Мабуть, про це знали і прадавні мудреці, які залишили нам грандіозний міф про оскоплення Урана підступним сином Кроном. Нагадаймо, про що мовиться у цьому символічному переказі Еллади.
Праматір Гея та її коханець Уран (Зоряний Космос), палко люблячи одне одного, породжували безліч творінь та істот, а поміж них — прекрасних, вільних титанів, що уособлювали собою стихійні сили природи: могутній Океан, променистий Геліос, мудра Метіда, юний Крон — символ часового потоку буття. Титанічні покоління були вічномолоді й невмирущі: коли приходила пора покинути життєве поле, вони радісно засинали, прилучаючись до вічноплідного лона Геї. Та наймолодший Крон повстав супроти батька Урана: використавши дарунок матері — золотий серп, він позбавив батька дітородного органа, а потім узурпував владу над світом. Разом з Реєю Крон породив Посейдона, Геру, Аїда та інших дітей, але, боячись, щоб вони не вчинили з ним те, що він сам заподіяв Урану, проковтнув їх. Лише наймолодшого, Зевса, пощастило Реї врятувати, підсунувши зажерливому володареві замість немовляти камінь, загорнутий у пелюшки. Дорісши до повноліття, Зевс повстав супроти Крона і змусив його повернути до буття проковтнутих братів та сестер.
Міф читається досить прозоро: ім’я Крон означає Час, у потоці якого гинуть, пожираються всі живі істоти. Символи втаємниченого сказання передбачають, що рано чи пізно нащадки безжального бога оволодіють мудрістю й силою (Зевс-Розум) і віддаватимуть йому лише форму (камінь), зробивши сутність свою невмирущою і пануючою над часом.
Але нас цікавить причина появи Крона-Часу на арені буття. Як сталося, що життєдайні зачаття Геї від Урана-Космосу припинилися? І що означає символ золотого серпа?
Факти сучасної науки дають можливість висунути цікаве, хоч і фантастичне, припущення: золотий серп — то Місяць, котрий з’явився біля Землі вже за пам’яті людей. Відомий історик О. Горбовський зібрав багато спогадів з праісторичних та легендарних джерел, в яких стверджується, що на небі прадавньої Геї не було Місяця. Скажімо, жителі легендарної Аркадії так і називалися — «домісячними жителями». Про те саме твердять перекази та міфи Стародавньої Індії: в них відзначено, що наші прабатьки переселилися на Землю з Місяця. Відомо, що всі перші земні календарі (єгипетські, майя, халдейські, китайські) пов’язані з рухом нашого супутника, і всі вони мають приблизно однаковий вік — близько 12 тисяч років.
Луна праісторичних подій докотила до нас вістку про якісь грандіозні космічні катастрофи, що потрясли світобудову і нашу колиску Гею. Священні перекази різних народів і племен одностайно твердять про потопи, про битви титанів і богів, девів і асурів, про грандіозні поєдинки першонародженого архангела Люцифера з арміями архістратига Михайла, після яких Повстанець вкупі з легіонами ангелів, котрі його підтримали у ворохобництві супроти Творця, був скинутий у нижчі сфери, і довгі віки намагається ствердити свою владу й вищість над родом людським.
Спробуємо розшифрувати архаїчні символи, щоб збагнути, що ж саме потрясло наших пращурів у минулому. Який заповіт передали вони нам у міфі про зажерливого Крона? І як могло статися, Що легендарний першонароджений Люцифер-Світлоносець став моторошним Князем Пітьми? І чому він називається в древніх традиціях «Володарем світу цього», якщо він подоланий потугою Деміурга?
А хіба не про те саме розповідають давні єгипетські міфи про світозарного володаря Життя Озіріса, котрого підступний брат Сет розшматував і розсіяв по світах? Дружина Озіріса Ізіда, побиваючись за коханим, мандрує понад віками і збирає рештки володаря Життя, щоб відродити прадавню епоху справедливості й радості. Головне її завдання — відновити дітородну потугу та функцію Озіріса. Знову та ж сама тема, що й в переказі про оскоплення Урана.
Ми припускаємо, що в передісторичні часи в зоряному диво-колі наші предки бачили два великі світила: ближче — Геліос, Світовид, Дайбог, Сур’я і віддалене — Люцифер, Озіріс, Рах, Страх, Семияр, Рай. Є багато спогадів у міфічних джерелах народів світу про таємниче світило, що в якусь лиху годину пропало навіки. У переказах деяких індіанських племен говориться навіть про чотири сонця в небі. Якщо реконструювати минулу архітектоніку нашої системи, то вона матиме такий вигляд: відоме нам Сонце і сестринська зоря — Люцифер (Озіріс) разом із усіма планетами обертаються довкола спільного центра мас, причому те, віддалене, світило має близько десяти сонячних мас. Слов’яни зберегли казки про царство Раха, Страха, Тарха, Рахви, Рахти, коли в небі можна було бачити не лише багряний диск Ярила-Світовида, а й райдужне коло Семияра: такої вражаючої краси було друге світило, така велична веселка пливла в просторі щоднини, що пращури по праву відзначили її «семисонячність», «семиярність».
У цьому ж ключі читається легенда прадавніх аріїв про демона Раху (знову той самий слов’янський Рах!), якому Вішну одрубав голову: тіло дракона розсипалося у безмірність, а безсмертна голова залишилася на небі, періодично загрожуючи Сонцю й Місяцю. Почалася вся ця історія з правічності, коли деви й асури спільно збивали (пахтали) амріту, обкрутивши змія Васуку довкола космічної гори Мандари. Смикаючи то за голову, то за хвоста вселенського гада, діти Брахми збурювали небесний океан і зрештою отримали чашу з напоєм безсмертя (амрітою). Хитрістю деви (боги) забрали всю амріту собі, а з асурів лише демон Раху ковтнув чарівного трунку. Розгніваний Вішну відсік йому голову, але напій встиг сягнути шиї: ось чому голова чудиська стала невмирущою. Пам’ятаючи підступність богів, дракон став їхнім вічним ворогом, раз у раз наближаючись до житла безсмертних і дихаючи полум’ям, він погрожує поглинути їх.
Без жодних натяжок легенду можна прочитати так: два світила, як ми про це вже згадали, обертаються довкола спільного центру мас, «пахтаючи амріту», тобто творячи життя на своїх планетах. Припускаємо, що в Сонячній Сім’ї була ще одна гігантська планета, яку можна було б назвати Прагеєю. Вона була більша за Юпітер і випромінювала в інфраспектрі. Очевидно, локалізувалася ця напівпланета-напівзоря там, де нині пояс астероїдів. Довкола неї оберталися супутники — щільні планети Земля, Венера, Меркурій, Марс та ще, може, й Місяць. «Чотири сонця» в небі — це Геліос, Люцифер, Юпітер і Прагея. Справжній космічний феєрверк! Потім щось сталося: може, стихійна катастрофа (колапс Люцифера, після якого він стає «Князем Пітьми», тобто Чорною Дірою, говорячи мовою сучасних астрофізиків), а може, космічна війна жителів Сонця (девів) з жителями Люцифера (асурами), від чого система демонів (Раху) втратила тіло (заселені планети), а безсмертна голова (сколапсоване світило) періодично зближається з Сонцем і потрясає планети, викликаючи на них катастрофи і навіть погрожуючи «кінцем світу», «вогняною смертю» тощо.
Звісно, можна робити різні припущення, трактувати всі ці міфи і так і сяк, проте внутрішня логіка абсолютно всіх світових переказів приводить нас до визнання жахливих космічних катастроф у минулому. Чимало сучасних дослідників, теоретиків наполягають на тому, що Сонячна система не зрівноважена, що її лихоманить, що вона нещодавно перенесла катаклізм. Хто з нас не знайомий з гіпотезою про загибель планети Фаетон? І мова йде не про фантастичні домисли, а цілком науковий аналіз астрофізичної ситуації Сонячної системи. Багато вчених відзначають також неприродність існування пари Земля — Місяць, висловлюючи думку, що наш супутник «приблудився» до планети в праісторичні часи, коли Сонячна Сім’я переживала руїну.
Чому багато планет і супутників обертаються в напрямку, протилежному обертанню інших тіл? Чому вісь планети Уран нахилена набік, і він оббігає Сонце під прямим кутом до площини екліптики? Чому Плутон із супутником Хароном мають таку видовжену орбіту — явно катастрофічного походження?
І ще низка запитань, що стосуються нашої колиски — Землі. Чому геологічні пласти планети розташовані таким чином, що про якусь «послідовність» годі й казати? Ще 1839 року швейцарський геолог Арнольд Ешер оголосив про відкриття, що збентежило його самого. Він писав: «Ніхто цьому не повірить. Мене будуть називати дурнем». Виявилося, що засніжені піки Швейцарії складені прадавніми кристалічними сланцями палеозою, а під ними — у фундаменті гір — лежать набагато молодші осадкові породи мезозою. Геологи не знали, що й думати. Найдивнішим було те, що весь цей «гармидер» не нагадував якесь катастрофічне перемішування порід: пласти лежали один над одним майже горизонтально, тільки послідовність була «ненормальна» — молоді юрські сланці внизу, а старезні пермські пісковики — нагорі! Які грайливі титани перекладали шари з ніг на голову, акуратно перемішуючи їхню геохронологію на загадку ученим дев’ятнадцятого-двадцятого століть?
Або куди поділися сотні мільйонів років з геохронологічних пластів планети? Академік Б. Соколов пише: «Відображення часу в геології — це матеріальні документи її історії: товщі гірських порід, що чергуються, рештки органічного життя, тектонічні структури і т. д. Одначе… будь-яка точка і навіть великий сегмент стратосфери в межах сучасних материків виявляють… прогалини, що вимірюються нерідко сотнями мільйонів літ». Звідси напрошується висновок: «Безперервність геологічного часу ми можемо лише конструювати»[6]. Ще деякі запитання, на які бадьоро може відповісти школяр, але які змушують замислюватися серйозних еволюціоністів: що спільного між мохами, папоротями, хвощами, плаунами і голонасінними, хвойними рослинами? Як відбувся стрибок від перших до других? Або що за дивовижна мутація мусила відбутися, щоб з голонасінних виникли покритонасінні — квіткові? Те ж саме і з переходом від одного грандіозного біоциклу до іншого: первісні, кишковопорожнинні, риби, земноводні, ящери, ссавці, людина. Залишається перефразувати слова академіка Б. Соколова: «Послідовність біоеволюції ми можемо лише конструювати».
Раціонально пояснити перехід від одного біоциклу до наступного наука не має змоги. Коли розглядаєш факти палеонтології і сучасної зоології та ботаніки, планета уподібнюється славнозвісному Ноєвому ковчегу, куди напхано «всякої тварі по парі».
І ще одне: увесь гумус, навіть найглибший, що зараз наявний на Землі, утворився, як свідчать дослідження ґрунтознавців, упродовж 11–12 тисяч років… Куди ж поділися гумуси минулих мільйонноліть? Хто їх знищив, «злизав» з поверхні планети?
Чому континенти такі нестійкі, чому вони дрижать і пливуть у пластичній субстанції мантії? Невже їм недостатньо було мільярдів літ, щоб зрівноважитись?
Коротше, всі ці та безліч інших запитань вимагають відповіді, котра синтезувала б загадки буття в несуперечливій гіпотезі, якою б суперфантастичною вона не уявлялась. Хоч здається, ніби ці загадки мають різну природу і не можуть бути зведені до спільної причини, постараємося показати, що це не так.
Повернімося знову до припущень, яких ми торкнулися, спробуймо відновити перебіг космічних подій, відповідно до нашої гіпотези. Отже, життєтворення відбувалося тоді, коли система була «нормальною парою», тобто існувала астроситуація, за якої енергетичний потенціал двох світил був достатній для запуску «ланцюгової реакції» Життя. Ось промовиста ілюстрація до цього з давньоєгипетського гімну:
Сяючий на престолі вітця
подібно до Ра,
Коли встає той на видноколі,
Щоб осяяти все, що в пітьмі спочиває,
Він опромінив зеленопір’ястим сяйвом
Дві Землі у потоці зорянім…
Озіріс (або Люцифер) був райдужним гігантом, що перевершував масою Геліос у десятки разів. Пара оберталася довкола спільного центра мас, а якщо глянути практично, то Сонячна система кружляла довкола Люцифера, тобто він був «Володарем, Князем світу цього» (і залишається ним понині, як твердить традиція). Крім чотирьох великих планет, відомих нам (Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун), існувала ще одна — там, де тепер розсипано поле астероїдів, цих уламків пропащого світу. Ця планета (Прагея) мала чотири головні супутники — Венеру, Меркурій, Марс і нашу Землю. Прагея була інфразорею, і в інкубаторі, в теплиці, створеній сукупним впливом двох світил та материнської суперпланети, на всіх супутниках буяло розмаїте життя, панували субтропіки, вічне літо. Вітальна ситуація була ідеальна. Життя кишіло. Прагея, поєднуючи свою субстанційну потенцію з батьківським впливом Урана (пара світил і Зоряний Космос), породжувала міріади нових, небувалих форм, природа стихійно експериментувала, а поява розумних істот — Титанів життєвого світу — знаменувала епоху космічного народження, виходу Життя в безмірність.
Припускаємо, що життя існувало не лише на планетах Геліоса, а й у сфері Люцифера-Озіріса. Можливо, титанічні цивілізації систем і двох світил мандрували у просторі, спілкувалися між собою, шукали розгадок буття і шляхів до вічної таємниці свого походження. Чи правомірне таке нестримне фантазування щодо гіпотетичних істот, котрі поки що належать лише нашій уяві? Гадаю — правомірне! Бо гордієві вузли космогонії треба рано чи пізно розв’язувати або хоча б розрубувати, як це зробив славетний Александр.
А про те, що мислячі істоти Уранічного світу не зуміли розв’язати буттєвих вузлів, хоч, напевне, хотіли й поспішали їх розрубати, свідчить страхітлива космічна катастрофа. Райдужне світило, сяючий Люцифер-Озіріс, згас. Сколапсував, як кажуть сучасні фізики. Став Чорною Дірою, або, як твердять містичні джерела, перетворився в Князя Пітьми. Розшматований чорним Сетом, запевняють єгипетські манускрипти.
Перед колапсом Люцифер спалахнув надновою зіркою. В серці подвійної Сонячної системи утворилося апокаліптичне провалля, Геліос з планетами струсонуло жахливим космічним вихором: він теж спалахнув і скинув свою багряну оболонку, перетворившись у жовтого карлика (згадаймо, що мовилося у міфі про Фаетона: «Колісниця Геліоса наблизилася до Геї, ледве не спопеливши все живе на ній», а насправді — скинута Сонцем оболонка «лизнула» вогненним язиком заселені світи). Прагея розпалася на частки, потрапивши в течію гравітаційного урагану. Уламки стали супутниками великих планет, решту проковтнуло Сонце, яке після катаклізму стало у свідомості людей Фебом-Аполлоном, тобто Губителем: напевне, радіаційний спектр змінився в негативному ключі і згубно впливав на життєві форми.
Супутники Прагеї залишилися сиротами і довго вешталися в надрах системи, аж доки не зрівноважилися на сучасних орбітах. Саме тоді наша нова Гея-Земля придбала собі супутника — Місяць. Тисячоліттями вона була оповита густими хмарами, потрясалася жахливими конвульсіями і вулканічними виверженнями. Мислячі істоти, відкинуті на сотні віків назад, деградували, потрапивши в екстремальні умови холоду, нестатків, втратили попередній гнозис й еволюційні можливості. Життєтворення Геї згасло, людям треба було пристосовуватися до цілком іншого світу. Від материнської епохи лишилися тільки перекази та міфи про легендарну зоряну вітчизну, де панує вічне літо і живуть вічно-юні титани.
Зауважимо, що така похаплива розповідь безсила відобразити бодай уявно ті катастрофічні події, що відбулися після «падіння Люцифера», коли «Князь Пітьми» стягнув з космічного дивокола на Землю «третину зірок». Деякі раціональні дослідники міфів вважають, що мова йде про рясні «зорепади», метеорні зливи, котрі впродовж тисяч і тисяч літ випадали на Землю та інші планети, покриваючи їхню поверхню міріадами віспин. Автор цих рядків вірить, що під зірками прадавні мудреці мали на увазі мислячих істот, котрі з високого космічного стану впали до рівня мешканців убогої планети, позбавлених титанічної потужності й знання. Втративши свої космічні форпости, залишки титанічних істот постали перед дилемою: повністю щезнути з книги буття, оскільки самотнє Сонце та ущербні планети вже безсилі були давати їм колишню енергію, або розпочати еволюційний цикл у тілах приматів, краще пристосованих до життя на новій Землі. І вони обрали другий шлях, доки в їхніх руках були рештки космічної потужності.
Планета Земля на той час опинилася в найсприятливішому місці і була орієнтована щодо Сонця так, що могла дати притулок різним живим істотам — від теплолюбних до холодолюбних. Титани-планетотехніки перенесли на Землю, яка була в основному водною планетою, цілі материки з інших світів, накладаючи їх часто без будь-якої послідовності. Так порушилася геохронологія, про що ми згадували, так опинилися в різних місцях світу гігантські цвинтарі ящерів та інших велетнів докатастрофічного циклу. Розмаїття форм фауни та флори теж пояснюється цими причинами. Коротше, титани вирішили врятувати на земному «ковчегові» все, що можна — від метеликів до троянд, від котів до генофонду космічних жителів, котрий був прищеплений первісним племенам планети.
Крок був надто ризикований — нав’язати ще не сформованим духовно приматам алгоритм космічного гнозису, але у приречених жителів Уранічного світу вибору не було: течія хроносу-часу владно вступала у свої права, скарби розуму треба було зберегти від зажерливого бога смерті, а це можна було зробити лише передачею естафети грядущим поколінням.