Жінка і справді поспішала, бо здавалось, що вдома (себто біля печери ) її неодмінно хтось чекає. Коли ж надто засиджувалась коло печери, то навпаки, її тягло кудись... До гір, на Великі Рівнини.
Хлопчик підбігцем наздогнав свою маму і якийсь час ішов поруч.
- А ти, мамо, вже влучно стріляєш із лука. З першої стріли попала козлові в око.
Мати поправила сиве пасемце волосся, що впало їй на обличчя, зітхнула: (
- Біда, синку, всьому навчить.
- А що таке... біда?
Мати не відповіла. Попереду, стрибаючи з каменя на камінь, тихо жебонів струмок, поспішаючи кудись.
- Давай нап’ємося, - несподівано запропонувала Єва. - У цьому струмку дуже смачна вода.
- Ми колись із татком пили тут, як ходили з ним на полювання.
Жінка ткнула спис наконечником у землю, і він, застрявши, захитався сюди-туди, потім поклала на траву впольованого козла, зняла з плеча сумку з луком та стрілами і повісила її на древко списа. Витерла долонею лоба, полегшено зітхнула і підійшла до струмка. Опустилась на коліна, зачерпнула студеними долонями світлу, прохолодну воду і, не поспішаючи, стомлено пила. Те ж зробив і син: йому не дуже хотілося пити, але прагнув бути у всьому схожим на маму.
- Парить на дощ, - сказала мати. - А може, й гроза буде. Треба квапитись, щоб до дощу потрапити додому.
- А хмар же немає, тому й дощу не буде. Мати глянула на небо.
- Як немає, то зійдуться. Та й сезон дощів уже не за горами....
2
Грім пролунав серед ясного неба, коли двоє леонійських сонць - Толіман та його маленький супутник, зірка Б, - тихо і мирно сяяли в голубизні неба.
Мати і син од несподіванки здригнулися, потім поглянули одне на одного і засміялися.
- Гримить, - сказала мати.
- А хмар же немає.
Мати поглянула на небо - ясне, ані хмаринки,
“Дивно, - подумала жінка, - небо ясне, а гримить. Хоча хмари, мабуть, збираються за хребтом, тому їх і не видно. Треба поспішати”.
І тут, перевалюючись через зубчату вершину західного хребта, в долину почала вповзати хмарка - наче клубок густого рудувато-лимонного диму, що утворюється після вибуху.
Знову гримнуло, але вже тихіше і ближче - долиною пішло відлуння. Мати з сином уже зібралися йти, як почувся тріск, у тісній долині, з усіх боків затиснутій високими хребтами гір, ураз стало свіжо, як буває у степу після дощу, і дихати стало легко, приємно. Заструменило і потекло повітря... Хмарка, що перевалила через хребет, раптом спалахнула, заіскрилась по краях - почувся ще один сухий тріск.
- Мамо! Мамо!.. - захоплено викрикнув хлопчик. - Яка гарна змійка до нас летить! Я ніколи не бачив таких змійок.
Мати рвучко оглянулась і застигла: із хмарки, що світилася якимось внутрішнім сяйвом, вниз, у долину, швидко мчала оранжева змійка-стрілка, на кінці якої вертілася куля завбільшки з кулак. Жінка хотіла було кинутись, щоб схопити сина за руку або ж загородити його собою, але не змогла навіть хитнутися: незрозуміла млявість опанувала нею, і Єва стояла, не в змозі ворухнутися.
Не долетівши до них кількох десятків метрів, змійка вигнулась і, витягуючись, пішла по великому колу, в центрі якого опинилася жінка з дитиною... Чувся сухий тріск, і високі трави, над якими пролітала змійка, почали безшумно лягати, наче в’янули - на зеленому листі заграли криваво-червоні полиски. Запахло не то паленим, не то болотяною водою. Жінка відчула легке поколювання в пальцях рук і в голові.
- Вона... колюча! - злякано мовив син, а мати все ще не могла вимовити й слова.
Як тільки змійка-стрілка уткнулась гостряком у свій хвіст, кулька легко зісковзнула з неї, збільшуючись, і затанцювала в повітрі.
Оранжевий обруч, у який перетворилась та змійка, почав танути, розпливатися, від нього зажовтіло повітря, і Єві здалося, що вона опинилася під прозорим ковпаком з високим склепінням. А по той бік прозорого, злегка жовтуватого ковпака крутилася сліпучо-яскрава кулька. Ось вона почала збільшуватись і невдовзі стала схожою на парасольку метра півтора в діаметрі. Знизу почали висовуватись червоні нитки, вони росли, збільшувались і звивалися, як живі.
“Медуза! - майнула в Єви думка. - Так, так, вона скидається на медузу...”
Колір її швидко змінювався: жовтий, червоний, оранжевий... Вона світилася і пульсувала. Чулося цокання, ляскання і ще щось, схоже на шепіт чи якесь шамкотіння...
“Вона дихає, як жива”, - подумала жінка, і в ту ж мить відчула, що млявість у неї зникла.
Зненацька по медузі пробігла зигзагоподібна зеленкувата тріщина, медуза розкололась навпіл, наче розчахнулась на дві половинки з нерівними краями, і з неї вийшла жінка - висока, струнка, з в’юнким станом і вродливим обличчям. Ступаючи з однієї світлої плями на іншу (вони миттєво спалахували у неї під ногами і гасли), незнайомка зійшла на поверхню, і зелена трава під її ногами й навколо неї вмить вилягла, зникла. Жінка стояла на оранжевому колі. Вбрана вона була в якусь яскраву тонку тканину, що щільно облягала її статурну фігурку, і вся злегка світилася, розсіюючи навколо себе м’які, заспокійливі барви.
- Мамо, мамо! - закричав Адамчик, - А ця людина на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте. Вона із Землі прилетіла, еге?
Єва отямилась.
- Ні, синку, - сумно похитала вона головою, - таких фей у нас немає. Ця Золотокоса не з Землі. Та й взагалі вона не людина.
- А хто це?
- Це... очевидно, зорова галюцинація. Химерне видіння. Пішли швидше з цього місця. Тут з’явилась кульова блискавка, це, мабуть, її “творчість”. Але вона небезпечна, може вибухнути, а тому не роби різких рухів.
А далі все відбулося точнісінько так, як у фантастичному романі, яких Єва за своє дотеперішнє життя перечитала більше, аніж може витримати рядовий читач і в яких винахідливі автори описують найнеймовірніші зустрічі з космічним Розумом (з великої літери) у вигляді Мислячої Енергії (теж з великої літери). Все відбулося, повторюємо, точно так, як у фантастичному творі, з тією лише різницею, що відбулося... насправді. Читачі можуть вірити автору, а можуть і не вірити - це їхня справа. Зі свого боку автор ще раз підкреслює, що все відбулося точно так, як тут написано.
Про це навіть у Сьомому архіві Космофлоту Землі є відповідні документи.
Голос сказав:
- Перед тобою не галюцинація, ти помиляєшся, аборигенко!
Голос ішов від Золотокосої, але був якийсь штучний, змодельований машиною і зовсім не схожий на людський голос, тим більше на жіночий.
- Я не аборигенка, - одказала Єва з деякою образою. - Я астронавтка. Після загибелі нашого корабля з планети Земля, що в системі Сонця, тимчасово живу на цій планеті. А хто ти така, що зуміла виникнути з кульової блискавки і змоделювати нашу мову?
- Називай мене так, як ти вже назвала - Золотокосою, - відповіла незнайомка, підмоделювала голос, копіюючи його з голосу Єви, і він забринів уже приємніше, навіть трохи по-жіночому. - Тебе дивує мій голос, який я, може, не зовсім вдало копіюю з твого? - запитала незнайомка. - Вступаючи з вами в інформативний контакт, ми змушені вдаватися до вашого, в цілому примітивного, способу передачі інформації від одного суб’єкта до іншого, використовуючи звукові коливання. Між собою ми спілкуємось за допомогою зовсім інших, не зрозумілих вам комунікативних засобів.
“І все ж таки я сплю, - подумала Єва. - І в моєму сні ожив колись давним-давно прочитаний роман. Це ж треба!..”
- Ні, ти не спиш, - сказала Золотокоса. - І я не персонаж ваших фантастичних творів. Я й справді належу до Мислячої Енергії, себто до Розуму. Але не віданого вам, людям Сонця.
- Ти стоїш переді мною у своєму справжньому вигляді?
- О, ні, - вона, здається, злегка посміхнулася. - Наш справжній вигляд зовсім інший, і для вас, біологічних антропоморфних істот, він може видатись... як це сказати по-вашому, мало симпатичним. Ба навіть відразливим, бо у нас різні поняття про вроду. Але для наших чоловіків, - вона знову злегка посміхнулася, - ми у своєму справжньому вигляді є найвродливішими у всьому світі.
- Ми, земні жінки, теж для своїх чоловіків найкращі, - посміхнулася і Єва.
- Це свідчить про те, що представники сильної статі всюди однаковісінькі, тобто сліпці. Великі сліпці. На наше щастя.
- Тут я з тобою згодна, - зажурено одказала Єва.
- А перед тобою я заявилась в образі вашої жінки тільки тому, щоб тобі було легше контактувати зі мною.
- То хто ж ви?
- Посланці Великого Кільця Змії. Єва мигцем поглянула на небо.
- А де ж ваш корабель, посланці Великого Кільця Змії?
- У нас немає того, що ви називаєте кораблем. Космічний корабель, який би він не був досконалий і потужний, - надто застаріла і примітивна для нас техніка. Ми створили заряджену сферу, яка здатна переносити нас в інші простори. Всесвіт має безкінечну кількість світів, віддалених один від одного великим часом. У своїй сфері ми за малий власний час долаємо безкінечно великий час Всесвіту, пересуваючись з одного світу в інший. А прибули ми до вас із Кордону.
- Що означає Кордон?
- Ваші астрономи виявили об’єкти, які вони назвали квазарами. У телескопи ви бачите квазари, як маленькі зірочки. А насправді кожна така зірочка більша за всю вашу Галактику, що складається із ста мільярдів зірок. Річ у тім, що квазари знаходяться од вас на відстані в мільярди світлових років - на Кордоні видимої у ваші телескопи частини Всесвіту. Ми й прибули з такого Кордону, - пояснила Золотокоса.
- Мамо, а можна я... доторкнуся до цієї людини із золотим волоссям? - раптом подав голос Адамчик. - Вона така гарна...
- Не смій! - злякано крикнула мати. - Не ворушись і нічого не торкай!
- Не бійся, біологічна істото, наділена розумом, - посміхнулася Золотокоса. - Ти і твій паросток під захистом силового поля, яке захистить вас од нашого випромінювання. Воно життєдайне для нас, але смертельне для вас, недосконалих біологічних істот.
- Назви мені енергію, у формі якої ви існуєте?
- Вона невідома вам, - відказала Золотокоса. - Але така всемогутня, що може знищити весь ваш світ. Не дивуйся, ваша земна цивілізація нараховує всього 15-20 тисячоліть розвитку і не вийшла ще зі своєї колиски, тоді як наша цивілізація має понад мільярд років. Для нас не існує проблеми швидкості, космічних кораблів, часу тощо. Нам скоряються не лише зорі, а й галактики. Ми - сама матерія, вічна і незнищенна матерія, яка володіє Розумом. Ми всемогутні, бо перемогли навіть горе.
- Як? У вас немає... горя? - вражено запитала Єва. - Тобто у вас усі щасливі? Це... це просто неймовірно.
- Неймовірно, але це так, - відповіла Золотокоса. - Цивілізація Великого Кільця Змії досягла найбільшого свого розвитку і стала керувати не лише галактиками, а й нашими почуттями. Щоб кожний з нас був вічно щасливий, ми знищили горе. І звідтоді ми забули, що таке нещастя, невезіння і взагалі, що таке негативні емоції.
- Це незбагненно!
- Незбагненно тільки тому, що в тебе велике горе, земна жінко, і ти безсила перед ним, - співчутливо сказала Золотокоса. - Ти втратила свого чоловіка, якого любила над усе.
- Я й зараз його люблю! Навіть смерть не в змозі забрати його від мене!
- Я це відчуваю. Як знаю і те, що з ним сталося. Енергія вогню анігілювала його, твого єдиного Адама, анігілювала на атоми і кванти світла. Якщо хочеш, я допоможу тобі в горі твоєму великому. Адже перемігши горе, ми перемогли й саму смерть.
- То ви... ви... - захвилювалася Єва. - Ні, в це неможливо повірити. З того світу ще ніхто не повертався.
- Нам дуже просто воскресити і подарувати тобі твого Адама.
- Живим? - зойкнула Єва і ледь не задихнулася від щастя, бо десь глибоко в підсвідомості мигнула божевільна думка: вони можуть! Вони такі всемогутні, що все можуть...
- Так, живим. Він буде таким, яким і був колись, тобто у своїй попередній формі. І ти забудеш, що таке втрата, і назавжди станеш щасливою. Але для того, щоб ми могли заново створити твого чоловіка, нам треба знати, яким він був до своєї загибелі.
- Ну... хорошим, - заквапилася Єва, ковтаючи сльози. - Найкращим.
- Хороший, найкращий - це загальні поняття. Ти подумки відтвори його зовнішні дані в своїй пам’яті. - Золотокоса зробила плавний рух до своєї “медузи”, та засвітилася, і з неї висунулися в напрямку Єви три промені: жовтий, зелений, голубий. - Згадуй свого чоловіка, і ми з біополя твого мозку спишемо образ твого Адама. А вже потім його матеріалізуємо.
Єва розгубилася.
- Але що я маю пригадувати?
- Все, що вважаєш за потрібне. Тільки поспішай, у нас мало часу.
- Зараз, зараз... - Єва почала гарячково пригадувати і жахнулась, що споквапу вона нічого не може придумати - в голові якась мішанина картин, образів, подій, слів...
“Адаме, любий? Де ти? - хотілося крикнути їй. - Ти завжди був у моїй пам’яті і в моєму серці. Де ти? Відгукнися. З’явися!..”
Зусиллям неймовірної волі заспокоїлась, заплющила очі і внутрішнім зором побачила Адама. Побачила, як живого.
- Готово! - почувся голос, і Єва розплющила очі. Три промені, що простяглися від неї до “медузи” зникли. - Ми вже зняли з біополя твого мозку відображення Адама. Зараз плазма, яку ти називаєш “медузою”, зв’яжеться з нашою сферою, і твій Адам, тобто його зображення, буде матеріалізоване.
- А в нас буде татко, а в нас буде татко! - на радощах застрибав Адамчик. - Я хочу, щоб татко швидше з’явився. - І до Золотокосої: - А він буде... найсправжнісінький ?
- Ми зняли точну копію твого батька, - заспокоїла його незнайомка.
І тоді Єва все збагнула. А збагнувши, жахнулась. Посланці Великого Кільця Змії відтворять, тобто матеріалізують копію Адама. Лише його копію,
- Так, відтворимо копію твого Адама, - спокійно казала Золотокоса. - Чому ти так дивуєшся? І навіть злякалася. Не жахайся, Єво, ми відтворимо і матеріалізуємо не просто його копію, а... найточнішу копію. Зовні відтворений нами Адам буде цілком схожий на того Адама, якого ти знала і любила. Тобто на оригінал.
- Копія... Копія... - все ще не могла отямитись Єва. - Я нічого не можу збагнути... Натуральна копія?
- Так. До всього ж Адам буде живим. І ніхто, глянувши на нього, не скаже, що це копія, так він буде схожий на оригінал. Що тобі ще треба, нещасна, згорьована жінко?
- Але ж копія ніколи... ніколи не стане оригіналом. На те вона і копія.
- Звичайно, - погодилась Золотокоса. - Відтворити оригінал не в змозі навіть ми, щасливці Великого Кільця Змії, котрі керують галактиками. Але яка, зрештою, різниця: буде істота оригіналом чи копією? Головне, що ти матимеш свого Адама живого. Тобі цього мало?
- А хто і звідки відтворить його пам’ять, його свідомість, його помисли і думи, його неповторне “я”? Хто і звідки спише його багату душу, його радість і його сміх? - говорила Єва із сльозами на очах.
- Його індивідуальної неповторності ми не знаємо, а тому й відтворити не зможемо. Та це й не потрібно.
- Тепер я все розумію. Ви створите мені просто людину, зовні подібну на колишнього Адама. Створите біоробота, схожого на Адама! - жахнулась Єва і закричала: - Ні, ні! Не смійте цього робити! Адам єдиний і неповторний серед усіх десяти мільярдів людей Землі. Повторити його неможливо, а копія його мені не потрібна.
- А для чого тобі неповторність його “я”? Все це сентименти, - м’яко мовила незнайомка.
- Тепер я зрозуміла. У вас суспільство копій? - пополотніла Єва.
- Так у нас суспільство копій, - спокійно відповіла Золотокоса. - І ми вважаємо це найбільшим нашим досягненням.
- Але ж копії ніколи не стануть оригіналами.
- Я тебе не розумію, земна жінко. У мене, наприклад, чоловік теж копія свого оригіналу. І я щаслива з ним.
- А де ж оригінал твого чоловіка?
- Він колись покинув мене і подався до іншої. Бідолаха не знав, що вона вже давно копія. Ти, земна жінко, страждала б, писала б на нього скарги чи й потягала б за волосся свою суперницю. А в нас не так. Я замовила собі точну копію збіглого чоловіка і живу з нею. Зовні копія ідентична оригіналу, і таким чином чоловік від мене ніби й не втікав.