Мойри зробилися богинями людської долі. Було їх троє – Клото, Лахесис і Атропа, усе життя вони пряли людські долі, аж доки не постаріли. Наче й боги керували людськими долями, проте навіть безсмертні й могутні боги не могли ні змінити, ні відмінити того, що провістили мойри. І досі Клото пряде нитку, Лахесис проводить її через мінливості долі, а Атропа, перетинаючи нитку, вкорочує людині віку. Все, що напрядуть мойри людині, незмінно збудеться, проте вони не визначають достеменно, коли саме станеться напророковане. Саме так сталося з сином Алтеї Мелеагром.
Калідонські лови
У Алтеї, дружини калідонського царя Ойнія, з’явився синок Мелеагр. Через сім днів після його народження мойри напророкували, що він житиме доти, доки горітиме поліно, яке саме спалахнуло в печі. Перелякана Алтея миттю витягнула з печі обгоріле поліно, загасила вогонь та надійно заховала. Мелеагр виріс вродливим і мужнім юнаком, хоробрим і метким.
Одного разу батько Мелеагра Ойній забув принести жертву богині-мисливиці Артеміді, а злопам’ятна богиня в покару наслала на Калідон страшного вепра, який спустошував країну. Лани були стоптані, виноградники знищені, а пастухи й отари втікали від жахливого звіра, якого ніхто не міг здолати. Сховатися можна було тільки в укріплених містах.
Відважний Мелеагр зважився вийти проти вепра. Проте юнак усвідомлював, що самотужки йому не подолати дикого звіра, тож на Калідонське полювання він запросив свого дядька Плексипа, брата Алтеї. Крім того, у полюванні взяли участь славетні герої свого часу, а поміж них – дівчина Аталанта, знана аркадська мисливиця, яку вигодувала ведмедиця на горі Парфеніон, а виховали мисливці. Мелегр був закоханий у хоробру Аталанту.
Цілою юрмою ловці напосілися на вепра й нарешті оточили його. Загнаний у глухий кут звір кинувся на людей і повалив кількох на землю. Проте Аталанта не розгубилася – поцілила його стрілою та поранила. Тут наспів Мелеагр і встромив у звіра спис. Затим Мелеагр відтяв у вепра голову, здер шкуру й віддав трофеї Аталанті – як нагороду переможцю, який першим поцілив ворога.
Проте дядько Мелеагра Плексип не згодився з такою постановою й відібрав у Аталанти трофеї. Образився Мелеагр за свою кохану, розгнівався – й у запалі убив власного дядька. Коли ж мати його Алтея дізналася про те, що вдіяв її син, вона зопалу дістала зі сховку обгоріле поліно та вкинула у вогонь.
Мелеагр тут-таки відчув дивну слабкість, а коли поліно догоріло, згас, мов той вогонь. Алтея не чулася з горя й каяття, не могла пробачити собі смерті сина й наклала на себе руки. А невтішні сестри Мелеагрові довго оплакували його, допоки богиня Артеміда не зглянулася на них і не обернула на пташок-цесарок.
Прометей
Вдруге одружилася богиня права Феміда – цим разом із титаном Япетом, якого могутній Зевс після перемоги над Кроносом і титанами скинув у Тартар. Від їхнього шлюбу народилися титани Епіметей, Атлант і Прометей. На той час смертні люди на землі вели жалюгідне життя – вони ледь животіли серед ворожої природи, яка не хотіла коритися людям. Олімпійські боги мало звертали увагу на людей, і тільки титан Прометей зглянувся на них і почав їм допомагати. Він навчив їх будувати житло, плавати на човнах, запрягати волів у плуг, полювати дичину, приборкав і загнуздав коня, навчив розрізняти лікувальні трави, добувати з землі мідь і благородні метали.
Нарешті олімпійські боги звернули увагу на людей і навіть згодилися допомагати їм. Але на знак вдячності зажадали від смертних багатих дарів. Боги й люди мали скласти угоду, і людям взявся посприяти Прометей. Він-бо знав, як легко боги можуть обдурити довірливих людей. Боги й люди домовилися, що в жертву будуть приносити жертовного бика, а яку його половину – це Зевс обере сам.
Коли привели жертовного бика, то Прометей сам зарізав його і поділив на дві половини. На першу купу він поскладав кістки, а прикрив їх гарним салом; на другу поклав м’ясо, загорнене в шкіру, а згори привалене огидними тельбухами. Зевс подивився, яку б це половину вибрати богам у жертву – і вибрав начебто кращу купу – кістки, прикриті салом.
Коли Зевс збагнув, що Прометей обдурив його, то розгнівався й вигукнув: «То нехай люди їдять м’ясо сирим!» Адже не було у людських хатах вогню. Але сміливий Прометей порушив волю Зевса, украв вогонь з Олімпу й подарував людям.
Зевс неймовірно розгнівався – як це насмілився Прометей порушити його волю! Він звелів закувати зухвальця в кайдани й припнути на краю землі до стрімкої скелі. Бог-коваль Гефест вволив Зевсову забаганку та припнув Прометея далеко-далеко, в горах Кавказу. Груди Прометеєві Зевс власноруч простромив списом.
Висить на скелі Прометей, тіло його пече палюче сонячне проміння, над головою його носяться бурі, дощ і град періщать раз у раз, а під ним вирує грізний Океан. А коли приходить зима, холодний сніг безжально кусає шкіру. Від голоду й холоду потерпає Прометей за свою непокору Зевсові.
Одного дня навідався до Прометея вісник богів Гермес і почав його вмовляти: «Покайся! Як можна виявляти непослух перед усемогутнім Зевсом? Скорися, бо в іншому разі він пошле тобі ще тяжчі муки!» Прометей похитав головою: «Краще бути прикутим до цієї скелі, ніж згодитися на рабське служіння тиранові Зевсу!»
Почув цю горду промову Зевс – і ще більше розлютився. Він наслав на Прометея величезного безжального орла, який прилітав щоночі й клював титанові печінку. За день печінка відростала, але вночі знову прилітав жахливий птах і знову клював печінку, завдаючи Прометеєві пекельних страждань. Багато-багато століть страждав Прометей, чекаючи, поки звільнить його герой Геракл.
Пандора
Обурений Зевс іще довго не міг заспокоїтися, як це Прометеєві вдалося його обдурити й дати людям вогонь, полегшити їхнє життя, зробити його щасливим. І тоді він вирішив покарати людей.
Зевс звелів богу-ковалю Гефесту виліпити з землі й води вродливу жінку, в яку Зевс вдихнув життя. Богиня кохання Афродита нагородила жінку красою, спритник Гермес – хитрощами й красномовством, Атена виткала для неї чудовий одяг, та й інші боги не поскупилися на подарунки. Звалася жінка Пандорою і мала принести людям лихо й біди.
Зевс віддав Пандору за дружину братові Прометея титану Епіметею. Мудрий Прометей застерігав брата не приймати жодних дарунків від підступного Зевса, та щойно Епіметей глянув на вродливицю Пандору, щойно з її вуст злетіли перші лестиві слова, як титан не зміг встояти перед жіночими чарами.
На весіллі Зевс віддав Епіметею велику посудину, яка була щільно закоркована, і наказав у жодному разі не відкривати. Декілька років стояла посудина в хаті Епіметея і Пандори, і ніхто не наважувався навіть наблизитися до неї. Проте цікава Пандора раз у раз поглядала на загадкову посудину, а одного дня не втерпіла – й відкоркувала.
І почали з посудини розлітатися навсібіч людські вади, біди та хвороби! Перелякалася Пандора, квапливо закоркувала посудину, та було вже запізно: всі нещастя розлетілися поміж людей, залишилась у посудині одна тільки надія. І з тої пори зло та страждання нечутною ходою ходять поміж людьми, терзають їх, допоки не приходить пора людям спускатися в Аїд.
Аїд
Глибоко під землею владарює суворий та смутний Аїд, Зевсів брат. Коли троє братів-олімпійців ділили всесвіт, то йому дісталося підземне царство. Має Аїд шолом-невидимку, бо ж і все царство його – невидиме.
Царство похмурого бога, що має таку саму назву – Аїд, розташоване десь на заході, на краю світу. Туди йдуть душі померлих, тут вони продовжують свої земні заняття. Дорогу до царства мертвих тіням указує вісник богів Гермес. Щоб потрапити до Аїду, потрібно переплисти ріку Стикс. Перевізник Харон бере монету за перевіз, садовить тінь у човен і доправляє на другий бік ріки, де вхід до підземного царства стереже триголовий собака Цербер, який усім дає дорогу всередину, але нікого не випускає назад.
В Аїді протікає ріка забуття Лета, ковток води з якої дає змогу забути землю та земне життя. Небагатьом смертним боги дозволили повернутися назад із підземного царства. Саме тут, в Аїді, винні спокутують гріхи. Там Тантал стоїть по шию у воді, а над ним нависають чудові плоди, проте він не може вгамувати ні спраги, ні голоду; там Данаїди безперестанку ллють воду в бездонну діжку; там Сизиф котить на гору тяжкий камінь, а той щораз зривається донизу…
Тантал
Цар Сипіла Тантал був улюбленцем богів. Довго й щасливо він владарював у Сипілі, та ще й був пошанований небувалою для смертного почестю: він міг відвідувати зібрання та бенкети богів на Олімпі. А іноді й самі боги могли завітати до Танталового палацу на бучну учту.
Запишався Тантал і почав вважати себе рівним богам. Не раз і не два він повертався з Олімпу після ради богів і розпатякував приятелям ухвали безсмертних, які зовсім не призначалися для вух смертних. Зевсу було це не до шмиги, але він поки що терпів. А то ще Тантал унадився красти після бенкетів нектар та амброзію зі столів богів, а потім у своєму палаці пригощати ними смертних. Проте й це вибачив йому Зевс.
Та коли Тантал заховав у себе в палаці Зевсового золотого собаку, урвався терпець могутньому громовержцеві. А сталося це так. На Криті, у храмі Зевса-громовержця, був золотий собака, який колись стеріг новонародженого бога та його годувальницю – німфу-козу Амалтею, а тепер охороняв храм. Цар Ефесу Пандарей спокусився красою золотого собаки, поцупив його та відвіз на кораблі з Криту. Пандарей боявся гніву богів за свій вчинок, отож попросив Тантала, пестунчика богів, заховати собаку в себе в палаці.
Тантал необачно сподівався, що такий злочин можна приховати від усемогутнього бога. Зевс послав до Тантала вісника богів Гермеса. «Олімпійські боги знають, – мовив Гермес Танталові, – що Пандарей украв золотого собаку і віддав на сховок тобі. Поверни собаку Зевсові!» Тантал нахабно відповів: «Боги помиляються – не бачив я ніякого собаки».
Тут уже Зевс не міг стриматися – скинув зухвалого Тантала в Аїд. У підземному царстві Тантал відбуває покару за свої злочини, а особливо за те, як крав нектар і амброзію зі столу богів. Тепер Тантал стоїть по шию у воді, тільки нахилися – і втамуєш спрагу. Та щойно він опускає підборіддя, як вода починає відступати, і Тантал ніяк не може напитися. Над Танталовою головою звисають із дерев стиглі плоди, здавалося б, простягни руку – і зірвеш, але Тантал ніяк не може вгамувати голод, бо щойно він починає тягнути до плодів долоні, як гілля відхиляється.
Данаїди
У єгипетського царя Бела було двоє синів – Данай та Єгипет. Данай мав п’ятдесятьох дочок, а Єгипет – п’ятдесятьох синів. Сини Єгипта підбурили народ проти Даная, отож Данаю довелося втікати разом із родиною в Аргос. Там Даная тепло прийняв Пелазг, а в подяку за це Данай навчив місцевих мешканців рити колодязі й навіть зробився аргоським царем.
Проте Єгиптові сини незабаром знайшли Даная та його дочок-данаїд в Аргосі. Вони буцімто хотіли примирення двох братів – Даная та Єгипта, отож вирішили взяти собі данаїд за дружин. Данай на позір погодився, проте в душі він кипів помстою. Він підмовив дочок повбивати першої шлюбної ночі своїх чоловіків – синів ненависного Єгипта.
Усі дочки вволили батькову волю – наступного ранку принесли йому відрубані голови своїх чоловіків та поховали в Лерні. Тільки одна Гіпермнестра не схотіла вбивати свого чоловіка Лінкея. За жахливий злочин, який вчинили данаїди, олімпійські боги покарали їх вічною карою: в Аїді вони мають день у день вливати воду в бездонну діжку.
Сизиф
Син бога вітрів Еола Сизиф довгі роки був царем Коринту. І треба сказати, був він напрочуд спритним і підступним хитруном, обдурив багатьох людей і зібрав у Коринті незліченні багатства. Коли прийшов йому час помирати, то за ним прийшов бог Танат-Смерть. Проте Сизиф обдурив Таната-Смерть і закував у кайдани.
Кілька років сидів Танат у полоні Сизифа, кілька років на землі не помирали люди. Порушився звичний перебіг подій. Тоді Зевс послав у Сизифів палац бога війни Ареса, який нарешті звільнив Таната-Смерть. Повертаючись до Аїду, Танат прихопив і спритного Сизифа.
Проте й тут Сизифові вдалося надурити богів. Він наказав своїй дружині – плеяді Меропі, щоб та не ховала чоловікового тіла, не влаштовувала похорону і не приносила жертви Аїду. Минув деякий час, а Аїд усе чекав, коли ж Сизифова дружина виконає священний обряд поховання і принесе йому жертву. Тоді Сизиф попросився у володаря підземного світу: «Аїде, відпусти мене на один день на землю! Нехай я тільки покараю свою дружину Меропу, що не сповняє священного звичаю!»
Аїд погодився. Сизиф повернувся на землю, але й не думав іти назад у підземне царство, а натомість знову оселився в палаці й вів веселе та щасливе життя. Розгніваний Зевс послав за Сизифом вісника богів Гермеса, і той силоміць повернув спритника до Аїду.
А там уже чекала на нього заслужена кара: щодень і щоніч він приречений викочувати на круту гору величезний камінь. Напружує Сизиф усі жили, пхає каменюку, та щойно досягне вершка гори, як каменюка зривається донизу – і все треба починати спочатку. І тому люди називають важку, нескінченну й безглузду працю «Сизифовим трудом».
Іксіон
Іксіон, цар племені лапітів, які мешкали у Тессалії, взяв за дружину Дію і пообіцяв тестеві дати за дочку багаті подарунки. Справили бучне весілля, і тесть зажадав від Іксіона обіцяних подарунків. Проте не схотів Іксіон виконувати обіцянки, а натомість підступно вбив тестя.
Запалився гнівом Зевс, проте Іксіону вдалося якось перепросити могутнього бога, і Зевс пробачив його й очистив від гріха. І навіть узяв до себе на осяйний Олімп. Аж там Іксіон побачив Зевсову дружину Геру та запалився коханням до неї.
Всюди переслідує Геру Іксіон, не дає проходу. Побачив це Зевс – і підіслав Іксіонові у подобі Гери богиню хмар Нефелу. Нічого не запідозрив Іксіон, і незабаром Нефела завагітніла. І тоді Зевс жорстоко покарав Іксіона за те, що насмілився заглядатися на царицю богів Геру – він прикував Іксіона до вогняного колеса і скинув у похмурий Аїд. Вічно крутиться колесо, і вічно мучиться і карається Іксіон.
А Нефела незабаром народила напівконей-напівлюдей кентаврів, і тепер плем’я лапітів змушене безперестанку вести з ними війни.
Викрадення Персефони Аїдом
Четверта Зевсова дружина Деметра, громовержцева сестра й богиня родючості, народила дочку Персефону. Та, на жаль, недовго юна Персефона раділа сонцю й квітам землі. Одного дня вона з подругами-океанідами безтурботно гуляла Нісейською долиною, не відаючи, що батько Зевс уже заручив її зі своїм суворим братом Аїдом – володарем царства тіней померлих.
Аїд здалеку уздрів прекрасну Персефону і загорівся тут-таки забрати її до себе під землю. Він підмовив прабабусю Персефони Ґею-Землю виростити найпрекраснішу квітку в Нісейській долині. Коли Персефона побачила квітку, її рука сама простяглася, щоб зірвати це диво. Та зненацька земля розверзлась, а з неї виїхала золота колісниця, запряжена чорними кіньми. Колісницею правив похмурий Аїд. Він підхопив юну Персефону – і миттю колісниця зникла під землею.
Мати Персефони богиня Деметра почула зойк дочки, але не встигла її врятувати. Як не розпитувала вона подруг-океанід, що трапилося з дочкою, так нічого і не змогла дізнатися. Дев’ять днів, одягнена в темну жалобну сукню, вона у найдальших куточках землі шукала Персефону, зронюючи сльози.
На десятий день на небо викотився бог сонця Геліос на золотій колісниці. Він єдиний спостерігає згори за тим, що коїться на землі, і завжди все знає. Деметра кинулася до Геліоса-Сонця по допомогу. І Геліос розкрив їй очі: виявляється, володар царства мертвих Аїд викрав юну Персефону за згоди свого брата Зевса.