилась уся, блакитно-зеленою скобою, з високими будинками та опецькуватими особняками; із церквою ліворуч та церквою праворуч, обидві – на значній відстані. Міст біля однієї з них здавався іграшковим, а радісний Дніпро сяяв полисками вранішнього сонця, бавився разом з вітром білосніжною яхтою.
Які щасливі люди тут живуть, он за тими вікнами триповерхового будинку небаченої краси. І за всіма сусідніми – теж. В усіх цих будинках. Тим пестунчикам долі достатньо підійти до вікна, щоб побачити те, від чого їй перехопило зараз дух – срібну поверхню Дніпра, зелений видовжений острів посеред затоки, білі кульки ліхтарів у чавунних кошичках на високих підставках. Цей краєвид – продовження домівки кожного з обраних, він належить їм, як гігантський передпокій до оселі щасливчика, і в цьому передпокої переважають три фарби – срібло, золото, лазур.
…Консьєржка в під’їзді навіть вийшла зі свого сховку: хто така? до кого?
– До Роберта Кері, – спокійно повідомила Кароліна і подумки поставила собі максимальний бал – за впевненість у собі, доброзичливий погляд та рівний голос. Як ніби усміхнулась та розгорнула газету (привіт тобі, Павле Панч).
– Дванадцятий поверх? – уточнила консьєржка, повнувата жінка років п’ятдесяти в плетеній чорній кофтині.
І Кароліна відзначила нотки запопадливості, що з’явилися у її голосі. Добре, що консьєржка не провела її до ліфта, бо тут Кароліні не вдалося б зберегти своєї штучної незворушності. Ліфт впустив її досередини – блискучо-дзеркальний, немов космічний корабель, із безліччю кнопок на боковій панелі, але не відреагував на жодне натискання. Ну от же ґудзик з номером поверху, натискаємо на 12 – і чому стоїмо? Вона вже хотіла покликати консьєржку на допомогу, але вчасно стрималась, давши ситуації визріти – і ліфт сам зачинився, зрушився з місця.
Марина за п’ять років стала ще більш ефектною, перетворившись із привабливої дівчинки-студентки на молоду елегантну жінку. Легкий трикотажний комплект – футболка та шорти – кольору вологого піску м’яко підкреслював правильні форми трошки розповнілої фігури. Волосся тримали ефектні заколки. Діти з цікавістю подивились на гостю, але байдуже взяли з її рук куплені на вокзалі шоколадки.
Не знати, хто дав дівчатам такі імена, але вони цілком пасували до свого імені по батькові. Дворічна Амалія трималася мами, вчепившись рукою у її шорти та наступаючи на капці з пухнастими помпонами. Чотирирічна Крісталіна швидко отямилась – і, загубивши десь шоколадку, вже не відпускала Кароліну від себе, демонструючи свої іграшки, аж поки Марина не покликала:
– Дівчата, снідати!
За столом Кароліна довідалась, що колір домашнього костюма Марини називається «паленої кістки», і що вона навмисно носить одяг світлих та яскравих тонів, щоб не відчувати себе в домашній ізоляції. Роботу в Києві знайти нескладно, якщо не надто перебирати – раз, і було б бажання – два. І одне прохання мала Марина: вони з Робертом хочуть піти післязавтра на концерт ансамблю Сухішвілі, і чи не погодилася б вона побути з дітьми. Треба ж таке запитати… Кароліна щаслива була стати їм хоч у якийсь пригоді.
Марина підхоплювала масло на кінчик ножа і мастила тост, вкриваючи його маленькими острівками. Намастить – відкусить. Знову зачепить маленький кавальчик з маслянки, залишить невеличкий слід ножем на хлібі, і знову обережно кусає. Так їсти зручніше, вирішила Кароліна, доїдаючи свій тост, повністю вкритий шаром масла – не треба буде раз у раз тягнутись по серветку й витирати куточки губ.
Маленька Амалія сиділа за столом з усіма, присунута до нього разом зі своїм високим кріслом. Вона ковзала ложкою у тарілці з кашею, раз у раз розмазуючи вівсянку по підборіддю, й слухняно відкривала рота, коли до неї наближалась друга ложка у маминій руці. Старша, Крісталіна, Кріста, виявилась ще тою балакухою, до того ж і реакцію мала блискавичну: дочекавшись найменшої паузи, миттєво вставляла бодай одне речення, вони в неї завжди були напоготові. «У моєї подружки Валі теж є тітка, вона живе в Бонні. Це – Німеччина…» «Хамстер! Хом’як англійською мовою буде хамстер! А лисичка – фокс…» «Це моє горнятко, Амаліє! Мамо, скажи, що це моє. Вона мені вчора всі пазли погубила, а сьогодні хоче горнятко розбити…»
Напружене очікування, як прийме родичку братова дружина, зникло. Погляд Марини був відкритим, а прохання – прямими й без зайвих вступів. Кароліні це подобалось. Найменше, чого їй зараз хотілося б – відчувати себе гостею, з якою усі мають зайвий клопіт.
– Суп зможеш зварити? – запитала Марина. – Речі з сушарки витягнеш?
Показала, де картопля з морквою, де баняки, пояснила, як вона готує суп з цвітної капусти. Відкрила дверцята сушарки (Кароліна була впевнена, що це друга пральна машинка, ще подумала, для чого їм дві пралки?). Після двадцяти хвилин галасливих зборів трійця нарешті вийшла за поріг, але за мить Марина повернулась.
– Книжку, книжку!.. – У прочинених дверях – рука з французьким манікюром; показує, де та книжка лежить, робить дитячий жест «дай, дай».
На обкладинці – фото щільних несучих конструкцій, внутрішній вигляд будівлі. На дерев’яній балці – назва «Українська мала проза ХХ століття».
Марина вдячно глянула, просунувши у двері голову: «Дякую!» Клацнув замок. Повела дівчат на сусідню вулицю, до школи раннього розвитку, Крісту – на англійську, Амалію – на логіку. На англійську – у чотири роки, на логіку – у два. Що робиться у тому Києві! Крихітні учениці вчитимуться, мама чекатиме в холі з книжкою.
Кароліна увімкнула електрочайник, знайшла каву у верхній шафці, помилувалась строкатою картинкою – макарони та крупи в прозорих прямокутних банках з червоними кришками, яскраві пачки кави та чаю, приправи в плетеному з лози кошичку. Пахне екзотичними спеціями та доброю кавою, добробутом пахне та щасливим сімейним життям.
Кавоварки, з якою ніколи справи не мала, навіть не торкалася. Запарила собі каву в горнятку з тонкої порцеляни, напівпрозорої, якщо подивитись на світло, з проступаючим крізь стінки малюнком. Подумки відзначила, що вибрала найкраще під впливом Марини. І ще трошки – того Павла Панча.
З вікна навіть глянути було лячно: така висота і така далечінь, заповнена будинками, зеленими плямами дерев та іграшковими машинами на дорогах.
Неквапливий обхід оселі з чашкою в руці переконливо довів: це помешкання створене для щастя. Великі вікна, майже нічим не затулені від безмежного блакитного простору з білими хмарками, сонячні плями на теплій підлозі, техніка-помічниця, з якою ще треба навчитись давати собі раду. Спальня, дитяча, вітальня, просторий передпокій, кухня з круглим столом і тацею, наповненою мандаринами та бананами, велика ванна кімната з трикутною ванною, пральною машинкою та сушаркою. Тепер уже знала, що сушаркою. А ще високим туалетним столиком з кремами та лосьйонами, великим кошиком для білизни, вистеленим зсередини бавовняною смугастою тканиною. У вітальні, біля вікна – музичний центр із сотнями чи навіть тисячами компакт-дисків у стільникових сховках.
Між трьома шафами з книжками – невеликі проміжки, у них – заглиблення у стіні, а там – колекція морських мушель на скляних поличках, деякі – з диню завбільшки, з довгастими равличими ріжками, з ніжними рожевими нутрощами, які загорілися від увімкненої підсвітки молочно-жовтим теплом, як та дорога порцеляна.
Де ж вона спатиме? Виходить, що тут, у вітальні з книжками та мушлями, біля музичного центру, на канапі, оббитій штучним леопардовим хутром.
Гаразд. Підколола волосся – і до роботи! Досить байдикувати.
Одного погляду на електричну плиту було достатньо, аби кинуло в розпач. Кароліна вперше бачила таку, з колами різного діаметра, немов намальованими на чорній лискучій поверхні. У куті – квадратик з незрозумілими позначками. Усе. Супу не буде. Ні, вона не може так зганьбитись у перший же день.
Набрала номер брата.
– Роберте, як увімкнути плиту?
– Зараз, – відповів брат.
У мобілці було чути голоси, шарудіння та кроки, він вийшов, мабуть, з якоїсь кімнати – і голосом, який відлунював від порожніх стін, докладно пояснив, на що треба натискати, і як регулювати температуру, і як увімкнути інше коло, не вимикаючи першого. Кароліна зосередилась так, що заболіла закушена губа. Ніколи у школі вона так уважно не слухала жодного пояснення, ті знання не були їй такими вкрай необхідними, як вміння впоратися з сучасною кухонною технікою, аби вчасно зварити племінницям суп.
Неймовірний вибух енергії стався з нею, коли приборкала того кухонного монстра. Вона і суп зварила, і ванну почистила, і поскладала розкидані іграшки та одяг дівчат, розклала на купки речі з сушарки, протерла підлогу, навчившись вправлятися з небаченою дотепер шваброю, схожою на дошку з волохатим шаликом. Сама розібралася, що й до чого, просто порухала всі пластмасові деталі – і зрозуміла, як витискати вологу з тої конструкції. Вдома вони мили підлогу старою татовою майкою, викручуючи її над відром з водою. На тому піднесенні, що її охопило, могла й два мішки квасолі перебрати, відділивши чорну від білої, і три кущі троянд пересадити, але прийшли Марина з дівчатами, і зупинили цей напад шаленої працездатності.
– Ну ти даєш! – тільки й сказала Марина. – Візьми малу, будь ласка.
Кароліна підхопила Амалію, стягнула з неї сандалики, панамку та кофтинку. Старша як почала говорити з порога, а чи ще й за дверима, то так і не закривала рота, сидячи на лавці біля входу й витрушуючи пісок з сандаль на щойно помиту підлогу.
До вечора Кароліна вже багато чого вміла – вмикати й наставляти на необхідний режим духовку, пральну та посудомийну машини, тостер та кавоварку. Марина всього навчила. А Кріста показала, як вмикати музичний центр, але Кароліна за відсутності господаря навіть не спробувала повторити.
Ніколи в житті Кароліна не вечеряла при свічках – думала, що це незручно, бо погано видно, що їсти… Марина увімкнула локальне світло на кухні – вздовж дашка верхніх шафок та над натюрмортом «Айва», запалила свічки, і кухня перевтілилась: м’яке освітлення та запах зелені в салаті перетворили її на покій у казковому замку. Дівчат цього разу нагодували наперед – вони бавились у своїй кімнаті.
До брата, заледве він подзвонив у двері, поспішили натомість усі. Роберт видався Кароліні доволі стриманим. Якби не подарунки, з якими він прийшов, вона вирішила б, що він їй не радий.
Перший сюрприз із великого паперового пакунка призначався дружині: олія для масажу, якій вона аж занадто зраділа. Другий подарунок – сестрі: дзеркальце в металевій оправі та гребінець з мереживним металевим руків’ям. Крісталіні – коробку з пазлами, Амалії – щось яскраве, з картинками, у прозорій упаковці. Кріста допомогла сестрі довідатись, що там, і вони витягли книжку-незмокайку для купання у ванні.
– Сьогодні – день захисту дітей, – пояснив Роберт, відшукавши свої капці під лавкою. – Вітаю!
– А нам з Кароліною, виходить, за компанію пощастило? – озвалась Марина, яка вже розкладала серветки.
– А жінки – вічні діти. Це ваш день. Зараз його й відсвяткуємо. Де наш коркотяг? – у його руках звідкись узялася пляшка вина.