— Дивіться, дивіться, який щасливий збіг обставин, — сказав, під'їхавши ступою, Урбан Горн. — Бо я саме тебе й шукаю, Рейневане, твоїми слідами поспішаю. І хоча й випадково, але встиг, як бачу. А якщо скажу, що саме вчасно, то не помилюся?
— Не помилишся.
— Salvě, Шарлею. Salvě, Самсоне. І ти теж тут? Не в Празі?
— Amicus amico, — стенув плечима Самсон Медок, бавлячись гудендагом і з-під опущених повік роздивляючись озброєних людей, що їх оточили. — Коли друг у біді, поспішаю йому на допомогу. Стаю при боці. Незалежно від… обставин.
Горн миттю збагнув, розсміявся.
— Рах, рах друже друга! Рейневанові з мого боку нічого не загрожує. Особливо тепер, коли чутно, що їх мосць Флютик упокоївся під грубим шаром землі. Про що і вам, напевне, відомо. Тож висилати Рейневана до Праги нема сенсу. Тим більше, що мені потрібна, ба більше, необхідна допомога Рейневана в замку Совинець, куди я його дуже люб'язно запрошую. Дуже люб'язно.
Рейневан і Самсон перезирнулися. З усіх боків їх овівав сморід кінського поту і пара з ніздрів, а міни озброєних людей, що їх оточували, були досить промовисті.
— Перебування у Совинці, — Горн не спускав очей з Шарлея і з руки, яку той тримав на фальшіоні, — може бути корисним і для тебе, Рейнмаре. Якщо тобі справді дорога пам'ять брата.
— Петерлін мертвий, — покрутив головою Рейневан. — Я йому вже ні в чому не допоможу. А Ютта…
— Допоможи мені у Совинці, — перебив Горн, — а я потім надам тобі допомогу стосовно твоєї Ютти. Даю слово.
Рейневан глянув на Шарлея і Самсона, обвів поглядом вершників, що їх оточували.
— Отже, покладаюся на твоє слово, — нарешті сказав він. — їдьмо.
— Ви, — Горн звернувся до Шарлея і Самсона, — можете вирушати, куди ваша воля. Однак я радив би поспішати. Ті ще можуть повернутися. З підмогою.
— Моя воля, — процідив Шарлей, — їхати з Рейнмаром. Так що пошир і на мене своє люб'язне запрошення, Горне. Ага, при нагоді: спасибі за порятунок.
— Не вдасться, бачу, розділити друзів, — Урбан Горн розвернув коня. — Що ж, запрошую до Совинця. Тебе теж, Самсоне. Ти ж теж не відступишся від Рейневана. Vero?
— Amicus amico, — усміхнувся Самсон. — Semper.
Горн підвівся у стременах, глянув у бік ріки, услід недавнім переслідувачам, від яких, зрештою, вже ані сліду не залишилося.
— Находські Сирітки, — серйозно сказав він. — Іще недавно польове військо, а тепер просто банда, яка вештається по всій країні, сіючи страх. Ось які наслідки має затяжне перемир'я, ось наскільки шкідливий мир. Саме час, панове, на війну, на рейд.
А тим часом доведеться попросити братів Коудельніка і Чапека звернути увагу на цього Пульпана. Щоби трохи прикоротили йому поводок.
— Не треба буде просити. Пульпан… Гм-м… Нема вже Пульпана.
— Га? Це як так? Яким чином?
Рейневан розповів яким. Урбан Горн слухав. Не перебивав.
— Я знав, — мовив він, вислухавши, — що твоя допомога буде мені необхідна. Але не сподівався, що аж так дуже.
Розділ шостий
у якому у моравському замку Совинець герої переконуються, що в будь-якій ситуації неодмінно слід мати напоготові аварійний план. І у відповідний момент ним скористатися.
З-за заґратованого вікна вежі, з подвір'я, доносилися прокльони, іржання коней і металевий стукіт підків. Совинецькі бургмани, згідно зі своєю буденною звичкою, вирушали, щоб пропатрулювати перевали, перевірити навколишню місцевість і вдатися до вимагань серед місцевого населення. Не знати котрий раз дико і самозабутньо піяв когут, репетувала на чоловіка одна з жінок, що мешкали в замку. Пронизливо бекало ягня.
Бруно Шиллінг, колишній Чорний Вершник, а тепер дезертир, ренегат і в'язень, був трохи блідий. Однак блідота була викликана, мабуть, виключно лише недавньою хворобою. Якщо Бруно Шиллінг і боявся, то вміло це приховував. Він стримувався від того, щоб вертітися на ослоні і бігати поглядом від одного слідчого до другого. Але не уникав очного контакту. «Горн мав рацію, — подумав Рейневан. — Правильно його оцінив. Це не перший-ліпший тупий головоріз. Це хитрий лис, спритний гравець і досвідчений пройдисвіт».
— Починаємо, шкода дня, — промовив Урбан Горн, кладучи долоні на стіл. — Так само, як досі, як ми вже встановили: стисло, по-діловому. Не відходячи від теми і без ніяких «та я ж уже це казав». Якщо я про щось запитую, ти відповідаєш. Ситуація проста: я допитую, ти — допитуваний. Так що не випадай з ролі. Це зрозуміло?
Ягня на подвір'ї нарешті перестало бекати. А когут — піяти.
— Я задав питання, — сухо нагадав Горн. — Я не збираюся здогадуватися про твої відповіді. Тож будь ласкав давати їх щоразу, коли я запитую. Починаючи з цього моменту.
Бруно Шиллінг подивився на Рейневана, але скоро відвів погляд. Рейневан не робив нічого для того, аби приховати неприязнь і антипатію. Навіть не старався.
— Шиллінг.
— Зрозуміло, пане Горн.
* * *
— Я не бачу сенсу в цих допитах, — повторив Рейневан. — Цей Шиллінг — звичайнісінький бандит, головоріз і вбивця. Асасин. Такого посилають для мокрої роботи; показавши жертву, такого спускають з повідка, як гончого пса. І тільки для таких справ і використовував цього типа Грелленорт. Я виключаю, що він допускав його до секретів і розкривав йому таємниці. На мою думку, цей тип не знає нічого. Але буде крутити, буде вигадувати, буде годувати тебе казками, буде вдавати прекрасно поінформованого. Бо усвідомлює, що тільки в такому разі він становить для тебе якусь цінність. А почувається він упевнено — при тому, як ти до нього ставишся. Радше як до гостя, ніж як до в'язня.
З-за вікна долинало пугикання сов і пугачів, що кружляли навколо вежі. Вони тут водилися, здавалося, цілими хмарами. Це мало свої добрі сторони — мишу або щура годі було уздріти. Недоїдена звечора і покладена біля ліжка скибка хліба чи оладка були як з неба впали, щоби втамувати ранковий голод.
— Ти, Рейнмаре, — Горн кинув собаці обгризену кістку, — знаєшся на медицині та магії. Бо вивчав і практикувався. Я знаюся на техніці допитів. За твої поради дякую, але нехай кожен із нас залишиться при своїй спеціальності і робить те, що йому вдається. Добре?
— Що тобі вдасться із цим ренегатом, того я не знаю, — Рейневан подивився на вино проти світла ліхтаря. — А передчуття в мене не з найкращих. Але якщо ти наполягаєш, радити і дораджувати більше не буду. Для чого в такому разі, якщо не для порад, я тобі потрібен?
Горн взявся обгризати велику кістку. Шарлей і Самсон зробили так само. Ніхто з них — ні демерит, ні велет — не включився в дискусію.
— Шиллінг, — Горн на мить перестав гризти, — розповідає про замок під назвою Сенсенберг, штаб-квартиру і криївку Чорних Вершників. Говорить про чари і заклинання, про еліксири, про магічні наркотики та отрути. Я на цьому мало знаюся, і він це помітив. Ти помиляєшся, вважаючи його тупим бандитом, це хитрий лис і уважний спостерігач. Він бачив, що я відіслав тебе під ескортом, і припустив, що тебе йому вже нічого боятися. А коли тепер раптом побачить, що ти береш разом зі мною участь у допитах, злякається. І це добре. Нехай йому трохи від страху кишки скрутить. А ти демонструй йому свою ненависть. Виявляй ворожість.
— Цього мені не доведеться вдавати.
— Тільки не переборщи. Я тобі вже казав: фанатизм добрий для темних мас, а нам, людям вищих справ, не личить. Бруно Шиллінг доклав рук до вбивства твого брата. Але якщо ти думаєш про помсту, то він, як це не парадоксально, допоможе тобі в цьому. Відомостями, які нам надасть.
— Вигадками, ти хотів сказати.
— Він знає, — очі Горна зблиснули, — що живий тільки завдяки мені, що це я витягнув його з льоху в Клодзьку. Знає, що тільки я можу врятувати його від Грелленорта, від Чорних Вершників, від яких він дезертирував. Він живий і в безпеці тільки завдяки тому, що Грелленорт не має поняття про його дезертирство, вважає його одним із загиблих під Велиславом. Він знає, що якщо я спіймаю його на брехні, то просто вижену і сповіщу про це на весь світ. Тоді його дні будуть полічені.
— То що мені робити? Крім того, що виявляти ворожість?
— Коли він знову почне говорити про магію в Сенсенберзі. продемонструй йому, що ти фахівець, що на першу-ліпшу нісенітницю не купишся. Якщо він розгубиться і заплаче, ми будемо знати, на чому стоїмо.
— Якщо він такий лис, яким ти його змальовуєш, то сумніваюся, що він дасть взяти себе підступом. Але я обіцяв допомогти і допоможу, виконаю обіцянку. Сподіваючись, що і ти не забудеш про свою. Коли починаємо?
— Завтра. З самого ранку.
* * *
— Потаємні замахи, — Горн усе ще тримав долоні на столі, — які здійснювалися за допомогою отрути, сплановані Грелленортом та вроцлавським єпископом. Розкажи нам про це, Шиллінг.
— Біркарт Грелленорт, — не загаявшись ні на мить і досить послужливо почав ренегат, — мав у замку Сенсенберг алхіміка. Це не людина. Кажуть, йому вже понад сто років. Волосся біле як сніг, риб'ячі очі, шпичакуваті вуха, шкіра на лиці та на долонях майже прозора, кожна жилка просвічує голубим…
— Сверг, — підтвердив Рейневан, зауваживши підняті брови і сповнений недовіри вираз на лиці Горна. — Один із Longaevi.
— Його звати Скірфір, — швидко говорив Бруно Шиллінг. — Алхімік і маг, вельми вправний. Він варить для Грелленорта різні декокти і готує еліксири. Головним чином — рідке золото. Кажуть, що саме завдяки цьому золоту Грелленорт наділений такою силою. І є безсмертним.
Горн недовірливо махнув рукою, запитально подивився на Рейневана.
— Дійсно, можна, — підтвердив, не приховуючи раптової зацікавленості Рейневан, — перетворити метал, а також коштовне каміння, на рідину, у рідкий стан. А точніше — в collodium, тобто колоїд. Достатньо рідкої консистенції, щоб його можна було пити.
— Пити метал? — з обличчя Горна навіть не думав зникати вираз недовіри. — Чи камінь?
— Уся Природа, — Рейневан скористався з нагоди сяйнути знаннями, — кожна річ, жива чи мертва, кожна materia prima сповнена енергії творення, прадуху і формуючої сили. Гермес Трисмегіст називає її totius fortitudinis fortitudo fortis, силою понад усі сили, яка долає кожну тонку річ і проникає крізь кожну монолітну річ. Звідси основний принцип алхімії: solve et coagula, розчиняй і згущуй, означає саме процес розчинення цієї енергії, щоби потім коагулювати її, вловити в колоїді. Так можна вчинити з будь-чим, з будь-якою субстанцією. З металом і мінералом — також.
— І з золотом?
— Із золотом теж, — квапливо покивав головою Бруно Шиллінг. — Авжеж.
— Collodium золота, який називають aurum potabile, — пояснив Рейневан, усе ще збуджений, — це один з наймогутніших еліксирів. Він неймовірно посилює життєві сили, інтелект, душевну стійкість. Це також безвідмовні ліки від божевілля, деменцій та інших душевних хвороб, а надто тих, що викликані надміром меланхолії, чорного виділення жовчі. Однак приготувати колоїд надзвичайно важко, це до снаги тільки найбільш обдарованим алхімікам і чорнокнижникам. А вдається це тільки за дуже специфічних і рідкісних кон'юнкцій…
— Добре, досить, — махнув рукою Горн. — Не влаштовуй мені тут короткого курсу алхімії. Питне золото розбудило мою цікавість, ти її задовольнив. Повернімося до основної теми. Себто отрут. І отруювання…
— Одне, — ренегат витер піт з чола, — пов'язане з другим. Скірфір готує для Грелленорта різні еліксири. Рідке золото, рідке срібло, рідкий аметист, рідкі перли — усе це заради посилення магічної потенції, чаклунських здібностей, стійкості тіла і душі. Деякі з них у Сенсеберзі давали і нам, тому я знаю, як вони діють. Але й отрути Скірфір теж готував. Про що йшлося, не було таємницею: Грелленорт хотів усунути найбільш значних гуситів, отруїти їх, але в такий спосіб, щоби ні в кого не виникло ані найменших підозр. Щоби це виглядало…
— Щоби це виглядало, як смерть через рану, — використав запинку Шиллінга Рейневан. — Поранення в бою або з необережності. Щоб ніяк не можна було пов'язати смерть з отрутою. Раптова смерть завжди викликає підозру в отруєнні, негайно проводиться слідство, і по ниточці до клубочка отруювача врешті-решт знайдуть. А при отруті, про яку йдеться, нема жодних симптомів, отруєна жертва нічого не відчуває і не підозрює. Поки…
— Поки не буде поранена залізом, — перехопив ренегат. — Або сталлю. Нічим більше. Смерть — неминуча. Вони називали цю отруту «Дукс».
— Dux omnium homicidarum. замислено підтвердив Рейневан. — А також Mors per ferro. Уривки заклинань, які вживаються під час приготування. Тому Гвідо Бонатті у своїх записках вживає назву «Перферро», і так само подає «Picatrix»… У латинському перекладі, бо в оригіналі к'ад'улу а'мар аль-хаджджа, що означає… Не пам'ятаю, що це означає.
— Нічого, — підключився Горн. — Бо мені зовсім не цікаво. Рейневане, достойний магу, то ти підтверджуєш, що така отрута існує? І що вона діє саме так, як тут було сказано?
— Я підтверджую те, що пишуть деякі джерела, — Рейневан охолов, подивився Шиллінгові в очі. — Але не омину і того, що пишуть інші. Згідно з цими джерелами, для приготування Перферро необхідна так звана Чорна Тинктура..
— Саме так, саме так, ви цілком маєте рацію, пане Беляу, — поспішно підтвердив Шиллінг. — Я чув, як Грелленорт і Скірфірт балакали про це.
— Легендарну Чорну Тинктуру, — вів далі Рейневан, не відводячи погляду, — можна отримати тільки шляхом трансмутації металу під назвою chalybs alumen, яким керує Восьма Планета. Проблема в тому, що, на думку багатьох учених, згаданий метал теж існує тільки в легендах. І не треба бути вченим, щоби знати, що планет тільки сім.
— Планет вісім. — жваво заперечив ренегат. — Це я також підслухав. Восьма планета називається Посейдон, про її існування Грелленорт дізнався нібито від самого Диявола.
— Облишмо, — знову втрутився Горн, — на якийсь час Диявола. І Птолемея. Не виходь з ролі, Шиллінг. Я допитую, ти — допитуваний. А месер Рейневан тільки що процитував авторитетів, які дещо заперечують твої свідчення. Які змушують зарахувати твої свідчення до легенд. І казок. Попереджаю: якщо ти розповідатимеш мені казки, це може мати для тебе погані наслідки.
— Пане Горн, — Бруно Шиллінг миттю позбувся догідливості. — Авторитети нехай собі будуть авторитетами, нехай собі Птолемей нараховує стільки планет, скільки захоче. А я вам кажу, що я волоцюг по гостинцях ловив, жебраків та інших заброд, і привозив їх у Сенсенберг, Грелленортові та Скірфірові для експериментів. Бачив, як їм давали отруту. Дивився, як їх пізніше калічили залізом, на власні очі бачив, як під впливом заліза отрута починала діяти…
— І як, — перебив Рейневан, — вона діяла? Які були симптоми?
— У тім-то й річ, що різні. Це і є перевага цієї отрути — що її не так-то легко виявити за симптомами, бо вони оманливі. Одні з отруєних, перш ніж померти, кидалися, інші тряслися, ще інші кричали, що їх у голові пече і в животі, а вмирали такі скоцюрблені, що аж мороз попід шкірою йшов. А деякі просто собі засинали і вмирали вві сні. Усміхнені.
Горн швидко глянув на Рейневана, промовисто стримавши його від реакції.
— Кому з наших, — він звернув погляд на Шиллінга, — дали цю отруту? Коли? В який спосіб?
— Цього я не знаю. У Сенсенберзі отруту лише виробляли, рештою займалися інші.
— Але людей для експериментів викрадали ви, Чорні Вершники. Коли вам наказали це робити? Доки це тривало?