А втім, не звертатимемо увагу на роздвоєність Адама, а краще розповімо, як же він будував піч.
Спершу міцною стулкою черепашки вигріб нешироку і неглибоку ямку, якраз на ширину і глибину майбутньої печі-кабиці, й розколотив у ній глину (глину носив від річки грудками, воду - стулкою черепашки). Нижче миса по течії, де йічка підходила до підніжжя Східних гір, назбирав каміння і почав викладати стіни навколо ями. Розчин тепер був під руками, тільки нахиляйся та зачерпуй долонею. Стіни клав висотою у півметра, але подвійні - проміжок між ними засипав землею вперещшку з річковою галькою та глиною. Піч вийшла чотирикутна, вгорі була відкрита. На висоті сантиметрів із тридцять від грунту лишив отвір для дуття та випуску шлаків. Коли ж вибрав глиняний розчин на кладку стін, то вниз, на дно, поклав плескатий камінь із заглибиною, дещо схожий на тарілку. На самому дні залишив ще один отвір, так звану льотку, від неї, але вже назовні, провів жолобок. У кінці каменя-жолобка поклав ще один камінь із заглибиною посередині, наче ковшик. Із льотки по жолобку в камінь-виливницю і мав стікати розплавлений метал (якщо він, звісно, взагалі потече).
Ось таку, неоковирну, звісно, піч спорудив Адам. Досвіду в спорудженні плавильних печей він, звичайно, не мав, а користувався в роботі тими знаннями, що залишилися в його голові після інституту, коли вони проходили “Історію первісної металургії”. Але, як на біду, якраз у ті дні Адам захопився однокурсницею, вельми вітряним дівчиськом, тому на лекціях був неуважним і писав не конспекти, а записки тому дівчиську. Із того захоплення, ясна річ, нічого путнього не вийшло, коли не враховувати, що “Історію первісної металургії” Адам склав на благеньку трійку. От і спробуй тепер на такій нетвердій основі збудувати плавильну піч і виплавити метал!
Окрім того, як уже було сказано вище, Адам раз по раз бігав дивитися на Єву, чи вона “не горить” під сліпучим сонцем, котре ще нікого з жінок не освітлювало на цій планеті, тому не мало досвіду.
Єва спала, посміхаючись уві сні. Правда, спала якось дивно, бо коли Адам надто вже задивлявся на неї (боявся, звісно, щоб не згоріла), Єва зненацька, не розплющуючи очей, казала спокійно:
- Ну, надивився - і досить. Іди до своєї печі та не заважай мені... спати.
Адам схоплювався, наче його застукали на гарячому.
- Та я дивився... чи не гориш ти від сонця. І квапливо повертався до своєї печі.
А втім, піч він уже збудував. Вийшла вона з невеликим обсягом поду, алех й металу йому для першого разу потрібно було небагато.
Забігаючи наперед, скажімо, що згодом (через сотню, здається, літ) земляни, які повністю заселять на той час Леонію, про першу плавильну піч Адама (власне, про оту кабичку) напишуть десятки різних досліджень, статей, розвідок. І вся леонійська металургія буде пишатися тим, що свій родовід вона веде від першої плавильної печі Адама Весни.
А скільки про ту історичну кабичку буде написано в молодій леонійській літературі поем, кантат, балад, верлібрів, газелей, гекзаметрів, дум, елегій, етюдів, мадригалів, пасторалей, рапсодій, ронделей, рубаїв, рун, серенад, навіть акростихів, не кажучи вже про центнери звичайнісіньких віршів, які на Леонії писали всі, хто лиш не лінувався.
А скільки згодом буде написано кандидатських і докторських дисертацій про ту піч! Скільки десятків щасливців завдяки тій кабичці потраплять в леонійську науку. Навіть в академіки вивезе декого Адамова піч.
А скільки буде виліплено і викарбувано в мармурі, вилито з металу монументальних скульптур “Адам біля плавильної печі”!
А скільки напишуть картин: “Адам випалює першу бронзу”, “Епоха бронзи на Леонії почалася!..” і т. д., і т. п. На тих картинах буде відтворено мить, коли з льотки потече метал, а сам Адам із натхненним обличчям велично й захоплено дивитиметься у далечінь віків, уявляючи потужні, обладнані за останнім словом науки і техніки, металургійні гіганти на цій планеті.
Взагалі, цей сюжет стане дуже популярним у новітній літературі Леонії. Навіть гумористи і ті не сидітимуть склавши руки, а гостритимуть пера й розум: “Адам збудував піч, а його нащадки спочивають на печі”.
Варто також додати, що макети тієї печі (разів у п’ять більші за натуру) експонуватимуться у двох найбільших музеях Леонії - металургійному та історичному. Варто ще додати, що...
Проте буде так чи ні, автор достеменно не відає. Як не відає того, чи прилетять на Леонію коли-небудь земляни і чи виручать його героїв із біди.
Але йому здається, що так може бути.
Впоравшись із піччю, Адам навіть не передихнувши, заходився готувати сировину. На великому камені побив (також каменем) на дрібні шматки самородки міді, промив їх у великій черепашці, щоб відділити руду од породи. Потім подрібнив каситерит (олов’яну руду) і перемішав, дотримуючись такої пропорції: олова має бути десять відсотків до загальної маси міді.
Приготувавши сировину і паливо, помив руки і підійшов до Єви.
- Я так чудово виспалась на свіжому повітрі, - Єва млосно потяглася і, вставши, одяглась. - Здається, я трохи пригоріла, але то не біда. Ах, які мені сни снилися!..
- Звичайно ж, Руслан? - запитав Адам, вдаючи байдужого.
- Так. І йому, уяви собі, дуже сподобалась твоя піч.
- Ти що, йому розповідала?
- Звичайно, - весело й безтурботно торохтіла Єва. - Питає він: як ти, мовляв, живеш? Нічого, одказую, вже звиклася із самотністю. Обживаємо з Адамом планету, яку ти відкрив і назвав Леонією. А зараз, розказую йому, Адам будує плавильну піч. Взагалі, скажу тобі, Адам виявився непоганим хлопцем. Жити з ним можна. Навіть на необжитій планеті...
І враз Єва заплакала.
Скоряючись якомусь невідомому досі почуттю, що враз охопило його, Адам рвучко подався вперед і поцілував Єву в щоку, у мокру від сліз щоку.
Й відчув на своїх губах солоний поцілунок...
10
Кожний день починався з того, що Адам, тільки-но прокинувшись, простягав руку, брав на долівці камінець і клав його на приступці, вище свого лежака: буденний день - маленький камінець, неділя - більший. Так і викладав їх: шість малих, сьомий більший і знову - шість малих, сьомий більший. Приступка була хоч і вузькою, але довгою, аж до кутка печери, й Адам гадав, що місця вистачить місяців на п’ять-сім. А там щось придумає надійніше та зручніше.
Цього ранку Адам мав покласти дев’яносто дев’ятий камінець. Прокинувшись, він за звичкою вигукнув бадьоро: “Доброго ранку! Ну, що чувати?..” І, взявши на долівці камінець, глянув на приступку, але не побачив там нічого.
- Оце так! - схопившись, Адам забігав попід стіною, мацаючи по приступці руками. - Та куди ж вони пощезали?
- Що ти шукаєш? - сонно озвалася Єва.
- Та десь дні зникли.
- Які дні? - стривожилася Єва. - Ти що, досі не прокинувся?
- Ось тут на приступці лежали наші прожиті на планеті дні, себто камінці. Їх мусило бути сьогодні вранці дев’яносто вісім, а дев’яносто дев’ятий я мав покласти. І немає жодного. Куди вони могли подітися?
- Я вчора прибирала у печері, пил із стін пообмітала, то якісь камінці з приступки й посипались. Я ще й подумала: невже ти грався, що понавикладав камінці рядком?
- Що ж ти наробила? То ж наш календар. Як день - так і камінець.
- Ой Адаме, який же ти смішний! - дзвінко розсміялася Єва. - Як день, так і камінець! - передражнила вона його. - А я ще подумала: і чого вони так дивно лежать? Шість маленьких, а сьомий більший. Хіба ж я знала, що то наш календар.
Вона сміялася так невимушено, що Адам і собі заусміхався. Потім вийшов з печери, назбирав камінців, і вони вдвох заходилися викладати їх на приступці рядочком: шість менших, сьомий більший. “Подай мені неділю”, - вигукувала Єва, і це означало, що Адам мав подати більший камінець. Так, зрештою, відновили на приступці всі прожиті ними дні.
- Отже, Єво, минуло дев’яносто вісім днів, а сьогодні пішов дев’яносто дев’ятий, як ми з тобою обживаємо Леонію. Дев’яносто дев’ятий день Нульового року. Можна сказати, подія!
- Виходить, що ми з тобою почали літочислення на цій планеті?
- А ти гадала, що ми просто так тут живемо? Ха! Я думаю, що майбутні колоністи, які з’являться на цій планеті, будуть вести літочислення від нас із тобою. Від Адама і Єви. Від того дня, коли ми залишилися удвох на Леонії і почали боротьбу за виживання. Отже, підсумовую: сьогодні має початися Епоха Бронзи. Або бронзовий вік Лебнії - глава перша майбутньої “Історії Леонії”.
Єва тільки руками сплеснула.
- Ах, який знаменний, історичний день! Шкода тільки, що, крім мене і^тебе, більш ніхто не дізнається, що на цій планеті сьогодні почнеться бронзовий вік!
- Тут будуть колись жити люди.
- Невже ти віриш у цю, даруй, казку?
- Якби не вірив, дорогий мій товаришу по нещастю, не жив би тут і дня. А я живу і сьогодні поклав на приступку дев’яносто дев’ятий камінець. І цей день стане поворотним днем в історії Леонії!
Сказано було трохи велемовно, але й справді (і це автор підтверджує з усією відповідальністю) 99-й день від Адама і Єви стане поворотним днем, коли почалася на планеті зірки А в сузір’ї Центавра епоха бронзи.
Але день цей, історичний і визначний, почався вельми прозаїчно. Вранці на традиційне запитання Адама “Що чувати?” Єва відповіла, що їй цієї ночі снилася Пріся - її домашній робот, механічна квартирна прислуга, у технічному паспорті якої було записано: “Робот біомеханічний, антропоморфний (себто людиноподібний, навіть покритий штучною шкірою, яка з вигляду нічим не відрізнялася од людської), для виконання побутових робіт у квартирі, серія МЛТ-148/25”. Хоча робот і був антропоморфний, все ж статі у нього не було, та й не потрібна вона йому була. Просто робот біомеханічний, серійний. Але Єва назвала його Прісею, таким чином самовільно зарахувавши робота до прекрасної половини роду людського, й одягала новоявлену Прісю у жіноче вбрання - рясне бабусине плаття, кофточку, а на голову натягла бабусин очіпок. І вийшла Пріся копією бабусі. Добродушної, неквапливої, але невтомної і працьовитої, як невтомними та працьовитими бувають бабусі.
Пріся робила в квартирі все, що належало було робити зразковій, майже ідеальній прислузі: прибирала, мила підлогу, прала, варила, натирала пастою меблі, мила посуд, відчиняла двері гостям і господарям, одне слово, була прачкою, кухаркою, швейцаром і т. д. і т. п. І всюди вона встигала, все робила бездоганно, тому в квартирі сяяла ідеальна чистота. Оскільки Пріся була біомеханічною, то втоми не знала і могла вертітися у квартирі хоч і двадцять чотири години на добу. Досить тільки погукати: “Прісю!” - як вона в будь-який час дня і ночі - вже тут, покірно блимає лампочками, чекаючи наказу. А яка вона була педантична, точна, акуратна і як любила у всьому порядок! Органічно не переносила, коли речі лежали не на своїх, відведених їм місцях.
- У квартирі мусить бути ідеальний порядок! - запевняла вона своїх господарів механічним голосом і так же механічно бурчала, коли Єва, збираючись уранці на роботу і, як завжди спізнюючись, розкидала речі по квартирі.
Коли у них були гості, то Єва розважала їх тим, що запитувала у Прісі:
- Прісю, а скажи-но нам, що таке людина?
Пріся складала руки поперед себе і добродушно одказувала:
- З позицій біомеханіки тіло людини являє собою шарнірно-стержневу систему величезної, безприкладної складності. Кожна із десятків кісток - самостійна кінематична ланка, стержень. Сустави в людини - це шарніри, які об’єднують усі ланки в єдиний ланцюг. Загальна кількість ступенів свободи рухомості величезна, близько двохсот!..
Єва сплескувала руками й вигукувала:
- Чули? Це я, наприклад, - вона демонструвала свою струнку постать, - по Прісі всього лише... шарнірно-стержнева система.
І Єва, і гості весело сміялися, а Пріся, подаючи їм до столу то те, то інше, добродушно блимала лампочками й зітхала:
- Коли б мені таку шарнірно-стержневу систему, як у вас, людей! - І додавала: - Кінематично людина влаштована в десятки і сотні разів складніше найскладнішої машини!..
- Прийду з роботи, а в квартирі ідеальний порядок, - розповідала Єва. - На кухні готова вечеря, ванна повна гарячої води, постіль заслана, всюди прибрано, все, що мені потрібно, лежить на своїх місцях, - мрійливо говорила Єва, потягуючись на морській траві. - Тільки що подумаю, а Прісенька вже тут як тут: лампочками блимає і чекає моєї нової забаганки. А коли в мене немає настрою і захочеться на кому-небудь зігнати злість чи роздратування - будь ласка, Пріся і тут готова до послуг. Скільки не каверзуй, вона все одно залишається спокійною. Правда, Пріся була дещо застарілого випуску і зовні не така елегантна, як біомеханічні роботи найновіших випусків, але я любила її і звикла до неї, як до живої істоти. О-ох!.. - потяглася Єва солодко. - Як мені зараз бракує Прісі. Бідолаха, її давно вже, напевне, здали на переплавку або ж викинули на звалище зіпсованих та застарілих механізмів.
- Розбалувало вас третє тисячоліття механічною прислугою так, що ви без неї і кроку не могли ступити. Навіть умиватися вранці розучилися. Усе вам роботи, все вам Прісі робили, - буркнув Адам, котрий скептично ставився до механічної прислуги, вважаючи, що людина на те й людина, аби вміла все сама робити і себе обслуговувала сама.
Та Єва сприйняла ту репліку не в історичному аспекті, а винятково, як шпильку проти себе особисто. Тому й спалахнула:
- Ах, це натяк, що я!..
- Ніякий це не натяк, - позадкував Адам, та було вже пізно.
- Я знаю... знаю!.. - не на жарт образилася Єва. - Знаю, що я тобі вже набридла! Ти... знайшов собі іншу! - вигукнула вона в запалі, не вдумуючись у зміст своїх слів.
- Де це я на Леонії можу знайти собі іншу? - зауважив Адам. - Чи, може, замовити собі іншу із Землі? Щоб прислали рекомендованою бандероллю?
- Ах, не чіпляйся до слів! - Єва аж зблідла. - Ти... просто знущаєшся з мене. - І так розійшлися, що Адам миттю вилетів із печери, як ото вистрибує з клітки приборкувач, коли у нього зіпсуються стосунки із дресированим левом.
Отож, вилетівши з печери, Адам подався далі від бухти, аби вберегти свою нервову систему від повного розладнання чи принаймні від короткого замикання...
Так почалася епоха бронзи на Леонії.
Очевидно згодом, десь через століття, майбутні історики опишуть цей день зовсім по-іншому... Наприклад, як Єва проводжала Адама до плавильної печі, як благословляла його на подвиг, як надихала його, створюючи таку творчу обстановку, у якій хотілося негайно творити, відкривати нові закони, винаходити ще не винайдене чи писати геніальні шедеври літератури і взагалі - покоряти світ.
Можливо, повторюємо, так згодом і писатимуть про ранній ранок 99-го дня Нульового року на планеті Леонія, але автор написав у себе так, як воно було насправді.
11
Хоча спав Адам тієї ночі мало, неспокійно, однак прийшов до річки як ніколи бадьорим, сповненим рішучості будь-що виплавити бронзу.
Присівши на камені біля печі, яка вже добре висохла, почав розмірковувати, з чого починати. Після деяких роздумів дійшов думки, що майбутній успіх залежатиме від того, як він завантажить плавильну піч та яка буде подача кисню.
День був ранній, із-за Східних Мідних гір тільки-но виткнулось краєчком кармінове Сонце. Невгамовно галасувало птаство на Великих Рівнинах, та у річці, на плесі, час од часу якась риба била хвостом по воді.
“Мабуть, жерех мальків глушить”, - відзначив Адам, думаючи про своє.
Повагавшись востаннє, Адам рішуче заходився завантажувати піч, тобто кабичку, трохи більшу за ту, у якій колись по всіх українських селах бабусі варили борщі. На розпал наклав на дно паліччя, хмизу та березової кори, а тоді заходився насипати шар деревного вугілля. Згори посипав подрібнену мідь та олово. Після того знову - шар деревного вугілля, а далі мідь з оловом та з домішками флюсів. І так шар за шаром.