Вальчині побоювання виявилися марними: усі журнали й проводки вона знала добре, а те, що були вони не на папері, а в електронному вигляді… так комп'ютера вона не боялася, була з ним на «ти», в них і вдома він був, щоправда, не такий новий та потужний, як на фірмі. За кілька днів Петренчиха засвоїла необхідні програми й, природжений бухгалтер, уважна, сумлінна та посидюща, помилок не робила. Керівництво було її роботою задоволене, а про медалі й ордени, на відміну від чоловіка, вона не мріяла.
Проявилася й нова подруга: міністрова Людмила подзвонила якось на мобілку й «мерсом» забрала після роботи — на чоловічий стриптиз. «Можемо трохи відтягнутися, наші все одно у відрядженні», — вмотивувала вона можливість легкої розслабухи. Мабуть, Валентина була надто консервативною: шоу не справило на неї якогось видатного враження, а от можливість мати подругу, та ще й яку, в місті, де, крім сестри, у неї не було нікого, новоспечена офіцерша оцінила належним чином. Де їй було відати, що Людмила, котра хоч і знала в Києві багатьох, теж не мала з ким просто по-людському погомоніти, без побоювань, що слова її викривлено витлумачать, перебрешуть, передадуть комусь, позаочі висміють, ба й використають назавтра — проти неї ж чи проти чоловіка.
Трішечки мартіні, потім ще трішечки, купа слів — про все й ні про що, — і жінкам здалося, що знають вони одна одну все життя: незрозуміло, чому раніше не зустрілися… Роздягання симпатичного й атлетичного хлопа з буцімто еротичними вихилясами під ритмічну музику їх не обходило, — розмовляти із людиною зі спорідненою душею значно цікавіше, — хіба що трішечки тішило жіноче самолюбство: не все ж нам перед чоловіками вигинатися… Хай і перед нами хтось…
Час пролетів непомітно.
Вишколений водій без слів завіз Валентину під будинок, дочекався, поки жінки договорять біля машини, поки Петренчиха пурхне в під'їзд, і повіз міністрову дружину до хати. Це саме він відвозив не так давно цю пані та її чоловіка до чортів на виступці на заставу, і вже не раз бачив Петра в міністерстві, та все неподалік від Валерія. Якщо начальство воліє дружити з цими людьми та вважає за потрібне їх до себе наблизити — заради Бога, скільки завгодно, тим паче, що задоволена Людмила вже сказала йому, що завтра він вільний.
Думаєте, люди нічого не бачать? Дзуськи! Начальник служби безпеки концерну, відставний контррозвідник в чині полковника, ще звечора «пробив» по своїх каналах номери престижного авта, котре забрало Валентину з роботи, встановив особу подруги, що сиділа в салоні, а ще — багато чого про чоловіка своєї співробітниці Валентини Петренко, а на ранок безпристрасно доповів усе заступникові генерального директора з фінансово-економічних питань.
— Навряд чи вона засланий козачок, — підсумував він стислу доповідь, — але знати подібні речі про своїх співробітників не завадить.
— Звідки вона взагалі взялася? — сухо кинув керівник.
— Її порекомендував нашому головбухові ваш друг, Валерій Володимирович Соєв.
— А, Валерка, — розквітнув заступник. Колись, ще студентами наргоспу, він особисто, Сергій Петрович Шлапак, та цей друг такі чудасії коїли… — Ну, від нього я підстави не чекаю. Але ви про всяк випадок обережненько пригляньте за нею… найближчим часом.
— Ви могли би мені цього й не говорити, — удав ображеного полковник. — Я, до речі, поки що генеральному нічого не сказав…
— Так поки й нема про що, — приязно усміхнувся фінансист: ач, розумака, натякає, що хтось йому зобов'язаний. — Жодних шкідливих для концерну вчинків за нею не помічено, а з ким їй дружити — то питання її особистого життя, до котрого втручатися ніхто не збирається.
Завбачливий полковник, не бажаючи мати справу із службою власної безпеки МВС, прослушку в квартирі офіцера для особливих доручень, наближеного до самого Одвірченка, встановлювати не наважився, але хто завадить йому послухати телефонні розмови власної співробітниці чи делікатно «поводити» її після роботи місць-другий? Такі оперативно-розвідувальні заходи не дали результатів — коло спілкування «об'єкту» було більше ніж обмеженим: чоловік, сестра та подруга, та сама Людмила Одвірченко. Схема пересувань — теж: робота — дім — магазин; у вихідні зрідка — візит до сестри, інколи у п'ятницю — зустріч із тією міністершею десь у кафе.
Єдине, в чому переконався цей пильний пан перед тим, як остаточно заспокоїтися щодо лояльності Валентини, так це те, що особистого життя в неї практично не спостерігається.
Отут він помилився: життя інколи підсовує нам такі сюрпризи, що передбачити їх не здатний жоден контррозвідник. І головний рушій усіх несподіванок, хоч як це банально — його величність Випадок!
От скажіть, хто міг запланувати, передбачити, влаштувати такий збіг обставин, що коли Шульженкові закортіло поговорити з академіком, у того виявився приятель саме в метрополітені, а не, скажімо, на станції «Київ-Московський»? Якою програмою обумовлено, що вакансія виникла якраз на станції «Голосіївська», а не на «Позняках» чи «Героїв Дніпра»? І якою системною закономірністю пояснити, що отримана Петренками квартира була саме за п’ять хвилин пішої ходи від станції, куди незабаром призначили Шульженка?
Це сталося на третій день по тому, як служба безпеки концерну дала бухгалтерці спокій…
…Вийшовши вчергове з кабінету пройтися станцією, Микола просто ніс до носа зіткнувся з тією красунею, що вразила його не так давно на ток-шоу Ганни Бузулук «Детектор правди». З дружиною того злостивого прикордонника, Валентиною Петренко.
День у неї видався не з найлегших, вона поверталася з роботи стомлена й навряд чи стала б розглядати стороннього мужчину. Та дружина військового — сама майже військова. Побачивши людину в мундирі, звернула увагу на бездоганну поліровку взуття. На ідеальні стрілки на брюках, на сорочку…
Найменше вона могла очікувати зустріти уславленого «справжнього українця» й «польового командира» в метро.
— Доброго дня, пані Валентино, — усміхнувся й стримано кивнув Шульженко.
— Ой, це ви? — не могла повірити вона. — Ви тут працюєте? А я думала, що ви — офіцер… Усі ж казали — польовий командир…
— У моєму віці вже не служать, принаймні — з моїми чинами, — заперечив Микола.
— А скільки ж вам? — не стрималася жінка.
— П'ятдесят два.
— Та ну, — не повірила. — Я більше сорока ніколи вам би не дала…
Не думала, що він такий… дорослий. Двадцять років різниці. Підтягнутий, ані волосинки сивої — тому, мабуть, не виглядає на свій вік…
Стояли й не знали, про що говорити, а натовп потоком сунув — до біса людей в київському метро в години пік…
Потім розпрощалися та розійшлися: він — на перон, вона — на вихід, аби всі наступні дні виглядати один одного в юрмі на цій станції.
Когось же він їй нагадував, цей Микола Шульженко… Начебто не портретно, не поставою, а… Треба зрозуміти — чим, тоді буде легше згадати — кого. Голосом? Манерою говорити? Формою губ, підборіддям? Стоп. Якщо оздобити це обличчя шкіперською борідкою й банданою з черепами — майже викапаний Славко. Тільки дорослий. Дуже дорослий.
Скільки ж їй тоді було: дев'ятнадцять, двадцять? А йому? На три роки більше…
Це сталося в тому доброму місті на Дніпрі, котре тоді хотіли перейменувати на честь славної Січі, де юній Валі вдалося влаштуватися на роботу після технікуму.
Що могло привабити Славка, молодого талановитого живописця, випускника академії, в ній, бухгалтерові з провінційними манерами, пояснити не міг ніхто. У компанії молодих художників, фотографів, манекенниць та моделей, куди Валентину випадково привела подруга, Ярослав Ґовдя вважався генієм і мав чимало претенденток якщо не на його руку та серце, то хоча би на місце поряд з ним. Незважаючи на молодий вік, він уже мав дві персональні виставки в Україні та дві за кордоном, в Німеччині: в галереї міста Фінстервальде та в старовинному замку міста Бєсков, де тепер розташувався потужний культурно-мистецький центр.
Їй подобалося в ньому все: манера екстравагантно вдягатися (її дотримувалися в його колі майже всі), тембр та модуляції голосу, стилістика розмов, запах його волосся та тіла. Вражали Славкові пронизливі очі та тонкі сильні пальці. Імпонували його витонченість та інтелігентність. Єдине, чого вона так і не змогла полюбити — його картин, написаних аґресивними грубими мазками й декорованих штрихами мастихіна по всій поверхні сирої ще фарби, що робило його живопис об'ємним та багатошаровим. «Художня техніка Ярослава Ґовді винятково оригінальна в образній глибині» — писали про нього мистецтвознавці. Його називали блискучим колористом. Він випромінював натхнення, коли, убравшись у сірий просторий балахон до п'ят, чаклував над своїми картинами. А ще він умів класно подавати публіці й пресі свої роботи. Наприклад, розставляв у просторій залі їх на пюпітри, а у кутку весь день грали по черзі то маленький елітний джаз, то струнний квінтет, то відомий гітарист, а то й тріо бандуристів. І з кожним новим стилем музичного супроводу глядачі знаходили в його картинах щось нове. Звалося це дійство «музика фарб» і збирало юрми глядачів. Про Ґовдю говорили в мистецьких колах країни, і не прийти на його виставку означало — втратити привід зайвий раз посвітитися у витонченій тусовці.
Була в його творах іще одна особливість, котру помітила сама Валентина: на них завжди був той час доби, що і за вікном. Але загалом його естетика була для неї просто чужою.
— Мені подобаються картини Левітана та Куїнджі, — якось відповіла вона на запитання коханого щодо її улюбленого художника.
— Котрого з двох Куїнджі? — саркастично посміхнувся він.
— Звісно, Архипа, — знизала плечима вона. — Роботи Юрія, як на мене, надто комерційні та тяжіють до кітчу.
Він німо витріщився на неї, потім отямився:
— Ну, ти, подруго, даєш!
От, чи даремно вона з першого дня їхнього знайомства не вилазила з мистецький сайтів та віртуальних галерей?
Його картини непогано продавалися в Неньці, а ще ліпше — по Європах, і Славко міг дозволити собі взяти в оренду мансарду в старому домі та обладнати там непогане житло із просторою майстернею. Коли з'явилася Валентина, помешкання митця-одинака перетворилося на затишне гніздечко: вона прибирала, вилизувала, прикрашала… Єдине місце, де вона ні до чого не мала права торкатися, була майстерня. Хоча, вона стала єдиною людиною на світі, котрій дозволялося туди заходити, коли він працює.
— Ти мені не заважаєш, — визначив її статус на такі випадки Ярко. — Тільки не відволікай.
Це означає — не базікай. І вона сідала в кутку на табурет і зачаровано дивилася, як пурхали його пензлі чи заповзято штрихував мастихін. Та те й зрозуміло: коли подобається хтось по-справжньому, то захват викликає в людині все, навіть недоліки видаються милими та несуттєвими.
Чи варто пояснювати, що Славко став у Валентини першим чоловіком? З ним вона спізнала справжню радість плотського кохання, тому й зробила для себе секс-символом та недосяжним взірцем, чим, власне, зіпсувала в майбутньому цей бік подружнього життя.
Вона навіть возила раз Славка на село; татусеві маляр не сподобався, але яке це тоді мало значення?
Рік чи півтора вони були щасливі, та одного разу геній і колорист ошелешив її новиною:
— Ти знаєш, мені дають річний ґрант на навчання в художній академії в Німеччині.
Чого там навчатися, якщо його роботи продаються в тій країні краще, ніж творіння тамтешніх майстрів, що ту академію вже закінчили, вона не розуміла, але, ясна річ, сказала:
— Звісно, треба їхати. Такого шансу може й не трапитися.
…Прощання-сльози-обіцянки: «я писатиму», «я дзвонитиму», «я повернуся», навіть — «я тебе заберу туди»; потім вокзал, потяг, останні поцілунки та — порожнеча.
Ні, спочатку він дзвонив, надсилав листи електронкою, навіть по скайпу кілька разів побалакали, він розповідав, як йому класно та цікаво: слухачі академії живуть у старовинній тверджі, а з'їхалися вони з усього світу…
Та гніздечко було повернуте господареві, й там уже жив інший геній, малярський світ про неї враз забув — без Славка вона була йому не потрібною, а сама Валентина переїхала у малометражну готельку на околиці, бо там дешевше. Зблякло її життя: лишилася сама робота, зблякли його листи, стали надходити рідше та рідше, а потім і зовсім припинилися.
Він довчився і таки поїхав з Німеччини — не в Україну, а до російського Санкт-Петербурга, з рудою патлатою офортисткою, надіславши Валентині останнього невиразного, безкровного листа, щось штибу: «Даруй, так вийшло».
Вона переплакала, пережила та й вирішила: з митцями більше — ніколи, ненадійні вони. Кілька років взагалі жила самотньо, не підпускаючи до себе парубків, хоча претендентів на неї попервах не бракувало. А тим часом дівчата-однолітки повиходили заміж, а хлопці майже всі поодружувалися, лишилися або невиправні переконані холостяки, або такі гультяї, п'яниці чи шльоцики — мамії, що про них і не йшлося. А батьки кожного її приїзду задовбували: коли та коли, вона замислилися: а справді — коли, і раптом зрозуміла, що за тими пристрастями й стражданнями проскочила вік, коли дівки беруть шлюб. Просто всіх путящих хлопців розібрали… Звісно, за кілька років вільні чоловіки з'явилися, коли її покоління накрила перша хвиля розлучень, але тоді вона й не підозрювала про існування таких хвиль. І тут намалювався бравий прикордонник Петя Петренко. Він був майже одразу пред'явлений батькам, і вони заспокоїлися. Прапорщик їм спочатку навіть сподобався: спортивний, підтягнутий, вродливий, непитущий, дивиться на донечку закоханими очима…Це потім ти стаєш для батьків своєї дружиноньки «той» та «він» (у гіршому варіанті — «зять, нема що з тебе взять», більш яскраві випадки опустимо для певності), але поки ти ходиш у наречених, якщо ви більш-менш рівня, треба дуже постаратися, щоб тебе занесли в «персони нон-ґрата».
У ліжку хоробрий вояк виявився суто у фізіологічному сенсі не гіршим за того маляра, як не ліпшим, та от яка біда: з ним Валентина не злітала. Ну, трапляється: і гарна людина, і хороша, а от — немила. І нема на те ради. Вона сподівалася — може, все зміниться після пологів? Але діток мудрий Боженька їм не дав.
…Польовий командир Шульженко був викапаний Славко. Тільки дуже дорослий. Тобто, він виглядав так, як мав би виглядати в зрілому віці художник Ярослав Ґовдя. Направду ж зовнішністю Славко зараз аж надто поступався Миколі. Валентина якось знайшла його персональний сайт в Інтернеті та ледь упізнала своє перше кохання: цей вгодований мордань із довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, навряд чи міг сподобатися колишній Валентині, яка до нестями закохалася в молоде обдарування, а вже в сьогоднішньої не пробудив й миті ностальгійного щему. Навіть ті фото, де він був біля мольберту в своєму фірмовому сатиновому балахоні, не торкнули. Вона вийшла з його сайту і вже ніколи туди не поверталася.
Розділ 21. Що означає прислівник «коли»
(менш ніж за рік до основних подій)
Часто-густо зима в Зелений Клин приходить раптово: до середини жовтня стоїть досить тепла погода, потім одного дня небо затягують брудно-сірі низькі хмари, не знати звідки налітає холодний вітер, густо, мов пух з раптово розпоротої перини, сипле лапатий сніг, вкриває землю, лягаючи впевненим півметровим шаром, і до квітня не тане. І кожна завірюха, хуга чи хурделиця лише підсипатимуть його, поки не навалять з метр, а інколи й більше. Потім приходить сорокап'ятиградусний мороз із дошкульним пронизливим вітром.
Воювати в таких умовах, коли техніка може пересуватися лише дорогами, котрі треба чистити спеціальними машинами, коли солдат шалено мерзне, а пальне в баках танків та тягачів від холоду гусне й перетворюється на кисіль, треба вміти. Полковник Гриценко — вмів. Недаремно він прослужив тут усе життя, кочував по таборах та полігонах: секрети зимової війни з книжок не пізнаються, хоча багато чого про неї там написано. Та найліпший учитель — досвід, і він, як відомо, дорого бере за свої уроки…