Ігор зібрав-таки букет, невеличкий, досить скромний і дуже милий. Квітуче втілення Яни.
Закинувши мотузки на плече, він, обережно тримаючи квіти, рухався вузьким лазом до першої печери, де на нього мало чекати товариство, і майже досяг мети, коли почув чоловічі голоси. Один з них щось бурмотів про Яну. І про якесь парі.
Ігор завмер і прислухався.
— Я тобі не вірю, — це Антон. Сипить, хрипить, але, як завжди курить — ароматний дим залоскотав Ігореві ніздрі так, що він ледь не чхнув. — Де докази?
— Докази отримаєш цієї ночі, — а це мажор Діма. Цікаво, про що йдеться?
— І які ж? Покажеш мені закривавлене простирадло?
Ігор уже не просто завмер, а закам’янів, мов та велетенська брила солі, за якою він сховався. Тільки не це. Він відмовляється вірити у те, що існує на світі мерзота, яка грається честю так, ніби слово з сірників складає.
— Ну навіщо ж ця феодальщина? Вийдеш на балкон, він широкий, ти ж бачив…. Я уточню о котрій. Підійдеш до мого вікна, я штори затягну, але не щільно. Сам переконаєшся. Яна — моя цяцька, а ти мій боржник.
— Чорт! Зараза! — вилаявся Антон. — От коли не щастить, то в усьому! Мало що до Лідки цей араб клеїться, так я ще й штуку баксів втрачаю! Проте, — тут юнак гидко хіхікнув, — ще не втратив, правда ж? Доживемо до вечора…
— Це справа часу.
Ігореві здавалося, що він перетворився на суцільний гнів. У грудях щось заболіло, скроні немов лещатами хтось затиснув… А розмова двох вилупків тривала.
— Як тобі вдалося, поясни? Така недоторкана ходила, що куди ваше діло, а тепер — бац! — і впала тобі до ніг… Поділися досвідом, може, я твій метод до Лідки застосую.
— Навряд чи. Ти Джемала не переб’єш, Тохо, він багатий, а ти просто при грошах. Та все ж тримай секрет — згодиться на майбутнє. Сам би я так скоро не впорався. Віка допомогла, як і обіцяла.
— Серйозно? А хіба ви з нею не…
— Було кілька разів. Ну то й що? Це тільки секс — нічого особистого. Знаєш, французи кажуть, з кимсь переспати — ще не привід для знайомства.
Антон хмикнув.
— І що зробила Віка?
— Провела виховну роботу з Яною. Мізки їй припудрила. Типу, ти йому віддайся, а він за це на тобі ожениться!
— А ти що? — Ігор цього не бачив, та міг дати руку на відсіч, що очі мокриці на ім’я Антон аж палають від нездорового збудження. — І та курка повелася?!
— Як два пальці об асфальт! Уявляєш? Хвора на всю голову…
— Ти дивись, обережно, — роздумливо мовив Антон. — Ще вчепиться в тебе, як воша, керосином не виведеш… Брату поскаржиться. Та й вчити доведеться всього, вона ж у ліжку, зуб даю, ні хрена не вміє…
— Та дурне діло не хитре. Навчиться у процесі. Не до гарему готую, зійде. Що ж до Горенка… не вірю я, що вона йому жалітися побіжить. Застидається, згадаєш мої слова. Бідна, але горда. А, крім того, я теж не пальцем роблений. Усе красиво проверну. Трахнемося, сльозу пущу, мовляв, дякую за високу честь бути у тебе першим, і таке інше… Потім поїду до Рима, дзвонитиму їй… раз у три дні, щоб не сильно хвилювалася. А там зникну. Я тут маю досвід, не переживай.
— А цей, ну як його… той гібрид свинопаса й альпініста, що за шнурівками поперся, тобі справи не перепсує?
— Хто, Ігор? — Діма так здивувався, ніби почув, що його суперником став телеграфний стовп. — Ти як ляпнеш щось, хоч стій, хоч падай.
— А чого? — пробурмотів ображений Антон. — Він до Яни небайдужий, це ж видно… Ще відіб’є в останній момент… Що тоді будеш робити?
— Нічого. Бо такого не буде ніколи. Н-і-к-о-л-и!
Голоси стали віддалятися, затихати. Ігор ще якийсь час стояв за брилою, зусиллям волі вгамовуючи несамовите серцебиття. Він навіть не помітив, що квіти випали у нього з рук і тепер зів’ялими сонечками лежать на глевкому дні печери. Він не зауважив і того, що мотузки сповзли з плеча і зависли на ліктьовому згині, боляче перетиснувши судини… Лиш пригадавши все, що він колись чув про контроль над емоціями, Ігореві вдалося сяк-так вгамувати свою розбурхану свідомість.
— Кажеш, я тебе не зупиню? — сам до себе вголос промовив чоловік. — Ну-ну. Казав сліпий, побачимо.
Ігореві знадобилося багато витримки, щоб вислухати змову двох вилупків і нічим не виказати себе, та ще більше — аби згодом, дивлячись на Діму, Віту та Антона, вдавати, ніби нічого не трапилося.
Ігор вирішив думати тільки про спуск до нижніх печер. І він досить швидко опанував свої емоції так, що ніхто, крім Дема, не помітив у ньому жодних змін.
Демон же, що лишився у верхній печері, так легко не піддався на оманливий спокій свого хазяїна: спершу пес глухо гарчав, обертаючись до Дмитра, далі заходився попискувати і розгрібати лапами глиняний ґрунт.
— Що це з Демом? — стурбовано запитала Яна, спостерігаючи за поведінкою собаки.
— Могилу комусь риє, — реготнув Діма. — Гробар…
— Біда, коли язик поперед розуму біжить, — не втримався Ігор. — Такий господарю і без заступу яму вириє…
— Ось не треба мене лякати, — відмахнувся Дмитро. — Давайте ліпше вибиратися з цих катакомб. Влаштуємо пікнік там, під сонцем, відпочинемо культурно, вип’ємо… Що його баньки лупити на різні скелі та бурульки!
— Що за вишукана мова, Дмитре, — іронічно зауважив Ігор.
— А я, — зненацька вступила Ліда, — дуже вам вдячна, Ігорю. Я отримала море задоволення. Це ж треба, навіть не очікувала!
— Мені теж сподобалося, — додав Джемал і виразно глянув на Ліду.
— І мені, — докинув Геник, не дивлячись на Аню.
— А про мене вже й нема що казати, — підтримав захоплення печерами Андрій, який не відходив від Віки. — Давно такої краси не бачив, хоч і більше, ніж півсвіта об’їздив.
— Що ж, відсоток задоволених печерами зростає, — весело підсумував Ігор. — Але й пікнік — святе діло. На природі, поміж трав — утіха для душі. Тому підтримую Дмитра. Тут ми все побачили. Можемо повертатися.
— Ну то йдемо вже, — озвалася Віта, аби щось сказати. — Мені тут нудно.
Дмитро багатозначно глянув на Антона.
— У хід пішла важка артилерія.
Пікнік між трав дуже швидко перетворився на справжнісінький банкет — з плетеними кошиками, повними усіляких смаколиків, лляними серветками, порцеляновими тарілками та срібними виделками. Організував це безумство Євген, за що й дістав від Яни на горіхи.
— Ти, брате, збожеволів, чи що? На ті гроші, які ти на вітер кидаєш, усіх моїх учнів можна рік годувати, як мінімум. Я очам своїм не повірила, побачивши посеред поля фургони «Порохової Вежі». Ніколи не знала, що цей ресторан обслуговує на виїзді.
— А він і не обслуговує, — Геник потягнувся за яблуком. — Просто я захищав його засновника і тепер той дядько — мій боржник.
— Він і справді був невинним?
— Яка різниця? Його виправдали.
— Яно, вина річ відносна, — підтримуючи Євгена, додав Андрій.
— Що ж, вичерпні відповіді, — зітхнула Яна, споглядаючи, як буйно веселиться Діма.
Здавалося, що її вірний лицар геть забув про існування прекрасної дами. Він дедалі ближче підсовувався до Віти, раз у раз наповнюючи тій келих, а з іншого боку Вікторії підливав Андрій. Дмитро щохвилини виголошував дивні тости, а якщо й позирав на Яну, то відчужено і ніби трохи сердито. Від цього позирку дівчині робилося зимно.
Ігор же, як на гріх, геть на неї не дивився, захопившись бесідою із Джемалом. Усім було дуже весело — усім, крім Яни.
— Давайте вип’ємо за вічну любов! — продзвенів кришталем Вітин голосок.
— Геніально, — підтримав Віку все ще захоплений Андрій.
— І за вічну дружбу! — долучився Діма.
Ігор перервав свою розмову, налив собі трохи кагору — на відміну від майже всіх присутніх, він, як і Яна, пив дуже мало — підняв свою чарку, посміхнувся до Яни і лунко промовив:
— І за останнього романтика!
— Ви п’єте за себе? — трошки іронічно, але лагідно мовила Яна.
— Та з чого ви взяли, що я — романтик?
— Я не знаю… Ні з чого не взяла. Відчула просто. Ми на одній хвилі… Це як у О’Генрі — споріднені душі.
— Злодій та обиватель? — у відповідь усміхнувся Ігор.
— Аякже, пам’ятаю. Що там їх єднало? Високі душевні пориви, чи не так? — втрутився у розмову Діма.
— Ні, всього лише ревматизм.
— Ой, не треба про хвороби, — перебив Ігоря Андрій, вочевидь, пригадавши щось своє. — Ліпше поговоримо про чарівних жінок. А ще краще вип’ємо за них. За вас, Вікторіє! І нехай у вашому житті будуть тільки перемоги!
— Дякую. Так приємно, — прощебетала Віка, опускаючи голівку на плече банкіра.
Джемал зірвався на рівні ноги і з висоти свого зросту звернувся до Ліди:
— Не бажаєте прогулятися? Я маю дещо вам сказати… віч-на-віч.
Ліда підвелася, стряхнула з джинсів кілька травинок і кивнула.
— А чому б і ні.
Віта скреготала зубами, проводжаючи парочку злим поглядом, але так і не відірвала голову від Андрієвого плеча.
Ігор допив свій кагор і замислився.
Дем, тонко відчуваючи настрій хазяїна, ліг поруч, поклавши голову на передні лапи. Вигляд у пса був рознещасний.
Ігор сильно підозрював, що й сам виглядає точнісінько так. Він розмірковував над тим, як пояснити Яні, що насправді діється навколо неї, і не вразити її, не знищити неймовірне світло в її душі.
Виходу, здавалося, не було. Або промовчати, або поранити Яну відвертістю. Варіант із ситими вовками та цілими вівцями не проходив, як не крути. Ігор усвідомлював, що для Дмитра Яна значить менше, ніж нічого. Це навіть не дешева інтрижка з доступною дівицею, яка добре знає, що робить. Ні, це тонка єзуїтська гра на романтичних почуттях…
Поведінку ж Віти він не міг ані пояснити, ані пробачити, ані сприйняти відсторонено. Сестра, нехай і в других, але ж сестра — оком не кліпнувши, підбиває рідню на те, що, напевно, завдасть їй болю, а може, навіть зруйнує життя — і тримається так, наче подвиг чинить!.. Чи є межа людській жорстокості та ницості?
Ігор глянув на Яну і відразу ж відвернувся. Дівчина сміялася, червоні від кагору вуста так і просили поцілунків… Вона — диво. Таке наївне і чисте. Бажання негайно відкрити Яні очі на її оточення та реальні плани Діми щодо неї дедалі міцнішало, проте й боролося зі страхом, що вона не повірить. Урешті-решт Ігор вирішив зачекати. Хай там як, та він нікому не дозволить принизити Яну. Вона на це не заслуговує.
11
Пікнік затягнувся. День пролетів швидко. Компанія не помітила, як настала ніч. Від річки потягнуло прохолодою. Останній фургон ресторану, зібравши брудний посуд та рештки їжі, поїхав.
Усі трохи втомилися і почали запитально позирати на Геника. Той, як організатор забави, швидко зорієнтувався.
— Запрошую усіх на віллу. Буде чай, і, може, ще щось гаряче — для тих, хто не напився. Тим, у кого ще не болять язики, обіцяю приємне спілкування, а на любителів солодкого чекає пиріг.
— Пиріг також ресторанний? — поцікавився Дмитро.
— Ні. Яна спекла.
— І коли ж ти встигла, кицю? — спитав юнак дуже голосно, якось нарочито, і Євген, почувши це, скривився. Яна ж просто знизала плечима.
— Зранку. Встала о п’ятій, трохи раніше, ніж звичайно, ну і ось…
— Ти не уявляєш, як я чекаю на цей десерт, — лепетав Діма.
Геник не втримався, відкликав сестру вбік і прошепотів — хоч вони і стояли досить далеко від решти гостей.
— Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш.
— Ти про що?
— Про Дмитра. Маю надію, він той, хто тобі потрібен.
— Я — також, — Яна дивилася Євгенові просто у вічі. — Усе, що у мене є — це сподівання. І я була б не від того, аби вони стали спогадами. Хоча б спогадами. Але чому ти хвилюєшся? Щось не так? Хочеш застерегти мене від чогось?
— Тільки від нерозважливих дій, — виголошуючи це, Євген ніяковів і страшно мучився від незвички. Лізти в Янине інтимне життя здавалося йому верхом брутальності — але промовчати він не міг. — Пам’ятай, ніхто не має права змушувати тебе робити те, чого ти не хочеш. Нехай усіма твоїми діями керує лише щире бажання.
— Так і було, донині. І подивися, куди це мене завело. Сам казав — ані друга, ані сім’ї…
— Я не певен, що Дмитро зможе дати тобі це все.
— Усе і відразу нікому не дається. І просити у нього я нічого не збираюся.
— Що ж, — зітхнув Геник, — це не найгірший початок стосунків. І все ж бережи себе. А почуття Діми можеш не берегти. Я дозволяю.
Усі повільно рушили на «Гору». Євген пом’якшав щодо Ані і йшов, тримаючи її за руку. Дмитро по-хазяйськи обіймав Яну за плечі. Ігор із Демом крокували попереду, залишаючись у ролі провідників. Антон плівся позаду, тягнучи за собою мотузки, а біля нього йшли Вікторія та Андрій. Не було тільки Джемала з Лідою. Їхня відсутність стала причиною помітної Вітиної тривоги. Дівчина раз у раз озиралася, і навіть дозволила собі неприпустиму грубість, гаркнувши на банкіра, який неправильно витлумачив стурбованість подруги і квапливо запевняв, що «сестра ось-ось повернеться».
— Щось їхня розмова затягнулася, — єхидно зауважив Антон. Віка звилася, наче змія, якій хтось необережно наступив на хвіст.
— Заткнися, — зашипіла вона. — Домисли слимака тут нікого не обходять.
— Може, я й слимак, — обурився той, підтягуючи квітчасті шорти, які зависли десь на ключицях, — зате не підставляю ближнього свого під великі неприємності.
— Тохо, стули писок, — долучився й Дмитро. — А сам не здатен допомогти?
Антон замовк. Решта дороги на «Гору» минула у повній мовчанці.
Але на віллі вже всі розслабилися. Розійшлися по кімнатах, хто приймати душ, а хто просто перевдягнутися. Домовилися зустрітися на кухні через двадцять хвилин. А Яна почала хазяйнувати.
— Зараз, я лише перевдягнуся і накрию на стіл.
— Дозвольте мені, — запропонував Ігор. — Я все зроблю, а у вас буде час перевести дух.
— Але ж ви гість, — запротестувала Яна. — А це якось неправильно запрягати гостя.
— Б’єте мене моєю ж зброєю? — чоловік усміхнувся. — Усе правильно. Але я сьогодні не гість, а щось середнє між родичем та найманим робітником. І мені приємно вам допомагати, Яночко. Тільки зізнайтеся, де пиріг. Бо інакше доведеться просити Дема знайти його за запахом. І я не певен, що від пирога тоді щось залишиться.
— А я певна, — посміхнулася і Яна, капітулюючи. — Ви ж самі казали, Демон без дозволу й крихти не візьме. Не те, що Цезар… а де він, до речі?
— Цез? У мене на дачі. Займається своєю улюбленою справою — байдикує.
Яна показала кулінарну схованку і піднялася до себе. За нею хвостиком потягнувся Вінні.
Тим часом Ігор, як і обіцяв, хазяйнував — поставив кип’ятити воду, нарізав пиріг, виставив на стіл чашки та блюдця…
На кухню зайшов Євген. Постояв хвильку біля порогу, споглядаючи за вправними рухами Ігоря. Пригадав, як на пікніку той, граючись, без жодної напруги вправлявся із виделками для креветок, як аристократичними рухами, за допомогою ножа, видаляв з риби кісточки… Ні, хлопці помиляються — не такий він вже і простий…
Геник відкашлявся, щоби звернути на себе увагу, а коли Ігор озирнувся, сказав:
— А знаєте, ви не той, за кого себе видаєте.
— Справді? І чому ж?
— Н-у-у… — протягнув Євген і замовк. — А й справді, чому?
— Що вам відомо про мене? — ледь помітно посміхаючись запитав Ігор.
— Що ви тут живете… тобто відпочиваєте. Що ви затятий собачник…
— А на вашу думку, це не так?
— Усе так, але… є у вас щось, чого я не можу зрозуміти. Я добре відчуваю людей — доля правника, знаєте… Проте ви для мене — загадка.
— Я звичайнісінький, Євгене. Жодних загадок, увесь, як на долоні. І мені подобається ваша сестра.
— Хто? Ліда чи Вікторія?
— Вибачте за ці мої слова, але щодо Вікторії… Я уявляю, як її можна захотіти. Вона ефектна, непередбачувана, хитра. Але велике sorry, я не здатен уявити те, як вона може комусь сподобатися. Попри те, що показують у кіно чи у книжках пишуть, чоловіки не закохуються у безсоромних білявок із силіконовими бюстом та мозком.
Геник кивнув.
— Я розумію, про що ви. І не ображаюся. То ви говорили про Лідію?