— Хоч комусь від них користь, від цих висівок… А цей, другий, чого не їсть?
— Демон? — хазяїн оглянувся на чорного, як антрацит, пса. — Треба, щоб він з голоду помирав, може, тоді принизиться до брудного їдла… Гоноровий!
— Як ви?..
— Чому ви так вирішили?
— Не знаю. Просто спало на гадку. Собаки у вас породисті?
— Ну аякже! — чіткий обрис вуст чоловіка пом’якшав від посмішки. — Найкраща у світі порода: українська дворова. Дема я у гицлів викупив, уже дорослим, а Цезаря підібрав цуценям на смітнику. Немає кращих собак, ніж дворняги, скажу я вам. Найрозумніші, найвідданіші, і то не сліпа відданість, зауважте! Якось я Дема покарав за курку, вкрадену в сусідів, а то була не його вина. І я ж пальцем його не діткнув, відчитав добряче й усе. Тиждень від їжі відмовлявся! На колінах довелося прощення просити!
— Жартуєте. Невже аж на колінах?
— Присягаюся! Та й Дем не дасть збрехати. Він дуже тим випадком пишається. Показав характер!
Яні здалося, що в синювато-чорних очах Демона дійсно промайнув самовдоволений, пихатий вогник. А ось у великих карих очах його господаря жодної пихи не споглядалося. Правду кажучи, вони були дуже гарними, ті очі. Дуже теплими. Кольору кави.
Яна завагалася. Може, не варто їй аж так різко відхиляти допомогу цього чоловіка? Зрештою, дощ знову почав накрапати, нога болить, продукти у багнюці, а її саму похитує від переляку…
— Погоджуйтеся, — наполягав власник собак, наче відчувши Янині коливання. — Я завинив, хочу спокутувати провину. Дем може навіть донести отой кошик з ківі. Він обожнює тягати щось у зубах, байдуже що.
— А Цезар?
— Ну… Цезар також має свої чесноти… нібито.
Пес підняв забрьохану морду від печива і ображено гавкнув.
— Я жартую, — миттю зреагував хазяїн і, звертаючись уже до Яни, запитав:
— Вам далеко йти?
— Зовсім поруч. Туди, де ці… новобудови, знаєте?
— А-а-а, — чоловік нахилився над калюжею і почав діставати звідти покупки. Демон заметушився і заходився допомагати.
Не без трепету в серці Яна дивилася на те, як гострі ікла стискаються на запакованій в поліетилен ковбасі, але — минулося. Дем і на мить не затримав у пащі ковбасу. Він підійшов до вцілілого пакета, який виставив на землю його хазяїни, і акуратно опустив туди свою здобич. Яна була обеззброєна.
— Беру назад усі слова, що я наговорила про цих псів. І дякуватиму, якщо ви проведете мене додому.
— Це честь для мене. Дякую, — чоловік випростався і якось ніжно глянув на Яну. — Мене звуть Ігор.
— А по-батькові? — брякнула дівчина і страшенно знітилася. Та що з нею сьогодні таке?! Невже приїзд кузин так вивів її з рівноваги? То їй вовки ввижаються, то хороші манери відлітають у вирій! Зараз цей добродій відкаже: «я ще замолодий, аби зватися по-батькові» — бо так воно і є, йому на вигляд років тридцять п’ять-сорок, не більше — і що їй тоді робити?
— Ігор Васильович, — спокійно відповів той. — Але після того, що ми пережили разом, після всіх цих випробувань, ви…
— Яна.
— Яночко, можете звертатися до мене запанібрата. Ну, якось так: «Ігорю, друзяко, грім тебе побий!». Обіцяю, що не ображуся.
Красиві очі чоловіка сміялися. Не посміхнутися у відповідь було просто неможливо.
3
До «Гори» вони дісталися за півгодини — досить непогано, враховуючи, що більшу частину шляху Яна подолала, спираючись на Ігореву руку.
Демон акуратно ступав слід у слід за своїм господарем, несучи у зубах кошик з ківі. Цезар біг трохи осторонь і вигляд мав збентежений, немов відчував свою провину.
— Так, він відчуває, — підтвердив Ігор, коли Яна вголос висловила це припущення. — Це ж його, шибайголови, робота, отой забіг, що вас сполохав… Цезар завжди заводіяка у таких речах, а Дем, хоч і старший від друга, та й на вигляд лютіший — а насправді теля телям…
— Ви їх дуже любите?
— Хлопців своїх? Дуже. Вони мені як діти. Доки своїх немає…
Яна трохи соромилася, та все ж не втрималася і крадькома кинула погляд на правицю Ігоря. Шлюбної обручки не було.
Хоча яке їй до того діло? Він її не сватає.
Першим Геникову дачу побачив Цезар — він обігнав решту компанії на повороті і тепер заливисто гавкав, ніби не міг повірити, що бачить таке диво на власні собачі очі. Демон поводився стриманіше — він лише загарчав, немов хотів сказати: «Оце так буда!». Ігор же просто присвиснув.
— Ви тут працюєте, Яночко?
— Я тут живу.
— Тоді перефразую питання: ким ви працюєте, живучи у такому палаці?
— А ви вгадайте! — усміхнулась Яна.
— Спробую. Я сказав би, що ви домогосподарка, щаслива дружина багатого мужа, але не можу. З двох причин. По-перше, ви не носите обручки. А по-друге, ви просто не така.
— Яка ще «не така»? — Яна зупинилась, аби перевести дух. Вони вже дійшли до кованої металевої хвіртки, та Ігор усе ще підтримував дівчину.
— Не з тих, хто виходить заміж з розрахунку.
— А як ви знаєте?
— Я добре розбираюся в людях, хоча й не люблю їх.
— Людей? — перепитала Яна розгублено. — Але як… Зовсім?
Ігор замислився — видно було, що всерйоз.
— Ні, не зовсім, — нарешті відказав він. — Деякі приємні винятки не дозволяють мені повністю розчаруватися у роді людському. Але ми зараз не про це… Я намагаюся вгадати, хто ви, принцесо… Я розгублений. Тисячі думок тісняться у моїй голові. Допоможіть мені, Яночко. Згляньтеся на мої страждання!
— А ви збиточник!.. Гаразд, ось вам моя страшна таємниця. Я — завідувачка шкільної бібліотеки.
— Що ж, тепер я переконався, — після паузи пробурмотів Ігор, — що фінансування нашої освіти зросло до небачених висот. І хто збиткується, Яно?
— А я й не стверджувала, що це моя дача. Я лиш сказала, що живу тут, і це чистісінька правда. Ця вілла належить моєму двоюрідному братові.
— Он як? А хто у нас двоюрідний брат?
— Юрист. Фірма «Консул», може, чули?
— Ні. Я не так давно у цих місцях. Але не маю жодних сумнівів у незліченних чеснотах вашого брата. Як його звуть?
— Євген Горенко.
Ігор галантно схилив голову.
— Тішуся заочному знайомству.
— Його цілком можна зробити очним. Геник приїздить сьогодні з моїми кузинами та їхніми друзями. Те печиво, що ним ласував Цезар, призначалося для кузини Вікторії. І знаєте що? — Яна хіхікнула. — Я дуже рада, що воно дісталося такому симпатичному псові, а не їй.
Проте Ігор Яниних веселощів чомусь не поділяв.
— Тобто, якщо я правильно все зрозумів, ваш любий кузен вирішив зекономити на кухарці і запряг вас до роботи?
— Ну чому ж відразу запряг?.. — образилася дівчина. — Невже я схожа на кобилу?..
— Анітрохи не схожі, та я лише…
— А за гостину треба платити, ви так не вважаєте?
— Ні, не вважаю, — різко відмовив Ігор, миттю розгубивши всю свою незворушність.
Яна аж здригнулася від криги в його голосі, але гість здавалося цього не помітив і вів далі:
— Брати плату за гостинність в будь-якій формі — це все одно, що допомогти пораненому, а потім виставити йому рахунок за бинти. Це негідно, якщо вас цікавить моя думка! Гість у домі — Бог у домі, так на Сході кажуть. Ви ж не будете просити Бога мити посуд чи накривати на стіл?
— Ігорю, все не так трагічно, як ви собі уявляєте, — заспокійливо сказала Яна. — Просто Геник потребує моєї допомоги, бо інакше сестри своїм скигленням дістануть його аж до печінок. А він хороша людина, він на це не заслуговує. І на ваш осуд, до речі, теж. Євген дбає про всю сім’ю вже десять років, після смерті батька… А якщо ви погодитеся випити зі мною кави, на знак вдячності за те, що довели мене додому, я вам ще щось захопливе розповім про кузена.
— Я певен, що ваш брат — вельми цікава особистість. Однак запрошення приймаю з тим, щоби побільше дізнатися про вас.
Яна зрозуміла, що до неї заграють — вкрай обережно і вельми красиво… Це був флірт чистої води, той, що ні до чого не зобов’язує. І той, в мистецтві володіння яким вона виявилася повним профаном, попри усю свою начитаність.
— А я нецікава, на відміну від Геника. У нього юридична практика, різні захопливі випадки, клієнти, знову ж таки, з тих, кого називають «сильні світу цього»…
— І в чому ж їхня сила? — це Ігор питав уже на кухні. Він заледве не силою всадовив Яну на стілець, знайшов у шафі арабіку в зернах, сам її змолов, і, за відсутності джезви, поставив каву варитися в крихітній каструльці. Яна лише головою хитала, споглядаючи на цю бурхливу діяльність.
— Це ж треба — сам майстер готує мені каву.
— Не вам, а нам, — Ігор не дав збити себе з пантелику. — І, крім того, я тут не гість.
— А хто ж тоді? Окупант?..
— Навіщо ж крайнощі? Вам каву з молоком?
— Так, і цукру дві ложечки. Ні, краще три… Обожнюю солодке. Ви не відповіли мені — хто ви тут, Ігорю?
— Я — рятувальник. І рятівник! — гордо випнув він груди, і, прибравши картинну позу, підняв зігнуту в лікті правицю, буцімто для того, аби продемонструвати м’язи. — До слова, ви також не відповіли на моє запитання.
— Це ще на яке?
— Про силу сильних світу цього… У чому вона полягає?
— Не знаю. Я ніколи її не мала.
— Помиляєтесь, — Ігор поставив на стіл два горнятка з кавою, і від її запаморочливого запаху в Яни голова обертом пішла. — Просто ви нею не користуєтеся, а це різні речі. Вам, мабуть, спокійніше вважати, що ви її не маєте. Так простіше. Але повірте, ви досить сильна жінка.
— А моя сила у чому полягає?
Ігор присів на ослінчик так обережно, ніби той був кришталевим. Перемішав свою каву — ложечка тихенько дзенькнула об тонку порцеляну. Геник укупі зі своїм марнославством навіть кухню затарив дорогим англійським посудом.
— Ви давно дивилися на себе у дзеркало?
— О, — Яна зітхнула з полегшенням. Отже, мова йтиме не про її залізний характер — і на тому спасибі. — Тільки не кажіть мені, що я гарна і що краса врятує світ. У світі так багато краси, та він ще й досі не врятований. А я… жодним чином не красуня. На жаль. Я добре знаю собі ціну.
— А я в цьому геть не певний, — заперечив Ігор. — Почнемо з ваших очей.
— А що з ними не так? — злякалася Яна.
— Усе гаразд. І навіть більше… Ви хоч уявляєте собі, як рідко можна зустріти людину з очима кольору бірюзи?
— Звичайнісінькі блакитні, — знітилася Яна.
— Звичайнісінька іранська бірюза, єдина, яку оправляють золотом. Хіба що ви носите лінзи…
— Ношу, але звичайні, прозорі… Що ще?
— Ще? Ваше волосся…
— Воно також дорогоцінного кольору? — відверто іронізувала Яна.
— Так. І дарма ви так іронізуєте. У ваших кіс відтінок червоного дерева і вони нефарбовані. На цьому я теж розуміюся.
— Он як? Ви директор косметичної фірми, що виробляє фарби для волосся?
— Я — чоловік, — заявив Ігор так, ніби це все пояснювало. — Тепер ваші губки…
Яна картинно застогнала.
— Дайте знати, коли дійдете до моїх кісточок. Сподіваюся, це буде не сьогодні. Зазвичай я ніколи не дозволяю кавалеру обговорювати мій кістяк на першому побаченні.
Вони перезирнулися і розсміялися. Розмова перейшла на загальніші теми: погода, природа, улюблені письменники, композитори, поети…
Ігор виявився на диво освіченим. А книжок прочитав ледь не більше, ніж Яна. Це було видно з того, про що вони говорили та з його манери висловлюватися…
Час летів. Ігор тричі варив каву. Цезар і Дем терпляче чекали на свого господаря у передпокої, зовсім «невеликому», розміром із Янину спальню в Квітневому. Несподівано перервавши дуже плідну розмову про органи зору в бджіл — наслідок дискусії про те, як легко визначити неякісний мед — Ігор запитав, чому Яна не боїться запрошувати до себе практично незнайому людину. Він навіть насупився, щоб показати, наскільки він незнайомий, і суворо погрозив дівчині пальцем.
Бажаючи відбутися жартом, Яна прошепотіла щось про свою слабкість до таємничих незнайомців і про палку любов до Містера Ікс зі славнозвісної «Принцеси цирку».
Проте Ігор наполягав на серйозній відповіді.
Яна розгубилася:
— Чесно кажучи, я про це просто не подумала, — зізналася вона.
Ігор осудливо стиснув губи. Довелося боронитися.
— Та й навряд чи ви мені чимось загрожуєте. Ви ж мені допомогли!
Ігор знизав плечима.
— Це ще нічого не значить. Даруйте на слові, та ви проти мене, як горобець проти крука, Яночко. Замисли я зле, ви не мали б як боронитися…
Яна наїжачилася — вона знала про совою зайву довірливість і не зносила, коли їй на це вказували.
— Але ж ви не замислили зле! Ви добрий, порядний чоловік! Це видно відразу, щоб ви там не говорили! Крім того, мені здається, що той, хто так сильно любить собак, просто не може бути поганим! Тільки наклепи на себе зводите…
— На себе? Та ні. Зі мною вам справді нічого не загрожує. Та ця ваша наївність, Яночко… воістину чарівна… Це ваша сила і слабкість водночас. Вона обеззброює, та одного дня, як і кожна зброя, може обернутися проти вас.
— А для чого ви все це мені говорите?
— Бо хвилююся за вас, якщо це мені дозволено.
— Та хіба на це питають дозволу? — тихо мовила Яна і хвилини дві дуже уважно вивчала пухнасті помпончики на своїх домашніх капцях. Потім звела погляд на гостя.
— Дещо пригадалося з нашої бесіди поза домом. Чи ви справді вважаєте, що багатих не можна любити? Що жінка, яка взяла шлюб з багатим чоловіком, неодмінно зробила це з корисливості?
— Ви загнали мене у кут. Ні, напевно, що ні, і я мушу попросити у вас вибачення — мені, як чоловікові, не варто робити таких узагальнень… Будь-які узагальнення — несмак. Але… свого часу я був багатим…
— І мали дружину, яка пішла від вас, щойно ви збідніли?
— Ні. У мене була наречена, яку дуже лякали слова «і в багатстві, і в бідності»…
— Ну й що! — перепитала Яна. — Самі кажете, узагальнення — це гріх. Але якщо жінка свого щастя перед носом не бачить, бо гроші їй світ закривають, то туди їй і дорога.
— Куди?
— Туди, де вона нині є. Але всі люди різні. Я ось теж можу сказати, що… — Яна замовкла, дивуючись, чого це її потягнуло аж на таку відвертість. Дівчина нікому, крім Геника, не розповідала про свої невдалі заручини.
Вона також була нареченою. Цілий місяць. Аж доки не впіймала свого хлопця на гарячому — так би мовити, в процесі…
Яна не влаштовувала хитромудрі засідки і не слідкувала за коханим — вона ніколи б до такого не принизилася. Ні, усе вийшло випадково, і від того боліло ще більше. І від самої зради, і від власної безпорадності. І від осоружних думок, що так і мало статися.
Хто вона? Сіренька мишка, бібліотекарка без копійки за душею… Таких не люблять — їх терплять, щоби було кому варити чоловікові борщ та прати шкарпетки.
Але Яна не збиралася терпіти таке ставлення до себе. Не збиралась прощати і зради. Навіть у мишок є гострі зубки.
— Що ви сказали?
— Га? — Опам’ятавшись від спогадів, які ще й досі завдавали болю, трохи збентежено перепитала Яна, — ви щось запитували? Я думку згубила. Вибачте…
— Ви мене зовсім не слухаєте, — сумно мовив Ігор. — Наразі я не узагальнюю. Принаймні, намагаюся не робити цього. То я просто хотів справити на вас якнайкраще враження своєю батьківською турботою.
— Вам це уже вдалося, — запевнила Яна. — І на щастя, ви мені не батько.
Ігор кивнув, — точно в яблучко. Що ж, на цій урочистій ноті, певно, й будемо прощатися. Вам треба відпочити перед завтрашньою навалою, та й у мене багато справ… Я дуже радий був з вами познайомитися, попри обставини, за яких це сталося. Упевнений, хлопцям ви також сподобалися. Особливо Демові.
— Чому так?
— Я це відчуваю.
— Що ж, — несподівано для самої себе Яна сказала те, на що зазвичай ніколи б не наважилася, — щаслива буду бачити вас та хлопців на «Горі» в будь-який час. Заходьте, Ігорю. Часом мені буває дуже самотньо. Щоправда, тут багато книг… я читаю увесь час…
— Це помітно.
— Книги вміють говорити, однак не вміють слухати. А мені цього бракує… Я чекатиму вас у гості.
— Я прийду, — коротко мовив Ігор, і це прозвучало, як тверда обіцянка. — А знаєте, що, Яночко? Вам потрібен собака для охорони.