Нові іграшки відволікли дітей. Молодша залишилась на кухні, зосереджено гортала пластикову книжку на грубому пледі, постеленому на підлозі. Старша сховалась у дитячій кімнаті, щоб почати складати новий пазл, поки Амалія не заважає.
Для чого зліва від тарілки лежали ще й ложки, Кароліна не розуміла, поки Марина не почала їсти. Довгі макарони вона наколювала виделкою у правій руці, спирала зубцями в ложку, яку тримала лівою, і прокручувала, немов викруткою. Макарони намотувались – і відправлялись до рота.
Кароліна не була певна, що вона зможе повторити ці вправні рухи, тому, повагавшись, узяла виделку так, як звикла.
Брат глянув на неї і теж проігнорував ложку.
– Беріть грана-падано, – підвела голову Марина і зробила ковток вина.
– Ага, – відповіла Кароліна й собі потягнулась до келиха.
– Мені видається, що сиру малувато, – уточнила Марина.
Кароліна кивнула. Вона геть заплуталася з тими назвами.
Роберт узяв зі столу прозорий конус з металевим носиком, струсонув двічі над своєю тарілкою – тертий сир сипонув на макарони.
– Дозволиш? – повернувся до сестри і притрусив жовтими окрушками макарони перед нею.
– Я бачила мушлі в кімнаті… – Кароліні було цікаво, хто збирає цю колекцію – брат чи Марина.
– Це батько Марини, – відповів Роберт. – Привозив їй з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?
– Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить. Усе як завжди.
Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точилась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слухала неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.
Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були більшими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.
– Як я люблю оливки! – вихопилось у Кароліни, і вона тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз запитають, де це вона їх встигла полюбити.
Брат і собі потягнувся по оливку:
– І я, – сказав він.
– От усі кажуть оливки – на зелені, а маслини на чорні, – Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край тарілки. – А насправді всі вони – оливки, і всі вони – маслини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те саме. А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі колір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»… Зрозуміло, що чорні очі. Все ж таки оливки – це зелені, а маслини – чорні.
Вона глянула на Роберта й додала м’якше:
– Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.
І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить. А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоловіка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення. Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.
Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі – вона жила неподалік від школи – Кароліна зайшла в зачинену кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мобілку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності. Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвертих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник. Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося – і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої музики здалеку – і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.
Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.
– Які плани? – повернувся до Кароліни.
– Знайти роботу, – вона подивилась йому в очі. – Я боялась, що так, як є, буде завжди…
У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало золотавими полисками.
– Я хочу знайти роботу, – і повторила те, що говорила братові по телефону: – Надовго я у вас не затримаюсь.
– Яку роботу? Щось конкретне?
– Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, – і Кароліна вихилила вино до дна.
– Гаразд, – погодився Роберт. – Завтра о дев’ятій виходимо з дому.
Думала, брат допитуватиметься про деталі, але він сказав «гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдналась братова впевненість.
– Як вам бардоліно? – запитала Марина.
– Яке бард-доліно? – вино таки розв’язало Кароліні язика. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала серветку вбік. – Бардоліно – це сир?
– Вино.
– Занадто міцне. Як на день захисту дітей.
– Міцне? – здивувалась Марина. – Сухе вино – міцне?
Кароліна махнула рукою:
– Бардоліно, грано-падано, сухе-банано…
Марина усміхнулась. А тоді й вибухнула сміхом.
– Ви з Робертом нижню губу випинаєте однаково! Боже мій милий! Один в один!
Роберт суворо глянув на дружину, ще більше випнув губу, ще й ніс зморщив, брови насупив. Обвів жінок поглядом спідлоба. Монстр та й годі!
Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чудовиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притулилась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замахала руками: не роби так, тату! це не ти! Крок до одної, крок до другої – і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому біля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» – виголошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обережно, книжка!» – Марина вихоплює з-під купи подарунок Амалії. «Обережно, зуби!» – гарчить Роберт, хапаючи доньок за п’яти.
Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у столиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, – повторила Кароліна подумки, – ним неможливо не захоплюватись».
Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ванні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились молочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.
– Ванна вільна, – озирнулась Марина. – Халат у жовті квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?
Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачинилась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної води, у дзеркалі нічого не було видно – суцільне матове скло. Провела долонею, стираючи краплі пари – глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?
Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зусиль зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після переповненого новими враженнями дня вона заслужила на якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаряча ванна – цього поєднання було достатньо, аби завершити день маленьким приємним акордом. Світле після темного, тепло після холоду – останнє слово мало залишитись за чимось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права закінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.
Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки. Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий ставочок – «калюжа», казали на нього люди – а на поверхні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, погойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці весни – до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет травневих золотих куль на високих стеблах з восковим листям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до землі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої кулі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку чорну комашку – і викинула понівечену квітку в рівчак. Згодом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до рук – чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках пальців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою на тлі синього неба – і поверталась додому, залишаючи їх на волі. Найкращі квіти – не в букеті.
Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах – мандарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість відійшли.
Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, намагаючись зняти скоринку однією квіточкою – щоб легше було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у плавання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний сік, розтягуючи задоволення.
Гаряча вода підсилювала мандариновий запах; саме з цього запаху починалось нове життя. Завтра о дев’ятій виходимо з дому.
Коли на воду було спущено другий рудий батискаф, у двері легко постукали.
– Це я, – голос Марини. – Амалія книжку забула, вона на умивальнику, вибач. Хоче, щоб Роберт почитав їй перед сном.
Кароліна відчинила, прикрившись рушником; подала, струсивши краплі, книжку-незмокайку – і знову обережно занурилась у воду.
– Далеко піде дівчинка, – Марина подала чоловікові книжку.
– Що таке?
– У ванні плавають мандаринки та скоринки від мандаринок. Чисто латаття на ставку. І вона ніжиться серед них.
Роберт видав два однакові звуки, щось ніби як ги-ги чи гм-гм. Вигуки підтримки та задоволення.
– Цю хотіла? – запитав малу, розгорнувши книжку. А дружині відповів: – Справжня жінка з неї буде. Побачиш.
– І знаєш, – додала Марина, – вона має бути дуже фотогенічною, хоча на перший погляд – дівчина як дівчина, нічого особливого. Окрім волосся.
А Кароліна лежала у ванні, серед дрейфуючих на воді мандаринових скоринок і думала: помітила їх Марина чи не помітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше – такою, що, сховавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затриматись, поки не виникне інша можливість, а така можливість неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не пропустити щасливої нагоди.
Після висічівського штилю столиця жбурнула її у шторм нових відчуттів, вражень та знань, Кароліна вчилась на кожному кроці. Навіть зуби почистила на ніч. Вдома робила це зранку, але на те й звички, аби їх змінювати; як сказала Марина, життя сильніше за правила, воно їх шліфує.
Вода у крані тут мала інший смак, її й не пили, як вже встигла переконатись Кароліна. Купували в бутлях, очищену; її привозили хлопці в синій уніформі, доправляли на дванадцятий поверх, просто до хати. Доброго дня, воду замовляли?
І махрова м’якість халата в жовті квіточки була незвично-лагідною, і дотик білизни, постеленої на канапі, був інший, ніжніший, не такий, як вдома. Велюрова м’якість штучного леопарда під рукою, і світло вітражного нічника – сонце крізь льодяник – усе оберталося радістю та спокоєм. Кімната зникла в темряві, щойно натиснула на вимикач, проте за кілька секунд ожила невиразним сяянням, джерело якого ховалось десь внизу, надворі. За деякий час можна було роздивитись навіть обриси мушель на скляних поличках, вони зворушливо, ніби живі істоти, реагували на один лиш натяк на світло.
Я ніколи не буду бідною.
Я ніколи не буду нещасною.
Два заклинання, дві останні думки нескінченного дня. Кароліна повторила їх перед тим, як запасти в глибокий сон.
3
Її збудило тремтливе нетерпіння, ніби торкнуло плече. Розплющила очі, на губах усміх – як воно добре! З радості, з передчуття нових можливостей починався день.
У ліфті зауважила, на які кнопки натиснув Роберт: спочатку на одиничку, тоді – на кнопку-прискорювач усіх дій ліфта – пояснив, що воно таке. Двері одразу й зійшлися докупи. Зрозуміло, двічі повторювати не треба.
Ранок у розпалі, а сонця не видно, хоч вікна одного з будинків, що витяглись широким та високим колом, горять нестерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля – миготіння вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку – до великої літери М. За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слухові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією. Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомобільних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосередженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службовий вхід біля стоянки.
У залитому штучним світлом холі було порожньо, лиш поодинокі службовці відкривали секції, піднімали ролети – готувались до початку робочого дня, до зустрічі з покупцями. Масштаби торгового центру лякали, гігантський магазин міг легко поглинути й трибудинкову Висіч з усіма її стаєнками та курниками. Що тут робитиме Кароліна? Перевірятиме наявність та штампуватиме якийсь товар на складі? Чи їй довірять фасувати, сортувати, перебирати? Що ще? Вона може робити щось нескладне за комп’ютером, їх у школі навчили. Або доручать якісь там внутрішні необхідні вправляння з асортиментом. Маркування та номери партій, скажімо, звіряти, чомусь саме такий варіант спав на думку. Вона не знала, що зможе робити в такому торговому гіганті вчорашня школярка. Але їй не потрібна будь-яка робота. Їй не треба абичого. Вона має працювати з людьми, і то не просто працювати, а робити це яскраво, так, щоб доля чи випадок не пройшли повз неї.
Що це буде за робота, вона наразі не знала.
– Я тут усе роздивлюсь, що й до чого, – зупинилась, зробивши кілька кроків вздовж вітрини з книжками.
– Ну подивись, – не одразу відповів брат, стишивши хід. – Роздивись. А тоді щось вирішимо.
Кивком голови Роберт привітався з продавчинею з книгарні, русявою дівчиною з ляльковим обличчям. Та піднесла руку в зустрічному вітанні, ворухнула губами. За склом не було чути слів.
– Слухай, – йому було важливо залишити сестру не саму, – ходімо, я тебе з Олею познайомлю, їм потрібен продавець-консультант.
Оля виставляла на поличку-обертайку нові видання у твердій палітурці. Зблизька її обличчя виглядало ще білішим, а щоки – рожевішими. Вона з цікавістю глянула на управляючого та його супутницю.
– Це Кароліна, моя сестра, – сказав він. – А це – Оля.
Дівчата усміхнулись одна одній.
– Я просто подивлюсь, – випередила будь-які пояснення та пропозиції Кароліна. – Я тут залишусь, а потім, – вона подивилась на брата, – тебе знайду.
Вона відчувала напруженість долоні, що лежала на її плечі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.
– Дати тобі супроводжуючого?
– Не треба, я сама.
– Ну дивись. Бачиш двері? Он ті! – вона простежила за його рукою. – Там написано: Роберт Керя.
– Я знайду, навіть якщо заблукаю, – запевнила Кароліна, – не турбуйся за мене, – і вона рушила вздовж полиць із книжками.
Сказала Олі, що хоче книжки подивитись, сама ж спостерігала через скло, що відбувається за межами книгарні. На протилежному боці широкого проходу між вітриною з квітами та вітриною з вазонами до квітів, біля дзеркальної колони, її увагу привернув закуток із яткою. Там, під дашком, що тримався на трьох легких стінах-перегородках, теж починався робочий день. Дівчина з короткою стрижкою-їжачком викладала на полички позаду себе котушки яскравих стрічок та рулони блискучого паперу. Що вона там продаватиме, у тій крихітній хатинці?…
– Це сестра Кері, – пролунало за спиною.
Кароліна озирнулась: поруч із Олею стояла дівчина в круглих окулярах, Гаррі Поттер у картатій спідниці.
– Я – Леся, – сказала дівчина.
– Кароліна, – сказала Кароліна.
– Моя бабуся називалась Каролі, – дівчина зробила наголос на «О». – Каролі, саме так. Таких імен вже немає.