«То це вона його навуськала, – зробила висновок молодиця. – Ну, постривай, стара курво, не буде тобі життя…
А може, ще щось розбовкала? – нишком подивилася на Віктора. – Ні… – заспокоїлася, побачивши невимовно щасливу мармизу чоловіка. – Тішиться, дурень, значить, не знає нічого. Авжеж, стала б вона, стара потвора, сина свого нервувати… Вдома, кажеш? У мене вдома?»
Галина зустрічала поповнення біля входу до під’їзду. Бачила раніше, що так робили всі мешканці їхнього будинку. Взяла хлібину, рушник і чекала на лавці разом із Максимом. Він погодився сьогодні їхати в нічну зміну, а вдень побути разом із цивільною дружиною. Таксі під’їхало, Галя з Максимом скочили на ноги й стали на ґанку.
– Це ще хто такий? – прошипіла Іринка до свого чоловіка, по-театральному посміхаючись до сусідів, що оточили щасливу бабусю Галю.
– Потім! – наказав Віктор і підштовхнув дружину в спину.
Ірочка відчула загрозу, чоловік явно перемінився, зачерствів до неї, чи що, а до мамки своєї, диви, шкіриться на всі зуби, дитятко тицяє їй під носа. Жінка, скрививши губи, вихопила перев’язаний рожевою стрічкою пакунок і з високо піднятою головою зайшла до під’їзду. Віктор для годиться прийняв хліб-сіль і посунув за роздратованою Ірою.
Коли до квартири зайшли Галина з чоловіком, там уже точилася словесна баталія не баченої до цього напруги.
– Що вона тут робить? Хто це такий? – ці два запитання повторювалися через короткі інтервали, які Іра заповнювала спопеляючими поглядами.
– Іро, нам потрібно поговорити, – втулила свого «п’ятака» свекруха. – Я його мати, я тут живу. А це – прошу любити й жалувати – мій чоловік, Максим Петрович Гулякін. Він також буде тут жити. – Галина посміхнулася, метельнула копичкою рудого волосся й пішла геть.
З території сина не долинало жодного звуку, навіть дитина не пищала. Вночі, звісно, було що почути: маля верещало, Ірина плакала, насправді не знаючи, що з ним робити, Віктор, тримаючись за голову, міряв кімнату широкими кроками й бубонів прокльони собі під носа. Бабуся ненав’язливо запропонувала свою допомогу, після німого схвалення взяла дитинку й, тихенько виспівуючи, пішла коридором, погойдуючи малятко на руках. У квартирі все заспокоїлося, втихомирилося, навіть невістка, коли Галина поклала до ліжечка заспокоєне дитя, подякувала крізь сон.
– Усе буде добре, Галочко, от побачиш! – погладив по плечу Максим, коли вона повернулася до ліжка.
І дійсно, наступного дня ніби хто змахнув чарівною паличкою. На Галину Сергіївну не наскакували, не питали, що вона тут робить і чи довго збирається хазяйнувати у власній домівці, не цікавилася Іринка Максимом та його планами на майбутнє. Вона просто лежала на ліжку й дивилася телевізор. Безупинно, цілодобово. На дитину не зважала, перекинула її на родину чоловіка. А за два тижні Ірися зовсім зникла… Разом із донечкою.
– Іра подала на розлучення, – повідомив переляканий Вітя. – Каже, забере Марусю… Мамо! Каже – забере Марусю. Вона зараз у подруги…
– А що ще каже? – запитала Галина, насторожившись. – Які умови твоєї капітуляції? За яких обставин припинить процес розлучення? – Мати здогадувалася, що Іринка має чіткий план подальших дій.
– Мамо, ти лише не починай відразу ображатися.
– Кажи вже, що там.
Син, захлинаючись від нервування, розповів, що Іринка не може жити під постійним пресингом інших людей. Недарма вона втекла зі свого дому. Її батьки живуть у селі. Не могла Ірина з ними жити, не сходилися характерами й світоглядами. То чого б це вона почала сходитися з чужими, якщо і свої їй не до вподоби? Вітя дослівно передав мамі слова дружини. «Якби я знала, що так буде, то не стала б народжувати від нього дитину, почекала б… Може, знайшла б когось більш підходящого, з окремим житлом, а вже тоді й заводила б потомство. А то що це за чоловік, що не може забезпечити дружині окреме проживання? До того ж мама недосипає через Марусю, крутиться, а їй же на старості років і відпочити хочеться. Ну, де це бачено, щоб невістка так не шанувала свекруху… Нехай би йшли до Максима жити, там тихо, мирно, ніхто не верещить, ні за ким не потрібно прибирати. Ми ж навіть кохатися по-людськи не можемо, усе прислухаємося, чи не чує мама. До того ж ну що це за новина – дві хазяйки на одній кухні?»
– Давай коротше, до чого ви додумались? – прямо запитала мати, готуючись до найгіршого. – Виганяєте мене?
– Та чого ж виганяємо? Хочемо як краще, а ти ображатись одразу. Ну, подумай сама, там тихо-мирно, ніхто не верещить. До того ж ти… е-е-е… заважаєш прокинутися Іринчиному материнському інстинкту…
– Виганяєш, значить. А якби мені не було куди йти?
– Це питання риторичне, мамо, не починай. Тобі ж є куди йти.
Галина Сергіївна зважилася на те, щоб розповісти синові приховані від нього до цього часу подробиці. Не думала, що, розкривши правду, за неї й поплатиться. Не повірив син, що таке може бути. Скипів, знавіснів, зненавидів рідну неньку. Наверзлося йому, що то стара намовляє, аби розлучити їх із Іриською, аби не любив він Марусеньку, а лише мамцю. Багато неприємного сказав того дня Галині Сергіївні. І про те, що вона погана матір, і про свої дитячі образи через те, що кидали його самого, і про люту свою ненависть до батька навіть після його смерті. Ці слова важким каменем зависли на душі у Галі. Вона, не промовивши більше й слова, зібрала свої й Максимові речі й вийшла з хати… Назавжди…
Спочатку думала, отямиться син, покличе, перепросить. Тоді звиклася, що навіть не подзвонить ніколи, не запитає, чи жива ще на світі. Так минув рік, а тоді й два. Здалеку іноді підглядала за сином та його родиною, нишпоркою причаївшись за деревом чи рогом будинку. Маруська вже чапала, тримаючи за руки респектабельних маму й тата. «А може, дійсно без мене вони щасливі? Он, диви, усміхаються», – примушувала себе вірити у краще.
Але то лише в романах усе складається добре, геппі-ендно, а в житті часто-густо навпаки, одна біда веде за собою й другу. Хоча Галя відганяла такі слова, як біда, нещастя і таке інше. Була вища за це. «Немає в мене ніякої біди. Ну, посварилася з сином. Буває. Підросте, зрозуміє», – казала подругам на здибанках. Зустрічалися часто, говорили, чаювали, випивали щось і міцніше, тоді розмова загострювалася, ставилися колючі запитання, на які не було відповідей.
Та одного весняного вечора, як грім серед ясного неба, прийшла звістка від Максима, що, виявляється, він брав кредит у банку під заставу свого житла і тепер із нього вимагають погашення боргу, а він не може цього зробити. От і маєш – проблема.
«Все через мене, – бідкалася Галина перед подругами. – Я ж у нього на шиї сиджу. Скільки я там заробляю? Ну, трохи пенсії. А так усе він. Їздить і вдень, і вночі. Й слова мені не скаже. Любить».
– Чоловік у тебе, Галю, що й казати, золото. Ми попервах думали, що на твоє майно зазіхатиме. Але бачимо, що ні. То як така проблема «намалювалася», ми допоможемо.
Але Максим, як справжній чоловік, відмовився. Сказав: «Сам впораюся». Вирішив їхати на заробітки за кордон, до Німеччини. Його братова у Берліні працювала прибиральницею. Казала, що спробує прилаштувати родича на будівництво. Робота важка, але заробити можна за рік-два.
– Продам машину – буде на візу й заплатити за влаштування.
За працевлаштування просили сімсот доларів. Платити на будівництві обіцяли близько тисячі на місяць. Воно ніби й страшнувато тицятися в незвідане в такі літа, але копійка кличе, як не крути.
– Послухай, Максиме, а що якби і я з тобою поїхала? Чого мені тут горювати? Я ж німецьку знаю.
Максим Петрович забув про таку важливу деталь. Швиденько зв’язався з братовою, дізнався, що й до чого, і вже за декілька днів повідомив, що є місце й для Галочки. Доглядати за однією пристаркуватою панею, робота на кшталт покоївки. Зарплата навіть більша буде, ніж у нього.
– Удвох швидше заробимо, дивись, і веселіше буде, – тішився чоловік.
Радів, що має таку розумну жінку, помірковану, та ще і з потрібною професією. Почали готувати документи як на туристичну подорож. Розумніші за них люди, з тих, що вже не вперше вирушали на чорні роботи до Європи, дали цінну інформацію: що робити, куди йти, до кого звертатися, якщо справа піде не так, як обіцялося в Україні. Пані Манькович тоді наслухалася всіляких розповідей, зокрема про те, як жінки потрапляють у сексуальне рабство, їдучи працювати офіціантками чи танцівницями.
– Тобі це не загрожує! – кепкував із неї Максим Петрович, а жінка гордовито віджартовувалася:
– На всяк товар є купець.
Жартували, а всередині хололо: як воно все обернеться, як буде, куди вони їдуть, за чим?.. Одні їх заспокоювали, інші – страхали непередбачуваними випадками. Галина Сергіївна вирішила нікому не повідомляти про свою подорож. Думала: «За рік повернуся, ніхто й не помітить, що мене тут не було». Наробила фотографій тих місць, якими любила ходити у Києві. Відчувала, що буде сумувати за цією бруківкою, цим небом, маківками церков, людьми…
4
На суботу й неділю Ольга відвезла дітей до табору вихідного дня. Користуючись нагодою, Леонід запросив силу-силенну гостей, переважно гастарбайтерів, молодих і не дуже. Було серед запрошених і двійко німців, але якихось непевних, здалося, що вони просто полюбляють на дурняк нажлуктитися пива.
– Я на цих придурків працюю, – пояснював Леон, який гарував на приватному будівництві – клав плитку. Добре клав, судячи з відгуків цих двох товстопузих панів, схожих на байкерів, які, в унісон прицмокуючи язиками, повторювали:
– Леон – профі!
Чимале товариство головною темою спілкування обрало працевлаштування нових співвітчизників.
– Нехай Галя завтра йде зі мною. На Шпандау сама не впораюся. Сорок марок заробить, – говорила молода товстуля Леоніду.
Той дав добро й очікував подяки від Галини. Вона нічого не розуміла, але кивала ствердно головою.
– Максима заберу з понеділка з собою. Покажу, що до чого. Грошей не гарантую. Хіба що ці йолопи щось дадуть самі. Але ввести в курс справи зможу. Потім – як знайде.
Пізно вночі, коли залишилися найвитриваліші, вечірка перемістилася на терасу. Тихим районом залунали українські пісні. Співали впівголоса, але чисто, без фальші, з душею, тремтливою сльозою й відчутною ностальгійною ноткою. Німецькі сусіди пісні слухали, не перериваючи, а коли починалися розмови, з інших балконів лунали погрози викликати поліцію, на що українці чемно відгукувалися «іншульдігунгами» й продовжували своєї. Галя вкотре дивувалася відсутності такої характерної української риси, як відчуття меншовартості. Ці гастарбайтери були українцями, громадою, народом, що не цурався свого коріння й пишався власною працьовитістю.
– Це Ганна кричить. Вона не зі зла. Оля в неї прибирає, то вона не гнівається по-справжньому. Просто спати хоче, це ясно. Зараз беруші свої знайде та й вляжеться, – пояснював сп’янілий Леонід на вухо Галині, бо друзяки саме завели приспів.
Західні берлінці воліли не вступати в суперечки з чорноробами, бо хто ж тоді слідкуватиме за чистотою в їхніх оселях за невеликі грошові віддяки. Тому одні закладали вуха ватою, інші – ковтали легке снодійне, дозволяючи людям із третього, незрозумілого світу раз на місяць «відірватися». Українці не нахабніли й частіше сабантуїв не влаштовували.
Галина почала ходити з товстулею Світланою на «навчальні» прибирання. Гастарбайтерка зі стажем докладно розповіла новенькій про особливості професії – що робити можна, а чого в жодному разі зась. Галя за перший робочий день доволі вправно навчилася давати лад високотехнологічній швабрі, оснащеній ганчіркою, що натягається та знімається натисканням на спеціальну кнопочку. Неабияку майстерність показала під час миття вікон, тому наступні дні Світлана «фрахтувала» Галину саме для цієї надретельної та небезпечної роботи. Сама-бо була занадто огрядною, аби карачкувати по верхотурах. За три дні Галя заробила сто марок, чим невимовно тішилася.
– Максе, це ж ми ще й не працюємо як слід. Ой, подобається мені тут, що не кажи, – казала змореному чоловікові.
А він потай розмірковував, що навряд чи довго зможе так важко горбатитися. Підкачала спина. Поки що не зізнавався дружині, кріпився, але, коли додому повернулася Хельке з гарною новиною, довелося розповісти коханій про хворобу.
Хельке повідала, що у Гамбурзі на них чекають. Максим працюватиме в саду та на ремонті будинку, а Галина доглядатиме стареньку фрау, прикуту до ліжка. Останню фразу німкеня вимовила якось непевно, боязко. Тоді Леонід взявся до справи, розпитав, що значить «прикуту». Виявилося, що фрау не ходить уже п’ять років, за нею потрібно виносити, мити її, переносити з двору, де вона відпочиває, до хати і таке інше. Галя зблідла. На таку роботу вона не розраховувала. Відразу в носі з’явився запах смерті, старості, гниття. Згадала, як помирала її старенька мати.
– Ні! – сказала як відрізала.
Думала, зараз усі на неї накинуться, будуть сварити, що вона крутить носом, комизиться. Натомість Хельке мовила:
– Слава Богу!
Всі здивовано витріщилися на неї.
– Просто я обіцяла, а виходить, зробити нічого не можу. Я й сама не хотіла пані Галину кидати у таку піч. Але вважаю, що Максим тут, у Берліні роботи не знайде. Йому треба їхати.
Леонід погодився та взявся доводити Максимові Петровичу, що в Берліні чоловік чекатиме нормального працевлаштування місяці й отримає у ліпшому випадку найчорнішу роботу на будівництві, а саме носити на собі вантажі.
– А з твоєю спиною… – додав, і Максим здивовано поцікавився, звідкіля той знає про його спину.
– Та я ж лікар-травматолог, – звірився. – Відразу бачу: спина в тебе, чоловіче, ні к чорту. А там будеш собі скородити-копати, щось десь заб’єш, підкрутиш, та й годі. Хельке каже, там для тебе й кімната буде. Харчування їхнім коштом. Вісімсот марок чистоганом. Чого ще треба?
Максим та Галя перезирнулися.
– Немає чого зиркати одне на одного. Ми також із Льонею спочатку нарізно жили. Цілісінький рік. Він у Потсдамі, я – на сході, і нічого. Ви за чим приїхали – за любощами чи за грішми?
– А я? Так і буду ходити зі Світланою? – по-дитячому поцікавилася літня жінка і враз переклала німецькою, звертаючись до Хельке.
– Ой! – гучно ляснула себе по лобові німкеня. – Для тебе є ще одна вакансія. Тут, у Берліні. Заможні люди, аристократи. Їм потрібна покоївка. Лише вони не хочуть нелегалів… – Хельке запитально подивилася на Галю.
Перш ніж та відповіла, її слова перехопив Леонід і прошпрехав:
– У нас віза на рік. Щороку ми її подовжуємо. У Галі так само…
Галочка запам’ятала цей обман та затямила, що документів ніхто ніколи не перевіряє, а власне переконання, що маєш усі потрібні для влаштування на легальну роботу папери, прирівнюється до дійсного їх існування. Згодом Льоня підтвердив здогади Галини словами:
– Нікого не колише, чи є в тебе ті кляті дозволи. Вони, гади, розуміють, що немає. Чого б ми так дешево, за їхніми мірками, коштували? Але знімають із себе відповідальність. Мовляв, ми питали, нам сказали, ми повірили…
Відчалювати до портового Гамбурга потрібно було через три дні. Галина й Максим не мали що сказати одне одному, ніби заціпило їх. Розуміли, що в такому віці розлука не розпалюватиме кохання. Не до снаги було роботягам думати про такі сентименти, потрібно було влаштовуватися, батрачити, заробляти. Галю все під’їдала мрія заробити на однокімнатну квартиру. На власну квартиру, де б можна було усамітнитися. «Прийду до сина, подарую свою трикімнатну. А там, дивись, помиримося, ходитимемо одне до одного в гості. Маруську бавитиму…» – думала, всміхаючись. Перевівши погляд на засмученого Максима, підбадьорила його:
– Нічого, Максе, якось воно буде. Не тужи. Тобі ж не так багато треба. Якихось п’ять тисяч. Року не мине, як заробиш. А що таке рік?
Проводжаючи на потяг, запевняла:
– Приїжджатиму до тебе, а ти до мене, листуватимемося щодня.
Самій не надто у це вірилося. Хотілося, але розуміла, що, лише почнеться гарування, не до листів буде і, тим більше, не до витратних поїздок.
Максим поїхав, а Галя лишилася в Берліні.