- І все одно у тебе попереду - ще майже століття життя.
- Глянь! - раптом сполохано вигукнула Єва, показуючи рукою вперед. - Що то?
У чорній, аж смоляній, пітьмі моря почали спалахувати якісь іскорки чи крихітні світлячки. Вони густо сяяли, і тоді здавалося, що знизу, із дна моря, піднімається хвиля яскравого світла, затим гасли, розбившись на окремі плями.
- Якісь мікроорганізми піднімаються з дна моря, - висловив припущення Адам. - Чому ти так тремтиш? То так зване світіння моря.
- Але ж ми його раніше не спостерігали.
- Просто не помічали, - сказав він не зовсім переконливо. - Та й мікроорганізми не щоночі плодяться і тим більше не щоночі піднімаються з морської глибини. Можливо, то якісь черв’яки типу паоло, що водяться у південних морях Землі і в певні місяці ночами піднімаються на поверхню.
Світла пляма почала блякнути, рідшати, наче згасала.
- Мені щось моторошно, - зітхнула Єва. - Ходімо спати.
Коли вони зайшли до печери, Адамчик при світлі багаття посміхався уві сні. Єва поправила на ньому шкіряне одіяльце, чмокнула в щоку і, не роздягаючись, лягла на ведмеже хутро, яким було вистелено її лежак. Адам підклав паліччя у багаття і хотів було піти до свого лежака, але вона попросила, щоб він побув ще з нею.
Він ліг поруч і наче провалився у сон...
Довго не міг збагнути, чого Єва його термосить. У печері було напівтемно, тільки на долівці, у ямці, жевріло вугілля.
- Та проснись же, Адаме!
- Що?.. Га?.. - Він сів і стріпнув головою, звільняючись од міцного сну. - Чого ти мене трясеш?
- Запах. Чуєш?..
Він сапнув носом повітря.
- Нічого не второпаю.
- У печеру став проникати якийсь дивний запах, наче газ. Його ніколи раніше не було.
У печері і справді було чути якийсь запах. Різкуватий. І ніби гарячий.
- Зараз розберемося, - Адам устав, підклав у багаття хмизу, на всяк випадок взяв спис і вийшов з печери.
Єва стривожено його очікувала. По якомусь часі Адам повернувся.
- Ну, що? - нетерпляче запитала Єва.
- Запах іде з моря, від води.
- А ті плями світяться?
- Ні, море темне.
Але Єва по голосу відчула, що він щось недоговорює.
- Ну... трохи світиться, - зізнався нарешті. - Ніби вже згасає... Та ти спи, я посиджу біля багаття (насправді ж пляма світилася яскравіше і стала ширшою, і різкий незрозумілий запах ішов, як здавалося, від неї). - А запах... У багатьох мікроорганізмів запах - то своєрідна хімічна мова, по ній свої пізнають своїх. Так що хай ті світлячки справляють свій шлюбний танок, а ти спи.
Запах почав слабшати, і вона невдовзі заснула. Адам же дрімав сидячи. У мозку проносились уривки якихось химерних снів. То йому здавалося, що він на Памірі, провалився у тріщину льодовика, то ніби на Марсі вони з Євою під куполом спостерігають за бурею, то раптом примарилось, що заговорив Чорний привид, і Адам дуже здивувався, що мовчун нарешті озвався.
“Адаме, - раптом сказав привид, - чого ти спиш? Хіба не чуєш, як пахне чебрець?..”
“Дивно, - подумав Адам. - Чорний привид заговорив на Леонії, а чебрець пахнув на Землі, за околицею мого міста”.
“Адаме, проснися, - вимогливо сказав Чорний привид. - Знову пахне чебрець...”
І тільки тут до Адама дійшло, що його хтось термосить за плечі.
- Чуєш?.. Запах знову різко посилився, - говорила Єва. - Ніби десь щось горить.
- Це ті світлячки напахтіли на ціле море, - сказав Адам невдоволено, бо так і не вдалося йому цієї ночі виспатись. - Зараз піду подивлюся, чого вони розпахтілися. У них сьогодні, мабуть, шлюбна ніч.
Біля печери запах був ще різкішим, і йшов він од води.
Адам потягнувся, бо затерпло тіло, повільно повернувся до моря і завмер. У передранковій млі, у морі, де була світла пляма, здіймалось якесь неясне і нечітке підвищення. Він придивився, і йому здалося, щд то стоїть... пароплав. І що той пароплав горить.
- Який пароплав? - пробурмотів він. - На безлюдній планеті не може бути пароплавів.
З моря, з води стелився дим. Це вже він бачив чітко. “Єві поки що говорити не буду”, - подумав Адам і здригнувся від її пронизливого крику:
- Адаме-е-е! У морі горить паропла-ав!!!
6
Того ранку Адам збирався встати раніше і зайнятися спорудженням нової плавильної печі, вже третьої. “З урахуванням конструктивних недоробок перших двох, а також ливарницького досвіду, набутого на попередніх печах”, - так він пояснював Єві свою задумку.
Єва дивувалась:
- І навіщо тобі стільки бронзи, коли в нас уже все є?
- Хочу виділити ще кращу бронзу. Якіснішу. І посуд кращий вилити, бо той, що є, якийсь... неоковирний. Та й зайві наконечники для стріл не завадять, у нас же мисливець росте.
Так вони гомоніли того ранку, коли він мав заходжуватись біля плавильної печі.
Згадавши про піч, Адам нарешті збагнув, що ж то за дивний запах усю ніч чувся з моря. Тепер йому стало ясно, що то був запах гарячого шлаку, запах доменної печі, коли вона готова випустити розплавлений метал.
Сіріло.
Ранок народжувався тривожним і загадковим.
В каламутній передранковій млі вже видно було високий стовп диму, приблизно в півтора кілометра від берега.
Різко пахло свіжим шлаком, розплавленою сіркою і гарячим металом. Те, що в пітьмі їм видалось палаючим пароплавом, було всього лиш клубами багряного диму. Він здіймався угору, до рідких застиглих хмар, і вони знизу теж ставали багряними.
У морі панувала зловісна тиша. Та тиша, яка буває перед чимось невідворотним. І вона гнітюче впливала на нерви.
Єві чомусь було холодно, вона тремтіла, як у лихоманці.
- Це формується у морі вулкан, - заспокоював її Адам. - Планета молода, і вулканічна діяльність її ще не завершена. Взагалі, це здорово, що по сусідству з нами народжується вулкан.
- Не бачу ніякої радості від такого сусідства, - її зуби злегка цокотіли, і вона ніяк не могла збороти дрож у тілі. - Невже вулкан для своєї появи на світ білий не міг вибрати собі іншого місця, як наша затишна бухта?
- Бачиш, навколо бухти багато базальту. Зрозуміло, що вона виникла колись при виверженні рідкого базальту. Тепер процес повторився, і, очевидно, посеред бухти незабаром з’явиться вулкан.
- А для нас це небезпечно?
- Поки що ні. Підводний вулкан прокльовується не ближче, як півтора кілометра від берега. А коли раптом припече, - Адам говорив спокійно і безтурботно посміхався, - то ми встигнемо втекти в гори чи на Великі Рівнини. Зараз же нам ніщо не загрожує, а спостерігати за появою такого сусіда мені, як геологу, цікаво.
Гомонячи, вони спустилися в бухту, і Єва забрела у воду. Зойкнула:
- Адаме, вода набагато тепліша проти звичайного!
Зненацька почулися легкі поштовхи, і з кокосових пальм загупали горіхи. Але поштовхи відразу ж стихли.
- Вулкан струшує нам горіхи, - весело сказав Адам. - Давай зберемо, доки море не забрало їх собі.
Вони позбирали горіхи і переносили їх у печеру.
Час од часу чулися глухі поштовхи, наче хтось товкся під землею, шукав виходу на світ білий і ніяк не міг його знайти.
Коли, проснувшись, з печери вибіг Адамчик і глянув на море, то аж застрибав з радощів:
- Море горить, море горить!.. Я ще ніколи не бачив, як море горить!
Адам, посадивши сина на коліна, заходився йому розповідати про вулкани, як вони сплять та як пробуджуються, як народжуються нові, про внутрішню будову планети, про роль вулканізму в процесі формування планет.
І в цей час почувся сильний струс - стовп диму, попелу та каміння сягнув угору на кілька кілометрів. Каміння з виляском падало у воду і зовсім близько од берега. Від осередку виверження розходились кругові хвилі буро-зеленого кольору, тоді як море було небесно-голубим.
Усі троє завмерли.
- Чи не пора нам тікати звідси? - висловила пропозицію Єва.
- Це ще тільки увертюра, вступ, - уточнив Адам. - Цікавіше почнеться пізніше, може, вночі, а може, й завтра. А втекти ми завжди встигнемо.
Того дня стало ясно, що в морі, якраз напроти входу в бухту, народжується острів. Утворення суші відбувалося за рахунок виверження підводного вулкана. Через день новоявлений острів уже здіймався над хвилями метрів на десять, а стовпи диму і вогню над ним шугали аж за хмари.
Острів ріс буквально на очах, щогодини збільшуючись метра на півтора. Спершу він формувався навколо головного виверження, а далі почав витягуватися в криву лінію, паралельно входу до бухти, і вже на другий день перетворився на витягнений хребет. Три стовпи білого диму, що здіймалися над голубими водами, мали досить мальовничий вигляд. Особливо гарно вони віддзеркалювались у морі. Було тихо і спокійно, навіть чайки повернулися на скелі і галасували там, мовби нічого й не трапилось. Адам цілими днями просиджував на камені, спостерігаючи за народженням острова-вулкана, боячись проґавити послідовність у розвитку подій.
Єва почала заспокоюватись і теж всідалася біля чоловіка дивитися спектакль “Народження острова”. Голуба рамка моря і посередині три стовпи білого диму, що час од часу підсвітлювались загравою, і справді виглядали мальовничо.
- Картина-а, - хитала головою Єва. - Як у кіно...
7
Надзвичайної сили вибух підняв їх на ноги.
Була чорна ніч, і в морі творилося щось страшне, незбагненне. Не встиг відлунати перший вибух, як прогримів другий, третій, четвертий, і невдовзі вони вже збилися з ліку.
Базальт під ними глухо дрижав.
Складалося враження, що гігантські бомби вилітали із закупореної горловини і з неймовірною силою вибухали над островом. У перерві між вибухами було чути сичання і шкварчання, наче щось смажилося на велетенській розжареній сковороді, - то море кидалось у кратер.
При кожному вибухові, що закінчувався кривавим спалахом, Єва тремтіла й тулилась до Адама.
- Я боюсь, пішли в печеру, - прохала і тягла Адама за руку.
Але й у печері, схованій у скелях і захищеній скелями, не було спокою. Приглушені вибухи лунали грізно, і Єві здавалось, що ось-ось трісне каміння і завалиться печера. Вона схопила сонного сина на руки і вибігла з печери. Адам вибіг за нею. Вибухи почастішали і лунали з усіх трьох кратерів острова-хребта. Кривава заграва раз по раз освітлювала чорне море, в бухту пішли хвилі. З навіснілим реготом у пітьмі носився мартин. А один шугнув у них над головою, зловісно зашелестівши крилами, моторошно ухаючи та регочучи. Адамчик проснувся і злякано закричав.
- Пішли, Адаме, пішли звідси, - благала вона. - Я заберу сина, а ти зброю та посуд і пішли. На Великі Рівнини. Там вулкан не дістане. А тут я боюся...
- Почекай до ранку, - заспокоював її чоловік. - Адже нам поки що ніщо не загрожує, до вулкана не близько.
- Як це не загрожує, коли попіл вже на голову сиплеться! Я скоро оглухну від вибухів. Тобі цього мало?
А вранці зчинилося щось неймовірне.
Здавалось, що навколо новонародженого острова зчепилися між собою кілька ураганів, горою йшли хвилі, і в довершення раз по раз чулися грандіозні вибухи та підземні струси. У хмарі попелу сховалося Сонце.
І стало ясно, що море бореться з несподівано виниклою сушею у його володіннях. Тисячотонні маси води обрушувались на молодий, ще гарячий острів, заливали його кратери, дико й люто шипіли, наткнувшись на розплавлену магму, і тоді виникали гігантські стовпи білої пари. Проте море вже безсиле було загасити підземний вогонь, що через кратери виривався назовні. Як тільки море в хмарах пари відступало на мить, одкочувалось від острова, вогонь, що клекотів у надрах планети, вихоплювався з кратерів із новою силою. А з ним вихлюпувала оранжева лава і нарощувала острів.
Уся бухта була засипана попелом, велетенське каміння плюхалось у воду вже коло самого берега, і бризки, здійняті падінням, долинали до майданчика перед печерою.
Коли ж маси шлаку і попелу перегороджували шлях морю до кратерів, тоді виверження ставало зовсім іншим: у небо безперервно били пара і попіл, чулися оглушливі туркоти.
Вночі острів здавався вогняною кулею.
Численні спалахи, ніби гігантські блискавки, йшли один за одним з інтервалом у кілька секунд. Острів уперто боровся за своє існування. Та море не здавалося. Нові й нові тисячотонні вали води обрушувались на палаючий острів, на якусь мить гасили його всеспопеляючий вогонь, І здавалось, що море зруйнує, знищить і затопить його. Та розсіювалась пара, з острова знову било полум’я, і море відкочувалось назад. Тоді з кратерів вилітали тисячі тонн попелу та шлаку і нарощували схили острова, піднімали його вище й вище, щоб до кратерів уже не могла дістати вода.
Увертюра творення острова нарешті закінчилася.
Море програло битву.
Переміг вогонь. Бог підземного вогню Гефест здолав бога морів Посейдона. Переміг Адамів бог, бог вогню і ковальського ремесла, переміг невтомний бог-трудівник. Гостро пахтіло гарячим шлаком, розплавленим металом, і Адам з насолодою вдихав той запах - його ливарний запах.
Нарешті шлак повністю ізолював острів від води.
Після перемоги вогню море вже не могло заливати кратери, й острів почав швидко рости і невдовзі сягав із сотню метрів у довжину. Час від часу язики сліпучого полум’я шугали високо вгору.
Ще через день почалося виверження вогненних потоків лави. Вихлюпнувшись із кратера, жовто-червоні, оранжеві й апельсинові потоки мчали вниз по схилах і тільки досягали води, як угору били клуби гарячої пари...
Виверження лави тривало кілька днів, а тоді раптово припинилося.
Море заспокоїлось, знову стало голубим, аж синім, небо над ним висіло теж синє, і тиша, вперше після початку народження острова, прийшла в бухту. Під вечір на захололих схилах уже сиділи чайки.
Адам поглядав на острів, і той острів притягував його до себе, немов магнітом. Так хотілося походити по ньому, подивитись, які підземні скарби викинув на поверхню вулкан, хоч одним оком заглянути у жерло кратера: що там?
Та Єва не хотіла й слухати про якусь там екскурсію на щойнонароджений шматок суші в морі.
- Можна подумати, тобі мало місця на безлюдній планеті, що тягне ще й на острів!
- Але ж у кратерах ще клекоче лава, А заглянути в нього - все одно що заглянути в душу вулкана.
- Ти думаєш, що вулкани люблять, коли їм заглядають у душу? - посміхнулась Єва, і він вперше побачив, як вона змарніла за ці дні. - Я не геолог і то розумію, що вулкан на цьому не заспокоїться. Це лише передишка, затишшя перед новим виверженням лави. Острів ще буде рости й рости ї, можливо, сягне краєм до берега, а конусом своїм аж до хмар.
І все ж Адам залишився при своєму бажанні і тільки очікував зручної миті. Не скаже ж він потім на Землі, що не побував на острові-вулкані, не дослідив його тільки тому, що його... не пустила дружина. Колеги просто засміють. А він польовий геолог, і стихія природи - то його поле.
Єві снився сон.
Приснилося, що вона нарешті повертається на Землю, тому й посміхалася уві сні. А повернулися вони на рідну планету втрьох: вона, Адам і син Адам.
Корабель на далекій орбіті робив витки навколо планети, а вони спустилися на широке поле Космопорту на сріблястій ракеті.
А поле таке ж, як і було тоді, коли вони прощалися тут перед стартом: широке, безмежне і зелене-зелене. Тільки його чомусь ніяк не може впізнати Єва. І люди змінилися... Зовсім нові, невідомі їй, зустрічають їх... “Це майбутні покоління, - здогадується вона. - Адже доки ми літали та жили на Леонії, часу на Землі минуло втричі більше, аніж у “Геліосі”. І Єва уже не та. Хоч і не так їй багато літ, лише п’ятдесят, але ж вона геть сива-сива... Тільки син стоїть біля неї - молодий, стрункий, вродливий, вітер куйовдить його темно-русу парубоцьку чуприну, в мигдалевидні, батькові, очі світить Сонце... Все так на полі, як і тоді було і... щось не так. Придивилась Єва, аж то жовті кульбаби на зеленому полі стоять чорні, аж обвуглені.