В очікуванні справжньої постійної роботи тяглися дні та тижні. Стало обтяжливо мешкати у Хельке, хоча та й словом не обмовилася щодо цього. Ночувала Галина у вітальні, розклавши два спальні мішки, що їх притаскав із селли Леонід. Підіймалася о п’ятій ранку, аби через неї не переступали, швиденько готувала сніданок, випроваджувала усіх та сиділа в хаті біля телефону, бо в будь-який момент могли подзвонити. Викликали Галину на «підліткову» роботу: посидіти з немовлям годинку, збігати комусь за продуктами до супермаркету, принести-віднести. Найбільше жінці подобалося, коли її наймали за кур’єра. Хоча спочатку не могла позбутися внутрішнього страху, коли виходила у місто. Віза ж бо вже закінчилася. Здавалося їй, що ось-ось спинять і, як у дитинстві, гаркнуть: «Віддай серце!» – в сенсі: «Покажи документи!» Та час притупив страх, жінка призвичаїлася. Згодом навіть захопилася. Любила метро, особливо коли потяг вигулькував із темного підземелля і мчав поверхнею. Ще з того часу, як їхала вперше з вокзалу до помешкання Хельке, закохалася в ці нескінченні будівництва. Всотуючи берлінські краєвиди, ловила себе на думці, що виглядає столиця, ніби лише вчора закінчилася війна і йде невпинна відбудова міста-красеня.
Коли випадало носити пакунки у Потсдам, відпочивала там від міської суєти й шуму середмістя. Потрапляючи на Унтер-дер-Лінден (Алею Лип), не могла примусити себе повертатися додому. Крізь цю закоханість у Берлін гостро відчувала ностальгію за домом, проводила паралелі між вулицями німецької столиці й рідним містом. Якісь місцини взагалі здавалися їй перенесеними з Києва, і лише німці круто відрізнялися від постсовєтікусів кінця двадцятого століття. Щирі усмішки на обличчях, непередавана бюргерська безтурботність, бажання допомогти ближньому впадали в очі й фігурально збивали з ніг. Німці починали жити в глобальному світі об’єднаної Європи і тому відмовлялися бути надто рафінованими, однорасовими, однотипними, ходульними, плакатними. Китайці, іспанці, африканці також були німцями, і з цього Галина дивувалася найбільше. Берліном ходили чутки, що скоро гроші не будуть мати національних ознак.
На сході Берліна, та й взагалі на сході країни, на території колишньої НДР, німці були більш схильні до ультра-радикальних ідей. Галина колись упевнилася в цьому на власній шкірі. Їй потрібно було занести підгузки та інші дитячі витребеньки, що їх купила у крамниці, у східну частину Берліна, згідно з розпорядженням, отриманим телефоном. Мчала до Пренцлауер Алеє, що недалеко від Александерплац, у центрі міста. Коли потрапила до спального району, який віддалено нагадував панельні монстрові споруди на окраїнах Києва, пройняло жахом. Будинки й паркани були рясно розмальовані графіті, але не весело-життєлюбним, як у капіталістичних секторах об’єднаного Берліна, а свастико-чорним, напруженим. Допоки Галя роздивлялася малюнки, в неї за спиною виросли люди в зеленкуватому одязі. Можливо, вони мали на собі й інші кольори, але паралізувало рухи саме це загрозливе хакі.
– Жидівка? – зухвало запитав один і торкнувся її волосся.
– Українка, – відповіла вона і лише потім відчула, що голос її тремтить.
– Забираєш у нас роботу? – гаркнув інший, наче плюнув в обличчя, і зграя з трьох молодиків посунула на гастарбайтерку.
Жінка хотіла розтлумачити, що ні в кого вона нічого не забирає, але паніка штовхнула її вперед і вона, розбиваючи щільний паркан із молодих накачаних тіл, вирвалася і стрімголов побігла. У голові відлунювали кроки, що зливалися з пришвидшеним серцебиттям та важким диханням. Позаду чулися улюлюкання та вульгарно-нахабний сміх. Нацики бавилися, лякаючи перехожих. Але тема й ідея їхніх розваг мала дуже визначений вектор. Німкеня, якій Галочка принесла пакунок, виявилася зовсім не німкенею, а єврейкою Оленою, яка разом із родиною емігрувала до Німеччини.
Олена запросила колишню співвітчизницю до чаю. Розговорилися. Галі серце завмирало, коли розповіла про пригоду зі скінхедами, котрих зустріла дорогою. Олена сумно подивилася на українку й зітхнула сутужно-моторошно…
Вирвавшись п’ять років тому з ненависного пострадянського простору, сімейство Ціберманів відчуло полегшення. «Нарешті, – думали, – заживемо як люди».
– Уявіть собі, Галино Сергіївно, вони оселили нас комуною. І де? У цьому Богом забутому місці. Ви бачили, хто тут мешкає? Отак весь час сидимо на мішках. Обіцяють перевести до інших земель. Але, зрозумійте, усіх наших неможливо розмістити гарно. Ви рахували, скільки нас сюди наповзло? – Олена закидала Галину риторичними питаннями. – Ми і вдома були жидами, і тут – джюд. Мій чоловік умовляє їхати до Ізраїлю. Можливо, можливо…
Галя з важким серцем залишала цей спустошений район, спиною відчуваючи, що за нею щохвилини стежать. Олена попереджала, що вночі сюди краще не потрапляти, бували моторошні випадки… Ні, Галя не хотіла думати, що тут, майже у середмісті великого Берліна, може таке статися, але пришвидшувала ходу, аби скоріш пірнути у підземку й дістатися безпечніших територій.
* * *
Тих грошей, що заробляла, виконуючи дрібні завдання, Галюні, вірогідно, вистачило б, аби нормально жити в Києві. І тут, звичайно, вистачало, але не могла жінка сидіти в когось на шиї, їсти чужі харчі і, врешті-решт, спати у свої п’ятдесят із хвостиком мало не під столом. Тому канючила щоденно, набридала Ользі й Леоніду, а заодно й Хельке, питаннями про можливість вирушити «у вільне плавання». Виявилося, що потрібно ще трохи почекати. На просте питання: «Скільки?» – ніхто відповіді не давав. А час минав.
– Сьогодні поїдеш зі мною! – звелів Леонід одного ранку. – Хлопцям пожерти наготуєш. Ми будуємо в передмісті, за Беліцем. Мужикам набрид сухий пайок, щось наварганиш гарячого…
– Маю надію, що не безкоштовно? – Галина відчула азарт від заробляння грошей і задарма, на дядю, викладатися не погоджувалася.
– О, моя школа! – радісно підхопила Ольга. – Правильно, і набивай, Галко, собі ціну, – розсміялася.
Леонід пообіцяв сорок марок, якщо буде перше, друге й третє на кілька днів наготоване. Дещо збентежив жінку розгублений погляд Ольги. Відігнала від себе підозри й гайнула разом із роботодавцем до місця дислокації підпільної будівельної бригади з України. Дорогою Леон пояснив, що хлопці сидять за містом півроку безвилазно. Будують – п’ють, знову будують, знову п’ють. Графік незмінний. Але щось останнім часом у хлопців пропав ентузіазм, засумували за домом, стали згадувати борщ і все таке. От Льоні й спала на думку напівгеніальна ідея: втримати інфікованих ностальгією роботяг в упряжі за рахунок домашньої кухні. Галі стало шкода тих людей, яких вона ще не бачила, від усієї душі закортіло нагодувати, поговорити, зігріти душевно. Навіть засоромилася, що базікала про гроші…
– Але ж смакота! – прихвалювали гастарбайтери і млосно дивилися на Галю. – Залишайся у нас, Галочко, ми тебе не образимо.
Жінці було приємно чути такі відгуки щодо своїх кулінарних талантів, але почувалася серед вісьмох здорованів вельми незатишно. Чоловіки були різного віку – від двадцяти трьох до шістдесяти. Усі з одного села, половина з них – родичі. Леонід припер їх сюди, домовившись із тими двома німцями, яких Галя бачила на вечірці на честь їхнього приїзду до Німеччини. Виявляється, німчики не наділені таким Божим даром, як щедрість, тому тримають українців у колючих рукавицях рабського існування. Виманили в них паспорти, ніби для легалізації, та сказали, що гроші видадуть, лише коли справу буде зроблено. Українці мали звести щось на кшталт корівника, але робота не клеїлася, те, що мало збудуватися за три місяці, не телилося й не мукало вже півроку. Бородаті німецькі пузані час від часу завозили до гетто мінімальну кількість продуктів, аби українці не повиздихали, давали вказівки і їхали геть. Леонід, відчуваючи свою провину, адже взяв із кожного одноплемінника по сімсот зелених, також навідувався та обіцяв натиснути на клятих роботодавців, щоб ті виплатили бодай половину. Жили робітники у двох вагончиках, в одному з яких зараз і засідали. Пообідавши й хильнувши дешевого шнапсу, хлопці захмеліли й почали кидати на Галю недвозначні погляди. «Боже, та я ж цьому чорненькому в матері годжуся, а воно мене поглядом облизує», – думала й пошепки благала Леоніда повертатися до Берліна.
– Автобус лише за годину! – брехав той і підморгував чоловікам.
Вони говорили про будівництво, використовуючи переважно нецензурні слова й словосполучення, час від часу вибачалися перед Галиною, слиняво цілували по черзі їй руки. Дійшло вже й до того, що один із будівельників, сорокарічний Сашко, поклав Галі на плече важку долоню й, випромінюючи еротичну енергію, потяг жінку до себе. Вона зіскочила як ошпарена з роздовбаного дивана й вибігла надвір. За нею подався Леонід, багатозначно дивлячись на бешкетника й стукаючи себе кулаком по лобі.
– Що ти так у лоб, довбня?! – сказав та вийшов заспокоювати жінку.
Галюня, підштовхувана нервами, так дременула, що дісталася вже до траси й, активно заглядаючи на дорогу, вичікувала автобус. Леон наздогнав її та заговорив напівпошепки, як у фільмах, помічених червоним квадратиком.
– Що ти перелякалася, дурненька? – узяв жінку за талію.
– Чи ти не здурів, Льоню? Ви показились тут усі?
– Ти як маленька, їй-бо. Хлопці без баб півроку. Засумували. Чи тобі важко? Вони б заплатили…
Не встиг горе-сутенер закінчити припрошення, як Галя врізала йому сумкою по пиці. Та так, що з носа заюшила кров.
– То ти продавати мене привіз, падло! – Де й взялися в інтелігентної жінки такі слова. – Все Олі розповім, от побачиш.
– Не хочеш, то не хочеш! – заволав Леонід. – Ніхто тебе силою не бере. Знайшлась мені недоторканна! —
Тоді подивився на жінку тепло й, відводячи погляд, втер рукавом носа.
Галя, все ще гніваючись, допомогла чоловікові впоратися з кровотечею.
– Вибач, Галю! – тихо сказав Леонід, коли вони неквапно простували узбіччям дороги. – Мав я перевірити? Мало що? А може, й тобі хочеться.
– Досить, більше ані слова…
Якийсь час ішли мовчки, аж поки Галина Сергіївна, мов навіжена, не почала реготати, примовляючи:
– На кожен товар є купець.
Згадувала, як казала цю фразу Максимові ще вдома.
– От і на мене знайшлось… аж вісім купців.
Леонід і собі сміявся, хоча не мав жодного уявлення, з якого приводу оголошено веселощі.
5
Котроїсь неділі до Хельке зранку на неофіційні оглядини завітала фрау Краге. Ще зранку хазяйка повідомила Галині, що прибуде потенційна працедавиця, якій треба показатися в усій красі. Що це мало означати, не уточнювала. Леонід та Ольга перед тим, як піти на роботу, встигли пояснити Галі деталі. Галасливі дітлахи постійно щипали обох жінок за коліна, галасували «Гала-Ола дура» розбірливою російською. Ольга відважувала їм копняків та похапцем збирала ранці, тим часом даючи поради Галині, як краще себе показати перед аристократкою.
– Багато з себе не корч. Німецьку спеціально трохи спогань. Ну, для того, аби вона почувалася вищою. Бо як взнає, що ти маєш вищу освіту, – не візьме на роботу. Щось приготуй таке, чого вона ще не їла. Найкраще – те, що готуєш удома. Для тутешніх це – делікатеси. Борщ, гречану кашу, олів’є… Лише зроби майонез сама. Знаєш як?
Попри те що Галина очікувала побачити вкриту зморшками бабу, перед нею з’явилася невизначеного віку жінка, з очима, які чомусь не прикривалися повіками, та широким, мов у жаби, ротом. Фрау Краге – висока, самовпевнена, з кирпатим носом та пофарбованим начорно коротким волоссям. Вона скидалася на Ельвіру – повелительку вампірів, якби не занадто яскраве вбрання в карибському стилі. Взагалі особа доволі кумедна на вигляд і складна у спілкуванні.
Напередодні Хельке розповіла історію цієї дами, яка переходила з вуст у вуста берлінського бомонду. Ця Краге мала безліч чоловіків, не одночасно, звичайно, а по черзі, хоча хто там знає напевно… Останній був на двадцять років молодшим, але помер через якусь невиліковну хворобу. У фрау Краге взагалі є дивна особливість: вона віднаходить по всіх усюдах покидьків, котрих потім веде до вівтаря. Ті чоловіки роззявляють рота на її маєток, а вона тримає їх за лакеїв. Коли обдурені мужчини починають докумкувати, що до чого, та виходять на з’ясування стосунків, фрау Краге вказує їм на двері й протягом двох діб надсилає постанову суду про розлучення без будь-якого утримання. Вона так грається. І хоч старій уже за сімдесят – не припиняє своїх ігрищ. Кажуть, що у неї ні рожна не лишилося з грошей, але нерухомість варта того, аби вдавити за неї цю божевільну. Нещодавно стару кинув черговий молодий кавалер, дременувши у невідомому напрямку з яскравою білявкою, що працювала у Краге покоївкою. І тепер німкеня перебуває в активному пошуку і чоловіка, і хатньої робітниці. Брати до будинку молодих білявок зареклася навіки.
На одній із численних вечірок, які полюбляє відвідувати фрау Краге, хтось обмовився про Галину. Стара вчепилася в цю інформацію кігтями, вийшла на Хельке, і ось – вона має прийти в гості, аби пересвідчитися, що їй не підкладуть свиню у вигляді дурненької молодички, яких вона на дух не переносить.
Галина Манькович цього знаменного дня дивувала екзальтовану гостю заливною рибою, гарненько прикрашеною квіточками з моркви та лебедями з варених яєчних білків. Німкеня була в захваті й геть нічого не питала в українки ні про візу, ні про інші документи. Коли почула, що та вільно говорить німецькою, випалила лише «Беру!», як у бутику, й тицьнула вказівним пальцем на колишню вчительку. Одразу, «не відходячи від каси», сповістила Галочці, що вона називатиме її Халла, так, мовляв, милозвучніше для її аристократичного вуха.
– Халла – то Халла! – радісно мовила Галина, а про себе додала: «Ми не горді».
* * *
Настав той день, коли Галина – доволі енергійна особа – розпочала свій незалежний трудовий шлях на теренах європейського ринку чорної праці, вирвавшись зі сфери впливу родини Гнатюків.
До обов’язків пані Манькович входило доглядати за чималим маєтком у престижному районі Грюневальд на заході Берліна. Сухе листя на подвір’ї, підступні комахи, розквітлі клумби, три собаки, два коти, шибки, туалети, обіди й вечері, складання меню, щоденне витрушування пилу з килимків та килимів, прання, сушіння, прасування, прибирання, розмови з хазяйкою після обіду, читання їй Ґете та Шиллера в оригіналі, термінові виклики серед ночі до господині…
«Провітрювання кімнат у ранковий та післяобідній час, один вихідний», – перераховувала фрау Краге вимоги й умови для покоївки, проводячи екскурсію своїми угіддями та нерухомістю, вказувала долонею на об’єкт зі списку. Галя втомилася лише від цього споглядання, що вже казати про роботу. Почувалася Попелюшкою, набігали сльози… Відзавтра почнеться безумство… Душу переповнював острах, що вона не зможе запам’ятати, що де знаходиться, що за чим робити, у які терміни вкладатися.
Лежачи на зручному ліжку у власній кімнатці з туалетом та душем на мансардному поверсі, Галя поринула у роздуми щодо того, як працювалося з німцями отим Світланам-Ларисам-Ольгам, якщо вони ніц не знали мови. Що вони могли зрозуміти? Якщо вже їй – спеціалістові у німецькомовній царині – від надлишкової інформації паморочиться в голові…
На ранок виявилося, що фрау Краге має декілька фобій. Перша – пилофобія. Німкеня примушувала Галину ловити пилинки, що ставали помітними, коли в кімнату світило полуденне сонце. Галя бігала по хаті з вологою ганчіркою й била пил, наче мух. Фрау Краге робила те саме, рясно зрошуючи це дивне полювання нецензурними, маловживаними й артефактними висловами.
Найбільшою морокою для Галини були коти. Де йшли – полишали густий слід шерсті. Покоївка мусила ходити слідом за чотирилапими улюбленцями господині з пилососом у руках і визбирувати шерстинки, зігнувшись у три погибелі. Галочка запропонувала хазяйці ноу-хау – вичесати котів металевою щіткою. Така пропозиція спричинила чималий скандал, наприкінці якого українка мало не отримала ляпаса як фінальну крапку.
– Халло, любонько! Де це ти бачила – так знущатися над тваринами? У своїх позбавлених цивілізації краях? – кричала німкеня, котра, як істинна аристократка, прирівнювала тварин до простого люду або ставила їх вище, адже коти породисті.