— Знаєш, я… просто хотіла попередити… я раніше ніколи…
— Бути цього не може! — вигукнув Діма. — Скільки тобі років?
— Двадцять вісім, а що? Я для тебе застара?
— Ти для мене — диво. Фантастика!.. Очевидне-неймовірне! Майже тридцять — і ще жодного разу не була з чоловіком!
Яні раптом стало незатишно.
— Це конче обговорювати тут і зараз? Я й так чуюся щонайменше динозавром.
— Вельми симпатичним динозавриком, — Дмитро погладив дівчину по щоці. — Дуже-дуже милим. Тут нема чого соромитись, Яно. Особисто для мене це буде велика честь. Тільки пообіцяй, що той кароокий селянин тебе не отримає, навіть якщо повитягає з волосся всю солому.
Яна знітилася — маніакальна впертість, з якою Діма повертався до Ігоря та його сільського походження, зачіпала її за живе. Вона пробувала пояснити сама собі, що Дмитро просто ревнує, що це природньо, що вона теж не відчула б телячої радості, побачивши, як за ним упадає інша… Та усе це не допомагало. Хіба вона давала привід для ревнощів? Просто повелася чемно, привіталася, як належить, а що мала робити? Надутися, мов сич на погоду, і промовчати на Ігорове «здрастуйте»? Ту пригоду з псами він давно спокутував, а якого охоронця їй приніс! Зрештою, що такого особливого в добросусідських стосунках?
— Обіцяю, — промовила Яна нарешті, вклавши у це слово всю свою твердість і впевненість, але це не подіяло.
Дмитро продовжував значуще сопіти.
Яна нахилилася, щоби поцілувати хлопця, і зненацька, немов наяву, побачила Ігоря. Він виглядав так, як сьогодні зранку — просто вбраний, підтягнутий, зосереджений. Він стояв перед нею і печально дивився на Яну своїми великими карими очима. І його сум здавався таким щирим, таким розгубленим, що в Яни защеміло у грудях.
Замість поцілунку її губи лиш ковзнули по підборіддю Дмитра. Той хотів щось сказати, але дівчина не дала йому такої можливості. Витівки власної уяви збентежили її. Яна вислизнула з-під Діминої руки і зі словами «ще побачимося» — ну чому, чому в найважливіші миті з язика злітає не відомо що — побігла до вілли.
Перестрибуючи через дві сходинки, Яна мов ошпарена вскочила до спальні і зачинилася там на два оберти ключа. Від хвилювання дівчину морозило, а все, що відбувалося навколо, неначе плавало у густому, мов незастигле желе, напівпрозорому мареві.
— Я мушу подумати, — пробурмотіла Яна сама до себе. — Усе обдумати, як слід.
Ось тільки як бути з тим, що міркувати трохи запізно? Адже Дмитро вже отримав від неї цілком чітке, ясне і зрозуміле «чесне слово» і, поза будь-яким сумнівом, наполягатиме на його дотриманні.
Яна схопила з крісла теплу плетену шаль — з цієї «бабусиної хустки» постійно кепкували сестри — загорнулася у неї, щоб хоч трохи зігрітися. Підійшла до дзеркала, і почала себе розглядати. Ніколи не була марнославною, а тепер просто тоне у сріблястих глибинах дзеркала, так, ніби бажає побачити там щось, відмінне від себе, звичної…
Очі хворобливо блищать, губи припухли від поцілунків, на голові повний безлад, а в голові — справжнісінький бардак. — Чи правильно вона робить? Чи не варто зупинитися, поки не пізно? Але ж це коштуватиме їй Дмитра! Він образиться і ніколи більше до неї не підійде. Поїде до Італії, і слід за ним захолоне.
При самій думці про це Яні захотілося ридати.
— Не роби трагедії на рівному місці, — вголос звернулася вона до свого відображення. — Через це проходять тисячі жінок. Сотні тисяч. Мільйони. І усі лишаються живими… ну, майже всі. Теж мені, подія!
Самонавіювання не допомогло. Яну почало лихоманити. Довелося спускатися на кухню і готувати ожиновий чай.
Коли Яна з тацею, на якій парував духмяний напій, і на ватяних ногах йшла до себе, на неї несподівано наскочила Вікторія. Чай вихлюпнувся трохи на тацю і трохи на Яну. Віка не постраждала. Неуважно зронила «вибач», що для неї було рівнозначно подвигові, й стурбовано запитала:
— Ти Джемала не бачила?
— Ні.
— А Ліду?
— Я нікого не бачила. Щойно прийшла — може, хвилин десять тому. А ти як? Зустрілася з банкіром?
— Так. Отримала кілька цінних порад. І почула саме те, що хотіла, — Віта загадково всміхнулася. — Треба ще Джемала підготувати…
Яна подивилася на розлитий чай і подумала, чи не заварити свіжий? Слабкість не відступала, та й лихоманка нікуди не ділася. — Мабуть, чаювання доведеться відкласти. І все через Вікторію… Сьогодні, не інакше, як день бігуна. Усі від когось тікають чи поспішають кудись… До чогось готуються… Цікаво до чого?
— То що там із Джемалом?
— Не твоє діло. Ну, я пішла. Як побачиш Діму, попроси, щоб він до мене зайшов. Я хочу його про щось запитати.
— До вечері ми з ним не побачимося, — відрізала Яна, дивуючись, що Віка взагалі з нею розмовляє. — Щось у лісі здохло, напевне, Віка говорить з нею, як з рівнею! Неймовірно! Мабуть, відчуває, що внаслідок зустрічі з власником банку різко поліпшиться її фінансовий стан. Ну, то й супер! Хоч комусь буде добре.
8
Дмитро сам знайшов Вікторію. Він постукав до неї надвечір, коли Віка, вбираючись до столу, крутилася перед трюмо у самих трусиках, прискіпливо оглядаючи фігуру, шукаючи недоліків. Огляд таких не виявив, і Вікторія залишилася задоволеною. Неквапно, без жодної ніяковості, вона вдягла спершу бюстгальтер, а потім — джинси та шифонову блузу. Діма терпляче чекав.
— Ну, як усе пройшло? — запитала Віта, підмальовуючи губи.
— Сяк-так, — неохоче визнав хлопець.
— Овва! — насмішкувато вигукнула Вікторія. — Дон-Жуан втрачає кваліфікацію! Як не соромно! Якщо так піде далі, за рік тобі доведеться одружитися на якійсь мегері та носити, мов корону, її тоненький, гостренький каблучок.
— Ще не все втрачено. Яна вагається.
— А ти чого хотів? Як-не-як, незаймана.
— Ти це знала?
— Тю, та у Янки на лобі все написано. Ну типу «помри-але-не-давай-поцілунку-без любові». А ось ти як про це довідався?
— Вона мені сказала.
— О, — Віта кивнула з повагою. — Твоя правда. У тебе є шанс. А тому давай, пригадай у всіх деталях, про що ви говорили. І, будь ласка, без цензури. Бажано дослівно.
Дмитро слухняно переповів усе, що міг згадати, і був нагороджений побіжною посмішкою, яка, утім, миттю згасла. Уста дівчини звелися у задумливу риску.
— Дарма на Янку тиснеш, — резюмувала Вікторія. — Вона цього ще з дитинства не терпить. Така незалежна — страшне діло, наче ненька-Україна. Ти її спокушати маєш, улещувати. Діафрагми співати…
— Що-що?
— Що чув. Жінку треба добре просити, а не чавити, мов виноград. Різні речі.
— Часу бракує, — сердито огризнувся Діма. — А тут ще й цей пастух… як його там… з вівчарками своїми мені на нерви діє. Я йому не довіряю, Віто. І думаю, ти помиляєшся. З такою жінкою, як твоя сестра, треба грати у відвертість. Я можу співати їй дифірамби на всю діафрагму, але краще буде показана щирість. Я тут увесь, який я є. Щось у такому дусі.
— Ну, якщо ти сам все знаєш, дорогенький, то чого ти тут? Чи закортіло пригадати старі добрі часи?
— Я б не проти, — погляд Дмитра ліниво ковзнув по стрункій дівочій фігурці, — та мушу берегти сили. Шкода. У сексі ти справжня ого-го.
— Я в усьому ого-го. Але як ні, то ні. Йдемо вечеряти?
— Зачекай. Допоможи мені. Поговори з Яною ще раз. Тоді ж це подіяло. Натякни їй, що я від неї божеволію, збреши що-небудь переконливе, щось, аби змусити її послабити оборону. Решту я беру на себе. Ну?
— Повчи жінку борщ варити. Хочеш, я так проведу виховну бесіду, що моя недоторкана кузина нині ж під тебе ляже? І чекати не доведеться, і на мене сили лишаться.
Діма заперечливо похитав головою — ні.
— Деколи очікування насолоди краще, аніж сама насолода. Я потерплю.
— Що ж, це мудро, Дімчику.
Юнак ще раз окинув поглядом Вікторію, з голови до ніг і замислено хмикнув.
— Я передумав, Віко. У мене вистачить сил на вас обох.
— Тоді зачиняй двері, — сміючись, наказала та.
Після довгих роздумів Яна вирішила не вечеряти. Але залишатися у кімнаті їй також не хотілося. А чим ще зайнятися, Яна просто не уявляла. Уперше в житті вона зовсім не хотіла читати.
Хвилини повзли, як черепашки. Яна раз у раз визирала у вікно та прислухалася до шурхоту в коридорі, наївно сподіваючись, що Дмитро, стурбований її відсутністю за столом, зайде до неї… І очікування було винагороджено. Хоча на порозі своєї кімнати Яна побачила зовсім не Діму.
— Знову ти! — нечемно простогнала вона. Вікторія сонячно всміхнулася.
— Я теж рада тебе бачити. Є термінова розмова, сестро.
Яна глянула на кузину з підозрою, — щось зі мною всі розмовляють, — байдужим тоном мовила дівчина, — ще зовсім трошки і помічати почнуть. А твоя увага мене дивує, кузино — це якщо відверто. Знову хочеш мене життя повчити?
— Не завадило б, — Віка, що була, мов удома, і в королівських палацах, звісно, не стала соромитися — без запрошення пройшла вглиб Яниної спальні, пошукала очима, куди б сісти, і вибрала для цього диван. Закинула ногу на ногу і поцікавилася:
— Курити можна?
— Кури, — приречено кивнула Яна. — Я все одно провітрюю перед сном.
Віта клацнула запальничкою, затягнулася тонкою дамською цигаркою.
— Слухай, може, ти ще й зарядку зранку робиш?
— Деколи.
— І не лінь тобі бути такою правильною?
— А тобі не лінь щодня вмиватися? Чи малюватися? Кожному своє.
— Мабуть, — Вікторія пересмикнула точеними плечима. — Знаєш, я ніколи не бачила такої розумної і водночас непрактичної жінки, як ти. Тобі вже двадцять вісім…
— Я в курсі…
— Вибач, що нагадую, але це для твого ж добра. Так от, ти досить пожила на світі, аби навчитися під нього прогинатися.
— Ми зі світом існуємо, як дві паралельні площини.
— Не мороч мені голову, — відмахнулася Віта. — Або мороч. Можеш дурити всіх навколо, та нащо ж дурити себе? Ти щаслива?
Яна замислилася.
— Ось бачиш! — вигукнула кузина з тріумфом. — Той, хто справді щасливий, не задумується так глибоко, коли його про це питають. Просто знає це і все. А ти занурилася у роздуми. Дуже поганий знак.
— Бути щасливою постійно неможливо.
— Маячня! З чого ти це взяла — у якогось революціонера прочитала? Мовляв, життя — це боротьба, а щастя — мить? Я вгадала? Годі тобі читати всяку лабуду! Справжні знання здобувають практикою!
— Ти говориш, як Гете.
— Що за один? — Віта примружилась. — Іноземець? Я його знаю?
— Німець. І — ні, боюся, що ви не знайомі.
— Ну й дідько з ним, із цим фашистом. Хоча він розумний мужик. Не слухаєш мене, то його послухай.
— І в якій царині я мушу поглибити практичні знання?
— Янко, знову видурюєшся?
— Я хотіла спитати, що саме маю робити на практиці?
— Це інша справа, — Вікторія помовчала, струсила попіл на підлогу — точніше, на килим — і видихнула, немов кидаючись у воду. — Переспи з Дмитром.
— Що?!
— Ти чула. Тобі давно вже час зайнятися сексом.
— Віто, я не певна, що ти у курсі справи, та в усьому світі є поганим тоном обговорювати своє інтимне життя хоч би з ким.
— Ой, не треба, — заперечила Вікторія. — Я, на щастя, таки світом поїздила — тим самим, який тобі паралельний. Усі про це говорять. До психологів ходять, до сексологів, ще кудись… Бо ця тема всіх цікавить. Геть усіх!
— Сподіваюся, з тобою Дмитро це не обговорював?
Віта хіхікнула.
— Ні, звичайно. Що за припущення! Я про тебе дбаю. Чому ти мені не віриш?
— Бо ти трохи запізнилася зі своєю опікою. Років десь на двадцять. А що робити з Дімою, вирішу сама.
— Ну давай, вирішуй, — Віка підвелася. — Схаменешся вже на пенсії, в оточенні псів та котів, і нікому буде й склянки води тобі подати. Ти дурна, чи що? Тобі заміж треба! А ти стоїш, уся закута у панцир своєї порядності, і спокійно дивишся, як з-під носа вислизає останній, щоб не сказати, єдиний шанс!
— Заміж мене ніхто не кличе, — тихо зізналася Яна. Вікторія підійшла до сестри ближче, трохи схилила голову, щоб зазирнути їй в обличчя.
— Поки що — так. Та якщо мудро поведешся, тебе покличуть. Не сумнівайся.
— Справді? І хто ж?
— Дмитро. Ти повір мені, я його давно знаю. Він порядний чоловік, не легковажний… Буде зобов’язаний з тобою одружитися!
— Звучить, як давнє похмуре пророцтво, — здригнулася Яна.
Віка знизала плечима, — ну, це життя, а не кіно. Зрозумій і змирися з цим, люба. Цнота як така нічого не варта.
— А я й не стверджую, що це якась відзнака. Просто людина, розбещена у сексуальному плані, вкрай рідко здатна на відданість чи вірність.
Вікторія хрюкнула щось нерозбірливе.
— Що-що? — Не розібравши сказаного, перепитала Яна.
— Кажу, що вірність і відданість давно нікому не потрібні. Кожен сам по собі, кузино. Кожен сам за себе.
Яна зітхнула. — Віто, я розумію, що ліжко, секс — це дуже важливо. Та геть не можу втямити, чому слід починати саме з цього. Я інакше це уявляла.
— Так, аякже. Хто б сумнівався, — сестра була вся втілення сарказму. — Як типово для тебе: уявляти те, чого насправді ніколи не було. Як воно, у мріях? Спершу квіти і коштовності?
— Ні. Спершу — довгі прогулянки і не менш довгі розмови ні про що і про все на світі. Спогади, спільні інтереси, теплі погляди, перші обійми, поцілунки, вечірні зорі, одне на двох морозиво, і…
Вікторія вибухнула, не витримавши й півхвилини.
— Що ти верзеш? Блекоти об’їлася? Де ти зараз таке бачила? Де?! У книжках своїх чи по телевізору?!
— А ти хочеш мене переконати, що нині всі, ледве познайомившись, до ліжка стрибають?!
— Майже всі, — авторитетно запевнила Вікторія, анітрохи не знітившись. — Час такий. Романтика вийшла з моди.
— Тим гірше для людей. А любов? Вона також вийшла з моди, сестричко?
— Я не знаю, — Віта поправила біле хвилясте волосся, надзвичайно, як для неї, скуйовджене. — Не стикалася з нею.
— Ти ніколи нікого не любила? — вжахнулася Яна.
— Ні, ніколи і нікого, крім себе.
— Мені шкода.
— Себе пожалій. Я чудово сплю і добре виглядаю, а на тобі лиця немає.
— І тобі ніколи не хотілося?..
— Закохатися? Ні. У моїй реальності все продається і купується, і знаєш, що? Іншої реальності не існує.
— Я не вірю, — Яна стояла на своєму. — Так не буває. Не може бути. Ти перебільшуєш.
— Ні, на жаль, тому й переймаюся…
— Чому?
— Бо Дмитро — далеко не найгірший варіант. І секс із ним — не найстрашніше, що може трапитися з жінкою. Гляди, як би потім не довелося лікті кусати, якщо проґавиш його.
— Я хотіла б упевнитись, що він мене любить. Він казав мені це, але…
— Не повірила.
— Я хочу вірити. Хочу і боюся.
— Яно, зараз я скажу тобі те, що ти мусиш затямити раз і назавжди. Діма тебе кохає, наскільки взагалі здатен кохати мужчина. Ти вабиш його, притягуєш, цікавиш… Те, що буде далі, і те, чим усе закінчиться, залежить виключно від тебе. Будеш грати черницю — лишишся ні з чим. А даси собі трохи волі, зайдеш далі, ніж звичайно — і хлопець буде твій. З усіма тельбухами. Секс цементує стосунки.
— Коли є що цементувати. Скажи, а ти з Джемалом спиш?
Проти очікування, Віта не образилася.
— Уже ні. А ти ним цікавишся?
— Ким? Хлопцем твоїм?! І у кого з нас хвора фантазія?..
— Ти ж не про це хотіла спитати?
— Це не питання, а твердження. Ваші стосунки, якщо вони взагалі були, секс не врятував.
— Твої порівняння ще гірші, ніж припущення. Щодо Джемала у мене були суто меркантильні інтереси.
— Він що, розорився?
— Ні, та знаєш, як воно буває — завжди знайдеться хтось багатший.
— Ігор мав рацію. Ти б уже на Біла Гейтса замахнулася, чи що…
— Ах, Ігор, — замислено промовила Віка, незважаючи на шпичку сестри. — Я так і думала. Вірніше, я цього боялася. Ти що ж, сохнеш за цим сільським дядьком?
— Ні за ким я не сохну, — почервонівши, заперечила Яна.
— Тим краще для тебе. Бо Ігор твій дорогоцінний тільки язиком плескати вміє. А як лишишся з ним, то приставить тебе до корів, свиней, собак, ти й газети не встигатимеш читати, не те, що книги свої… Думай, сестро. Я тобі добра хочу.
Несподівано для самої себе Яна розчулилась.