Чи не є вражаючий образ Прометея символом титанів, котрі передали вогонь розуму, космічної естафети людям Землі, і тим самим прирекли самих себе на мільйоннорічне перебування в планетарному інферно? Зевс-закон нещадний: поєднавши себе з долею інших істот, ми вже змушені брати на себе й відповідальність за цю долю. Як писав Екзюпері: ми відповідаємо за тих, кого приручили.
Можна уявити, який трагізм, яка драматичність були в останніх діях наших зоряних пращурів! Сіяти — майже в безнадії — золоті зерна знання в тужаву плоть напівдиких аборигенів Землі, сподіваючись, що психогенетична парость згодом проб’є мури, що у внутрішньому двобої Звіра й Людини переможе Титан, що він згадає своє зоряне покликання і ще раз «дорівняється до себе», реалізує в собі імператив Матері-Природи. Та хіба ми — нащадки титанів — не робимо того самого щороку, щоднини впродовж усієї кривавої історії людства, кидаючи насіння мрій та дерзновенних задумів у мерзлу, озиму землю реальності?
Але в чому ж заповіт прадавніх мудреців, котрі, як могли, передали нам титанічне знання у символічних образах? Що саме загрожує планеті і мислячим істотам? Про яку вогняну смерть попереджували пращури?
Слід не забувати, що Люцифер згас, але залишився «Князем світу цього». Тобто Сонце з планетами обертається довкола Чорної Діри, періодично зближаючись з нею. Чи не є повний цикл обертання зоряної бані (25 920 років) результатом цього явища? Сучасні астрономи трактують таке обертання як «прецесію», похитування Землі довкола своєї осі, але є підстави говорити про інше, про те, що Сонячна Сім’я по велетенській спіралі кружляє довкола невидимого центра, і ця спіраль вужчає, у зв’язку з чим Сонце кожні 2160 років опиняється в іншому знаку зодіаку під час зимового чи літнього рівнодення. Чи не «всмоктує» Сонячну систему страхітлива гравітаційна яма? Чи не приречені ми борсатися в павутинні зоряного монстра, аж доки він не поглине нас у позачасову безодню?
Елліни залишили нам вражаючий міф про Тартар, у глибині якого навіки щезали перші уранічні творення, де замкнені титани та сторукі велетні, багатоголові чудиська прадавніх епох. Де знаходиться Тартар? Що це таке?
Предки твердили, що з Тартару виходу нема, що він оточений трьома колами нездоланних мурів, що там панує «темрява темряви», а відстань до нього така: якщо кинути молот із Землі, то він буде падати до Тартару дев’ять днів і ночей. Провівши елементарні розрахунки, отримаємо відстань близько ста шістдесяти мільярдів кілометрів, тобто в двадцять разів далі, ніж від Землі до Плутона. І ось що цікаво: американський астроном Девідсон висунув ідею про те, що на відстані близько тисячі астрономічних одиниць (а. о. — 150 000 000 км — відстань від Землі до Сонця) має бути карликова зірка, котру він запропонував назвати Люцифером[7]. Дивовижний збіг! Ідею подвійності Сонячної системи розробляють також радянські вчені А. Сучков і Р. Селімзабаров[8]. А академік М. Марков відстоює гіпотезу про наявність поблизу Сонця Чорної Діри, а футуролог Г. Гуревич навіть певен, що наша система знаходиться в самій Чорній Дірі.
Пізніше космічні кораблі «Вояджери» передали сенсаційну інформацію: на рух великих планет — Урана й Нептуна — впливає якесь невидиме тіло. Масу й орбіту його поки що розрахувати неможливо, треба ще зібрати додаткові дані й провести багатократні дослідження. Проте теоретики наввипередки конструюють нову архітектоніку Сонячної Сім’ї, майже одностайно вводячи до неї «сестру» Сонця, називаючи її то Люцифером, то Немезидою (богинею помсти). Вважають, що періодичне зближення Сонця й Немезиди (Люцифера) викликає горотворення, катастрофи і може навіть бути причиною повної руйнації цивілізації.
А в останні місяці 1987 року[9] наукові та популярні часописи світу повідомляли про інформацію, отриману з кораблів «Піонер», яка знову ж таки підтверджує міркування теоретиків. Представники НАСА інтерпретують дані космічних зондів однозначно: за межами відомих нам планет є якесь потужне тіло, що деформує орбіти супутників Сонця. Висловлюється думка, що невидиме тіло є нейтринною зіркою, дехто вважає, що «сестра» Сонця — Чорна Діра.
Така схема дає змогу зрозуміти механіку одинадцятилітніх циклів плямоутворення та бурхливої діяльності Сонця, що призводять до виверження потужних плазмових вихорів, магнітних бур, а відтак — гроз на Землі, пандемій, епідемій, посиленого росту дерев і гнітючого впливу на здоров’я людини. Ми знаємо, що 11 років — це період обертання Юпітера довкола Сонця, і, замикаючи кільце, найбільша наша планета «смикає» гравітаційний трос, яким пов’язані дві зорі, що й збурює динаміку нашого світила.
Можна, звісно, зауважити, що нагромаджувати жахи — невдячна справа, краще жити в спокої і радіти елегійному зоряному дивоколу, де пливе ліричний місяченько. Проте досвід людства і тривога пращурів не дають нам часу для забуття й елегійності. У всякому разі, наука сягнула такого рівня, що може поставити перед собою завдання — визначити координати Чорної Діри, її потужність, характеристики. Таке дослідження підніме космічний гнозис на небувалий рівень. Ми збагнемо загадки часу й простору і, може, з’ясуємо, що сама сутність хроносу-часу, в потоці якого ми народжуємося й вмираємо, є результатом занурення нашого космічного регіону в глибини Тартару, у зоряну пастку.
Справді, загадка всеохопного обертання тіл — від мікро до макро, загальної «спіновості», спіралевидної будови світів — досі наукою не розгадана, навіть не ставиться питання про це. А відповідь може лежати на поверхні буття; як казав Тютчев — загадка природи в тому, що в ній відсутня будь-яка загадка. І спін корпускул та фотонів, і обертання планет чи сонць, і спіральність галактик та ДНК, квітки соняшника і торнадо — все може виявитися багатомірним наслідком деформації нашого континууму під впливом потужного насоса Чорної Діри. Та й не тільки одної нашої, так би мовити, «сімейної», а, можливо, цілої ієрархії гравітаційних провалів, адже наукові часописи світу вже не раз повідомляли про наявність Чорної Діри і в центрі нашої Галактики, і в центрах інших зоряних островів.
Таке припущення — не химерна гра розуму. Космос демонструє нам безліч прикладів зоряних катастроф. Сонячна система не виняток, як я вже згадував, і не застрахована від будь-яких катаклізмів. Можливо, бурхливий розвиток науки та раптовий вихід людини в Космос інтенсифікується самою Біосферою, психогенами титанів, закладеними в нас, для радикальних заходів по врятуванню Сонячної Сім’ї та життя в ній? Що ж може людство робити в цьому напрямку?
Перш за все — точно визначити свою астроситуацію. Розшукати невидимий супутник Сонця, котрий так зухвало впливає на стабільність регіону. Визначити наявність загрози або відсутність її. Теологи та церковні ортодокси завиють обурено: як можна переносити на терен наукових чи то фантастичних міркувань таємні символи «священних» переказів? Та предки навряд чи формували б для своїх нащадків ці грандіозні образи, якби в них не було необхідності. Тому хай вірить, хто хоче в містичних чортів та ворохобного архангела Люцифера, а для людини мислячої більш достойним є взяти на себе місію Деміурга і повернути еволюції статус гармонії, краси і вічнотворчої перспективи.
Зусилля по встановленню миру на Землі, збратанню народів є вельми необхідними в грізний час катастрофічної небезпеки термоядерної глобальної війни. Що може, що здатна чинити планета, розірвана ураганами ненависті та взаємовиключних тенденцій? Нічого, крім екологічного та духовного самовинищення. А обравши шлях єдності й миру, людство здатне буде об’єднати наукові, технічні та духовні потенції в спільний потік і реалізувати своє космічне покликання — прорости з часово-просторового колапсу, з тисячолітнього інферно-пекла у Всеосяжність.
Відкиньмо звинувачення в еклектиці, ненауковості, у змішуванні легенд з реальністю, у наївності та безлічі інших інтелектуальних гріхів. Відкиньмо страхи перед нападами ортодоксів та консерваторів. Завдання, що постали перед світовою наукою і — ширше — перед ноосферою людства, вимагають руйнування стереотипів ветхого «птолемеївського» мислення. Потрібні нові й нові, «коперникіанські» революції, котрі нещадно розметуть курники егоцентричних уявлень і дозволять оволодіти крилами космічного світобачення.
Вийшовши за межі земної колиски, невже будемо жахатися «божевільних завдань», обертаючи нові, чудоподібні можливості, одержані людством в добу НТР, лише для задоволення прагматичних, буденних потреб? Це було б страшною неспівмірністю! Людина Мисляча, котра має трансформуватися в Людину Мудру, Людину Космічну, не має права допускати марнотратства сил і потенцій.
Двадцять перше століття може стати трампліном для могутнього стрибка в титанічну епоху. Оживотворення Місяця, Марса, Венери, великих супутників, гігантських планет. Побудова «ефірних міст», про які мріяв Ціолковський. Колосальні й тонкі експерименти по вивченню нашої зоряної ситуації. Відтворення правдивої космоісторії, що дозволить збагнути саму сутність покликання Людини.
Всі освічені люди знають, що близько дев’яноста семи відсотків наших розумових і творчих потенцій заколапсовані, перебувають у летаргійному стані. Чому? Чи не є це дивовижна кореляція з макрокосмічним станом системи? Адже здавна мудреці твердили, що Мікросвіт Людини і Макросвіт Безмірності — тотожні. І, пробудившись до дії, воскреслий титанічний розум мислячої істоти стане каталізатором воскресіння цілого космічного регіону, допоможе Ізіді-Природі відтворити Епоху Озіріса — Епоху Цілості й Космічної гармонії.
Чи є можливість такого космотворення? Чи володіє земна наука технологією і знанням, спроможним запалювати згаслі зорі, розколапсовувати Чорні Діри? Чи не є всі наші міркування космічною маніловщиною?
Всяка дорога вимагає першого кроку. А люди вже далеко не діти, що вперше ступають за межі колиски. Ноосфера Землі досить зріла, щоб обирати достойні завдання. Хоч гіпотетичний проект «Воскресіння Озіріса» й видається на перший погляд надуто-пічним, але тверезий розум робить прогноз: інтенсифікація знання й технології об’єднаного людства, еволюційний резонанс усіх духовних та генетичних глибин дозволять у кінці двадцять першого або на початку двадцять другого століття «запалити Райдужну Зорю» — відновити життєтворчу здатність Матері-Землі й Батька-Всесвіту. І хто скаже — наскільки інтенсивнішою стане земна еволюція, яка лавина сприятливих змін підхопить людство на динамічний вал трансмутації, щоб вивести його у Всебуття?! Бо таким, які ми є тепер, — треба визнати відверто й самокритично, — шлях у безмірність закрито. Ми виходимо в простір у «консервних коробках» ракет та скафандрів, і висновки з цього однозначні: Великий Космос, Глибинний Космос для людини сучасного типу недосяжний, як недосяжний політ для лялечки, доки вона не трансформується у крилатого метелика.
Ось чому людина мусить дерзати, щоб оволодіти течією само-еволюції, розкрити власні геноглибини, де дрімають титанічні сили, осягнути можливості самореалізації, саморозкриття. Майбутнє чекає, наші спадкоємці ждуть, що ми підготуємо для них, які стартові майданчики побудуємо, які завдання сформулюємо, який заповіт передамо. Чи зуміємо утриматися на висоті наших міфічних предків, що закликають побудувати мости понад руїни й смерті, здолати всепожираючого Крона, повернути до життя минулі покоління, як про це мріяв геніальний російський мислитель Н. Федоров — наставник Ціолковського?! Якщо тепер злякаємося грандіозності проблеми, то втратимо динаміку актуальної миті. Космотворчі ідеї приходять своєчасно, і горе тим, хто залишається глухим до їхнього веління!
Як наші діти, онуки й правнуки здійснять титанічний заповіт — ми можемо лише гадати: може, переселяться у «спокійний» регіон Мегасвіту, створивши армаду суперкосмічних кораблів, може, накладуть «пластир» на Чорну Діру, запустивши у пащу її гравітаційного провалля якусь зірку, спроможну перекрити грандіозну рану у тканині континууму, і, таким чином, повернуть Люциферові його статус Найпрекраснішого Світила в нашому небі. Але ми певні одного: об’єднаний розум людства подолає прадавню розтерзаність, здолає апокаліптичні видіння «кінців світу», запрограмованих у минулі віки приниження й неуцтва, і сотворить Нову Землю й Нове Небо, де слова «смерть», «страшний суд», «війна» і «зло» будуть навіки викреслені із словників народів Матері-Геї…
Грудень, 1987
Пора звести Блакитний Храм!
Есе
Ми зводили свій храм без доторку руки…
ЛІНА КОСТЕНКО
Триває бій на світовому полі.
Віковічний герць між поневолювачами та дітьми волі.
Термінологія — бюрократи, шовіністи, націоналісти, екстремісти, матеріалісти, ідеалісти — лише затуманює смисл поєдинку.
Все просто, гранично просто: тисячолітні зусилля дітей творчості й праці звільнитися від паразитів і намагання цих останніх містифікувати цю динаміку за допомогою релігії, соціології, науки чи будь-яких інших теоретичних викрутасів.
Косметика паразитів калейдоскопічно вишукана, бо вони зацікавлені (життєво зацікавлені!) в тому, щоб їх вважали органічним, невід’ємним атрибутом буття. Жерці, керівники, учені, вожді, воєводи, соціологи, апологети різних філософій, — всюди ворушаться щупальця світового змія визиску.
Народи пробуджуються до осмислення зловісної ситуації тисячолітньої духовної експлуатації. У глибинних надрах етносів народжуються рухи для звільнення від вікової дрімоти. Ступаючи нині на цю нову, небувалу стежину, слід пильно придивитися довкола, щоб не тягти у прийдешність прадавніх паразитів, що присмоктуються звідусіль. А разом з тим — відтворити тотожність, єдність з правічним національним коренем.
Нам щоразу підсовують нову соціально-політичну цяцьку, і ми, ніби віслюк у притчі, біжимо за тим брязкальцем, за прив’язаним на голоблі снопом сінця, забувши про свою сутність, про своє покликання, чуючи лише бурчання в животі та хльоскання батога погонича.
Хто ж ми? Адже кожний народ є певне духовне древо, і якщо воно не спиляне, не зрубане, то має прорости унікальним зелом, притаманним лише йому.
Тисячоліття тому нас брутально зрубали, прищепивши до могутнього пня нові пагони. Та корінь знову й знову гнав до сонця рідні парості, і знову й знову їх рубали.
Ми були царськими скіфами, вільними лицарями, громадянами троянської спілки — нас зробили холопами Рюриковичів.
Ми були запорожцями, характерниками, захисниками волі й непідлеглості, — нас обернули на кріпаків жорстокої, невблаганної імперії.
Ми маємо прокинутися, щоб відновити свій іманентний статус духовних лицарів, бо лише в самореалізації полягає смисл еволюції і поступу народів. Та й не лише народів, це — закон всього сущого!
Ми маємо віднайти в нашій історії, — ба, навіть космоісторії! власне глибинне ядро, що визначає національний характер, сутність, смисл. Не відкривши, не збагнувши цієї сутності, народ розпадається, гине. Відкривши, збагнувши, етнос виконує волю Матері-Природи, котра його народила для великих історичних цілей.
Де ж домінанта, де ядро нашого історичного буття?
Козацтво, Січ, Хортиця.
Такі домінанти є в кожного народу, але їх повинні шукати для себе представники тих чи інших етносів. І коли ці домінантні, визначальні ознаки збагнуті, визначені, має відбутися регенерація, воскресіння народного організму.
Ми згадали. Ми промовили назву свого ядра. Тепер черга за тим, щоб збагнути основне: як відтворити Січ, козацький статус, значення Хортиці.
Ми не хуторяни, не ретрогради. Йдеться не про музейні архаїчні речі. На теперішньому витку буття мовиться про піднесення згаданих понять на новий, космоісторичний рівень. Ми говоримо про Січ духовну, яка кличе віковічних козаків розуму й серця до Небесної Хортиці, вимагає створення Духовної Республіки або Горньої Республіки, яку чверть тисячоліття тому омріював геніальний син України Григорій Савович Сковорода.
Спробуємо ввести ці начебто абстрактні речі в реалії ураганного, катастрофічного сьогодення.
1
Ми оглушені гуркотом Космічної Ери. Як це було в прадавніх казках, на перехресті космоісторії височіє камінь, на якому заклично палахкотять слова: «іди ліворуч», «прагни праворуч», «поспішай прямо». Кожний напрямок вишукано оздоблений обіцянками, приманками, за які треба платити. У більшості випадків плата одна й та ж сама — національне зречення. Чому така запопадливість? Хто зацікавлений у формуванні людини без кореня?