Деметра розгнівалася на чоловіка – як він міг учинити так із дочкою, перше не порадившись із дружиною? Вона залишила Олімп, прибрала подоби простої смертної і зійшла на землю, щоб вічно оплакувати Персефону. Коли богиня родючості Деметра полишила Олімп, на землі все завмерло. Трави припинили рости, а листя на деревах зів’яло. Квіти повсихали, а ліси стояли чорні й похмурі. Родючі ниви занепали, землю спустошував голод. Ще трошки – і загине рід людський.
Злякався Зевс і послав до дружини вісницю богів Іриду. Ірида благала й молила Деметру повернутися на Олімп і не губити роду людського, але Деметра лишалася незворушна – вона не повернеться, доки Аїд не відпустить Персефону. Вона ще не відала, що Аїд під землею дав Персефоні скуштувати гранатових зерен – символ нерозривності шлюбу.
Тоді Зевс відправив до Аїда, в похмуре царство тіней, прудконогого Гермеса – бога скотарства, торгівлі і покровителя мандрівників. Аїд погодився відпустити дочку до матері, але за однієї умови – дві третини року Персефона житиме на землі з матір’ю, а потім знову повертатиметься до чоловіка в Аїд.
Богиня Деметра повернулася на Олімп, і земля розцвіла. Землероби й виноградарі збирали багатий врожай і славили богиню родючості Деметру.
Проте коли надходив час Персефоні спускатися під землю, Деметра знову вдягалася в чорну жалобну сукню і сумувала аж до наступного повернення дочки. В цей час на землі все всихало й завмирало – приходила зима. І з того часу на землі змінюються пори року.
Ерисихтон
У країні Тессалії зростала священна діброва богині Деметри. У тій діброві мешкали дріяди – лісові німфи, покровительки дерев. Вони зростали разом із деревом і разом із ним помирали. Був тут один столітній дуб, у якому оселилася дріяда – улюблениця самої Деметри.
Одного разу тессалійський герой Ерисихтон вирішив збудувати собі житло поблизу священної діброви. Він наказав слугам рубати дерева, а найбільше він уподобав собі столітнього дуба – он яке міцне житло можна з нього побудувати! Він уже заніс сокиру на дубом, коли слуги почали зупиняти його: «Не роби цього! У дубі мешкає дріяда – пестунка Деметри!» – «Та хоч би й сама богиня Деметра мала собі дуба за оселю, – вигукнув Ерисихтон, – усе одно зрубаю!»
Він ударив сокирою по стовбуру – і звідти ринула кров. Зі стогоном упав столітній дуб, і померла дріяда, яка в ньому жила. Подруги-дріяди, які мешкали у діброві, побігли до Деметри та почали благати її зупинити й покарати Ерисихтона. Розлютована Деметра спустилася з Олімпу, прийшла в новозбудовану домівку Ерисихтона – і вдихнула в господаря невситимий голод.
Що більше їв Ерисихтон, то нестерпнішим робився його голод. Усе майно він витратив на харчі, але їжа тільки більше збуджувала голод. Нарешті в нього нічого не зосталося, хіба єдина дочка. Тоді Ерисихтон наважився продати її в рабство, щоб накупити їжі.
Вчасно нагодився Посейдон і подарував Ерисихтоновій дочці дар обертатися на різних тварин. Тричі продавав батько дочку, і тричі вона оберталася то на птаха, то на корову, то на коня і втікала з неволі. Усі ж кошти Ерисихтон витрачав на харчі, та не міг утамувати страшний голод. У нестерпних муках Ерисихтон почав дерти зубами власне тіло – і помер у жахливих стражданнях.
Музи
Коли Зевс одруживсь уп’яте, то взяв собі за жінку титаніду Мнемозину, богиню пам’яті. Мнемозина народила дев’ять муз, покровительок мистецтва.
Муза Кліо стала покровителькою історії, вона повсюди носить під пахвою сувій папірусу або пергаменту, аби записувати події, які відбуваються у світі.
Муза Евтерпа опікується ліричною поезією, її щораз можна побачити з флейтою в руках.
Талія і Мельпомена – заступниці театру: Талія – муза комедії, в лівій руці вона носить комічну маску, в правій – бубон, а на голові – вінок із плюща; Мельпомена – муза трагедії, в лівій руці вона носить трагічну маску, у правій – меч, а на голові – вінок із виноградного листя.
Муза Терпсихора – любителька танцю, її ніколи не побачиш без ліри в руках.
Ерато – муза еротичної поезії, вона теж полюбляє солодкозвучну ліру.
Полігімнія – муза пантоміми, вона завжди ходить, із головою запнута покривалом.
А муза Уранія є наставницею астрономів, у руках вона має небесний глобус, бо понад усе її цікавлять зірки.
Найстарша ж муза Калліопа – покровителька епічної поезії, під пахвою вона завжди носить стило – паличку для писання і покриті воском дощечки, на яких записуються найкращі вірші.
Гера та Гефест
Було у Зевса ще дві дружини – титаніда Лето та богиня шлюбу й подружнього кохання Гера. Триста років перебував Зевс у таємному шлюбі з Герою, нікому не зізнаючись у цьому. Гера народила чоловікові Гебу – богиню юності, яка на Олімпі підносить богам нектар та амброзію – їжу богів; Гефеста – бога вогню та ковальського ремесла; а також Ареса – бога війни.
Бог вогню Гефест народився кволим хлопчиком, кульгавим на одну ногу. Гера не могла повірити, що вона, могутня богиня, народила таку незугарну дитину – й скинула сина з Олімпу. Бідолашний Гефест упав у глибини Океану, і там його виховали нереїда Тетида й океаніда Евринома. Швидко зростав Гефест, а ще швидше він виявив себе майстерним ковалем. Які золоті прикраси й оздоби викував він для своїх виховательок – Тетиди й Евриноми!
Одного ж разу Гефест спорудив чарівний трон: той, хто на нього сяде, нізащо не зможе з нього звестися. Із чарівним троном під пахвою змужнілий Гефест з’явився на Олімпі й підніс подарунок матері. Зраділа Гера подарунку, а ще більше тому, в якого мужнього красеня перетворився її кволий колись синок. Вона гордовито сіла на трон – й опинилась у пастці! Всі олімпійські боги кинулися Гері на допомогу, проте виявилися безсилими проти ковальської майстерності Гефеста.
З благанням обернулася Гера до сина. «Я миттю звільню тебе, – пообіцяв Гефест, – якщо ти визнаєш мене за сина і долучиш до ради богів». Гера радо пристала на таку умову, син із матір’ю нарешті примирились. І надалі, коли виникали суперечки між Герою та грізним Зевсом, Гефест завжди тримався на боці матері, а не батька.
Всередині гори Етни збудував собі Гефест кузню, де й викував мідні чертоги богів. Для батька Зевса він змайстрував скіпетр і егіду – щит, який наводить жах на ворогів бога-громовержця (ось чому вислів «бути під егідою» означає бути під захистом, під покровительством). Для бога виноградарства Діоніса Гефест викував тирс – жезл, обвитий плющем, виноградним листям та увінчаний сосновою шишкою. Для Геліоса-Сонця він змайстрував золоту колісницю, якою осяйний бог щоранку виїжджає на небо. А собі в допомогу Гефест викував двох золотих жінок, які допомагають кульгавому богові ходити.
Арес і Афродита
Грізний бог війни Арес, син Гери і Зевса, зріс кровожерним і нещадним. На відміну від Атени, яка очолювала війни за справедливість, на захист пригноблених, Арес ніколи не з’ясовував, на чиєму боці правда, – для нього наймилішим було зчинити страшну бучу, пролити чим-більше крові, залишити по собі численні трупи.
Та як не дивно, а за дружину собі лютий Арес узяв богиню кохання Афродиту, народжену з морської піни. Коли Кронос-Час поранив свого батька Урана, а той стікав кров’ю, то кілька краплин упало в море й пофарбувало морську піну, і тоді хвилі винесли на берег острова Кіпр прекрасну Афродиту. Богиня була такою чарівною, що де б вона не ступала, у неї під ногами миттю розцвітали квіти. Богиня Афродита завжди опікувалася закоханими й допомагала їм у сердечних справах.
Пігмаліон
На острові Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги.
Одного разу Пігмаліон вирізьбив зі слонової кістки вродливу жінку. Немов жива, стояла дивовижна статуя у майстерні митця. Здавалося, що повіки її тріпочуть, вуста ворушаться, а груди здіймаються у диханні. Так, наче вона просто зараз заговорить і зійде з постаменту. Довгі години милувався на статую Пігмаліон і покохав її так, як неможливо покохати смертну жінку. «Якби ти була жива! – шепотів він до неї. – Якби ти могла заговорити, який би я був щасливий!» Але статуя була німа.
Та ось прийшли свята на честь богині Афродити. Пігмаліон попрямував до храму богині, приніс їй жертву й почав благати: «Нехай моєю дружиною стане жінка, така ж прекрасна і досконала, як моя статуя!» Хотіла Афродита знайти серед смертних таку ж довершену красу, але не змогла. І тоді вона здійснила диво: коли Пігмаліон повернувся додому, то найперше підійшов і поцілував статую. І щойно його вуста торкнулися вуст статуї, як жінка зітхнула – й ожила. Гаряче билося серце чарівної Галатеї, та ще гарячіше билося серце щасливого Пігмаліона, якого Афродита нагородила таким надзвичайним подарунком.
Адоніс
Богиня кохання Афродита й сама одного разу зазнала мук кохання. Вона покохала чарівного Адоніса, сина красуні Мирри, яку олімпійські боги перетворили на миррове дерево, що має запашну смолу – мирру. Ніхто не міг дорівнятися вродою Адонісові, народженому від миррового дерева; Афродиті ввижалося навіть, що він вродливіший за будь-кого з олімпійських богів.
Афродита віддала немовля на виховання володарці підземного царства Персефоні, і Персефона теж так уподобала Адоніса, що не хотіла з ним розлучатися. Довелося втрутитися Зевсові й вирішити суперечку богинь:
Зевс постановив, що третину року Адоніс проводитиме з Афродитою, третину – з Персефоною, а ще третину – сам по собі.
Афродита сама ходила з Адонісом на лови, мов мисливиця Артеміда. Та бог війни Арес, чоловік Афродити, ревнував дружину й не міг подарувати їй зради. Він обернувся на дикого вепра, і коли Адоніс та Афродита вийшли на лови, то показався мисливцям з лісу. Адоніс погнав собаками вепра, радіючи багатій здобичі. Наздоганяє Адоніс вепра, люто гавкають собаки. От-от Адоніс прошиє вепра списом. Та раптом лютий вепр обернувся й підчепив юнака на свої здоровезні ікла.
Афродита знайшла тіло коханого Адоніса, який стікав кров’ю. Заплакала Афродита – і з краплин Адонісової крові виросла чудова червона квітка горицвіт. Тільки життя у цієї квітки таке ж недовге, як було і в самого Адоніса.
Ерот і Психея
Від шлюбу бога війни Ареса та богині кохання Афродити народився хлопчик Ерот. Малюк був жвавий і спритний, меткий і часом вельми підступний та жорстокий. Він завжди мав при собі золотий лук і сагайдак зі стрілами, і якщо поціляв людині стрілою в серце, то вона закохувалася. Добре, якщо Ерот двом людям поціляв золотими стрілами, – тоді вони закохувалися одне в одного. А іноді Ерот пустував і одній людині поціляв у серце золотою стрілою, яка викликала кохання, а другій – олов’яною, яка вбивала кохання.
От за такі пустощі Зевс вирішив знищити малюка, проте мати Афродита вчасно сховала Ерота в лісі, де його вигодували молоком левиці.
А тим часом у кіпрського царя народилася третя, наймолодша дочка – дівчинка Психея. Вона була настільки гарною, що могла посперечатися вродою з самою Афродитою. Люди навіть казали, що Психея – то сама Афродита, яка прийшла на землю. Богиня кохання не могла стерпіти, щоб смертна дівчина дорівнювалася вродою безсмертній богині, й послала свого сина Ерота покарати Психею нещасливим коханням.
Та коли Ерот прилетів до царського палацу й побачив юну Психею, то сам закохався у неї. Щоночі він прилітав до Психеї у темряві, щоб вона не могла бачити його обличчя й не здогадалася, хто саме до неї ходить, бо в іншому разі коханцям доведеться розлучитися. Заздрісні сестри намовили Психею підстерегти загадкового коханця та поглянути йому в обличчя. Психея піддалася на вмовляння й одного разу порушила заборону – глянула юнакові в обличчя. Тої ж миті Ерот зник.
Психея довго блукала лісами, луками й горами, розшукуючи коханого Ерота. Вона стоптала ноги на кров, але не могла його знайти. Нарешті вона забрела у храм Афродити, де зустріла саму богиню. Афродита вдала, що пробачила Психею, проте перш ніж поєднати закоханих, звеліла Психеї виконати одне завдання: спуститися в Аїд і принести від Персефони чарівну скриньку з красою.
Психея вирушила в Аїд. Вона б, мабуть, ніколи не змогла виконати завдання підступної Афродити, якби не Ерот: він підіслав до коханої стару жінку, яка показала Психеї вхід до підземного царства, а також навчила, як вийти назад. Старенька попередила Психею: у жодному разі не відчиняй скриньки, яку дасть тобі Персефона, бо знову будеш покарана за свою цікавість! Психея подякувала й попрямувала в Аїд.
Заплативши Харону, вона перепливла через річку Стикс. Триголовий пес Цербер дав їй дорогу до Аїду. Психея прийшла в палац богині Персефони й отримала від неї чарівну скриньку для Афродити. Але ж як вийти з Аїду, коли Цербер нікого не випускає назад? На щастя, старенька навчила Психею пригостити Цербера медовим пирогом, і пес випустив дівчину з підземного царства. Психея вийшла на землю й сіла на мить спочити.
І така цікавість опанувала нею, так закортіло їй хоч одним очком зазирнути у незвичайну скриньку, що вона не втерпіла – й відкинула віко. А зі скриньки, замість краси, випурхнула прозора хмарка, яка вмить приспала Психею. Не встигне вона повернутися до Афродити у призначений час! Та не дрімав Ерот – збудив кохану стрілою, і вона поспішила у храм до Афродити.
Тут уже богині кохання нічого не лишалося, як дати згоду на шлюб Ерота і Психеї. На пишний бенкет були запрошені усі олімпійські боги, а могутній Зевс подарував Психеї безсмертя та зробив її покровителькою людської душі.
Гіменей
Богиню кохання Афродиту та її лукавого сина Ерота всюди супроводжує бог шлюбу Гіменей, заквітчаний гірляндами яскравих квітів. Гіменей народився, коли Афродита закохалась у бога виноградарства і веселощів Діоніса. Гіменей зростав щасливим, оточеним материнською любов’ю та щирою приязню богів.
Одного разу Гіменей довідався, що морські розбійники викрали трьох красунь-дівчат, за якими дуже побивався їхній старенький батько. Сміливий Гіменей помчав до корабля, на якому втекли розбійники. В руках він тримав запалений смолоскип.
Наздогнавши корабель, Гіменей урятував дівчат, а корабель підпалив. Безславно загинули всі розбійники, а Гіменей узяв шлюб із найвродливішою дівчиною. І з того часу дівочі хори закликають під час весіль бога Гіменея, щоб він благословив молодят на довгий і щасливий шлюб.
Іо
Могутній Зевс мав сімох дружин, проте не обійшлося й без коханок. А що вдієш, коли Зевс не міг встояти перед жіночою вродою! Щойно побачив він красуню Іо, дочку аргоського героя Інаха, миттю закохався в неї. Але ні Інах, ні Гера не схвалювали цього полум’яного кохання. Інах навіть наважився вимагати від Зевса, щоб той полишив дочку у спокої, за що розгніваний Зевс підіслав до нього богиню помсти Еринію. Рятуючись від Еринії, Інах кинувся в річку. В пам’ять про Інаха люди назвали річку його іменем.
А Зевс не відступився від юної Іо. Та цього разу втрутилася ревнива Гера – у гніві вона обернула дівчину на корову. Стоокий велетень Арґус мав день і ніч стерегти Іо. І треба визнати, це йому добре вдавалося, адже коли на нього налітав сон, хоч одне його око обов’язково не спало й усе бачило.
Зевс побачив страждання коханої й попросив допомоги у бога Гермеса. Той мав викрасти бідолашну Іо й урятувати її. Довго красномовний Гермес присипляв своїми розмовами вартового Арґуса, аж нарешті у того одне по одному позлипалися всі сто очей. І щойно Арґус склепив повіки, як Гермес вихопив меч і відтяв велетневі голову.
Звільнена Іо кинулася навтьоки. Проте злостива Гера обернулася на ґедзя й полетіла навздогін переляканій корові. Нещадно жалила вона ледь не збожеволілу від болю Іо та гнала далі й далі без перепочинку. Нарешті Іо добігла до Єгипту, де Зевс урятував її, повернувши дівочу подобу. Саме тут, на берегах Нілу, Іо народила сина Епафа – першого царя Єгипту.