Іван Білик
Року 974-го
МІСЯЦЯ ГРУДНЯ
В П'ЯТИЙ ДЕНЬ
Це вже повторювалося вдруге: розпачливий надсадний зойк, наче когось підіймали мечем під пазуху. Настас перехрестився правою рукою і тричі ляснув себе по щоці, а коли той самий моторошний звук пролунав утретє, перехрестився лівою й нараз відчув, як волосся під шапкою настовбурчилося й змокло.
Настас не знав до пуття жодної християнської молитви, тому хрипким від переляку шепотом прошарудів перші-ліпші поганські слова, які годилися від перестріту: цур тобі пек, ні з-над гори, ні із долу, ні з лівої руки, ні з-під землі, ані з хмари, цур тобі, маро людська й звіриняча!..
Вій почав обережно пробиратися крізь кущі — замова додала йому сміливості, й коли пройшов отак сажнів з двадцять п'ять, дивний звук повторився вчетверте. Настас аж присів — крізь голе галуззя у видолку видніла бурувато-сіра пляма. Він ліг на вогке опале листя і підповз до товстелезного дубового пня, з одного боку присипаного мурашником. Тепер Настас побачив те, чого досі не міг розгледіти за низькою порістю дубків-нелинів.
Під старим берестом зійшлися в смертному поєдинку чоловік і старий сивий бик тур. Чоловік ухопив тура за роги й намагався скрутити йому в'язи, а бик, широко розставивши короткі передні ножища, випруживши зміїно хвіст, силкувався потягти дивного мисливця, щоб випростати роги, прохромити й розчавити його.
Сухе листя довкола було перемішане з землею, неначе змагання тривало цілий день, немовби людина могла боротися з диким бугаєм на рівних.
Настаc лежав коло пня, як заворожений. Він зроду не був ловцем, не відзначався силою чи спритністю, але мав у рукаві довгого міцного ножа, й рука його мимоволі потяглася до кістяної колодочки. Настас випростався за пнем, геть обліплений тирсою з мурашника, й почав обережно скрадатися до чоловіка та бика. Намагався ступати якнайтихіше, зайшов бугаєві ззаду й укляк. Тур угруз ратицями в чорну вогку землю, всі жили на його спині й могутньому карку нап'ялись так, що аж тремтіли, але чоловік тримав його за обидва роги й щосили пригинав лівого до землі. Настас мусив підскочити й двічі-тричі вдарити гостряком ножа в найчутливіше місце — в потиличний виямок за валиком рогів, оглушити звіра, він одразу втратить тяму й упаде, спершу навколішки, а потім треба лише не дати йому отямитись і перерізати горлянку біля самої голови.
Настас уже намірився підскочити, та цієї миті мисливець покосував наллятими кров'ю очима й угледів його. Він нічого не міг сказати від напруження, лише головою ледь крутнув, перепиняючи Настаса. Той отетеріло вкляк, тримаючи ніж над головою. Тур, певно, теж відчув присутність іще одного ловця, спробував перевести вагу тіла па ліву ногу, й тут сталося те, чого Настас і вві сні не бачив. Чоловік скористався з миттєвого розслаблення м'язів бугая. Досі роги дивились один у небо, а другий майже вниз. Тепер чоловік раптом загородив нижній у землю й притиснув ногою, водночас крутнувши верхній трохи вгору й наперед. Щось у могутніх в'язах тура хруснуло, він болісно заревів, став на одне коліно й поволі почав хилитися.
У чоловіка ще вистачило сили відскочити вбік, щоб не опинитись під важенною тушею. Він навіть став ногою на змоклу від поту кудлату холку, чорну й розтіпану в цю передсмертну мить, і переможно крикнув, але тут і сам розм'як, одійшов п'яним кроком і важко впав на перемішане з землею листя. Його вид, іще хвилину тому червлено-буряковий, поволі бліднув і жовк.
«Довели один одного до смерті», — подумав Настас, і його зненацька пройняв гострий жаль до цього чоловіка. Остережливо присівши над ним, Настас почав квапливо й плутано проказувати молитву, єдину з тих, якої навчився в отця пресвітера:
Отче наш, їжу їси на небеси,
та приїде царствіе твоє,
та будить воля твоя...
Настас не розумів слів молитви, але рони примарливо шаруділи й у дивний спосіб заспокоювали його. Настаса вже не так лякала й близькість наглої смерті, яка щойно забрала ще одне людське життя, вкриваючи прозорою жовтизною чоло й щоки загиблого мисливця.
Настас покинув ніж, якого й досі судомно стискав за білу колодочку, й підніс молитовне руки догори. А коли скінчив звернення до бога, мисливець широко посміхнувся й запитав:
— Ти німець?
Настас мало не зомлів — схопився й шаснув утікати задки, та перечепивсь об жорстку гілку ожини й розплатався навзнаки. А потім переляк одхлинув так само враз, поступившись місцем великій радості. Пресвітер Григорій багато розповідав, на яке диво спроможна щира молитва, а вийшло так, що новий бог удостоїв цієї честі новонаверненого християнина. Настас аж тепер відповів на посмішку воскреслого ловця:
— Як то «німець»?
— Ти ж не по-нашому щось бурмотів. Чи, може, ти дурне-енький?
Настас ображено відвернувсь. Одна нога тура випросталась і дрібно затремтіла — це вже прийшла смерть. Вона забрала була душу й цього замазури, але Настас її переміг — своєю щирою молитвою новому богові, наймогутнішому серед усіх богів — Ісусові Христові. Тим часом ловець поволі зводився, обтрушуючи землю й налипле листя з рукавів та холош. Один рукав його майже відірвався — тріснуло ниття на плечі, й Настас зі злістю подумав, підіймаючи з багнюки свого ножа: «Засміявся б ти на кутні, коли б не я». Та про це не личило говорити поганинові.
Аж тепер, коли ловець випростався, він спостеріг, який то здоровило.
— А ти хто сам? — спитав той, знову зігнувшись і знизу дивлячись на Настаса.
— Ніхто, — буркнув Настас.
— Імено ж якесь ма-аєш? Як тебе?
— Буданко, — не без вагання назвав Настас своє колишнє поганське ім'я. Цей велетень викликав у ньому підозру й острах: то міг бути київський боярин або княжий дружинник. Тепер Настас мав підстави уникати таких людей.
— А мене кличуть Му-уромцем, — добродушно протяг ловець.
— Ти з муромського краю?
— Та де! З Подолу. В Києві бував?
Настас покрутив головою. Він народивсь і виріс у Вишігороді навпроти гирла Десни, йому й про це не хотілося б говорити, одначе велетень знову запитав:
— А в Берестовому? В Передславиному селі? В Ольжиному?
То все були назви навколокиївських сіл, і Настас мимоволі крутив головою: він справді досі ще ніде не бував, окрім свого Вишагорода.
— А куди йдеш? — спитав велетень, бо Настас так нічого й не відповів.
— Нікуди.
— Як же то? Такого не бува-ає... Он я...
Настас поквапливо перевів розмову на інше:
— А ти ж як оце?.. Ходив лісом, а тур на тебе й напав?
Здоровило засміявся:
— Я сам на нього пішов!
— А де ж твоя... сула чи бодай сулиця?
— Та на-ащо вони мені? Хіба рук не маю? Сулою кожен прохромить тура, а я хочу та-ак, сила на силу, хто кого, о!
Муромець розчепірив могутні руки й потрусив кулаками, глянувши на переможеного в герці бугая.
— В тебе все лице в багнищі, — запопадливо сказав Настас.
— Підняв був мене трохи на ро-оги. Але ж і я не пускав!
— І ти часто таких ото турів?..
— Таких — ні. Отакого впе-ерше, досі здолав був чотирьо-ох, але набагато менших.
Настас підійшов до нього впритул, та тут же мусив позадкувати: він не сягав Муромцеві й до плеча.
— А ти ж ким у Києві? — спитав Настас. — Боярином чи княжим гриднем?
— Хто — я? Хіба схожий на рудого варя-ажина? Я руси-ин, а русинові до гридниці... як долині до гори-и.
— То чого ж звешся Муромцем, коли ти русин?
— Мого прадіда ще князь Ольг водив до Мурома. То через те. Нас у городі й на Подолі всі зовуть Му-уромцями. Волосся у велетня було темне й майже сягало пліч, як і в кожного полянина, густі чорні брови дивилися кінцями трохи вниз, а на бороді ще й не сіялось.
Настас аж тепер збагнув, що перед ним отрок. Після дивного герцю Муромець трохи відпочив, щоки його порожевіли.
— Що думаєш чинити з отсим?
Настас із повагою глянув на мертву тварину.
— З отси-им? — Юний велетень мав звичку перепитувати. — Збігаю додому й приведу волі-ів.
— До Києва?!
— А то батько духу дадуть, як почують, що я зламав в'язи турові й покинув отут, у Дорогожицькій пущі. Ти постережи, щоб вовки не подерли шкуру, а я туди й назад...
Вік ще раз обтрусився й побіг легким підтюпцем, неначе допіру й не лежав мертвий на витолоченій мокрій землі.
— Опудало шмаркате, — вилаявся Настас, бо той навіть не спитав його згоди. Настасові засмоктало під ребром — страшенно хотілося їсти, але в пазушному капшуку, крім пригорщі жита, нічого не було. Він дістав пучку зерен і заходився жувати. Тоді втупивсь у ще не захололого дикого бугая — міг би відрізати найліпший шмат і дати ходу, але чужий ліс і близькість великокняжого Києва не дозволяли витягти ніж з рукава. Доручення цього дітиська ні до чого його не зобов'язувало, кожен мусив сам дбати про свій живіт. Настас вирішив трохи посидіти, поки той віддалиться на якусь версту, а тоді встати і йти далі своєю дорогою.
Але де ж вона, ота клята дорога, з несподіваною журбою подумав Настас. Дорогожичі, потім Поділ і город над ним, але що він там чинитиме? Та й хто його впустить туди, бездомного ізгоя? «Було б таки схилитись перед батьком і нікуди не йти, якось перетерпіти», — подумав Настас, та в уяві виник образ суворого отця пресвітера, й він лише сердито крутнув головою в бік невидимої Десни, де лишився рідний дім та батько з матір'ю. Вороття назад не було, тепер мав сам про себе дбати.
Знову кинувши на зуби кілька зернин, він жував їх доти, доки каша зробилася солодкою й перед очима поплив теплий туман.
Прочумався Настас від одчуття невиразної тривоги. Між деревами теж зависав надвечірній туман, і це ще дужче лякало Настаса. Він глянув на забитого бика, з роззявленого рота якого текла червонувата піна, схопився й побіг майже в той самий бік, де зник за хащами Муромець, та згодом звернув ближче до Дніпра, щоб не зіткнутися з тим київським здоровилом.
Але цілоденні мандри давалися взнаки. Настас відчув голод і лихе тремтіння в колінах. Він спинився й зиркнув назад, де лишив тушу забитої тварини. Не завадило б одрізати собі бодай невеликий шматок, а вранці спекти й наїстись. Проте обережність узяла гору й погнала Настаса ще далі до Дніпра. В княжих лісах небезпечно було ходити із свіжиною за пазухою — міг натрапити на випадкового дружинника або лісника, а Настасові тепер доводилося начуватись.
Він пройшов понад якимось ручаєм сажнів із сто, й коли глянув праворуч, од несподіванки мало не зомлів: на високій лисій горі проти ще зовсім ясного неба височів чорний хрест!.. Настас поклав на себе знамення. Душу його заполонило досі не звідуване почуття: холодний страх і разом з ним щемлива радість. Не добираючи стежок, він почав квапливо дертися крутосхилом, ковзаючи по слизькій глині й чіпляючись обома руками за колючі прутики дерези. Й коли подолав кручу, скинув шапку і знову перехрестив лоб: раз, удруге й утретє.
Тепер він уже знав, де опинився. Це була відома всім навколишнім християнам свята гора Хорив, а на ній не менш знана церква, про яку отець пресвітер так багато розповідав йому. Церква була невеличка й рублена, над дверима стояв трохи перекошений хрест, а Настасові вона здалася більшою й пишнішою за вишгородський теремний дім, до якого новий володар, великий київський князь Ярополк, ще й не заглядав після смерті свого батька Святослава.
У божниці Христовій Настас іще зроду не бував. Його пойняла ляклива цікавість: заглянути у вузеньке причілкове вікно, зиркнути бодай оком — а там хоч нехай що, навіть коли б довелось осліпнути від божого сяйва. Настас навшпинячки підійшов до церкви й спробував заглянути в чорне вікно, та воно було занадто високо. Він глянув туди й сюди, шукаючи пенька чи каменюки, але нічого не вздрів поблизу, а навколо вже лягли сутінки, й коли в церкві щось зашаруділо і з віконця вискочив чорний кіт, Настас кинувся бігти з гори й спинивсь аж у долині, де холодно зблискувала проти блідого місяця вода ручая.
Зо страху пересохла горлянка. Бог його покарав. Такого знаку Настас не міг і сподіватися: мари в личині чорного кота. Хрест на божниці й тут його переслідував. Настає розглянувся й чкурнув униз понад ручаєм, і коли хреста не стало видно, підійшов до берега й хлюпнув собі в рот пригорщ холодної води. А коли підвівся, над ним стояв кремезний чоловік. Настас хотів був знову перехреститися — то могла бути та сама мара, що допіру вискочила з церкви. Він стулив два пальці й підніс до чола, та чоловік блискавично перехопив його руку:
— Це він?
— Він, ма-абуть...
Настас утупився туди, звідки долинав другий голос, і вирізнив у темряві вже знайому постать здоровезного ловця. Потім уздрів і третього чоловіка: той стояв трохи далі і тримав за налигач круторогих сірих волів, схожих на вбитого тура.
— Куди біжиш? — запитав Настаса крем'язень.
— Нік-куди... — пробурмотів Настас.
— Бреши, бреши!
Настас не озивався й тим ще дужче дратував кремезного чоловіка. Той сказав:
— Тебе ж прохано було постерегти яловичину?
— Заходило на ніч... і я злякався, — майже правду мовив Настас.
Ця напівправда його зрадила. Крем'язень сказав:
— Ходи з нами. А щоб не втік, прив'яжемо тебе до борозного. Ратко! — гукнув він до того, що тримав волів. Той повів Настаса до воза і зв'язав йому руки вільним кіпцем налигача. Була вже ніч, але світив прояснілий місяць, і воли впевнено йшли ледь видимою колією. Настас плентався поряд і сам себе проклинав. «Нізащо втьопався», — думав він, намагаючись трохи розслабити налигач. Усі троє були схожі на братів, і він спробував послухати, про що вони гомонять.
Наймолодший, сьогоднішній здоровило-ловець, щось доводив найстаршому, але той грубо перебив його: «Не твоє дітеське діло!» Більше Настас нічого не почув, бо вони йшли за возом. Середульший брат важко ступав по той бік ярма. Настаса розібрала злість на цих київських дурнів: чого вони його схопили й куди ведуть? Міг би при бажанні обережно випустити ніж з рукава й перерізати налигач, але Настас подумав і вирішив цього не чинити — від такої братії однаково далеко б не втік. Лише ножа міг позбутись, а він був тепер головне.
Старший, мовби відчувши Настасові думки, двічі нагадував Раткові перевірити вузол на руках бранця. Голос у старшого був грубий і різкий, і Настасові майнуло, що то, можливо, й не їхній брат, але в жовтому місячному світлі всі троє облич здавались однаково синіми.
Старанно змащені колеса без залізних шин котилися нечутно, і Настас думав про цих трьох киян, що вони швидше за все опівнічні таті, — не забули змастити й коліс, від таких можна було сподіватись чого завгодно.
Чекати порятунку належало хіба що від отого ловця, але в нього ще молоко на губах не обсохло — наврядчи спроможний заперечувати старшим братам.
Настас уже був зважився трохи випустити ніж і якось перетяти налигач, доки не доїхали до забитого бугая, але тут наперед вийшов наймолодший і сам потяг волів за налигач — Настас од несподіванки мало не дав сторчака.
— Он та-амечки, — тихо сказав молодик.
Морда в тура була погризена, певно, похазяйнував сіроманець-вовк, але брати тільки зраділи.
Настаса почали бити холодні дрижаки. Він тремтів, аж поки розбишаки розпалили велике багаття, — біля самого ярма, так і ие відв'язавши свого бранця. Ті втрьох управно білували бугая, мовби скидали з нього сіре повстяне корзно, що слалося долі, згинисте й пухке. Найстарший, орудуючи довжелезним ножем, схожим на печенізьку шаблю, раз у раз позирав у його бік, і від того зиркання Настасові стало млосно.
«Оббілують бугая, а тоді візьмуться й за мене», — думав він, бо сподівання на малого здоровила швидко згасали: навряд чи той зважиться заперечувати братам. Настас так непомітно для себе совався й крутився, що аж ніж виліз із рукава, застрявши біля мотуза самою колодочкою. Настас хотів був одвернутися спиною до вогню, та лезо зрадливо зблиснуло. Старший підійшов і витяг колодочку з вузла.