Голова була на довгій шиї, яка чомусь почала довшати й довшати. Ось вона витягнулася над травою, а голова піднімалась усе вище й вище.
І тільки тоді Адам збагнув, що то - удав.
Тієї ж миті зелене страховисько зі смарагдовими очима підстрибнуло вгору...
4
Сіро-зелені липкі щупальці стисли груди і боки так, що й не дихнути. Гострий біль оперезав усе тіло. Потім почалося повільне але невблаганне стискування. І Єва збагнула, що єдиний шанс на порятунок - це будь-що вибратися на берег.
Над силу загрібаючи воду, зробила спробу підпливти до мілини, щоб упертися ногами в дно, але з води вихопилось іще кілька бридких щупалець. Вони повисли на її лівій руці, потягли у воду і наче прив’язали руку до бока.
Лишалася вільною лише права рука.
- А-а-а!.. - Єва хотіла закричати, але не змогла, бо від спроби кричати біль ще гостріше пронизав її груди.
У відчаї вона вільною рукою хапалася за товсті сіро-зелені канати, що обвили її, намагалася відірвати їх- та де там! Вони були слизькими і впивались у тіло до крові.
Бовтаючи ногами, щоб утриматись на поверхні, Єві величезним зусиллям вдалося трохи просунутись уперед, і невдовзі вона відчула під собою піщане дно. Але хтось невидимий стиснув її у своїх жахливих обіймах з такою силою, що перед очима враз за пурхали чорні метелики. Від нестерпного болю перед очима пливли то жовті, то чорні кола.
Вона викидала подалі од себе праву руку, щоб вберегти її від щупалець, і підгрібала під себе воду, то намацуючи ногами дно, то втрачаючи його.
Та величезний спрут (а Єві чомусь здалося, що це не відомий їй місцевий спрут) тягнув її усе далі й далі од берега. Кричати вона не мала ні сил, ні можливості, бо груди були стиснені, наче металевими обручами. Та й хто почує її крик? А дам подався у гори за мідною рудою, а на власні сили Єва вже не розраховувала. Від спрутових обіймів тіло перетворилося в суцільний біль.
Ось вода забурлила, і крізь туман, що застилав очі, Єва побачила величезний чорний дзьоб, непорушно застиглі, наче скляні, очі... Спрут надимався, як мішок, збільшувався (розміром він уже був майже таким, як вона) і тягнув її на глибоке. Вона почала втрачати під ногами дно. Сили вже полишали її, і Єва збагнула, що зможе протриматись не більше хвилини.
І їй захотілося побачити Адама.
Хоч один-єдиний раз.
Згадалося, як місяців два тому вона сама кинулась у море, щоб покінчити з собою. Так, тоді Єва багла смерті. А дам врятував її. А нині, як спрут тягнув її на дно, коли смерть заглянула в очі, Єві захотілося жити.
Зібравши останні сили, закричала що було духу:
- Ада-а-ме-е!!!
І побачила чорний косинець, що мигнув біля неї. Тієї ж миті занурилась у воду з головою, але від чийогось поштовху знизу вискочила на поверхню. Широко розкритим ротом хапнула повітря. А чорний плавець носився біля неї по колу, чулися удари: один, другий, третій... І враз легше стало дихати. Єва збагнула, що з грудей її нарешті відпали сіро-зелені шупальці. Невже врятована?...
Але вже не було сили утриматись на поверхні, і вона, ковтаючи воду, почала повільно занурюватися, не відчуваючи, що це кінець. А вода така м’яка, ніжна, як постіль...
Нараз хтось різко штовхнув Єву у спину, і вена мовби пробудилася зі сну. Рятівний поштовх підкинув її на метр уперед.
До берега!..
А поштовхи продовжувалися. Зрештою, Єва, пропливши ще кілька метрів, відчула під ногами дно і ледве стала на нього затерплими ногами. Це вже було спасіння.
І тут вона побачила дельфіна.
Він проплив понад берегом, вистрибнув із води, свиснув, як здалося Єві, привітно й весело: “Тепер не пропадеш!..” І зник під водою.
Хитаючись, вона вийшла на прибережний пісок і Епала. Світ завертівся перед нею, бухта попливла швидко-швидко, але коли хвилі лизнули їй п’яти, Єва з жахом подумала, що спрут може стягнути її назад у море... І вона поповзла подалі від води, бурмочучи: “Не дістанеш... Тепер уже не дістанеш...”
Туманіло в очах, на губах виступила кривава піна, а Єва все повзла і повзла. Потім голова впала на руки, і вона втратила свідомість...
5
Спрут виявився не таким уже й бридким та страшним, як при першому знайомстві, коли він хотів затягнути її у воду.
“Чому ти злякалась, двонога істото? - грайливо водив він перед нею своїми витонченими щупальцями. - Я ж лише хотів познайомитись із тобою”.
“Для цього треба було мене тягти у воду?” - сердито одказала Єва.
“Хто тебе тягнув? - вкрай здивувався спрут. - Я лише обняв ніжно-ніжно і ввічливо запрошував. Але ти, на жаль, не зрозуміла мене. Ось тоді я вирішив показати тебе нашим”.
“Кому це - “нашим”?”
“Спрутам. Адже вони ще ніколи не бачили такої істоти, як ти, - з двома щупальцями”.
“У мене не щупальці, а руки, - обурилася Єва. - Я людина!”
“Наші премудрі спрути...” - почав було він. Та Єва перебила його:
“Ви що, розумні істоти?”
“Так, на дні моря найрозумніші - спрути. І я дуже хотів, щоб ти побувала у нас в гостях”.
“Але ж я могла втопитися!”
“Як це - втопитися?” - не збагнув спрут.
“Ну... загинути від води”.
“Ти дивна істота, і мова твоя теж дивна. Як це можна загинути у воді? - страшенно здивувався елегантний спрут. - Вода - єдине середовище, у якому може існувати життя. А поза водою - смерть. Загибель розуму і життя”.
“Для нас вода небезпечна, бо наше життя розвивається у кисневому середовищі. У повітряному морі”.
“Коли я скажу про це премудрим спрутам, вони реготатимуться цілих три дні і три ночі!..”
І ввічливий спрут так зареготав, що Єва враз опам’яталась.
- Де я?.. - злякано запитала вона.
Звела голову, відчуваючи тупий біль у всьому тілі, - вона лежала у печері, на кам’яній постелі, а над нею схилився Адам.
- Як гадаєш, може бути розум у спрутів?
- Цілком можливо. За певних умов розум може розвинутися і в воді, на дні морів та океанів. А що?
- Приснилось мені чи примарилось, що в цьому морі живуть розумні спрути. Один із них і хотів зі мною “познайомитись”.
- Ти вся у кривавих смугах. Як тобі вдалося врятуватися?
- Дельфін виручив. - Єва вмовкла. По хвилі озвалася знову: - Я тебе гукала...
- Я був у Мідних горах, - винувато сказав він. - Але більше я тебе не залишу саму.
- В останню мить... Тобто коли мені здалося, що це моя остання мить, мені захотілося побачити тебе. - Адам ворухнувся, і Єва злякано попросила: - Не відходь од мене. Я хочу, щоб ти завжди був зі мною.
- Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає.
- Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся залишатися одна...
І зробила рух, щоб звестися.
- Лежи, лежи, - попередив він. - Тобі не можна рухатись.
- Пити, - попросила Єва, й Адам, діставши черепашку, напоїв свою супутницю. - Як добре, що я вдома. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього людина звикає... А ти де був?
- Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За другим хребтом, на дні потоку. Бірюза - мов намальована. Голуба-голуба, як весняне небо. - Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах заголубіло. - Це тобі на намисто.
- Ой! - тільки й мовила вона у захваті. А по хвилі: - Що ти ще бачив у горах?
- Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І такий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав - і тільки його бачили.
- Тобі повезло, а ось мені... - І вона сумно зітхнула.
Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому почувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Адама наказував: “Лежи, лежи, у тебе жар. І рани горять...” Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї інтерв’ю.
“У мене лише одне запитання: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?”
І заходився обмацувати її своїми щупальцями, Єва боронилась, як могла, і все кричала: “Я зараз Адама покличу. Ада-аме-е!..”
Прокинувшись, відчула, що чимось обліплена.
- Що це? - запитала злякано, бо здалося їй, що то - щупальці.
- Лежи, лежи, - заспокоїв її Адам. - У тебе жар, то я нарвав листя подорожника і поприкладав до твоїх ран. Листя подорожника знімає жар і допомагає швидкому заживленню.
6
Жар у Єви тримався три дні.
Адам не відходив од неї, напував кокосовим молоком, міняв листя подорожника, а воно від жару швидко висихало і скручувалось. На ніч розводив у печері багаття (дим від нього піднімався під високе склепіння і через тріщини у камінні десь зникав), укривав Єву на ніч морською травою. Коли б вона не погукала його - вдень чи вночі, - він завжди був поруч і, дбайливо схиляючись над нею, запитував:
- Я тут, чого тобі?
На четвертий день жар почав потроху спадати, і Єва вже могла сидіти. Багряно-сині смуги на її тілі - сліди від спрутових обіймів - уже позасихали і почали заживати. Лише тоді вона змогла одягти свій спортивний костюм.
Одного разу, повернувшись до печери, Адам побачив Єву на березі моря: вона бродила по коліна у воді.
- Що ти робиш? - закричав він, спускаючись у бухту. - Зараз же вийди з води! Раптом - спрут?
- У цьому морі спрути мудрі, - засміялась вона.
Зненацька почувся свист - і вони завмерли, повернувшись до моря. Понад берегом мигнув чорний плавець, і з води вистрибнув дельфін.
- Він! - крикнула Єва. - Рятівник мій!
- Дельфіни всі схожі один на одного, - висловив сумнів Адам.
- Ні, ні, це мій рятівник, я його впізнаю серед тисячі дельфінів! - І Єва кинулась у воду.
- Обережно, Єво!..
Вона забрела у воду по пояс, простягла руки; дельфін ткнувся їй у долоні - спершу в одну, потім у другу - і легенько свиснув.
- Він запитує мене... як я почуваюсь, - збуджено говорила Єва. - Рятівнику мій, я ніби заново на світ народилася. І ніколи-ніколи не забуду тебе, найкращий у всьому морі дельфінчику!
Дельфін описав коло, ще раз ткнувся у Євині руки, весело свиснув, підстрибнув і зник.
- Спасибі тобі, рятівнику! - гукнула йому вслід. Хай тобі щасливо живеться у цьому морі. Припливай до нас у гості! - Й обернулась до Адама: - Давай якось назовемо це море.
Адам мить подумав і мовив:
- Є назва. Море Спасіння. Хай віднині воно так і називається - море Спасіння!..
- А тепер слухай мій наказ! - тоном, що не допускає заперечень, сказала Єва. - В море Спасіння віднині без зброї в руках - ані кроку! Я не хочу, щоб якась... метка спрутиха тебе обнімала. Отож без зброї ані-ні!
- Але ж у мене немає зброї.
- Чим хочеш озброюйся - хоч палицею, хоч каменюкою, хоч ще чим, - а тільки з голими руками у море зась! Ясно?
- Ясно, - покірно мовив Адам.
Таким чином на безлюдній планеті Леонія в один день і в одну годину відбулися аж дві видатні події: було названо море і вперше за всю мільярднолітню історію Леонії на її поверхні пролунав наказ. Скільки їх буде ще попереду, скільки сотень тисяч жінок скільком чоловікам даватимуть накази - автор того поки що не відає. Але свято вірить, що наказ Єви, адресований Адамові, хоч і перший, але не останній. Думаю, всі спадкоємці Адама підтвердять, що автор тут анітрохи не помиляється.
7
Із подій, вартих згадки у третій частині нашої... майже не вигаданої історії про двох землян та їхнє поневіряння на безлюдній Леонії, уваги заслуговує та, яку Адам згодом назвав так: “Ніч, коли трудився Робітник”.
Отже, про ту ніч. А втім, нічого особливого в ту ніч не трапилося (а любителі пригод ніяких пригод у цій главі не знайдуть), але вона прискорила рішення Адама стати учнем... бога.
Якого бога? Адже планета безлюдна, а де немає людей, там, як відомо, немає і богів, бо останні завжди є тільки супутниками людей.
Але на ці та інші запитання автор відповість трохи згодом, а зараз вдасться до дуже популярної в романістиці фрази: “Минуло кілька днів”.
Отже, й справді минуло кілька днів, а однієї ночі Адам з Євою прокинулися одночасно, схопилися на своїх кам’яних лежаках.
Якусь хвилю вони сторожко прислухалися.
Знадвору долинав незрозумілий, але тривожний гул” Він то затихав, то знову посилювався.
У пітьмі печери ледь-ледь тлів жар багаття, вкриваючись сірим попелом.
- Адаме, що то? - В голосі Єви відчувалася тривога. - Гуде... Ніби під землею.
- Гуде й справді під землею, - дослухавшись, підтвердив Адам. - Але далеко, і нам той гул поки що не загрожує.
- Землетрус? - зойкнула Єва. - То нас ще завалить камінням у цій печері?..
- Ні, не землетрус, - заспокоїв її Адам і додав по хвилі: - Десь, напевно, прокинувся вулкан.
- Хіба і тут є вулкани?
- Чому б їм не бути? Хіба Леонія гірша од Землі? Навпаки, вона молодша за Землю, тож і діючих вулканів на ній може бути більше. Ми просто з ними ще не встигли познайомитись.
- Хто тобі сказав, що я згораю від нетерплячки швидше познайомитись з леонійськими вулканами? - Єва запитала це з посмішкою, й Адамові її поведінка сподобалась. - Про мене... аби мене вулкан не зачепив, а я його і пальцем не торкну.
На якусь мить гул стих (вони обоє вмовкли, сторожко прислухаючись), а тоді раптом почувся приглушений відстанню вибух.
- Точно! Вулкан! - підсумував Адам, і його наче вітром здуло з печери.
Слідом за ним вибігла і Єва.
Ніч була чорна, вітряна, повна блискавок, що там і тут краяли небо. Але вітер був гарячий, на дощ не клалося. Та й грому не було чути. А на півночі, де Великі Рівнини кінчалися зубчастими горами, на півнеба вставала червона заграва. Час од часу долинав гул, чулися струси, і тоді земля глухо дрижала.
- Почалося виверження вулкана! Буде на що подивитися.
Єва зітхнула.
- Я не розумію, чого ти радієш? - Вона щулилась від неприємної ночі, від тоскного завивання вітру, від німих блискавок, від червоної заграви, що висвітлювала півнеба.
- На Землі я лише раз спостерігав виверження. Це було на Курилах. Та й то з літака. Проте видовисько, скажу тобі, було з тих, що на все життя запам’ятовуються.
Єва тремтіла. Позад неї нуртувало море Спасіння, і його бризки долітали аж сюди, на майданчик. А попереду в чорній пітьмі, що наче кров’ю була облита на десятки й сотні кілометрів, вставало щось загрозливо-незбагненне.
Гул наростав-наростав, збільшувався, грізнішав і зрештою закінчився вибухом - ніби гахнула всегігантська гармата.
Єва кинулась до Адама.
- Боюсь, Адаме, я боюся!.. Ніч чорна, заграва червона. Чимось недобрим віє од вулкана.
Він погладив її по тремтячому плечу і подумки подякував вулканові (якби не він, Єва навряд чи дозволила б дати себе погладити).
- Це ж лише проснувся вулкан.
- Послухай, а чому ти мене... гладиш? - раптом насторожено запитала Єва.
- Ти ж боїшся, - знітився Адам.
- А хто тобі сказав, що я боюся?
- Мені так... здалося, - пробурмотів він винувато.
Єва помовчала і зненацька попросила:
- Я передумала. Гладь мене й далі, бо я таки й справді боюся. - Єва засміялась і несподівано притулилась до нього.
Адам аж задихнувся від теплої хвилі, що з ніг до голови огорнула його, і в тій хвилі млосно защеміло серце.
Пролунав третій вибух, ще гучніший за перші два, і далеко в горах у небо метнулась така яскрава, криваво-червона заграва, що вони обоє на якусь секунду заплющили очі. А коли розплющили, то побачили, як у червоному полум’ї злітали в небо якісь чорні предмети.
- Почалося основне виверження, - прокоментував Адам, насолоджуючись теплом Євиного тіла. - Зараз ідуть викидки рідкої лави - магми. А темні предмети, що злітають угору, та багатотонні глиби каміння. Це ж здорово, Єво! Перше виверження вулкана, відколи ми живемо на цій планеті.