- А чому ти думаєш, що той тип обов’язково у тебе закохається?
- Тому, що іншого виходу в нього просто не буде. У тебе ж не було?
- Не було, - згодився Адам.
- Тож-бо й воно!
Вони рушили далі, але не зробили й кількох кроків, як Єва, помітивши спис у руках Адама, рішуче заявила:
- Ніякої зброї. Ми йдемо з місією миру!
І так грайливо посміхнулася, так стрімко повела бровою, що не погодитись із нею Адам просто не міг. Але списа однаково не кинув.
“Мало що може трапитись, - міркував він дорогою. - Вискочить десь печерний ведмідь чи ще яка звірюка...”
Єва ж захопила з собою два кокосові горіхи.
- Пригостимо того типа. Як кажуть, чим багаті, тим і раді. Щоб не подумав, що ми, земляни, не гостинні,
12
Вийшли з бухти, й Адам відразу ж повернув на схід. З одного боку розкинулося підніжжя Мідних гір, а з другого - річка Єва. Адам повів Єву густою травою, у якій уже встиг протоптати стежку - то на полювання ходив, то за мідною та олов’яною рудами. Йшли вони довго, бо Єва раз у раз бігала до річки з її іменням і вдивлялась у воду - яка вона з вигляду?
- Тепер сам бачиш, як мені потрібне дзеркальце, - зітхала Єва, й Адам запевняв її, що, як тільки втрясеться веремія із Чорним привидом, неодмінно займеться “проблемою дзеркала”.
По якомусь часі Адам звернув ліворуч і пірнув у розпадок, посередині якого, ховаючись у травах чи у кам’яних брилах, гомінливо поспішав кудись веселий струмок. Час од часу з-під ніг у них випурхували гірські перепілки (чи щось схоже на гірських кекликів) і з глухим фур-фур падали каменем в іншому місці. На неприступних скелях хребтів, іноді з усіх боків прямовисних, стояли невеликі, але дорідні гірські козли з химерно закрученими рогами. Над ними вгорі кружляли якісь птахи.
Зрештою, Єва почала приставати й пхикати.
- Я вже вся мокра від такої шаленої ходи. Можна подумати, що ти біжиш на зустріч із своїм найкращим другом. Хіба я можу в такому вигляді, та ще й пропахчена потом, встановлювати контакт із чоловіком чужої цивілізації?
- Чоловік тут я! - зрештою, не втримавшись, грізно зауважив Адам.
- Невже?! - проспівала Єва й аж сплеснула руками, закоханими очима дивлячись на нього.
- А хто той тип - ще невідомо. Може, у них взагалі немає статі.
- А дітей вони що, в “Дитячому світі” купують? - пирхнула Єва.
Замість відповіді Адам поцілував Єву, і вони рушили далі.
Ще з півгодини вони піднімалися крутим схилом хребта на гребінь. Сонце вже котилося до заходу, і в розпадках та долинах між хребтами з’явилися гривки туманів. Наче з білого моря, стирчали гострі шпилі скель, кущі, дерева, іноді козли на камінні.
Зрештою, здолали і цей, останній підйом.
- Ще далеко? - важко дихаючи, запитала Єва.
- Вже прийшли. Я стояв ось на цім хребті, а той тип з’явився на протилежному. На тому, що лисим гребенем із туману виглядає. Мабуть, десь неподалік знаходиться їхнє стійбище, якщо то гірські племена місцевих дикунів, чи база, якщо космічні пришельці.
Адам, не вагаючись, зійшов на самісінький гребінь і почав уважно розглядати протилежний хребет, що тягнувся паралельно.
Призахідне Сонце світило ще яскраво, протилежний хребет був мов на долоні, - і на ньому жодного підозрілого руху чи слідів перебування якихось істот. Пустельно, як і всюди в Мідних горах.
“Очевидно, мені вчора просто... здалося”, - подумав він.
І тільки-но Адам подумав про це, як на гребені з’явився чоловік у чорному.
Він зринув так несподівано, що Адам аж відсахнувся і став гарячково думати, що ж робити далі.
Тип у чорному мовчав, Адам теж не подавав голосу.
Як і першого разу, видно було лише обриси голови незнайомця, плечі, руки і поставу десь до колін. Ноги потонули в тумані, обличчя, незважаючи на близьку відстань, чомусь не проглядалося. Вбраний незнайомець був у все чорне - не то легкий спортивний костюм, не то скафандр... “Швидше всього скафандр, - механічно відзначив Адам. - Очевидно, тому й лиця його не видно, що воно закрите склом шолома”.
Адам застиг, невідривно вдивляючись у незнайомця. Той у чорному також застиг і стежив за Адамом.
- Ти чому затих? - озвалась Єва з каменя.
- Тс-с! - зашипів Адам, не повертаючи до неї голови. - Він з’явився... Привид у чорному. На сусідньому хребті стоїть і на мене дивиться.
- Почекай, я зараз... Ой, геть зачіска розпалася!
Руки в Єви злегка тремтіли, коли вона квапливо поправляла волосся.
- Як він там? - цікавилася.
- Стоїть і дивиться на мене.
- Не хвилюйся. Зараз я гляну на нього, враз заговорить.
І тут Адам відчув (вперше у своєму житті), що його права, його священні й недоторканні чоловічі права починає узурпувати жінка. Й, аби реабілітувати честь і гідність чоловіків Землі, крикнув:
- Е-гей!!! Ти чуєш мене? Не бійся, я не агресивний! - і, як йому здалося, привітно махнув рукою.
Незнайомець не озвався, але на жест відповів, привітно махнувши рукою, тільки чомусь лівою. Тоді Адам махнув незнайомцю лівою рукою, а той у відповідь - правою.
“Якщо махає, а не погрожує, уже легше”, - подумав Адам і тому впевненіше вигукнув:
- Як представник роду гомо сапіенс, себто людей розумних, які живуть на планеті Земля в системі Сонця за 4,28 світлових роки звідси, вітаю тебе, Пришелець Космосу, якщо ти прибув з місією миру і добра! - В пориві розчулення Адам зробив не то реверанс, не то кніксен на манір вихованців Інституту благородних дівиць. І все ж той його реверанс-кніксен незнайомець у чорному сприйняв без тіні насмішки і відповів такою ж мішаниною.
- Ми, земляни, люди Сонця, прибули на цю планету з місією миру, - продовжував Адам, уже ввійшовши в роль міжгалактичного посланця-парламентера. - Ми готові встановити з вами контакт. Але перш за все представтесь: хто ви такі? Місцеві дику... - Адам вчасно прикусив язика. І поправився: - Хто ви: місцеві громадяни чи пришельці з Космосу?
- Ти певний, що він тебе розуміє? - запитала Єва. - Звідки їм знати мову землян? І взагалі, може, у них немає мови, може, у них зовсім інші способи комунікативної передачі інформації від одного суб’єкта до іншого?
- Н-не знаю. Він мовчить, - розгубився Адам.
- Тепер ти переконався, мій любий, що без жінки, без прекрасної представниці роду людського, навіть міжпланетний контакт не відбудеться?
- Але... мовби хитається.
- Ритмічно?
- Здається.
- Очевидно, у них ритмічні рухи - то і є комунікативний спосіб зв’язку. Тобто вони “розмовляють” за допомогою рухів, - висловила припущення Єва. - Коли це так, то доведеться і нам танцювати.
Адам спробував зробити кілька рухів на зразок колишнього шейку і зраділо вигукнув:
- Він теж крутить тазом!
Єва нарешті впоралась із зачіскою і. звелася.
- Ну, знайом мене з Чорним привидом. Подивимось, яких чоловіків мають інші цивілізації.
Якусь мить вона прискіпливо й насторожено розглядала фігуру в чорному, що бовваніла на гребені протилежного хребта, потім кинула швидкий погляд на призахідне сонце, що світило Адамові якраз у спину, пирхнула і дзвінко розсміялась:
- Ой, не можу, ой, не мо!.. Ха-ха-ха!.. Ой мамочко!.. - вигукувала вона, захлинаючись від сміху. - З ким же ти встановлюєш контакт? Кому представляєшся?
А з хребта на хребет неслося: “Ой-ой-ой!.. Ха-ха-ха!..”
- Ти що? - зашипів Адам. - Він же чує твій сміх. Ще образиться, бо подумає, що ти з нього насміхаєшся.
- Ох-ха-ха!.. Хоч і трагічна ситуація, внаслідок якої ми тут опинилися, але мені вже давно не було так весело.
Витираючи сльози, що набігли від сміху, Єва сказала:
- Зараз біля того субчика в чорному з’явиться ще й краля... в чорному.
Вона стала спиною до сонця, а лицем до протилежного хребта, і біля незнайомця в чорному з’явилася жіноча постать. Теж у чорному.
- Є!.. - видихнув Адам у захваті. - З’явилася мадам! Виявляється, у цих німих привидів ще й жінки є. Цікаво, як вони з ними спілкуються?
- А ось так! - І Єва обняла Адама.
- Що ти робиш? - одсахнувся він. - Вони ж дивляться...
- Хай дивляться і заздрять! - Єва поцілувала Адама.
Те ж саме вчинила і жінка в чорному: обняла й поцілувала свого супутника в чорному.
- Бачиш? - вигукнула Єва. - У них теж обнімаються і теж цілуються. Точнісінько, як у нас.
Ляснувши себе по лобі, Адам закричав:
- Ідіот!!! Як я одразу не збагнув, що це оптичне явище?! Ганьба! А все тому, що така обстановка, ситуація...
- Це й справді оптичне явище, мій дорогий. Подібні привиди з’являються і на Землі, у горах, звичайно.
- На Памірі мені не доводилося їх бачити, - виправдально буркнув Адам.
- Але бувають. Їх називають “брокенськими привидами”. А називаються вони так по вершині Брокен (гора Гарц у Північній Німеччині), де привиди з’являються досить часто. А причини цього оптичного явища досить прості. Людина, яка стоїть на...
- ...вершині гори, потрапляє у проміння сонця, що знаходиться позад неї, - закінчив Адам. - Тепер я й сам розумію. Ніби пелена з очей спала. Коли думаєш про чудо, воно завжди з’явиться. А я думав про пришельців, про контакти з ПЦ...
- Зверни увагу, Сонце якраз позад нас, і досить низько.
- Знаю! Сонячні промені проектують на фоні туману або хмар людину, тварину чи дерево. В даному разі сонячні промені спроектували на тумані моє відображення! - весело закінчив Адам.
Тут Сонце зайшло за хмару, і привиди з протилежного хребта тієї ж миті зникли.
- Досить рідкісне явище, - зітхнув Адам. - Цей хребет колись стане визначним місцем у туристичних довідниках Леонії, і сюди завжди стоятиме черга бажаючих подивитися на чорні привиди.
Останньою на гребені зникла жіноча фігура.
- Скінчилося кіно, - зітхнула Єва. - Виходить, дарма я з самого ранку наводила марафвт - перед ким хизуватися.
- А я? - образився Адам.
- Ти... мій чоловік, з яким ми розписалися на тотемі. То хіба для свого чоловіка прибираються? - І весело блимнула променистими очима. - Як казала одна: чого мені чепуритись, як я уже заміж вийшла?
Обхопивши Адама за шию, поцілувала його і закружляла навколо, вигукуючи:
- Ах, як добре, що то був лише безтілесний привид! Планета наша, нікого тут, крім нас, більше немає, і ніхто нб перешкодить нашому щастю! Ми ж - не забувай - приречені на щастя! А контакт з позаземною цивілізацією встановимо якось іншим разом.
13
Після того випадку життя знову ввійшло в нормальну колію (якщо так можна сказати про життя тих, хто опинився на чужій планеті, відрізаний од усього людства сорока з чимЬсь тисячами мільярдів кілометрів чорного мороку), І ніщо вже більше не порушувало спокій двох закоханих поселенців Леонії. Обоє вони, ні-ні, та й потішалися із своєї спроби “встановити контакт” з оптичним явищем, і згадка про Чорного привид а ще довго смішила їх, зігрівала теплом усмішок. Вони сміялися одне з одного, і в їхньому одноманітному житті то були чи не найвеселіші хвилини. І були вони вдячні Чорному привиду, що він хоч трохи пожвавив їхнє не багате на події життя.
А життя і справді було одноманітним.
їли двічі на день, уранці й увечері. Раз у три дні Адам ішов на полювання - в Мідні гори за козлами чи на Великі Рівнини за птицею. Опівдні обов’язково лягали спати, в надвечір’я поралися коло багаття - готували вечерю й гомоніли біля “сімейного вогнища” іноді до півночі.
Зате вечорами, мружачись, Єва простягала до Адама руки і ніжно щебетала: “Ну йди вже до мене, Адаме, бо я так за тобою скучила. Наче вік не бачила!..” І в її обіймах він забував про все на світі, вважав себе найщасливішим чоловіком - навіть на безлюдній планеті, навіть у печері, на кам’яному лежаку.
І нещастя з “Геліосом” якось непомітно почало відходити на другий план, а на першому утверджувалось щастя. Хоча іноді мучив його докір совісті, що товариші загинули, а він васолоджуєтьоя любов’ю... Але мертвим - мертве, а живим - живе. Та й уціліли вони з Євою не шкурництвом, а волею випадку, зерна неправди, як сказав один великий поет, у них немає за душею, тож совість їхня перед загиблими чиста. І доки живі, вони візьмуть од життя усе. Відлюблять і відживуть за себе і за загиблих. А прийде смерть - сприймуть її як належне.
14
На другий рік вони приручили кішку.
Це була значна подія у їхньому житті і варта того, щоб її занести до нашого найправдивішого літопису про життя перших двох людей Леонії.
Одного разу Адам пішов на Великі Рівнини до озер, де сподівався підстрелити водоплаваючу птицю чи фазана у прибережних заростях, а повернувся з кошеням дикого кота.
- Ось, найсправжнісінький представник роду кошачих власною, так би мовити, персоною!
Той представник був ще сліпим і майже безпорадним. Кошеня повзало, тикало всюди мордочкою і жалібно пищало. Єва тільки руками сплеснула.
- Ой, яка ж ти нещасна, крихітко моя!.. У тебе в очереті десь була вусата мама, та й тато десь никав-колобродив. А тут прийшов чужий дядько на двох ногах і забрав тебе од маминого соска з молоком.
- Ні від чийого соска я не відривав його, - невдоволено уточнив Адам. - Воно заблудилося, повзало сліпе в очереті.
Кошенятко розплющило одне очко і зненацька нявкнуло.
- Воно вже вміє . нявкати! - невимовно зраділа Єва. - Чуєш, Адаме, воно вже по-котячому нявкає! От здорово!.. Ну, прошу тебе, ще раз нявкни, бо на цій безлюдній планеті ми скучили навіть за котячим нявканням.
Кошеня, ніби на замовлення, нявкнуло аж кілька разів, і від того в печері стало якось затишніше, по-домашньому. І печера після того нявкання перетворилася на патріархальну сільську хату минулих сторіч.
- Так хто сказав “няв”? - гомоніла Єва до кошеняти, як до дитини. - Правда ж, ти згодне з нами жити на віллі “Кам’яні пенати”?
- Ня-яв!
- Адаме, воно погоджується з нами жити! Воно навіть не проти, щоб ми виховали з нього домашнього кота - ледачого і сонливого. Знаєш, Адаме, як ми його назвемо? А втім, ти глава сім’ї, тобі й рішати, а ми з кошенятком люди піддані, голоси у нас дорадчі,
- Воно сіре, то хай і буде Сірим, - не довго думаючи, вирішив Адам. - Звучить?
- Звичайно, - згодилася Єва. - Але цього котика, який так симпатично, зовсім по-домашньому нявкає, ми назвемо... Нявкунчиком. Ти не проти, Адаме?
- Тобі видніше.
- От і чудово. Котика будемо звати Нявкунчиком, А справжнього кота я з нього виховаю сама. Ще й дякуватиме потім, що його цивілізували, а то прожив би в очереті все життя дикуном.
І Єва, взявши Нявкунчика під свою опіку, приділяла йому стільки уваги, що кошеня швидко звикло до неї.
З напівсліпого жалібного кошеняти, мізерного й зачуханого з вигляду, невдовзі виріс пристойний і солідний кіт - гладкий, з пухнастим хвостом і пишними вусами, які він щодня старанно розчісував лапою. Одне слово, вийшов цілком шляхетний кіт, який міг би прикрасити будь-яке помешкання на Землі, не кажучи вже за ательє чи гастроном, їдальню або кафе, де їх - ситих і ліниво-добродушних - останнім часом розвелося чимало.
У ті місяці Адам багато полював на хребтах Мідних гір, де водилися гірські козли, невеликі, але з смачним м’ясом. Володіти луком Адам уже навчився. Отож м’яса у них було вдосталь. Єва поступово брала кухню на себе: смажила, пекла м’ясо і сушила на сонці про запас. А з недавнього часу зайнялася шашликами (для гостроти добавляла дикий часник, ще якісь трави), і в їжі вони не відчували нестатку. На друге вживали незмінні кокосові горіхи, які не надокучали ніколи, як ніколи не надокучали плоди хлібного дерева. Одне слово, як казала Єва, погладжуючи Нявкунчика по спині, жити можна було.
Із шкур гірських козлів Адам задумав виготовити замшу. Спортивні костюми, що були на них, не вічні, тож треба було заздалегідь подбати про майбутню вдяганку. А як перетворити грубу невичинену шкуру на ніжну і м’яку замшу, Адам дещо знав. Власне, то був надто примітивний спосіб і марудний та копіткий: треба було добу мочити шкуру у воді, потім вишкрібати і м’яти. У вік космічних швидкостей та бурхливого розвитку життя до такого способу виготовлення замші на Землі вже ніхто не вдавався. Але на Леонії час линув із швидкістю патріархальної черепахи, тому вечорами, сидячи біля багаття, Адам неквапливо м’яв шкури. Іноді йому допомагала Єва, але марудна робота швидко їй надокучала. Однак для Адама то були незабутні сімейні вечори. Заколисаний Євиним голосом, він м’яв і м’яв шкури. І йому здавалося, ніби потрапив не на чужу необжиту планету, а в прадавні віки на Землі, в часи первіснообщинних мисливців. Нявкунчик хапав зубами за шкуру і тягнув її до себе. Адам зненацька відпускав шкуру, і кіт падав на спину, чим дуже потішав своїх господарів. У такі вечори Єві також починало здаватися, що вона - маленька світлокоса дівчинка у вигорілім на сонці ллянім плат* тячку - прийшла до бабусі у гості. Бабуся в’яже їй теплі рукавички чи панчішки, а котик качає на долівці клубок вовняних ниток.