— Тобто ваші пси? — закліпала очима Вікторія.
— Для вас це може бути лише порожнім звуком. А тепер уявіть собі, що ви — багата. Дуже багата. Як Біл Гейтс чи як султан Брунею, не знаю… І ви купили собі все. Геть усе, на що впало ваше око, що ви могли згадати, що колись хотіли, чи вважали, що хотіли… Палаци, хутра, машини, діаманти, ділянку на Місяці, тощо… Вам від цього не страшно?
Віта позіхнула, демонструючи, як їй нудно все це вислуховувати.
— Від чого?
— Від того, що ви більше не маєте, чого бажати. Від того, що все дається вам надто легко. А що легко дається, те дешево цінується, не залежно від того, скільки це коштує у грошах. І ось ви посеред пустелі, духовної, звісно. Навколо вас сотні, або й тисячі так званих друзів, але люблять вони ваші мільярди, а вас ненавидять за те, що грошима володієте ви, а не вони. Біля вас юрмляться підлабузники, та всі їхні компліменти — як дешеві блискітки на дешевих китайських цяцьках. Ви можете обрати собі будь-якого чоловіка та навіть купити його, проте вам дуже сильно пощастить, якщо ви ніколи не дізнаєтеся, що він думає про вас насправді…
— А хіба Біл Гейтс нещасний?.. — наївно спитала Віта.
— Ні, мабуть. Але він займається справою, яку любить. І щоб там не казали його ненависники, свої статки він заробив власним розумом. Не вкрав і не успадкував. Вищий пілотаж. До того ж, Гейтс працює вісімнадцять годин на добу. На обід їсть гамбургери не тому, певно, що так їх любить, а тому, що у нього бракує часу просиджувати у дорогих ресторанах, чекаючи на якесь там фун-дю.
Доки Ігор говорив, Вікторія, Ліда та Анна єхидно кривили однакові пухкенькі губки в однакових глузливих гримасках.
Як же вони схожі зараз між собою, подумала Яна, наче тут не дві сестри, а три. Три дівиці під вікном… Та навряд чи котрась із них забажала б народити богатиря, хай би й ціною шлюбу з царем.
— Добре, будемо вважати, що ви мене переконали, — усміхнулась Віта.
— Навряд чи це в силах людських, — ввічливо відповів Ігор.
— Та у мене є ще одне питання. Ви казали, що вже рік, як поселилися тут. А ви часом не в курсі, де живе власник банку «Сольвейґ»?
— У курсі. Це зовсім поруч, за річкою, по місточку пройти. Але банкір мешкає тут інкогніто. Каже всім, що він полковник у відставці.
— Полковник яких військ? — уточнила Яна.
— Невідомо. Та я підозрюю, що він відставної кози барабанщик. Туману напускає, знаєте… Неприємний тип.
— Ясно, — Вікторія помовчала, неначе зважуючи свою наступну фразу на внутрішніх терезах. — А не могли б ви показати мені віллу цього типа?
— Та чому б не міг? — спокійно згодився Ігор. — Залюбки стану вашим провідником.
Віта зааплодувала — чи то Ігореві, чи самій собі.
— Вирушаємо прямо зараз.
— А тобі це навіщо? — видихнув Джемал, немов зібравши рештки рішучості — хоча, можливо, так воно і було. — Що тобі треба від того банкіра?
— Хочу порадитися з ним стосовно акцій.
— Щодо акцій? — перепитав Джемал, і його очі з сумних стали зболеними. — Ти цікавишся фінансами?
— Так, уяви собі, — голос Вікторії налився роздратуванням. — Акції, облігації, цінні папери… Я не всі гонорари витрачаю на шмаття.
— Яка приємна новина, — сказав Євген, звертаючись до Вінні, що нишпорив терасою, обстежуючи територію.
— Зі мною порадься, — не відступав Джемал. — У мене вища економічна освіта.
— А я й не знала, — щиро мовила Віта. — То ти розумник?
— Навряд чи, — Джемал підвівся з-за столу і вийшов, зронивши вже на порозі. — Був би я розумником, не сидів би тут.
7
Демарш нареченого не зробив на Віку жодного враження. Вона не смикнулася, як зробила б на її місці практично кожна жінка, і, звісно, не побігла за хлопцем — просто звелася на рівні ноги — слід визнати, дуже гарні, стрункі та спокусливі — і повернулася до Ігоря.
— Я готова. Рушаймо на пошуки скарбів.
— Що ж, якщо ви готові, то ми — готові. Це слоган одного австрійського банку. А ви, Яночко?
— Я не шукаю скарбів, — кволо відказала Яна. — І не цікавлюсь цінними паперами.
— Найбільша цінність у наш час — свіже повітря, — весело запевнив Ігор. — І тут його не треба шукати. Давайте пройдемося. Без вас дорога здасться мені довгою.
— Ну що ж… — Яна встала, розрівняла долонями стареньку сіру спідничку, поправила комірець на білій кофтинці, — ваша правда. Тоді я з вами.
— І я також! — підскочив Дмитро, переглянувшись з Вікою.
— Генику, а ти? — гукнула Яна. Розморений літньою спекою кузен ліниво погладив оголене Аніне плече.
— Я тут… залишуся. Прогулянки після їжі шкодять моєму здоров’ю.
— А я думала, хвороби юристів — це виразка шлунку та хронічний розлад травлення через поганий характер, — піддражнила Яна. Посмішка у відповідь була такою ж лінивою, як і рухи Євгена.
— Саме так. Тому, щоб не псувати свіже повітря в’їдливими випарами, я побуду вдома. Приємного променаду. А тобі, Віто, вдалої консультації.
Учотирьох вони вийшли з вілли і, перетнувши чималий двір, підійшли до містка через річку Стриж, що називалася так через дві затоки, які відгалужувалися від головного русла, і обрисами нагадували роздвоєний хвостик птахи.
Кумедною процесією вони, певно, є, вирішила Яна. Дмитро, що сопе, як сердитий паротяг. Віка, яка щось щебече, не потребуючи слухачів. Ігор, який примудряється кивати у належних місцях, реагуючи на спіч Вікторії. І вона сама — непримітний, маленький горобчик, на якого ніхто не зважає. Ця роль її більше, ніж влаштовувала, бо була звичною, добре знайомою, і тому — безпечною.
— Пане Ігорю, — Діма, втомившись сопіти і мовчати, розпочав слововиверження за принципом «найліпший захист — це напад», — можу я також у вас дещо запитати? Чи ви щось корисне у житті зробили? Крім, звісно, розведення псів-убивць і зваблювання чужих жінок?
— Ні. Я абсолютно, цілком та повністю марна, даремна, пустопорожня істота. Не рівня вам. Не повзаю подіумами з виглядом прибитого шафою слимака, не фотографуюся голим…
— Оголеним, — буркнув той.
— І не проектую власні наміри на незнайомих людей. Що ж до чужих жінок, то, якщо мова йде про Яну — а мова про неї, чи не так? — то на її пальці я не бачу шлюбної обручки.
— Припиніть це ви, обоє! — наказала Яна. — Ви вже нібито дорослі, а поводитеся гірше, ніж мої школярики.
— Хто вам сказав, що я дорослий? — засміявся Ігор. — Це обман зору.
— Ні, кицюню, — звертаючись до Яни, пропищав Дмитро, — я тільки почав. Ти — моя, і я хочу, щоб цей провінційний Донжуан, цей Ромео занюханий добре це затямив!
— Я не давала дозволу тикати мені, Дімо, — рівним, як лінійка, голосом зауважила Яна. — Я не хочу чути «кицюня» на свою адресу, і не бажаю, щоб на мене заявляли якісь права, так, ніби я затаврована худоба. Я не хочу, щоб хороша людина потерпала від ваших інсинуацій. І якщо ви не зупинитеся, я піду геть! Сподіваюся, це зрозуміло?
— Так, — скреготнув зубами юнак.
Віка була у розпачі. Вона замовкла, лиш зачувши цю перепалку. Дослухалася до неї з тривогою, але не втручалася, тільки несамовито гримасувала, намагаючись подати Дмитрові певні знаки. Їй це не вдалося, і тоді Вікторія, стишивши ходу так, щоби пропустити вперед спершу Яну, а потім Ігоря, зрівнялася з Дімою і розлючено прошипіла:
— Ти сказився, чи що? Що ти робиш? Твоє завдання не паскудити суперника, а вигідно від нього відрізнятися, добре виглядати на його фоні! А поки що ти на його фоні виглядаєш, як кізяк на щойно вибіленій стіні! Припини його чіпати! Зосередься на Яні!
— Я не можу зосередитись у його присутності, — шепнув Діма. — Мушу побути з нею на самоті, тоді все вийде.
— Ще побудеш. А тепер тихше, ми майже на місці.
Вілла власника банку на перший погляд програвала «Горі», виглядаючи значно скромнішою та функціональнішою. Так само двоповерховий, цей будинок був позбавлений того пишного надлишку, якими відзначалася Геникова дача. Простий квадратний дім, відкрита тераса з дерев’яною балюстрадою — щоправда, дерево якесь темне, дороге і добре оброблене. Дах, вкритий червоною черепицею, на ньому — супутникова антена, а на другому поверсі — балкон. Ще кілька господарчих будівель, та й усе. Віка невдоволено пирхнула.
— Це точно дача банкіра?
— Абсолютно точно. А що, не подобається?
У очах в Ігоря стрибали бісики, та Вікторія на те не зважала.
— Ага. Убозтво якесь. З такими грошима міг би дядько й ліпше побудуватися.
— Мабуть, не всі багаті люди уявляють себе раджами і будуються відповідно, — заперечила Яна. Їй якраз дуже сподобалася дача банкіра — цей відлюдник мав прекрасний смак. Дуже функціонально, нічого зайвого, тільки вишукана простота ліній та солідність.
— Я зробила б вклад у банк, де такий власник, — прокоментувала Яна, — звісно, якби мала що вкладати.
— Янко, ти вже дістала мене своїми коментарями. Який сенс у багатстві, якщо ним не хвалитися? — сказала, як відрізала Віта.
— Та й справді. Якщо пил у вічі не пускати, зайвий раз не збурювати заздрість, то це просто животіння якесь, а не життя! — Ігор говорив так серйозно, що Вікторії й на гадку не спало, що з неї кепкують. Зате Яна зрозуміла все більше, ніж добре, нахилилася до Ігоря і прошепотіла:
— А ви злий.
— Ні. Я суворий, але справедливий, — посмішка чоловіка вмить пом’якшала, втративши всю свою гостроту. — Не зношу в людях марнославства і глупоти. І порожнечі у голові терпіти не можу. Вибачне, — Ігор ступив крок уперед і відчинив для Віти ковану хвіртку так, ніби робив це щодня й додав, — до речі, Вікторіє, обміняйте поради щодо акцій на поради про архітектурний стиль цієї дачі. Не сумніваюся, банкір вам подякує.
— Може, й так, та ви від мене вдячності не дочекаєтеся, — зверхньо запевнила Вікторія. — Хіба за те, що провели. І залиште свою іронію при собі, мені вона до дупи.
— Та невже? — випустила шпильку Яна.
Віка і бровою не повела, змійкою прослизнула крізь ворота і, не озираючись, попрямувала до вілли.
Ігор розвів руками, — жінка-бульдозер. Немає слів. Сподіваюся, той її хлопець…
— Джемал, — підказала Яна.
— Так. Надіюся, він на ній не одружиться. Він хороша людина, а ваша в других сестра — уже пробачте мені таку відвертість — дуже схожа на самицю каракута. Усе, що вона вміє — це труїти близьких.
— Чого ще чекати від такого мужика, як не обговорення жінки позаочі? — вибухнув Діма, який досі з останніх сил зберігав мовчання. — Вам не гидко від себе?
— Ні. І жінок позаочі я не обговорюю, ось тільки це прекрасне визначення мало надається до панни Вікторії. Утім, я ціную ваш сезонний спалах лицарства і беру назад свої слова. Яночко, — Ігор глянув на дівчину так, ніби хотів поцілувати, від чого Янине сердечко закалатало, — я мушу поспішати. Ще багато справ удома, я сам пораюся по господарству. Доля холостяка. Ми ж побачимося завтра?
— Так, неодмінно, — з награною бадьорістю пролопотіла Яна. — У печерах.
Дмитрові Ігор руки не подав, та не схоже було, щоб хлопець сильно переживав з цього приводу. Заледве вони відійшли від дачі банкіра, як Діма, не зупиняючись, випалив:
— Ну, нарешті ми самі.
— Самі для чого? — неуважно перепитала Яна.
— Для серйозної розмови. Я… не знаю, з чого почати. Можна, я все-таки перейду на «ти»? Так легше.
— Переходьте.
— Тоді й ти кажи мені просто Діма і не «викай»?
— Добре. Але що сталося? Ви… тобто ти… нібито нервуєш?
— Так. Це зі мною вперше. І так зненацька… Я кохаю тебе.
— Що?!
— Я тебе кохаю. Яно, будь ласка, не перебивай. Я просто… можу загубити думку… Ти мені потрібна.
— Дімо, я також тебе прошу — подумай, що ти говориш, — змолилася Яна. — Ти мене зовсім не знаєш. Ти…
— Я в житті не зустрічав такої гарної, розумної і начитаної дівчини. Ти особлива, ні на кого не схожа… Ти як чорна перлина — вишукана, рідкісна, єдина. Я раніше таких не бачив. У дівчат-моделей тільки гульки в голові. Сумніваюсь, що бодай одна з них знає, хто такий Гомер!..
— Ти полюбив мене за те, що я читала Гомера? — Яна намагалася жартувати, та неслухняне горло заніміло, мов кригою взялося від несподіванки. Слова, що все ж вислизали з нього звучали застуджено, якось хрипкувато…
Ні, це їй сниться. Напевне, сниться. Зараз вона прокинеться і посміється сама над собою. Хіба таке можливо, щоб гарний, розумний, яскравий юнак — хіба що трохи запальний, але це лиш додає йому шарму — раптом зацікавився нею? Таке буває у снах чи у казках. У чужих казках, не її… Смішно сподіватися. Страшно бути смішною.
— Я полюбив тебе за те… я не знаю, за що. Справді. Це якось сталося… само по собі. Я без тебе не можу жити.
— Дімо, благаю…
— Я боюся, що ти не станеш моєю. Нічого у житті я так не боявся, як цього. І нікого не хотів так, як тебе!
Яна тремтіла, мов у лихоманці. Вона не знала, що відповідати Дмитрові, і не пам’ятала, чи відповідала що-небудь… Певно, що пробувала, але чи вдалася та спроба?… Яна усвідомлювала лиш одне — ніхто ніколи не казав їй таких слів. Ніхто раніше не освідчувався їй у коханні. Навіть Сергій. Особливо Сергій.
Згадалася та їхня розмова, що урочисто називалася заручинами:
— Ти вийдеш за мене заміж?
— А чому ти хочеш на мені одружитися?
— Бо ти мені підходиш. Спокійна, роботяща, без капризів… Так буде правильно.
Усім, хто побажав би бачити дурепу, яка відповіла «так» на цю шлюбну пропозицію, Яна згодом готова була вислати свої фотографії. Навіть подумувала про те, щоб дати відповідне оголошення у газеті. Клінічний випадок дебілізму. Ілюстрація для медичних підручників…
Отямилась Яна вже біля «Гори» — власне, біля паркана, до якого притис її Дмитро. Він цілував Янині щоки, очі, шию і шепотів щось ласкаве, лагідне і водночас хвилююче. Яна прислухалась.
— Дозволь, будь-ласка…. Дозволь прийти до тебе вночі. Я так цього хочу!
— Ні! — з неприємною навіть для себе різкістю відмовила Яна. — Ні, Дімо, — додала вже м’якіше. — Не силуй мене, якщо любиш… Я ще не готова. Це все надто швидко для мене, зрозумій, будь ласка…
— Розумію, — з удаваною сумирністю сказав Дмитро. — Що ж… дуже прикро, що ти не поділяєш моїх почуттів.
— Чому ти вирішив, що не поділяю?
— Бо коли кохають, не вагаються, ні про що не думають. Кидаються у вир з головою.
Якийсь єхидний голос, злий та верескливий, промовив десь у глибині Яниної душі, що думати треба завжди, а особливо перед тим, як кинутись кудись із головою, бо голова одна, і обміну та поверненню не підлягає. Але Яна миттю придушила цей сумнів. Усе так і є, як каже Діма. Справжнє кохання са́ме таке. Воно не замислюється і не знає сумнівів. Кохання рішуче, воно не потребує чужого схвалення і не зважає на осуд.
— Зажди до завтра, добре? І ввечері прийдеш до мене. Я чекатиму, присягаюся. Усього лише до завтра…
— О’кей, — з помітним незадоволенням, крізь зуби процідив Дмитро. — Та зауваж, завтра остання ніч.
— Тобто? — кажуть, що поцілунки геть відбивають у жінок тяму. — Чому остання?
— Бо післязавтра ми їдемо, а ще за кілька днів я лечу до Рима, на фотосесію. Десь два тижні мене не буде. Ми робимо рекламу костюмів від Армані. І я боюся, Яночко. Так боюся!
— Але чого? Що мене вкраде костюм від Вороніна?
На цей жарт Дмитро лише скупо всміхнувся.
— Ні, я більше остерігаюся куфайок та кирзових чобіт. Боюся, коли ти не станеш моєю, то дуже скоро забудеш мене. Лишишся з кимсь іншим, з цим сільським Ромео, наприклад, і розіб’єш мені серце.
— Не називай його так! У нього є ім’я, і він хороша людина! А ти, Дімо, доброї думки про мене, — гірко проказала Яна.
— Вибач?..
— Думаєш, що геть з очей — то й вільне серце? Що пам’ять у мене, як у мушлі? Що порядності зовсім немає? Ти певен, що за два тижні я тебе вже й не згадаю? Це не так. Я тебе не забуду.
— Так, не забудеш. Я про це подбаю. Я зроблю нашу ніч такою, що вона назавжди залишиться у твоїй пам’яті. У твоєму серці. І тут, — Дмитро легко торкнувся живота дівчини. Яна здригнулася від незвичної інтимності жесту.
— Тобі неприємно?
— Ну що ти! Зовсім не в цьому річ! Я тільки… ти розумієш.
— Ні, на жаль, поясни.
І Яна вирішила, що треба сказати те, що вона ретельно ховала від світу та й від самої себе. Те, про що не знала жодна жива душа, крім Сергія, та й то не напевне. Зрештою, які секрети між закоханими?