— Ми почали… — Бруно Шиллінг кашлянув, витер лоба. — Ми розпочали викрадення зимою 1425 року, після Громничої. І викрадали до Великодня. Потім уже не було наказу.
Урбан Горн довго мовчав, тарабанячи пальцями по столу.
Рейневан дивився на Шиллінга, не приховуючи того, що думає. Ренегат уникав його погляду.
* * *
Теплий вітер овівав їхні обличчя, коли вони стояли на мурах, дивлячись у напрямку, з якого він віяв, — а віяв він з півдня, з Одерських Вершин.
— Сьогодні вранці, — понуро сказав Горн, — я порізався, коли голився.
— Це нічого, — заспокоїв його Рейневан, хоча сам не був цілком спокійний. — Перферро вимагає глибшого пошкодження тканини, зараження кровообігу… Лімфа, розумієш, і взагалі…
— Ми всі, — Горн не став чекати, що там взагалі, — ми всі можемо носити це в собі. Я, ти…
— Ціллю замахів були гейтмани, важливі люди. Я не оцінюю себе аж так високо.
— Ти навдивовижу скромний. Шкода, що в твоєму голосі я чую мало переконаності. Цей Сміл Пульпан з находських Сиріток не належав до високопоставлених осіб; не пишаючись, я вважаю нас обох набагато важливішими. Але отруту найлегше подати під час застіль, а Пульпан напевне трапезував з важливими гейтманами. Я теж трапезував. Ти теж трапезував… Ну, але ти ж був поранений минулого року. І живий. А Шиллінг стверджував, що після 1425 року вже не труїли.
— Якраз цього він не стверджував. Він тільки казав, що в 1425 році перестали викрадати людей для експериментів. А в мене є доказ, що отруту давали і, найімовірніше, дають досі.
— Ти думаєш про Неплаха? Його вбила ця отрута, це очевидно. Але отруїти його могли раніше. Він ніколи не брав участі в битвах, могло минути чимало часу, перш ніж він поранився чимось залізним…
— Я думаю про Сміла Пульпана. Я був при тому, як його поранили у Франкенштейні, рік тому, залізний наконечник відірвав йому вухо. А помер він тиждень тому, коли я сталевим лезом розрізав карбункул.
— Гм, твоя правда, твоя правда. І це цілком підтверджує те, що ти підслухав у грангії цистерціанців. Єпископ і Грелленорт запланували замахи, Сміржицький подав їм цілі. Це було у вересні 1425 року. Через місяць, у жовтні, з арбалета поранили Яна Гвєзду, головного гейтмана Табора. Рана не виглядала небезпечною, але Гвєзда не вижив.
— Бо стріла мала залізний наконечник, а в крові Гвєзди вже було Перферро, — підтвердив Рейневан. — А невдовзі після цього, в листопаді, наступник Гвєзди, Богуслав зі Швамберка, помер від, здавалося б, так само нестрашного поранення. Так, Горне, я вже раніше підозрював, що Гвєзду і Швамберка прикінчили за допомогою чорної магії, а по тому, що зробив для мене явним Сміржицький, був уже впевнений. Але щоби настільки витончено…
— Професійно, — уточнив Урбан Горн. — Геніальний задум, професійне виконання, знання… І раз ми вже заговорили про знання… Рейневане?
— Що?
— Що-що. Ніби ти не знаєш. Протиотрута від цього є?
— Наскільки я знаю, нема. Якщо Перферро вже в кровообігу, усунути його звідти не можна.
— Ти сказав, наскільки ти знаєш. А може, є щось, чого ти не знаєш?
Рейневан відповів не зразу. Думав. Він не збирався розкривати це Горнові, але під час знайомства з празькими магами з аптеки «Під архангелом» він вживав препарати, що захищали від отрут, у тому числі такі, які давали цілковитий імунітет. Він не був упевнений, чи це стосувалося також і Перферро. І чи сам він узагалі ще мав хоч якийсь імунітет, не вживаючи препаратів більш ніж рік.
— Ну, — поквапив Горн. — Є протиотрута чи нема?
— Не виключаю, що є. Врешті-решт, прогрес відбувається безперервно.
— Отже, вся надія на прогрес, — Горн прикусив губу. — Принаймні в цій галузі, яка нас цікавить.
* * *
Замок Совинець стояв на скелястому гребені Низького Єсьоника вже сто років, сто років його гордий і грізний бергфрид здіймався над лісом і наганяв страху на околиці. Його збудували і перетворили на родову чатівню двоє братів, лицарів зі старого моравського роду Грутовиців, яких єпископ Оломоуца за воєнні заслуги обдарував леном у вигляді сіл Кршіжов і Гузова. Брати відтоді писалися «панами з Гузової», а на печаті мали щит із навскісними смугами. Побудувавши менш ніж за милю від Гузової замок, надали йому назву від сов, які у величезних кількостях гніздилися в навколишніх лісах. І писалися відтоді «панами де Айлбург». Однак німецька назва, попри моду, не прижилася, і бург так і залишився Совинцем. Теперішнім власником і господарем замку був лицар Павел із Совинця, прихильник вчення Гуса і союзник Табора. Де він перебував нині, у березні 1429 року, було невідомо. Тепер у Совинці господарював Урбан Горн, а над довколишньою місцевістю безроздільно панували бургмани.
* * *
У суботу перед неділею Laetare жінки із Совинця влаштували прання, з раннього ранку замок наскрізь просяк мокрою парою і в'їдливим смородом лугу та мильної води. А близько полудня, коли Рейневан і Горн закінчили черговий допит, всеньке замкове подвір'я було прикрашене розвішаною сушитися білизною. Переважали підштанки, яких Шарлей і Самсон, мабуть, з нудьги, нарахували сто дев'ять пар. Оскільки ще раніше вони нарахували у замку тридцять двох бургманів і кнехтів, виходило, що підштанків у Совинці було вдосталь, але прали їх рідко.
Друзі сиділи на штабелі дров, на господарському подвір'ї, недалеко від стайні, насолоджуючись весняним сонцем. Рейневан, не приховуючи збудження, переказував чергові сенсаційні відомості, почуті під час допитів.
— Надзвичайні, просто неймовірні речі розказує цей Бруно Шиллінг. Про замок Сенсенберг у Качавських горах. Магія сидить у ньому явно ще з часів тамплієрів, котрі Сенсенберг будували. Шиллінг цього не знає і навіть назвати не може, але я як спеціаліст не сумніваюсь у тому, що у Сенсенберзі все ще присутня theoda, spiritus purus, різновид genius loci, чародійна сила якогось давно померлого могутнього мага. Така theoda надзвичайно сильно впливає на mens людей, які туди прибувають, у менш стійких і більш слабовільних людей може сильно спотворити mens, і навіть зовсім її дегенерувати. Шиллінг підтвердив, що там були випадки mentis alienatio, траплялися навіть невиліковні amentia і paranoia.
— Amentia і paranoia, — повторив ніби знічев'я Шарлей, роздивляючись підштанки. — Ну-ну. Хто б міг подумати.
— А в галузі алхімії, — Рейневан розпалювався дедалі більше, — я довідався про такі речі і справи, що аж дух перехоплює. Я вам уже говорив про композитну отруту Перферро, згадував про колоїдні метали. Серед цих металів, ви тільки собі уявіть, — описаний Фламелем загадковий Potassium, який дехто досі вважає фантазією. Таємничий Thallium, з яким начебто експериментував Арнольд Вільянова, що був близький до створення філософського каменя. Нечувано, нечувано!
Шарлей і Самсон усе мовчали, не відриваючи погляду від підштанків.
— Надзвичайні та приголомшливі речі повідомив нам Шиллінг і стосовно препаратів, за допомогою яких Чорні Вершники вводять себе в транс. Вважалося, що найсильніші одурманюючі і галюциногенні властивості мають субстанції, які згадуються у творах Гебера і Авіценни як аль-кілі, і які ми в Празі називали алкалоїдами. Їх вважали екстрактами з чарівних трав, а що тим часом виявляється? Що вони ростуть у першому-ліпшому ліску! Що йдеться про звичайнісінький курай і ще звичайніший за нього мухомор, muscarius. Саме це і є основні компоненти того славетного одурманюючого напою, який у рукописах Мореніуса називається «бханг». Ви уявляєте?
Шарлей і Самсон, здається, уявляли. А якщо навіть і ні, то з виду ніяк цього не показали. Ні словом, ні жестом, ні виразом обличчя.
— А той славетний, оповитий таємницею гашш'іш, яким одурманював своїх асасинів аль-Гасан ібн-аль-Саббах, Старець з Гір, у своїй гірській цитаделі Аламут? Цим самим гашш'ішем, як я й підозрював, одурманюють себе і Чорні Вершники Грелленорта. Його готують зі смоли суцвіть рослини, яка по-грецьки називається kannabis, подібної до конопель. Але виявилося, що є два різновиди цього препарату. Один називається ґандж" я і є напоєм, його п'ють — і входять в ейфорійний транс. Другий, який називають гашш'іш, підпалюють, а дим вдихають… Я знаю, що це звучить неправдоподібно, але Бруно Шиллінг клявся…
— Цей Бруно Шиллінг, — спокійно втрутився Шарлей, — убив твого брата, спеціалісте. Мені важко вжитися у таке відчуття, я одинак, а проте думаю, що із вбивцею брата, якби в мене був брат, я не бесідував би про магію і мухомори. Просто скрутив би йому шию. Голими руками.
— Ти сам мене колись переконував у безглуздості помсти, — кисло відрізав Рейневан. — А з Шиллінгом я не бесідую, а допитую його. А якщо я колись виставлю комусь рахунок за вбивство Петерліна, то це буде організатор злочину, а не сліпе знаряддя. Для цього мені знадобляться відомості, отримані під час допитів.
— А Ютта? — тихо запитав Самсон Медок. — Якою мірою відомості про аль-кілі і гашш'іш послужать для того, щоби звільнити і врятувати її?
— Ютта… — запнувся Рейневан. — Скоро ми вирушимо на порятунок. Невдовзі. Горн обіцяв допомогти, а без допомоги нам не обійтися. Я допоможу йому, він допоможе нам. Дотримає слова.
— Дотримає, — Шарлей встав, потягнувся. — Або не дотримає. Шляхи несповідимі.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Те, що життя навчило мене не довіряти надто безоглядно — і завжди мати напоготові аварійний план.
— Що, іще раз тебе питаю, ти хочеш цим сказати?
— Нічого, крім того, що сказав.
* * *
— Пане Горн?
— Так?
— Ви пообіцяли мені свободу. Коли я все чесно і докладно розповім.
— Ти ще не про все розповів. А крім того, навіщо тобі свобода? Грелленорт вистежить тебе і прикінчить навіть на краю світу. А у Совинці він тебе не знайде.
— Ви пообіцяли…
— Знаю, Шиллінг, знаю. Пообіцяв, дотримаю слова. Коли ти про все розповіси. От і розповідай. Скільки людей ви вбили?
Рейневан не чекав, що Шиллінг знітиться цим запитанням. Він не помилився. Ренегат не знітився. Лише злегка примружив очі. І трошки довше, ніж завжди, обдумував відповідь.
— Думаю, — нарешті сказав він х байдужим виразом обличчя, — що десь, певно, більше тридцяти. Я рахую тільки тих, хто був головною ціллю, тих, яких на ім'я назвав нам Грелленорт. Якщо такого не вдавалося застати самого, наодинці… Тоді гинули і сторонні. Компаньйони, обозні, пахолки… Часом — родичі…
— Купця Чайку ви вбили разом з дружиною, — Горн спокійним голосом засвідчив, що добре поінформований та що знає, в чому річ. — Иоганн Клюгер і вся його сім'я загинули в пожежі, в будинку, який ви підпалили, спершу заблокувавши двері та вікна.
— Бувало й таке, — сухо визнав ренегат. — Але рідко. Зазвичай ми чатували на поодиноких…
— Як на мого брата, — Рейневан сам дивувався зі свого спокою. — Розкажи мені про це вбивство. Ти ж бо брав у ньому участь.
— Авжеж, брав, — у підведених синцями очах Шиллінга майнуло щось дивне. — Але… Вам мало би бути відомо… Я був під г'андж'єю і гашш'ішем, ми всі були, як завжди. Тоді не знаєш, сон це чи ява… Але я не вколов вашого брата, пане Беляу. Я не брешу. Щоб вас у цьому переконати, скажу, що вколоти хотів, але просто-напросто не пропхався. Нас тоді було восьмеро, Грелленорт дев'ятий. Він, Грелленорт, ударив першим.
— Брат… — Рейневан ковтнув слину. — Помер швидко?
— Ні.
— Ви завжди їздили вбивати під орудою Грелленорта? — Горн вирішив, що настав час втрутитися і змінити тему. — Знаю, що іноді він убивав сам. Власноруч.
— Бо йому це подобалося, — викривив губи ренегат. — Але головним чином йшлося про те, щоб спрямувати підозру на когось іншого. Або викликати страх, ніби то якась нечиста сила вбиває купців. Було раз, у тисяча чотириста двадцять п'ятому, по Сніжній Богоматері, Грелленорт нам наказав прикінчити лимарського майстра в Нисі, забув, як його звали, а потім хутко їхати під Свидницю і вбити купця Ноймаркта. А сам він, Грелленорт, у той самий час власною рукою прикатрупив такого собі Пфефферкорна у притворі немодлінського костелу, а відразу після цього — лицаря Альбрехта Барта під Стшеліном. Ну, і вірили людиська, що це діло рук Лихого або когось у змові з дияволом. А йому тільки того й треба було.
— Під Старий Велислав, — промовив Горн, — Грелленорт привіз десяток Вершників. Крім тебе, який боягузливо дав драла, жоден з ваших голови з битви не виніс. Скільки залишилося у Сенсенберзі?
— Я не давав драла, і я не боягуз, — несподівано енергійно відреагував Бруно Шиллінг. — Я покинув Грелленорта, бо вже давно це запланував — і тільки шукав нагоди. Бо з мене вже було досить усіх цих злочинів. Бо я злякався кари Божої. Бо нам Грелленорт наказав волати «Adsumus» і «Veni ad nos». І ми волали. Кричали, вбиваючи: «Іп nomine Тио!» А коли наставало протверезіння після ґ'андж'ї, охоплював страх. Перед карою Божою за блюзнірство. І я вирішив покинути… Покинути і відпокутувати… Я не зовсім і остаточно зіпсований…
«Бреше», — подумав Рейневан, а його очі та голова раптом переповнилися образами — образами чіткими і безжально ясними. Здушений крик, крок, відблиск пожежі на клинку, відображення перекошеного обличчя Шиллінга на полірованій сталі, його жорстокий регіт. Знову кров, яка струменем ллється на стремена і встромлені в них шпичакуваті залізні сабатони, знову пожежа, знову регіт, гидкі прокльони, удари мечів по руках, котрі чіпляються за вікна, з яких виривається дим і полум'я. «Бреше, — здригнувся Рейневан. — Він остаточно і дощенту зіпсований. Тільки таких притягує Сенсенберг і чари Гренлленорта».
— Брешеш, Шиллінг, — холодно сказав Горн. — Але я питав не про це. Скільки Вершників залишилось у Сенсенберзі?
— Не більше десяти. Але Грелленорт невдовзі матиме у своєму розпорядженні стільки, скільки йому треба. Якщо вже не має. У нього є для цього спосіб.
— Який?
Ренегат відкрив рот, хотів щось сказати, запнувся. Кинув погляд на Рейневана, швидко відвів очі.
— Він притягує, пане Горн. Притягує до себе… декого. Манить, як… Ну… Як…
— Як полум'я — нетлю?
— Саме так.
* * *
Вилазка совинецької залоги кудись на південь видалася, очевидно, вдалою і вигідною. Кнехти повернулися веселі, а оце якраз тепер розвеселялися ще більше. Декотрі, судячи з недоладної мови і співу, були навіть близькі до того, щоби розвеселитися до непритомності.
— Горне?
— Слухаю тебе, Рейнмаре.
— Як ти дізнався про дезертирство Шиллінга? І про те, що Унгерат його має і хоче обміняти на сина?
— У мене свої джерела.
— Ти дуже лаконічний. Більше ні про що запитувати не буду.
— От і добре.
— Замість запитувати, заявлю: Шиллінг був єдиною причиною твоєї акції над Ользою.
— Авжеж, — байдуже визнав Горн після паузи, яку порушувало тільки пугикання сов. — Для мене. Для інших причиною був Кохловський. Якби не Кохловський, я не дістав би від Корибута ні людей з Одр, ні грошей. Кохловський — важлива фігура у торгівлі зброєю. А зміна кольорів і партій Яном з Краваржа було надзвичайно щасливою випадковістю, але не більше. Про тебе ж, випереджу твоє наступне запитання, я навіть не знав. Але зрадів, коли тебе побачив.
— Люб'язно з твого боку.
Шум на подвір'ї стихав. Нечисленні ще не дощенту п'яні бургмани продовжували співати. Але в репертуарі почали переважати якось ніби менш веселі пісні.