У міському будинку офіцерів була така бісова туча народу — ніде й голки встромити. До столу реєстрації тягся довгий, із вигинами, хвіст. Микола не здивувався, коли Лученко та Рибалко стали в чергу разом із ними. Більшість людей в черзі та в фойє намагалися говорити українською — приблизно так, як Микола згодом у Києві, але виходило в них, як мокре горить.
В залі Микола наштовхнувся на літнього сивовусого полковника; той, придивившись, із усмішкою пішов прямо на депутата:
— Шульженку, це ти? Скільки води спливло! Як ся маєш, як справи?
Було щось до щему знайоме у цьому старому воякові, але збивало з пантелику, що він розмовляв — рідною мовою. Щирою. Такою, як колись співав на концерті всесвітньовідомий український хор.
Так-так, «співав»: у цьому слові, відчув Микола, є якась зачіпка.
— Що, не пізнаєш? — хлопнув його по плечі офіцер.
І тут підсвідомість виштовхнула напівзабуті слова:
Ну, все правильно, Гриць же був родом із самої Неньки! Значить, відслужив своє та залишився на Далекому Сході?
— Здравія желаю, товаріщ командір дівізіона! — по-військовому видав Микола.
…Прийнята одноголосно Українською Радою Далекого Сходу «Декларація про незалежність Зеленоклинської Української республіки» президентові самопроголошеної ДР товаришеві Лі Чжуан Фану стала кісткою в горлі: він не міг пожовтіти від люті, бо був жовтим від народження, тому просто засичав гадюкою:
— Ніяких утворень на теренах ДР не визнавати! Усіх, хто був в Уссурійську, терміново позбавити депутатських мандатів і негайно заарештувати! У першу чергу — їхнього так званого президента Бориса Хрещатицького!
Президія Верховної Ради ДР оформила цей наказ своїм рішенням за п'ятнадцять хвилин.
Перша спроба арешту відбулася в Переяславці, де товариш Ван Вонг на прізвисько Ванька-Китаєць намагався за допомогою жовтих одностроїв затримати свого колишнього співробітника по лісопилці, екс-депутата парламенту (тоді ще не поіменованого Великим народним зібранням) ДР, заколотника Миколу Шульженка за злочини проти суверенітету та територіальної цілісності молодої далекосхідної держави.
Розділ 17. Хочу бути потрібним
(основні події)
Самими ток-шоу жити не будеш. Шульженка люди президента прилаштували механіком до того секретного НДІ, що розробляв електронні засоби охорони кордону. Та на електроніці він, залізничник за дипломом, не знався, у комп'ютерах був далеко не Біллом Гейтсом: хіба що текст набрати, та й то повільно. Порахувати щось в екселі. Годився він в інституті лише на якісь дрібні доручення, а так — мов сіль в оці. Керівництво носилося з ним, як курка з першим яйцем, але сам він почувався ніяково. Потинявся він там місяць-другий, та й засумував. Усе, що знав з практичного обдурювання приборів, він уже розповів, і натхненні інженери, надбавши купу ідей, заходилися щось проектувати. Відчувати себе п'ятим колесом до воза Микола не любив, а так воно й виходило. Тому колишній польовий командир пішов до директора інституту, заслуженого академіка й корифея.
— А хто ви за фахом? — поцікавилося, вислухавши, світило.
— Механік з ремонту залізничного транспорту.
— Може, ви б у метрополітені знадобилися? — подумав уголос директор. — Тамтешній керівник — мій приятель.
— Хоч де, — завірив Шульженко, — аби тільки відчувати себе потрібним.
— Це дуже важливо, — погодився академік і заходився шукати в меню мобільника номер приятеля. Цей метрополітенівський начальник був не просто якимось кумпелем, друзякою чи товаришем — він доводився побратимом по спільному захопленню полюванням, членом тієї ж компанії, що й наш учений, а це серед мисливців далеко не останній аргумент.
Хай там як, але приязні стосунки двох патронів, помножені на колишній пристойний залізничний досвід Шульженка та його телевізійно-газетну славу, зробили свою справу.
— Мені б механіком в депо, — нерішуче висловив побажання Микола під час співбесіди.
— Це несерйозно, — гмикнув шеф столичного метра. — Людина вашого рівня лазитиме під вагонами?
— Та я лазив колись, ще на далекому Сході, — виклав останній доказ колишній польовий командир.
— Так і я попервах лазив, — заперечив керівник. — І що, все життя там плазувати? Зробимо ось як: у мене йде на пенсію начальник однієї станції, от замість нього ми вас і призначимо.
Він витяг з течки білісінького аркуша й простягнув Шульженку:
— Пишіть заяву.
На таке щастя наш герой навіть і не сподівався, але співрозмовник сказав ці два слова так, буцімто все вже вирішив для себе. Залишалося взяти ручку й вивести: «Начальнику Київського метрополітену… гр. Шульженка Миколи Петровича ЗАЯВА…»
Треба сказати, добірне панство, столична підземка за останні років двадцять дуже змінилася — і не на краще. «Станції вітчизняного метрополітену одні з найчистіших у світі», — стверджували колись гучномовці в метро, й це відповідало тодішній дійсності. Та й пасажири були іншими.
Миколі підземка приглянулася: мармурові стіни, гранітна підлога, габро та лабрадорит, оригінальний дизайн більшості станцій, не такий помпезно-бундючний, як у Москві (був він там під час провідницької молодості).
Найбільше ж Шульженкові припали до душі «Золоті ворота», «Оболонь», «Університет» та «Славутич». Вони мають власне обличчя, стиль. Буквально шкірою відчував наш герой натхнення, з яким вони будувалися. Та йому дісталася «Голосіївська», станція досить нова та по-справжньому необжита.
У новенькому однострої, сяючи, мов начищений п'ятак, з'явився Микола на станції в супроводі поважного чина з контори, витерпів процедуру представлення колективові, познайомився з кожним особисто, чоловікам потиснув руку, оглянув господарство й занурився в роботу: там підкапувало зі стелі, тут барахлив один турнікет, не працювали кілька автоматів з продажу жетонів. А ще треба було дати лад торгівцям та кіоскерам, — у цьому питанні попередник залишив найбільший хаос.
Звісно, метро — не зовсім залізниця. Але дуже її нагадує, навіть запахи схожі, отож Микола не почувався тут геть чужим: йому сподобалося. Метрополітенівський однострій йому личив: Шульженко носив його з таким шиком і задоволенням, буцімто це була уніформа загону астронавтів. Кілька разів на день він в ідеально випрасуваному мундирі прогулювався пероном, перевіряв чистоту підлоги, спостерігав за роботою чергових, проходжався верхнім ярусом — там, де на нових станціях магазинчики та кіоски, — потім піднімався до касових зал, переконувався, що турнікети працюють як слід; помічаючи найменший непорядок, одразу вживав заходів. З підлеглими він був коректним, вимоги ставив чіткі й зрозумілі: «Не існує людей, хто не помиляється, — казав Микола. — Навіть брати Клички удари пропускали. Фокус у тому, щоб вчасно помітити свій прорахунок та виправити».
Співробітники про Шульженка вирішили: звісно, не корифей підземки, але розбирається непогано, будуть з нього люди…
Розділ 18. Якщо в тебе є зброя
(десь за рік до основних подій)
Поява мобільного зв'язку змінила картину світу лише трішечки менше, ніж падіння берлінського муру. Коли джип із чотирма делегатами уссурійського з'їзду Української Ради Далекого Сходу проминув Спаськ-Дальній, у Барченка голосом нев'янучого київського співочого ректора Ґалаґанського заголосив рінґтон: «Юний орел, юний орел!»
— Слухаю, — обірвав професорські вокальні вправи промисловець. — Он як… Ну що ж, вживайте заходів…
…Лишень гвардійці в жовтих мундирах на чолі з Ван Вонгом цілою вантажівкою заїхали на Шульженкове подвір'я — заарештовувати «зрадника», одразу ж мобільний лісопромисловця й делегата пана Барченка заспівав голосом київського професора.
Ванька-китаєць зайшов із одним з наближених до хати, а решта скупчилася на подвір'ї, не знаючи, що робити.
— Мені дуже прикро, Клавдіє, але… — сказав лівон господині й простягнув два ордери — на обшук та на арешт. Новенькі бланки були надруковані двома шрифтами — кирилицею та ієрогліфами. Ще й фарбою, здавалося, пахли. Хазяйка мовчки знизала плечима.
— Де Микола? — спитав Вонг.
— Ще з Уссурійська не приїхав, — відсторонено відповіла жінка.
Вонг для проформи, про очі свого помічника, виснув-засунув кілька шухляд у шафі — буцімто обшук — і повів своє далі:
— А коли він приїде?
— Не знаю, — кудись у вікно кинула Клавка.
— Слухай, — не витримав гри представник президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. — Я за собою провини не відаю. Я до вас завжди по-доброму. Я ж його кликав до нас, пояснював. Перед ним такі перспективи відкривалися, депутатство! Для чого йому всі ті ігри в Далекосхідну Україну?
— Не знаю, — відлунням повторила Клавдія, не дивлячись на Вонга. І він, і вона почувалися ніяково.
— Ми пізніше зайдемо, — вичавив лівон і позадкував до дверей. Його супутник — за ним.
…Якщо живеш у тайзі, від контактів з нею жодним чином не убезпечишся: то тигр десь неподалік з'явиться, то вовк, а якщо рись курча з двору потягне, то це взагалі звичайна справа…
А ведмедів там у десятки разів більше, ніж тигрів, недарма ж саме їх звуть хазяями тайги.
Один невдатний «хазяїн» років тридцять тому збудував собі барліг просто на В'яземському військовому полігоні. А коли він надумав перекимарити в ньому місяців із п'ять до нової травички, заліз всередину й задрімав, над головою загахкали гармати калібром у сто п'ятдесят два міліметри. Ведмідь вихопився із незатишної домівки й попер яругою — зігнати злість недосипу на першому зустрічному. У байраку гостро пахло людиною, і це дратувало бурого ще більше. Він повернув до бокового відрогу бескида — й остовпів: просто перед носом ароматно парувала чималенька купа… їжі. Звір не повірив — він знав людину й не чекав від неї добра. Так не буває. Мишко потягнув носом повітря: де запах заліза й оливи, котрий зазвичай попереджає про старанно прихований капкан?
Хоч як дивно, але нічого підозрілого бувалий у бувальцях клишоногий не знаходив. Він обережно обійшов довкола — свіжий запах однієї-однісінької людини, котра сама пропахла їжею. І все. Хижак наблизився і не встояв: покуштував це вариво із зерен та якогось невимовно смачного жиру… Озирнувся й заходився жадібно їсти… Їдла було стільки, що він усе й не подужав. Зупинився, важко дихаючи. Пащею хапнув кілька разів свіжий сніг та побрів у тайгу. Десь далеко несильно бахкало — практикувалися гранатометники, але тепер це ведмедя не обходило.
…Перлову кашу на комбіжирах солдати не люблять, обзивають «шрапнеллю», вважають вкрай несмачною та їдять у крайньому разі. На полігоні рознощики їжі намагалися брати її на польовій кухні поменше, аби потім не мати клопоту із відходами. Через те мороку із залишком щоразу мав кухар — бо мусив звільнити котли для миття й наступного варива. Єфрейтор Лоскутов забивати собі голову зайвими думками не любив: він «знайшов» (хто служив — розуміє, як це) два відра й щодня організував бійця з наряду — вивантажувати півказана каші в яр.
Ведмідь про солдатські смаки нічого не відав — «шрапнель» була йому до смаку, вивалювали її щоразу досхочу, від усвідомлення цього факту злість у нього минала. Він одразу зрозумів, що зустрічатися із тим, хто виносить їжу до відрогу, йому резонів немає, тому чітко вивчив розклад роботи кухні й сторожко чекав, напружуючи слух, коли кухарів ополоник зашкрябає по споду казана — зараз солдатик з відрами зробить останній рейс до яруги й можна йти обідати… Незабаром його присутність виявили — але він нікого не чіпав, тож солдатики його також, лише спостерігали згори.
Якщо ти все життя працював у крамниці «Товаров для покушать» або пиляв на дошки колоди, хоч у які однострої не вберися та якого автомата не повісь на груди, проти людини, що виросла в тайзі, що вважає полювання другою професією, вміє безшумно рухатися, нечутно оточувати дичину, мовчки сидіти годинами в засідці — ти безпорадна лялька. Переяславці — з іжевськими й тульськими рушницями, з різними холандами й манліхерами, однозарядними й автоматичними, дідівськими й надсучасними, а дехто й з нарізними карабінами — нечутно оточили Шульженкову хату й взяли на приціл гвардійців — кожен свого. Коли Ванька-Вонг з його помічником підійшов до вантажівки, йому в груди устромився промінь лазерного прицілу.
— Що тобі тут треба, Ванько? — гукнули з-за паркана.
Лівони наїжачилися в бік променя автоматами. І одразу на тілі «представника президента» з'явилися ще три сліпучих лазерних точки, а яскраві лінії простяглися до нього з різних боків.
— Ви оточені, Ванько, — повідомив той само голос, чий — Вонг розпізнати не зміг.
— Це беззаконня, — видавив він.
— А заарештовувати наших депутатів — законно? — поцікавився невидимка.
— Кидайте зброю та виходьте по одному з піднятими руками, — по-кіношному заявив Вонг.
Якби все це відбувалося тижнів зо два по тому, усю Вонгову гвардію зрешетили би кулями, але перша кров у Зеленому Клині ще не пролилася, і цю межу переходити не наважувалися ані ті, ані другі…
— Забирайтеся з миром, — заявив той, що сидів у криївці. — Лічу до трьох.
— Ми йдемо звідси, — усвідомив невигідну позицію Ванька-китаєць, не чекаючи початку відліку. Він гукнув щось по-своєму, мундири спішно полізли до кузова, «Урал» заднім ходом виповз з подвір'я, розвернувся на вулиці й дав газу, викинувши хмаринку чорного ядучого диму.
— Треба було їх роззброїти, — вислухавши по приїзді звіт Валерія Жука, місцевого мисливця, що командував операцією по вигнанню Вонгової гвардії, завважив Барченко.
Після того випадку Ваньку-китайця в Переяславці не бачили досить довго.
Розділ 19. Президенти говорять однаково
(десь за рік до основних подій)
Приблизно в той час керманичам України стало відомо, що, за даними метеорологічних супутників «Хортиця», «Хортиця-3», «Псьол» та «Пернач», військове угрупування на території сусідньої країни від східних рубежів Неньки поспішно перекидається в бік Байкалу.
Уряд Дружньої Держави оприлюднив заяву про те, що не визнає самопроголошених квазідержавних утворень і пропонує негайну відмову від декларованих ними суверенітетів в обмін на широку амністію. У протилежному випадку законна влада залишає за собою право на застосування всіх доступних їй засобів…
Наступного дня президент Великої Східної країни через недержавне інформаційне агентство «Хуанхе» поширив меморандум про те, що його країна не має намірів втручатися у внутрішні справи своїх сусідів.
— Але ми нікому не дозволимо утискати наших зарубіжних співвітчизників за мовною та національною ознаками, обмежувати їхнє право на самовизначення, чи, не приведи Господи, застосувати проти них зброю, — заявив чільник найпотужнішого в світі «далекосхідного тигра», що не так давно за обсягом ВВП вийшов на перше місце в світі…
— Ми своїх людей, — додав до того в інтерв'ю національному телеканалові ще й Голова Вседержавних Народних зборів, — напризволяще не кинемо.
Президент же Далекосхідної республіки товариш Лі Чжуан Фан жодних заяв не робив: після інциденту з товаришем Вонгом у Переяславці він стягував до кордонів Зеленоклинської Української республіки жовтомундирні частини та усе можливе озброєння.
В умовах загрози інтервенції з боку новоявленої ДР президент ЗУР Борис Хрещатицький прийняв рішення про створення збройних сил республіки. Міністром оборони та головнокомандувачем було призначено полковника Олеся Гриценка.
Назавтра Гриць подзвонив Шульженку…
Розділ 20. Якщо приставити бороду
(основні події)
Вже на третій день після переїзду до столиці Валентина заявила Петренкові, що вдома з дипломом бухгалтера не сидітиме. Тут, мовляв, не задрипаний гарнізонний застум, а Київ, і роботу за фахом вона собі знайде. Це було чистісінькою правдою. Особливо якщо зважити на те, що чоловік її сестри, улюблений зять батька Валерій Володимирович Соєв, уже не перший рік працював головним бухгалтером у потужній будівельній фірмі й мав широкі зв'язки із колегами в різних підприємствах та установах. Варто було йому подзвонити, як на неї посипалися пропозиції, та ще й які — бідна Валентина аж перелякалася, чи вистачить знань. Бо ж після одруження й дня не працювала, а раптом щось забула, чи закони помінялися, а вона на своїй заставі відстала від життя… Та Валерій Володимирович заспокоїв своячку, що весь облік фірми їй попервах не дадуть, а посадять на зарплатню чи матеріали, а з цим вона, безумовно, впорається, та порадив обрати концерн «Осокоркижитлобуд».