— Так, та де ж його взяти? Зооринок аж в обласному центрі, та й продають там лише породистих псів… Хіба по сусідах попитати?
— Поки що зачекайте. Можливо, я щось придумаю, — Ігор взяв Янину руку, підніс до вуст і поцілував.
— Дякую, — дуже тихо, майже пошепки, сказав він, і це «дякую» було сповнене ніжністю і теплом.
— Прошу. І ще одне… ваша кава просто надзвичайна.
Ігор усміхнувся, — це звичайна кава для надзвичайної жінки.
4
Наступного дня, десь біля другої години, до «Гори» підкотилися три іномарки. З темно-сірого Євгенового джипа вивантажилися він сам та двоє Вітиних друзів. З «Вольво» кольору гнилої вишні манірно висідали кузина Ліда та її подружка Аня — та сама, на яку накинув оком Геник. І, нарешті, з супермодного «Фольксваґена-жука» яскравого червоного кольору вийшла Вікторія зі своїм кавалером.
Стегна Віки обтягували срібно-сірі, художньо подерті у найнесподіваніших місцях, джинси, у пупці виблискував синій камінець, а на крихітній жовтій маєчці, що закінчувалася відразу за грудьми, красувався напис «Kiss my ass». Вочевидь, до цього дійства запрошувалися всі охочі.
Яна замислилася про те, що було б, якби цей заклик з’явився там, де йому місце. Але виглядало на те, що нічого.
Проходячи у дім, Євген був єдиним, хто зупинився, аби привітатися з сестрою. Решта гостей пропливли повз Яну, що стояла на порозі, так, ніби вона була прозорою.
Сестричка Віка, щоправда, кинула у Янин бік «одоробало» — небачений вияв царської уваги.
Хлопець Вікторії, вкрай схожий на змученого дітьми коника — натягнутий, мов струна, з величезними сумними очима на видовженому обличчі — болісно смикнувся, почувши беззаперечне свідоцтво доброго виховання коханої, але промовчав.
Друзі Віти, схоже, вирішили, що Яна — то обслуга, і не стали утруднювати себе привітаннями.
Що ж, воно й на краще, подумала дівчина. Менше клопоту.
Уся компанія виглядала чи то сонною, чи з похмілля — уся, крім Геника. Ліда навіть не спромоглася нафарбуватися, що було для неї заледве не кримінальним злочином. Зате вона щедро надушилася, і від її парфумів у Яни залоскотало у носі. Дівчина голосно чхнула — так, що Аня, яка йшла останньою, здригнулася від несподіванки і закричала:
— Ну ти, убога, хоч би вбік відійшла!
— Анно, стули писок, — негайно зреагував Євген. — Якби ви з Лідою не купалися в тих своїх ароматах, то й люди б не чхали!
— Не розумію, чому ти її захищаєш, цю свою… економку? — губенята в Ані ображено затремтіли. У блакитних, уміло підфарбованих очах закипіли сльози. Та на Геника це не подіяло — як справжній юрист, він залишився відстороненим і спокійним.
— Яна — не економка. Вона моя сестра. Усі невтаємничені — знайомтеся!
Німій сцені, що запала після зізнання Євгена, позаздрив би будь-який постановник «Ревізора». Тиша висіла у повітрі з добру хвилину. Усі без винятку, включно з кузинами, витріщалися на Яну так, ніби вона була, щонайменше, гуманоїдом. Першим отямився друг Віти, патлате пихате непорозуміння у шортах кольору хакі, з яких стирчали тоненькі, мов у чаплі, волохаті ноженята, та чорній футболці з білим вишкіром «Веселого Роджера» на куріпчиних грудях.
— Ні фіга собі! Оце нещастя — твоя кузина?!
— Антоне, мені дуже кортить набити комусь морду, — відгукнувся Геник, помалу втрачаючи свою незворушність. — І якщо бити Анну я не можу, бо вона — жінка, то ти, незважаючи на твоє сумнівне шмаття, точно не баба. І навіть не гей. Можеш дістати за неповагу до мене і до Яни.
— А що я такого зробила? — обурилася Аня, махаючи віями, які — нахились вона трохи нижче — цілком могли б правити за доброго віника.
— Вибачте, — пробурмотів Антон, зрозумівши, що не на жарт розізлив Євгена. — Я не хотів нічого поганого.
Після цих доволі сумнівних вибачень уся гоп-компанія рушила у вітальну, де вже був накритий стіл, з ентузіазмом п’яних слонів, що ціле літо чекали водопою. Та й шуму від гостей було не менше. Вони галасували, перекрикували один одного, хапали пиво так, неначе точно знали, що саме ця пляшка стане останньою в їхньому житті, змітали з таць нарізані Яною бутерброди, навіть не помивши руки з дороги…
Дивлячись на все це, дівчина лише головою хитала.
— Тільки подумати, а я ще була палко́ю противницею теорії Дарвіна. Хоча, може, той екземпляр, що став нашим пращуром, добропорядні мавпи вигнали зі зграї за негідну поведінку.
— Невже все так погано? — пролунав за спиною в Яни чийсь голос. Вона озирнулася. Ага, це другий приятель Геника, приємний блондин. Як же його звуть?
— Дмитро, до ваших послуг, — хлопець, здається, прочитав її думки.
— Прекрасно. Якщо ви до моїх послуг, допоможіть впоратися з посудом. Бо доки мої сестри удають, що я — скляна, на їхню допомогу дарма й сподіватися.
— А ви їх любите? — Дмитро з вправністю еквілібриста підхопив стос брудних, складених одна на одну тарілок і поніс на кухню. Трохи менший стос несла Яна.
— Кого? — видихнула вона, звільнившись від тарілок. Увімкнула воду, щоб набралася повна мийка, бо посудомийну машину ще не підключили, хлюпнула туди якоїсь пінистої рідини для миття посуду і натягнула довгі, ледь не до ліктя, ґумові рукавички. Хоч тут могла порозкошувати, бережучи шкіру на руках. — Кузин своїх?
— Так.
— Ні, не люблю.
— Чому?! — щиро здивувався Дмитро. Яна глянула на нього з-під лоба. Таке питає, і не видно, щоб жартома… Золота молодь… Королі життя… Як йому пояснити, що таке гідність та самоповага?
— Ну, головно, тому, що вони чарівні, чуйні, виховані дівчата, альтруїстки з великим серцем, яке болить чужим болем, як своїм. Підходить така відповідь? Чи краще пояснити, мов для школяриків, що я не зношу, коли мене називають одоробалом?
— Ви так говорите, — захопився юнак, витираючи вже вимитий Яною посуд.
— Як?
— Як по-писаному.
— Ну то що ж ви хочете… noblesse oblige.
— Що, пробачте?
— Нічого. Забудьте. Я — бібліотекар.
— А, ну тоді це все пояснює, — промовив Дмитро таким тоном, ніби хотів сказати: «ще зовсім молода — а вже каліка». — Багато читаєте?
— Так. Здебільшого — книги з етикету.
Тонкого натяку юнак не зрозумів.
— Дивно це все-таки…
— Що саме?
— Що у такого брата, як Євген і такої сестри, як Віта, така сестра.
— Я вже люблю вас ледь не більше, аніж кузин, — сухо проголосила Яна. — Бажаєте ще якось мене принизити чи на цьому закінчимо обмін люб’язностями?..
— Я вас скривдив? — розгубився Дмитро.
— Ну що ви! Я від утіхи на сьомому небі! Так приємно, коли на тебе дивляться, мов на ярмаркового виродка! Це так надихає! Підтримує самооцінку, знаєте. У вас ще щось?
— Даруйте, — Дмитро покаянно схилив голову. Пшеничний чуб упав йому на лоба. — Я вічно ляпну щось не те. Ви не дивуйтеся, зі мною це весь час трапляється. Але я не хотів вас образити. І ніякий ви не виродок, не кажіть так про себе. Що мені зробити, щоб ви посміхнулися?
Яна домила останню тарілку, помилувалася на свою роботу і лише потім уважно глянула на Дмитра.
Що ж… непогано. Вельми симпатичний хлопець. Очі сірі, обличчя відкрите, одягнений зі смаком. Високий, але не занадто, підтягнутий, та не настільки, аби здаватися худим, як той-таки Антон. Словом, надто гарний, аби бути правдою.
— Спробуйте дати мені спокій.
Дмитро недбало пересмикнув плечем — під його футболкою без усяких провокаційних написів заходили добре накачані м’язи. Явно зі спортзалу не вилазить, — подумки фиркнула Яна і тут-таки сама себе зупинила, — якщо й так, законом це не заборонено. А тебе, красуне, це взагалі не обходить. Що ти там казала Геникові? Не будь, як сестри? Так отож.
— Ви певні, що хочете від мене саме цього? — Дмитро вже не просто промовляв до Яни чи шепотів — він туркотів, як закоханий голуб.
— Авжеж. І це єдине, на що ви нездатні?
— Заради вас я здатен на все. Ще побачимося, — хлопець вийшов, поляскуючи себе по кишенях джинсів — явно шукав цигарки. Знайомий жест, Євген завжди так робить… Яна ще якусь мить дивилася услід Дмитрові, а потім зітхнула і почала готувати чергову зміну страв.
Легкі закуски, так, Генику? Вовки-вегетаріанці. — Згадка про вовків воскресила у пам’яті вчорашню її пригоду, і Яна зненацька пошкодувала, що Ігор не тут, не з нею. Звісно, за неї заступається брат, як завжди, але це — інше. Це було б… якби було… так романтично!
Яна насупилася, зла сама на себе. Ось він, згубний вплив свіжого повітря, необмеженого доступу до книжок та очей кольору кави мокко. Такі дурниці вигадуються — і на голову не натягнеш. Ліпше ще раз пильно глянути на себе у дзеркало, забути все, що Ігор, як вихована людина, молов про її красу, і повернутися до тями.
До тями Яну повернуло репетування Вікторії. Кузина на всю силу легень вимагала дієтичного печива і надлегкого маргарину на бутерброди з житнього хліба. Яна зловтішно хмикнула і почала ретельно мастити скибочки батона чистісіньким вершковим маслом.
5
Дмитро вийшов на терасу, де вже затягувався ароматним димом Антон, і торкнув друга за плече.
— Цигарки не даси? Я свої десь подів, знайти не можу…
— Без проблем. «Кемел» будеш? — Антон, що вже змінив мілітарні шорти на грайливіші у білі ромашки, сперся ліктями на мармурову балюстраду і замислено споглядав зелено-синю далину, доки друг підкурював. — Як тобі тут?
— Вражає. Таким, як Євген, щастить, як завжди.
— Добре щастя! Просто Горенко хапає все, що добре лежить і не зле виглядає, от і весь його талант.
— Чого ж ти не хапаєш?
— Я? — Антон надувся, мов рахітичний індик. — Я вищий від усього цього. Я не такий хапуга, як Горенко.
— Вищий, авжеж. До слова, про те, що не зле виглядає — як тобі ця Яна?
— Ніяк, — відмахнувся Антон, що надавав перевагу пишнотілим жінкам, і з цієї причини потай зітхав за Лідою. — Худе, мале, окасте. Тільки й краси, що волосся.
— Не скажи. Ти очі її бачив? А бюст?
— А він у неї є?
— Другий номер, як мінімум, — тоном знавця проказав Дмитро. — То вона його від людей ховає. Цікава дівчинка. Язик, як жало, сама, як вогонь, і така чиста… така божественно-наївна… я аж розбурхався увесь!
— Твої проблеми. Ти пролетів тут. У тебе з нею нічого не вийде.
— Гальмуй! — Дмитро штовхнув приятеля під ребра. — Ти говориш про дівчину, яку я збираюся зробити своєю… — і, витримавши солідну театральну паузу, додав, — коханкою!
Хлопці смачно заржали. Потім Антон поцікавився.
— А вона про це знає?
— Ти що?.. Ясно, що ні. Дізнається, коли опиниться піді мною в ліжку. Нащо її завчасно лякати? Я хочу трохи розважитися — перспектива, що зробить цілком стерпними ці чотири дні.
— Нічого не вийде, — повторив Антон. — Надто ця Яна, чи як її там, для тебе серйозна. А, крім того, що скаже Євген?
— Я не Горенка хочу звабити. Яна, між іншим, давно повнолітня, а пан Горенко сам не від того, щоб завалити цю Аню. Він буде зайнятий.
— Пролетиш, — пророкував Антон, запалюючи другу цигарку.
— Ні. Я ніколи не пролітав.
— Усе колись буває вперше, друже.
Дмитро напружився, його красиве лице застигло від гніву.
— Закладемося?
— На що?
— Пропонуй. Мені все одно.
— Тоді на гроші.
— Згода, — кивнув Дмитро. — Отже, якщо мені вдасться за чотири… та ні, що його тягнути… за три дні переспати з Яною, ти винен мені штуку баксів.
— О’кей. А якщо не вдасться, то ти мені винен півтори.
— Домовилися. Нам потрібен свідок?
— Потрібен чи ні, а він у вас є, — пролунав від дверей оманливо ніжний жіночий голос. Упіймані на гарячому хлопці перезирнулися, а потім одночасно повернулися на голос. На порозі стояла Вікторія.
— Я все чула, — рішуче сказала вона.
Дмитро зробив крок до неї.
— Послухай, якщо ти проти… ти не могла б… я просив би тебе нічого не говорити Яні.
— Ти за кого мене маєш? — обурилася Віка. — Ясна річ, я нічого їй не розповім. А крім того, я вважаю, що це найбільш своєчасне парі з усіх, які знала історія. Досить їй уже бути старою дівою. Може, хоч добрий дрючок зробить з неї людину.
— Тобто, — обережно мовив Дмитро, — ми можемо розраховувати на твоє мовчання?
— І на мою повну підтримку, Дімо, — Вікторія зробила пірует, щоб продемонструвати куценьку рожеву спідницю, з-під якої виглядали куценькі рожеві трусики. — Якщо хочеш, я замовлю за тебе слівце перед Яною. Попрацюю, так би мовити, твоїм адвокатом. Не все ж одному Геникові юридичні таланти виявляти.
— Таке враження, ніби ти для Яни — авторитет, — огризнувся Антон, який геть не зрадів, що у Дмитра з’явився сильний спільник.
— Ні хрена ти не тямиш у жіночій психології, Тошо, — грубо відповіла Віка. — Яна може сто разів мене ненавидіти і тисячу — зневажати, та коли я натякну, що нею цікавиться вродливий кавалер, вона повірить. Сто пудів. Бо про це мріє кожна жінка.
Антон скривився, але промовчав. Натомість повернувся до Дмитра, якусь мить роздивлявся того, наче міняйла, що роздумує, чи не попробувати на зуб золоту монету, і нарешті прорік:
— Отже, парі?..
— Укладено, — Дмитро простягнув приятелю руку. — Вікусю, розбий.
Яна, не підозрюючи про те, що її розібрали на руки, ноги та цицьки, як м’ясну тушу, і призначили жертвою на вівтар чоловічого марнославства, усе ж дивувалася наполегливості, з якою Діма, як він попросив називати його, ходив за нею слід у слід решту дня.
Він брався за кожну справу, до якої торкалась Яна. Варто було дівчині присісти — і він сідав біля неї, щедро сипав компліментами і раз у раз намагався торкнутися то руки, то талії.
Уже під вечір, коли прибу́ла сарана наситилася, і припинила тормосити холодильник так, ніби той був самобранкою, Вікторія відкликала Яну в одну з кімнат, змовницьки прошепотівши: «є розмова». Те, що вона не додала чогось на кшталт «пугало», безумовно, надихало.
— Я тебе вітаю, — заявила Віка, коли сестри залишилися самі.
— Справді? І з чим? Я виграла в якусь лотерею?
— Майже вгадала. Тобою зацікавився Дмитро.
Яна попрямувала до виходу. Вікторія оторопіла. Вона очікувала зовсім іншої реакції.
— Ти чого? Критичні дні, чи що? Завжди ж така чемна.
— Власне. Це мені й шкодить. Вирішила робити, як ти — тобто хамити всім без розбору, — огризнулася Яна, яка інтуїтивно завжди чекала від Вікторії якогось підступу. — Слухай, Віко, може, я й не цариця подіумів, і моє ім’я порожній звук для жовтої преси, проте я далеко не дурна. З якого б доброго дива такому хлопцеві, як Дмитро, мною цікавитися? Він сам хто, до речі?
— Е-е… манекенник. Ну тобто модель. Як і я. Ми в одній агенції працюємо.
— Як чарівно. З чим я вас обох і вітаю. І що ж, хотіла б я знати, у мені його приваблює?
— Про це краще його спитати. Але мені здається твоя незіпсованість і наївність. Неподібність до інших. Яно, — Вікторія вклала у свій голос річні запаси улесливості та прослідкувала, щоб у належному місці він здригнувся, — ну чому ти такий їжачок? Більше впевненості у собі, сестро, і світ ляже тобі до ніг.
— Сильно сумніваюся. І крім того, коли здається — хреститися треба.
— А ти спробуй. Чи ти щось втратиш, відповівши на почуття Дмитра?
— На почуття… — Яна втомлено зітхнула. — Це жарт такий, Віко? У цього Діми дівчат, хоч греблю гати. Я не можу сприймати серйозно його залицяння.
— А даремно, — зітхнула Вікторія, подумки святкуючи перемогу — їй вдалося затримати Яну, втягнути її у розмову, а це вже половина справи. — Невже він анітрохи тобі не подобається?
— Ну чому ж… Дмитро дуже симпатичний. І він один з усієї банди допомагав мені на кухні. То також бал на його користь.
— От і добре. Заміж тебе йти ніхто не силує, але скажу тобі одне, з власного досвіду — приємна чоловіча компанія збадьорює жінку. Саме те, що тобі треба.
— Дякую, лікарю, — посміхнулася Яна, та кузина, вже не слухаючи її, вислизнула з кімнати.