Нявкунчик вдався ледачкуватим і сонливим. Швидко розжирівши на козиному м’ясі, зробився гладким та неповоротким. І міг спати будь-скільки часу і в будь-якій позі. Єва, сміючись, перевертала його на спину, і він так спав, задерши лапи вгору.
Згодом Нявчунчик почав кудись зникати.
Прокинеться під вечір, потягнеться на передніх лапах, вигинаючи хребет, вмиється, лапою розчеше вуса, солодко помурчить і гайда з печери.
- Ох і розпарубкувався наш Нявкунчик! - хитала головою Єва. - Приведе він якусь вусату кралю, таку ж ледачу, як і сам.
І мов у воду дивилась.
Невдовзі Нявкунчик привів вусату кралю - молоду дику кішку, лякливу і ледачу. Спершу вона, обережно витягуючи шию, заглядала до печери, і досить було Адамові чи Єві ворухнутися, миттю щезала. Нявкунчик біг за нею - заспокоював її, чи що? (“Ну й дурна ж бо, кого ти боїшся? Ті двоногі істоти добрі і лагідні, вони годують мене м’ясом від пуза, так що не треба самому й на полювання ходити, ще й виховують мене, дикуна”). Нявкунчик майже щодня запрошував свою подругу зайти до печери, зумисне терся на її очах об ноги своїх господарів, показуючи подрузі, що це зовсім безпечно. Через тиждень гостя так осміліла, що вже почала заходити до печери і навіть їла м’ясо, яке їй підносила Єва. А ще по якомусь часі вона вже звично терлася об ноги своїх нових господарів, збагнувши, напевно, що куди вигідніше одержувати дармове м’ясо, аніж самій добувати його в очеретяних джунглях.
До всього ж вона виявилась такою ж ледачою і сонливою, як її обранець.
На правах виховательки і наставниці Єва частенько вичитувала мораль Нявкунчику:
- От ти сам ледачий, та й узяв таку, то як же ви будете жити, га? Спати і спати?.. Це діло нехитре. Та тільки хто ж вам добуватиме їжу? Полювати, як полюють твої дикі, не цивілізовані брати й сестри, ти не вмієш, а женитись кебети вистачило.
Її вихованець покірно муркотів, з усім погоджуючись, і вимагав м’яса. І наївшись, Нявкунчик і Кішечка (так вирішили звати подругу кота) смачно позіхали (причому, сидячи одне перед одним), вмивалися і вкладалися спати. Тепер, маючи подругу під боком, Нявкунчик ночами нікуди не ходив. І хоч він нібито не дуже й звертав увагу на свою “половину”, та по якомусь часі Кішечка привела четверо кошенят. Одне на другий день чомусь пропало, а троє виросли й невдовзі здіймали в печері такий лемент, що Єва змушена була виганяти їх з печери.
Та невдовзі Кішечка зникла. З кошенятами. Що там трапилося у котячому сімействі - драма чи якесь непорозуміння, характерами не зійшлися господар і господиня й розбили глек, - невідомо. А тільки Нявкунчик никав печерою і ображено нявкав, апелюючи за справедливістю до своєї господині.
- Хіба я винна, що од тебе подруга накивала п’ятами? - вичитувала йому Єва. - Треба було менше спати! А то бач який хитрий: і сім’ю хотів мати, і спати вдень та вночі.
Ось так і спливали місяці за місяцями, життя плинуло тихо та непомітно із своїми маленькими радощами й печалями. Адам м’яв і м’яв шкури і невдовзі вим’яв кілька, та так, що вони стали як шовкові. Від такої замші Єва була в захопленні.
- Ти в мене на всі руки майстер! - хвалила. - Коли б ти на Землі не подався в геологи, а згодом в кандидати наук, кращого кушніра за тебе не було б! І що ти з цієї замші збираєшся спорудити, мій любий?
Її любий врочисто й піднесено сказав, що збирається змудрувати своїй любій сукенку.
- Повністю схвалюю твоє правильне рішення. Але перш ніж шити своїй жінці сукенку, ти хоч зміряй її стан. Він у мене, між іншим, непоганий і, міряючи його, матимеш естетичну насолоду.
І мружила свої промениті очі, і не зрозуміло було - серйозно вона вихваляє свій пругкий стан чи, як завжди, кепкує над Адамом.
А він заходився міряти її стан смужкою шкури.
Єва вертілася перед ним, висока, пружна, із звабливим, наче вилитим із бронзи, тілом. І Адам ніяк не міг зміряти її талію. Зрештою, вони кидались одне одному в обійми і забували про все на світі...
Коли згодом Єва вдягла ту сукенку, то ахнула (а їй догодити із вбранням було не просто!). У ній Єва стала ще привабливішою, сукня підкреслила її стрункий стан і довгі ноги з міцними литками. Крім того, сукенка була з натуральної шкіри, а це неабиякий дефіцит на Землі у вік полімерів та штучних тканин.
Від Євиної похвали Адам не загордився, а заходився м’яти шкури ще й на безрукавку, пообіцявши зодягнути свою дружину з ніг до голови у все натуральне.
Щодо Нявкунчика (Адам, щоправда, вперто величав його Нявкалом), то, забігаючи наперед, скажемо, що він на довгі роки зберіг вірність першим людям Леонії. А ось на подруг йому не щастило - яку не приводив до печери, вона через кілька днів утікала назад в очеретяні джунглі. Чи природа їх кликала до себе, чи не могли звикнути до людського товариства, чи Нявкунчик їх не влаштовував, а тільки в печері вони не могли прижитися. На волі, певно, було краще.
Постарівши і ще більше розжирівши, Нявкунчик облишив нічні походеньки в очерети і вже не приводив подруг, а безтурботно хропів посеред печери, не забуваючи прокидатися, щоб поїсти й трохи помуркотіти та потертися об ноги господарів. Та перші люди Леонії і цьому були раді: все ж таки у їхній печері хропіла ще одна жива істота й іноді терлася об їхні ноги, як у далекому дитинстві на предалекій Землі.
15
Настав день, і Адам відлив із бронзи дзеркало.
Дзеркало для Єви. Хай бронзове, але ж дзеркало. Овальне, блискуче, з ручкою. А навколо ручки ще й рослинний орнамент пустив (перша спроба художнього литва!), але орнамент не вдався - підвела не зовсім досконала форма. Та дзеркальце вийшло нічого. Принаймні Адам ним був задоволений. Але що скаже Єва?
Того дня реконструйована піч виплавила стільки бронзи, що її вистачило на казанок, дві миски, дзеркало, глечик, ще й лишилося на кілька наконечників для стріл. Особливо вдався глечик - високий, з вузьким горлом, із зручною ручкою, аж дзвенить!
Тепер Адам сидів і чистив піском бронзове дзеркало. А біля нього лежав Нявкунчик, напівзаплющивши очі. В останні дні, коли господиня була не в дусі (а він інтуїтивно це відчував), кіт намагався не потрапляти їй на очі. Якщо Адам кудись ішов, він одразу ж біг за ним слідом.
- Ось так-то воно, представник кошачих, якого вперше в історії Леонії приручили, - шліфуючи дзеркало, гомонів до кота Адам. - Взагалі, господиня у нас з тобою найкраща у світі. Але останнім часом з нею трапилося щось таке, хоч у другу півкулю Леонії втікай. А що саме - ніяк не второпаю. Але ти не панікуй, - заспокоював він кота, - подаруємо нашій господині дзеркало - і вона розчулиться, зрадіє і знову стане лагідною та милою.
Нявкунчик, розплющивши одне око, недовірливо подивився на Адама і щось скептично муркнув.
І тут на ливарному дворі (так Адам називав простір навколо плавильної печі) з’явилася Єва.
- Чого це ви тікаєте од мене? - ображено запитала вона, і з її очей готові були бризнути сльози.
- За кота не скажу, може, він захотів подихати свіжим повітрям, а за себе... Колись я вивчав історію однієї релігії, яка називалася ісламом. Так ось чоловік, який сповідував іслам, на твоє запитання міг би відповісти так: хай упаде гнів аллаха на голову того, хто посміє утікати від такої жінки, як ти!
Вона хотіла щось сказати, але передумала. Сіла на камінь, під яким насторожено затих Нявкунчик, зітхнула.
- Може, я хочу їсти? - по паузі мовила не зовсім привітно.
- Але ж у печері є м’ясо.
- Я не хочу м’яса!
- А що ж ти хочеш?
- Ну чогось... такого...
- Постараюсь, - з готовністю відповів Адам.
А сам тим часом приніс казан і поставив біля неї.
- Бачила? - Єва глянула мигцем і відвернулася. - Щось я не чую вигуків захоплення!.. Адже це казан! Казан, Єво, дзвінкий, бронзовий, а в ньому ми зможемо варити. Чуєш, Єво, варити супи! Чи юшку, наприклад, з риби.
Єва подумала і відповіла:
- А юшку я начеб їла.
- От і добре, на вечерю в новому казані зварю юшку, - неймовірно зрадів Адам. - Ти подивися, що я ще сьогодні відлив!
На миски і ложки вона не звернула особливої уваги, лише ковзнула по них поглядом. На глечик же глянула з цікавістю, навіть у руки взяла.
- Ну, який?.. - сяяв Адам, чекаючи від неї бодай скупої похвали. - Ми з тобою починаємо обзаводитися посудом. За казанок з мисками нічого не скажу, а глечик, по-моєму, вдався. Як гадаєш?
- Гарний, - згодилася Єва, і в її очах засвітились якісь іскринки. - Принаймні в руки його приємно взяти.
- І я такої думки. З таким глечиком тобі буде приємно ходити до річки по воду. І щодня у нашій печері стоятиме глечик із свіжою водою.
- А чому це я повинна ходити по воду? - Єва надула губи.
- Ну що ти, Євочко! Просто мені здалося, що тобі буде приємно ходити з таким глечиком по воду. Але... зараз я збігаю і сам принесу води.
Адам схопив глечик і метнувся до річки. Нявкунчик подивився на Єву і чкурнув за Адамом.
- Чого тікаєш?! - крикнула йому вслід ображена Єва. - Хіба я тобі не господиня?
Кіт наддав ходу і зник у траві.
По хвилі, з глечиком, повним води, повернувся Адам. За ним прибіг і Нявкунчик. Переконавшись, що господар більше нікуди не збирається, влігся в холодку під каменем.
- Ну ось, ми й обмочили наш глечик. З водою у нього ще кращий вигляд, правда?
Єва взяла глечик з водою, потримала його в руках і швидким рухом вилила воду Адамові на голову.
Це було так несподівано, а холодна вода в спекотний день здалася такою приємною, що Адам від задоволення тільки крякнув. Нявкунчик зрозумів це по-своєму і підстрибнув, готовий чкурнути вслід за господарем. Та Адам, з голови якого стікала вода, лиш засміявся. Він сміявся легко, весело, бадьоро.
- Ой Євочко, забув! - раптом вигукнув з радістю. - Я ж тобі відлив щось таке, таке!..
Витягнувши з піску дзеркало, хукнув на нього, витер рукавом, ще раз подихав і знову витер. А тоді врочисто простягнув Єві.
- Спеціально для тебе. Із кращих сортів бронзи. Можна сказати, не з бронзи, а з моєї любові до тебе.
- Хіба у тебе бронзова любов?
- Зате краще у світі дзеркало. Колись на Землі, за тисячі літ до нашої ери, у такі дзеркальця фараонові дружини задивлялися, цариці різних народів дивилися.
Єва взяла дзеркало ї, повертівши його в руках, похвалила:
- Якщо й далі вдосконалюватимеш свою майстерність, то далеко підеш. Можливо, міжзоряний корабель віділлєш з бронзи і ми на ньому повернемось додому. - Вона задивилась у дзеркало на своє відображення. Поправила волосся. - Гм!.. А знаєш, все видно. Мерсі!.. Ну, дзеркальце, скажи мені всю правду, яка я?
- Ти найкраща у всьому світі! - замість дзеркала відказав Адам.
І враз ніби тінь пробігла’по її обличчю.
- Ох, Адаме!..
- Я давно вже хочу запитати, що з тобою?
- А ти запитай у дзеркала. Може, воно тобі що
Єва зробила крок до Адама і, жалібно схлипнувши, ткнулась йому в плече. - Ой чоловіченьку мій, я боюся...
- Кого?.. - Адам усе ще нічого не міг збагнути. - Доки ти зі мною, тобі ніщо не загрожуватиме.
- Який ти нездогадливий. Я - вагітна.
- Як?.. По сп-правжньому? - прошепотів він.
Єва крізь сльози посміхнулася.
- А ти гадаєш, що вагітною можна бути жартома?
Зборовши ляк, Адам заусміхався і заходився обціловувати її лице, щось розгублено бурмочучи:
- Але ж тут нема ні лікаря, ні акушера, а я... не знаю, що робити...
Єва обхопила його за шию і зашепотіла:
- Дурненький мій!.. Треба побільше м’яти шкур.
- Для... чого?
- На пелюшки! Тільки щоб м’якенькі були. Як шовк. Щоб було у що замотувати першу маленьку людину, яка з’явиться на планеті Леонія.
16
Кілька ночей вони майже не спали.
Обоє раділи і жахалися того, що має статися. Як бути? Хто прийме роди? Чи благополучно вони скінчаться?..
Запитання, запитання, запитання, одне одного тривожніші, а відповіді - жодної! Тож було не до сну. Іноді вони, не змовляючись, вставали серед ночі, виходили з печери, всідалися на камені, слухали шум моря. Над ними висіло чорне шатро з чужими зорями і сузір’ями, що вже стали знайомими і ніби своїми. Та серед усіх сузір’їв було одне, що, як магнітом, притягувало їхні погляди. Кассіопея, шоста зірка Кассіопеї.
- Сонце, Сонечко, - шепотіла Єва, і на душі ставало затишніше, коли дивилася на шосту зірку Кассіопеї. Там - люди. Земляни рідні. Люди Сонця. Там багато-багато людей. А хто їм допоможе тут?.. Єва вже чула в собі нове життя - і раділа тому життю, і страхалась...
Зайшли до печери десь аж під ранок, полягали на своїх лежаках і деякий час вдавали, що сплять.
- Все одно ти не спиш, - озвалася Єва і сіла на лежаку. - Хоч би ранок швидше.
- І ти не спиш, - стиха промовив Адам.
- Страшно мені, та... що зробиш. У мене під серцем уже б’ється дитя. Хочеш почути?
Адам схопився і підбіг до Єви.
- Дай руку, - вона взяла його руку і притулила до живота. - Відчуваєш?
Од хвилювання він нічого не відчував, а Єва запевняла, що дитя вже штовхає ніжкою.
- Пригадуєш, що тобі сказав батько, коли ти збирався у космос?
- Чоловік мусить лишити на Землі продовжувача роду, а тоді може й летіти до зірок, - слухняно відповів він.
- Ось я народжу тобі продовжувача роду. Майбутнього астронавта, - вона ткнулася лицем Адамові в плече і тихо заплакала. - Це я від щастя, - пояснила. - Скільки мріяла стати матір’ю, і ось... Моя мрія збудеться, а я боюся...
Адам пригорнув її, і в його обіймах вона заспокоїлась. Навіть задрімала. І бачився їй сон. Широке поле, зелена трава. Там і тут кульбаби квітнуть. Вони - вісім астронавтів - ідуть до ракети, що понесе їх на орбіту до “Геліоса”. На шпилі башти вже спалахнув застережливий вогник. Єва хоче сісти в ракету, аж бачить, як зеленим полем космопорту за нею біжить білявий хлопчик і махає ручкою. “Син”, - думає вона і хоче кинутись до нього, але не може ворухнути ані рукою, ані ногою. А звідкілясь несеться музика - сумна, хвилююча. Прощання з Батьківщиною... “Синку, чекай мене на Землі, я повернуся!.. - кричить Єва до білявого хлопчика, але її слова заглушує сумна і хвилююча музика, що наростає і заповнює її всю... Слухаючи полонез, Єва плакала вві сні, і сльози капали Адамові на груди.
А вранці вона подивилася на нього усміхненими очима, під якими з’явились ледь видимі синці, і м’яко сказала:
- Ти ж не забувай про пелюшки...
На пелюшки потрібні були шкури, й Адам зібрався у Мідні гори на полювання.
- Ніколи не думала, що буду замотувати свою дитину в козячі шкури, - бідкалася Єва. - Це ж треба до такого дожитися!
- Не в козячі шкури, а в замшу, яку я виготовлю до народження продовжувача нашого роду. А замша- це рідкість. На Землі ніхто не дозволить собі такої розкоші - замшу на пелюшки.
Коли вже виходив із печери, почепивши через плече торбу з луком і стрілами, взявши ще й списа, Єва раптом сказала:
- І я піду з тобою.
- Але ж я в гори збираюся.
- І я у гори хочу. Повинна ж і я навчитися стріляти з лука.
- Правильне в тебе бажання. На безлюдній планеті і жінка мусить уміти володіти зброєю.
Дорогою А дам і справді вчив її, як тримати лук у руках, як класти стрілу на тятиву, як відтягати її, цілитись. Після кількох спроб Єва вже могла поцілити стрілою в дерево і цим дуже пишалась.
У Мідних горах вони пробули цілий день. Адам показував їй розсипи мідних самородків, поклади каситериту - олов’яної руди. Потім завів Єву в одну з ущелин, і серед піску вони збирали коштовне каміння: то смарагд, то сапфір, то гранат або агат, траплялись опали, рубіни, яшма і навіть зоряний сапфір. Очі у Єви збуджено горіли, вона сплескувала руками і захоплено вигукувала:
- Яке багатство! Яка краса! Я вся буду в коштовному камінні. - І зітхала: - Ось тільки ніхто із земних жінок не позаздрить мені.