— Ні. Я мав на увазі Яну.
— Припустима помилка. Я сам постійно забуваю, що вона лише моя кузина. А у вас хороший смак, Ігорю. З трьох дівиць вибрали найкращу. Тільки їй подобається Дмитро.
— Я це помітив, — Ігор подумав було, а чи не поговорити з Євгеном про те кляте парі, однак не наважився. Якось воно незручно, скидається на бабські плітки… Та й хтозна, чи не сприйме Яна таку чоловічу бесіду, як зневагу до неї, коли про все дізнається. Тому Ігор лише зауважив:
— Хочу вірити, що Діма оцінить, як йому пощастило.
Геник знизав плечима.
— З вашого тону роблю висновок, що Дмитро вам не подобається, — уточнив Ігор.
— Так. І зовсім не тому, що я не байдужий до Яни. Просто цей модельний хлопчик — якесь марне створіння. Користі від нього жодної. Хіба дівчат зводити вміє… А такі люди мене завжди дратують.
— То ви теж мізантроп?
— А хто ще отримав цей почесний титул?
— Андрій… не пригадую, як його по-батькові. Банкір.
— Так, авжеж, — Ігор на мить опустив очі. — Що ж, така назва надто пишна для мене. Я просто не люблю людської глупоти й жорстокості. Та, як і всі, мушу миритися з ними.
— Щось мені підказує — ви не будете миритися з тим, що вас не влаштовує.
Ігор зітхнув і сумно промовив, — світ не переробиш.
— Я не заважатиму? — Янине запитання перервало розмову чоловіків.
Увійшовши, Яна обігнула Євгена, що закляк на порозі, і повернулася до Ігоря.
Свіжа, як росинка, гарно зачесана, у простій білій сукні, розшитій волошками точно під колір її очей, вона здалася Ігореві схожою на весну. І прекрасною, як наречена…
Зненацька Ігор абсолютно точно зрозумів, відчув, що одружиться з цією дівчиною. І думка про одруження вперше за все життя не злякала його.
Він одружиться з нею не тому, що хоче її захистити, не тому, що жаліє і навіть не тому, що захоплюється нею — а просто тому, що кохає її.
— Яно! — першим оговтався Геник. — Оце так! Виглядаєш фантастично. Діма буде у захваті.
І споглядання — це все, на що він може розраховувати, подумки закінчив фразу Ігор.
Яна ж на слова кузена кивнула, як цариця, що милостиво приймає підлабузництво підданих, оглянула стіл і похвалила Ігоря.
— Ви прекрасно впоралися.
— Мав прекрасний стимул.
— Це який?
— Ваші теплі слова.
— Ну, зі слів каші не звариш.
— Неправда ваша, Яночко. Слово вбиває і лікує. Зваблює і навчає. І ніколи не зраджує. Кому це не знати, якщо не вам?..
— Так, слова важать багато, згодна, — Яна чомусь посмутнішала, перш ніж додати, — але не більше за справи.
Потроху кухня заповнилася людьми. На чолі стола спочатку сів Євген, але потім поступився місцем знервованій Віті. Її очі метали блискавки, а сама вона була, мов на голках — Джемал та Ліда досі ще не повернулися.
— Де це можна стільки лазити? — голосно перепитувала Віка ледь не щохвилини.
Після кожного такого запитання Андрій намагався якось її заспокоїти, — Вікторіє, ви ж розумна жінка, не треба хвилюватися. Повернуться. Ми ж не на Місяці.
Але Віта не зупинялася, раз у раз повертаючись до свого запитання про відсутність її кавалера та її сестри.
Масла до вогню підлив Дмитро.
— А що такого? Діло молоде, — хіхікнув він, пожираючи вже третій шмат Яниного пирога з вишнею та збитими вершками, за який і не подумав подякувати. — Трави в полі високі, кущі у лісі густі…
Не встиг Дмитро договорити, як рипнули кухонні двері і на порозі з’явилося дві пропажі.
Ліда розчервонілася, її щоки нагадували маки, а сама вона виглядала схвильованою і щасливою.
Джемал був таким, як завжди — стриманим і впевненим, трохи напруженим.
Перепросивши за запізнення і за те, що змусили Євгена хвилюватися, він відсунув стілець для Ліди, а потім і сам сів за стіл.
Віта, незважаючи на Андрія, який намагався втримати її, але без особливого успіху, сердито вирячилася на парочку, і закричала:
— Де ви були?.. Відповідайте! Я тут ледь не збожеволіла!
— Ледь? — Джемал відправив до рота шматок пирога. — Смакота! Пальці можна проковтнути. Вітусю, ти маєш до мене якісь претензії?
Віта повагалася, перш ніж видихнути:
— Я за тебе хвилювалася, дурню! Та припини мене смикати! — це стосувалося Андрія. — Місця собі не знаходила.
Від такої різкості Андрій зніяковів. Спочатку хотів щось сказати, але передумав. Віка йому подобалася, та її поведінка була аж надто грубою. — Дивне поєднання вроди і грубості.
Натомість Джемал рішуче продовжив розмову з Вікою.
— А я й не знав, що ти вмієш хвилюватися. І ти що вважаєш, що від Ліди мені загрожує якась небезпека?
Віта грюкнула чашкою об стільницю так, що рештки чаю вихлюпнулися на скатертину.
Джемал звів брови, — у цьому вся наша Віка, — прокоментував він, — завжди думає про тих, хто після неї пратиме…
— Облиш свій дурний сарказм. Ти — мій наречений.
— Уже ні.
— Т-а-а-к?… — одночасно з Джемалом не то запитально, не то ствердно мовив Андрій.
— Себто як, ні? Що це значить?… — різко розмовляючи з Джемалом, не звертала уваги на Андрія Вікторія.
Андрій вирішив зупинитися. День, що для нього почався так гарно, закінчувався ненайкраще, але добре, що це був лише один день. — Шкода, красива жінка…
Далі стосунки з’ясовували тільки Вікторія і Джемал.
— Те, що я мав честь запропонувати Ліді руку і серце. І вона прийняла мою пропозицію.
— Що ти сказав?
— Ти прекрасно мене чула. А я добре тебе бачив.
— Коли? — пальці Вікторії, що вчепилися в край столу, побіліли, мов картопляні хробаки. — І що саме ти бачив?
— У печері, поки Ігор за мотузками ходив, як ви з Андрієм цілувалися.
— І це все? Лише на підставі цього ти одноосібно розірвав наші заручини?
— Я не насмілився вам заважати, — Віта плакала, але Джемал, що, певно, знав ціну її сльозам, залишався спокійним. — Ви так завзято радилися щодо акцій… чи ще чогось… так занурилися у фінансові глибини — я розумів, що буду зайвим.
— Ти… мерзотник… облудник… вилупок, сучий син! — у Вікторії починалася істерика. — Як ти посмів так зі мною обійтися! Як ти наважився знехтувати мною! А ти, — біле личко Віти взялося багряними плямами, і вже не здавалося аж таким чарівним, коли та накинулася на Ліду, — певно, думаєш, що перемогла? Ти мене зрадила, чуєш? Як ти могла? Добре, він, це мужик, що з нього взяти… Але ти, моя сестра! Моя рідна сестра! А Джемалові відомо, що це я попросила тебе зайнятися ним, доки… одним словом, що це — моя ідея?
— Так, відомо, — відказав Джемал. — Від самого початку. Що ж, Вікусю, тобі немає на що нарікати. Усе йде за твоїм планом, чи не так?
Ліда знітилася. Було видно, що вона відчуває провину, та, перш ніж вона встигла щось заперечити чи почати виправдовуватися, заговорив Ігор.
— Важко втрачати не Джемала, а омріяне багатство, правда ж?
— Не розумію, про що ви, — усе ще ридаючи, Віта спробувала вдати обурення. — Та від вас нічого, окрім капостей, я й не чекала. Мабуть, свої дії та думки на мене проектуєте! Усі чоловіки однакові. Та якщо вчинок Джемала ви вважаєте гідним чоловіка, то про що ми сперечаємося?..
— А в нас із вами суперечка? — тепер була черга здивуватися Ігореві. —Тоді пропоную змінити тему. Поговоримо про жінок, які, маючи нареченого, ще й далеко не бідного, на його очах заграють з іншим, ніби багатшим…
— Ніби? — на обличчі Вікторії вималювався велетенський знак запитання і здавалося вона зараз зомліє. — Але ж… хіба Андрій…
— Дамо спокій Андрієві. Він, як усі ми грішні, небайдужий до жіноцтва. Але окремі екземпляри жіноцтва — ті, що заручені — мали б пам’ятати про наречених. Ні? Бо для чого тоді тин городити?
— Та замовкніть ви врешті-решт! — загорлала Віта. — Ви мені набридли! Хто ви такий, щоб повчати мене?! Яке право маєте мені докоряти? Я не заслужила такого ставлення! Не зробила нічого поганого! За що мені це?
— Боже мій, — ніби розгублено мовив Ігор, — ви й справді у це вірите. Неймовірно, але факт. Віко, ви хоч раз у руках Біблію тримали?
— Ні. Навіщо?
— Бо там чимало цікавих речей. Прописні істини, звісно, проте від повторення вони не перестають бути істинами… Зокрема, там сказано: «якою міркою міряєте, такою і вам відміряють». За що ви докоряєте Ліді? Вона повелася з вами так, як ви поводитеся з сестрами. Око за око — Старий Завіт. І вічний закон нашого буття, на жаль чи на щастя.
— Що тут відбувається? — не витримав Євген. — Ігорю, ви, звісно, гість у моєму домі, однак цьому легко дати раду. Не прийміть це за погрозу, але я маю враження, що ви безпідставно ображаєте Вікторію.
— Безпідставно? Ви помиляєтеся. Чого-чого, а підстав для таких висновків у мене більше, ніж досить. Я не сказав жодного слова брехні чи наклепу.
— Тоді, — Геник потер скроні пальцями, немов тамуючи головний біль, — я вимагаю пояснень.
— На жаль, не можу вам їх надати. Вимагайте пояснень у Вікторії та Дмитра.
Яна смикнулась — щось тривожне промайнуло в душі.
Діма, сьорбаючи, пив чай і ні на кого не дивився.
Запанувала тривожна тиша — та, що завжди буває перед бурею.
— Щось я нічого не розумію, — розірвала тишу Анна. — Загадки якісь, ребуси… Можна ясніше?.. Віто… що з тобою?
12
Вікторія зблідла мов стіна. Мозок розвалювала одна-єдина думка: він усе знає, усе… Довбаний сільський Ромео… Зараз він її викаже, і тоді усьому кінець. Навряд чи банкір зрадіє, почувши про таку її поведінку, а Джемал… його вона щойно втратила. Треба щось робити, промайнула інша, рятівна думка, якось загасити цей скандал.
Віта глибоко зітхнула, мов перед стрибком у воду, і, як могла, недбало, хоча голос тремтів та зривався, процвірінькала:
— Мабуть, ви маєте рацію, Ігорю. Я занадто різко повелася… дуже гостро все це сприйняла… та, погодьтеся, мене також можна зрозуміти. Наче грім з ясного неба, Ліда і Джемал… і так скоро домовилися… Я, звичайно, бажаю їм щастя… Великого щастя… Та важко чекати, що я радітиму від цієї новини.
— Так, вас можна зрозуміти, Віко, але для цього треба бути такою ж безпринципною особою, як ви.
— Ну ось, — похмуро зауважив Євген, — нашого гостя ти не переконала. І мене теж, хоч, визнаю, експромт вийшов непоганий. А тепер спробуй ще раз, і — правду. На рахунок «три» — що тут відбувається?
— Мене покинув наречений.
— Це всі чули. А до чого тут Дмитро і твоє ставлення до сестер?
— Ну… я… — Віка завертілася, мов муха в окропі, — ти… пам’ятаєш нашу розмову про рибалення?
— Ні, — відрізав Євген.
— Як це «ні»? Ти ще казав мені, що я промахнулася, що могла б зловити справді крупну рибину, і навіть підказав одне рибне місце. Я всього лиш взяла до уваги твою пораду. А мотиви моїх дій нікого не обходять!
— Он воно що… — з полегшенням промовив Геник. Тепер і він пригадав ту напівжартівливу бесіду, де сварив сестру за корисливість і трохи підшпилював її, розпалював азарт. Вогнище вийшло, нівроку… Але з Вітою інакше не буває. І в одному він був згоден з нею — те, що вона клеїлася до банкіра, стосується тільки її. У такт своїм думкам Геник кивнув головою.
— Вікторія має рацію — це її особиста справа. Або наша, сімейна, якщо вам завгодно. І вам, Ігорю, при всій моїй повазі, нічого втручатися у родинні стосунки. Це поганий тон.
Ігор аж пополотнів. Очі у нього стали чорними, як вуглини. Обличчя видавало лють.
Яна прикрила рот долонею, тамуючи крик. Вона почала розуміти…
— То ви в курсі того, що відбувається? — дуже тихо, майже пошепки, перепитав Ігор.
— Так, — пихато мовив Євген.
— І ви не заперечуєте?
— Та чого б це? У будь-якому випадку, повторюся, вас це не обходить! Ясно?
— Ні, не ясно. Не візьму до тями, як торгівлю честю сестри можна називати сімейною справою? І так спокійно говорити про це… — Ігор аж палав від гніву. — Хтось, ну хоч хто-небудь з вас пам’ятає, що таке порядність?! Та ви у сто разів гірші від тварин. Ви — ніщо інше, як манекени!
— Ігорю, — в останній спробі відвернути невідворотне озвалася Віта, — ваша впертість тільки на шкоду. Нам усім.
— Ні. Одній людині — жінці, найкращій з усіх, кого я будь-коли бачив, моя впертість піде на користь. Хоча й завдасть болю, як мені не жаль. Яно… Яночко, якби я міг уникнути цього, я б так і зробив, не сумнівайтеся…
— Ігорю, або ви нарешті все поясните, або забирайтеся геть, — рикнув Геник.
— Що пояснювати — вам же все відомо. Ви також брали участь в парі́, Євгене? Які були ставки?
— Ні, я… що за парі?.. — не розуміючи про що йдеться, захитав головою Геник.
— Парі на те, що Дмитро зуміє спокусити Яну за три дні.
Геник зблід.
— Я вам не вірю! У моєму домі, під цим дахом… хто насмілився так відплатити за мою гостинність?!
— Діма, як я вже сказав, Антон, і ваша дорогенька Віта.
— Але як… вона тут до чого?
— Вона була консультантом. Щедра душа. Справжня рідкість у наш буремний час. Попри близькі стосунки з Дмитром, звісно у минулому, взяла на себе нелегку місію, як ти там казав, Дімо: «запудрити Яні мізки». З чим і впоралася досить успішно. Переконала Яну, що Дмитро на ній одружиться. Я нічого не плутаю, панове змовники?
Тиша, що запанувала на кухні, брилою лягла Яні на груди, загрожуючи роздушити…
Усе, що говорив Діма, було брехнею. Усе, що вона науявляла собі — неправда. Вона думала, що стала особливою, нехай і для одного чоловіка на світі, бо хіба треба більше, а з’ясувалося, що вона для нього всього лиш особлива дурепа. Забавка. Механічна лялька. Безкоштовна розвага. Ідіотка. І немає кого винуватити, крім самої себе. Так хотілося повірити у диво…
Яна почала задихатися. До неї кинувся Дмитро, та щойно він торкнувся її плеча, дівчина закричала. Відсахнулась від нього, немов від прокаженого. Повернулася до Вікторії.
Та звелася і стояла, запхавши великі пальці рук у кишені джинсів.
Поза виклику, така знайома… І незмінна Віка. Ще один доказ її, Яниної, дурості. Обманули мене одного разу — ганьба вам, обманули вдруге — ганьба мені. Так здається кажуть англійці… А що вона? Скільки разів Віта її дурила? Скільки разів насміхалася з неї? Як вистачило глузду повірити, що та хоче їй добра?
— У хороше віриться легко, Яночко, — стиха промовив Ігор, і дівчина зрозуміла, що останнє питання проказала — чи й прокричала вголос. А на ці втішні слова лише заперечливо похитала головою.
— Ні, не можна вірити у хороше. Ніколи не можна цього робити. Довіряти людям, плекати надії… Пусте… Я хотіла тільки трохи тепла. Я втомилася, Ігорю. Так втомилася… мені набридло… вдавати, що жалісливі погляди колег мене не обходять. Набридло тягати з собою Геника на всякі свята, де збираються сімейні пари. Усе — облуда. І більше нічого. А найгірше — це дурити саму себе… Чорт, мене наче танк переїхав.
— Так, я бачу.
— Ігорю… — спитала Яна з таким болем, що той ледь не заплакав, — що я робила не так?
— Усе так. Вам просто не пощастило з тим, для кого ви це робили.
— Ні. Щось мусить бути не так. Я повинна чимось заслужити таке. Наді мною познущалися найближчі люди… Рідня. Ті, хто мав би захищати мене, підтримувати… І від цього мені хочеться померти.
— Прямо-таки, — цинічно засміялася Віта. — Не грай тут трагедію. Це у мене горе. А ти краще б раділа, що тебе хотів трахнути такий гарний юнак, як Дімка. Упустила свій шанс. За штуку баксів він би добре постарався, а тепер… заростай павутинням. Тобі немає на що розраховувати.
— Отже, тисяча доларів, — повільно, роздумливо промовила Яна. — Я така дорога…
— Крупна переплата, — життєрадісно додала Віка, якій уже не було чого втрачати.
— Вікторіє, — карбуючи слова, мов дзвінкі монети, сказав Ігор, — твоє щастя, що я не б’ю жінок. Але дехто таки отримає по морді, — і не встиг ніхто отямитися, як Ігор одним ударом змів Дмитра з табуретки. Той ляпнувся на підлогу і заскиглив.
— Що ти робиш, вилупку? Ти мені ніс зламав! Як мені тепер їхати в Італію?..
— Я хотів би зламати тобі шию, та за таке лайно, як ти, не варто сідати.