— А в нього є й ножик! Ти знав про ніж? — запитав він наймолодшого.
— Він хтів був мені помогти-и... Хтів ударити тура межи рога, коли я сьогодні оту-ут... — Наймолодший зніяковів під осудливим поглядом старшого.
А старший засунув Настасового ножа за халяву й мовчки відійшов од вогню. Невдовзі тушу розділили на частини, склали в сіно між полудрабків і прикрили рядном. Воли неохоче підставляли шиї. Вогонь брався жаром. Ратко розкидав недогорілі головешки. Настаса розпирала непотрібна вода, але після того ножа він не зважувався проситись. його налигач знову прив'язали до борозного пола, а старший чомусь не сказав рушати. Настас намагався вгадати, чому кияни й досі стоять.
Певно, це саме дивувало й середульшого,
— То з богом? — спитав він.
— З яким там богом! — гримнув старший брат. — Треба спершу з цим ось упоратися.
Наймолодший сказав:
— Хай іде своєю доро-огою.
— А ти тоді куди? Ти хіба відаєш, хто він є? Як він тобі назвався?
— Будан... Буда-анко, — згадав юнак,
— Буданко? То ти вишгородський тивун! — аж мовби зраділо накинувся на Настаса старший.
— Я не тивун! — розпачливо зарепетував бранець. Він тепер остаточно зрозумів, чому його схопили й не відпускають: щоб не виказав їх, адже вбили тура у княжому лісі. — Я не тивун і не Буданко...
— А хто ж?
Настас підняв угору скручені руки в несвідомому потязі захиститися. Він збагнув, що ще дужче ускладнив своє становище, та вороття назад не було. Мусив тепер сказати всю правду й упав навколішки:
— Хоч вірте, хоч ні!.. Я не Буданко, я теперечки Настас, Анастасій...
— То ти варя-аг! — підскочив до нього юний переможець тура. — А я тоді лежу й думаю собі: по-яко-ому це він белько-оче?
— Я тоді тебе від смерті спас.
— Од якої смерті! — засміявся юнак.
— Од наглої. Ти вже був помер, а я врятував тебе своєю молитвою...
— Стривай! — перебив їх старший. — Ти сказав, що «теперечки» не Буданко. Ім'я дається людині раз. Чи ти, може, хрестатий?
— Угу... Був досі Буданком, а теперечки став Настас...
— Ану ж погляну... — Старший розірвав зав'язку Настасового комірця. Під сорочкою висів натільний хрест на сировій ремінячці. — Ти ба, яке паскудне? — проказав чоловік. — Зреклося богів дідніх і пішло шукати чужинських! І в нас, у Києві, вже чимало таких. — Він підійшов упритул і спробував заглянути Настасові в очі: — То ти з Вишагорода, речеш?
— З Вишагорода.
— А чий же єси?
— Буданка Смоляковича.
— Ну, є такий. Невже й він зрікся?
Настас проказав:
— Батько вигнав мене з дому. І громада вулична й куткова. Тепер став я ізгоєм...
Настаса душили сльози, але він не заплакав і підвівся з землі. Вирішив більше не принижуватись перед поганими.
— Ось тепер тебе б розчавити й покинути падло вовкам! — крикнув старший, але підійшов до Настаса й полоснув налигач ножем: — Іди к погибелі, хай інші за тебе гріх на душу беруть.
Настас довго розтирав набряклі від мотуза руки, потім пошкандибав під кущ ліщини і стояв там, аж поки плечі йому пересмикнуло. Тоді підступив до воза й став оддалік.
— Чого спинився? Ось твій паскудний ніж! — Лезо тьмяно зблиснуло проти місяця, ніж ляпнув у багно перед Настасом. Він обтер його полою й знову встромив у рукав, тільки вже колодочкою назовні, щоб недовго вовтузитися в слушну мить, і нараз відчув себе дужим і впевненим — як ніколи дотепер.
— Та-ату! — благальним голосом озвався здоровенний юнак. — Ну куди ж він пі-іде проти но-очі?
— Гей! Соб! — сердито потяг волів старший, що виявився батьком цих двох. Воли вивели віз на невидиму лісову дорогу, але в протилежний од Києва бік. Молодший Муромець перевальцем ступав поряд із батьком, зазирав йому в вічі й доти щось турчав, аж поки той махнув рукою. Син повернувся на галявину й смикнув Настаса за плече:
— Ходімо з на-ами.
— Куди?
— До Ли-ибеді.
— А нащо вам туди?
— Коптити м'ясо. Бо тут, у Дорогожичах, може наїхати тивун або княжий лісник: вельми близько до Києва. Трохи ще поспимо, а вдосвіта... Наш тато кличе й тебе-е... Як же тебе звати, я вже й не той...
— Як хочеш... — непевно відповів Настас. Він щойно бачив, скільки відрази викликав його хрест у цих поганів, і не хотів узайве дратувати їх, бо так чи так мусив згодитися на запрошення, не мавши де прихилити голову в холодну місячну ніч. — Зви хоч Буданком. А тебе ж як?
— Муромець! Я вже тобі казав.
— Та то ж по-вуличному. А ім'я?
Юнак неохоче відгукнувся;
— Та Вади-им...
— Яку ж ваду маєш? — посміхнувся Буданко-Настас, дивлячись на вищого двома головами бурмила.
— Та яку-у... Сам дивися! — ще неохочіше сказав Вадим, простигши йому під ніс обидві долоні.
Вишгородський ізгой од несподіванки аж завищав: на обох долонях у того було по шість пальців.
— То ж ти недаремно сьогодні бугая...
Вони подалися навздогінці. Віз так само тихо котився долиною струмка, коли звернули від Дорогожичів ліворуч. Вадима Муромця надихали події сьогоднішнього дня. Він ішов пружно й мало не підстрибував, а Настас мусив ухопитись рукою за задок, бо від голоду й цілоденних страхів геть охляв і підбився.
Десь о других півнях спинились коло іншого невеличкого струмка. Тут починалася широка й повновода річка Либідь, а по той бік її широкою долиною тяглась дорога на деревлянські городи — Іскоростень і Вручий, де вже п'яте літо княжив середульший Святославович — Ольг.
Старий Муромець недарма обрав для недозволених дій своїх цю місцину: позаду було глинясте урвище крутої гори, а обабіч Либеді стояли густі сухолисті дуби-нелині. Волів пустили пастись і неподалік від берега розвели «димок-вусогрій» — невеличке багаття.
Старий Муромець похмуро мовчав, готуючи вечерю. Що він набагато старший од своїх синів, Настас роздививсь аж коло багаття. Старий виявився не таким лихим, як здалось було Настасові.
— То куди ж лаштуєшся йти? — спитав він у нього після вечері, згрібши в жменю крихти перепічки й висипавши собі в рот.
— Не знаю, — відказав Буданко-Настас. — Хіба в греки...
— Дідню віру продав, а тепер продаси й племня? Греки лука-а-авий нарід...
Буданко-Настас нагадав Муромцеві:
— Я ізгой, де прихилю голову?
— Вашого кодла повно на Горі.
— Та й на Подолі чимало, — зайшов у розмову син Ратко. — За двором Хазарина Мусія божницю свою зводять: уже ставлять стяг.
— Мусій Хазарин перейняв юдейську віру, — заперечив старий. — Казав Щекович, начебто й хазарський хакан до тієї віри пристав. А грецька божниця є на Лисій горі над Подолом, зветься святого Іллі. Ще як Ольга повернулась од булгарів, привела по собі цілу зграю ченців грецьких чи булгарських у чорних корзнах і чорних клобуках. Про це ще дідо Дан розказував... То куди ж ти? — знову повернувся він до Настаса, який слухав, роззявивши рот. — Мабуть-таки, краще поганяй у греки, щоб не множити тому Щекові зміюків...
— Майну до Корсуня, — згідливе закивав Буданко-Настас.
По цьому розмова сама собою урвалася, місяць зайшов, і небо всіялось безліччю колючих зір. Над ранок мало ще дужче похолодати. Шестипалий Муромець вивернув під кручею кілька давніх пеньків, кинув у багаття, всі четверо поскулювались і навсидячки поснули.
Настасові снився князь Свенельд. Він був у зеленій кольчузі, що дуже нагадувала гадючу луску, й привітно посміхався до нього. «Йди до мене, йди!» — казав князь Настасові. Настас відповів: «А подолянин Муромець називає тебе Щековичем...» — «Іди до мене, йди! — так само солодко промовив той і поманив рукою: — Не бійсь! То про мене все брешуть. Я хрещених дуже люблю!» Тоді Настас глянув на його руки. Замість пальців, у того були пазурі з кривими ключками на кінцях. Настас почав кричати, але Свенельд заспокоїв його: «Ти цього не бійся. Ці гострі пазурі для нерозумних людей, що не знають істинного бога».
— Ти чого верещиш? Наче тебе да-авить хтось за горлянку, — почув Настас. Над ним сидів підпухлий од сну й холоду Вадим Муромець. — Уставай, он там варя-аги сунуть... — Останні слова він майже прошепотів, і це остаточно повернуло Настаса до тями.
Він спробував підвестись, але заклякле на холоді тіло не підкорилося, Настас упав у згасле кострище н засопів, потім став рачки й ледве випростався, та молодий Муромець знову повалив його на мокру від роси і прижухлу траву.
— Не ворушіться! — цикнув на них старий, зіщулившись темним клубком за возом. Поряд із ним чипів Ратко, зосереджено чухмарячи потилицю.
Вадим і Настас розплаталися на траві. Поза Либіддю йшла довга вервечка верхівців. Попереду, на білому княжому коні, виступав витязь у червленому корзні, і шестипалий юнак, обізнаний з прикметами, прошепотів, неначе його могли почути за річкою:
— Князь Лют... Син Свенельда... А хто ж ото з ним?
— Усе кубло зміїне, — озвався з-за колеса старий. — Удвох виповзли.
— А й пра-авда він... Местиша Варя-ажко, Лютів брат, — пояснив юнак Настасові. — Тільки не на своєму жеребці. Чого це вони так рано вертають? — сам себе запитав він.
Кінна витяга братів Свенельдичів, дві сотні мечів, ішла розміреною ступою, зайнявши долину з кінця в кінець. Уже видно було задню пару вершників, схожих зовні на отроків чи конюших холоп'яків. Було схоже, що ніхто не помітив чотирьох принишклих по цей бік Либеді людей, та коли задня пара порівнялася з ними, злигані зачухані воли, які досі паслися в бляклій траві за гаєм дубків-нелинів, раптом вийшли з гаю й посунули до води, колошкаючи кущі туго напнутим налигачем.
Задні комонники зупинилися і глянули на волів, двоє підскакали до берега, але в холодну воду не наважувались увійти. Один із них пронизливо свиснув, тоді ламаною київською говіркою погукав:
— Чия воли пастися?
Він явно не бачив чотирьох принишклих за дубками чоловіків. Другий щось гукнув до нього по-варязькому, кинув йому своє оружжя й синій щиток, а сам почав примушувати коня забрести у воду, деручи йому острогами боки та живіт. Гнідий кінь іржав од болю, аж на задні ноги присідав, але врешті мусив підкоритися людині. Крижана вода хлюпнула коневі спершу по животі, почала боками підбиратися до спини, вершник підтяг коліна до холки, й кінь поплив, нажахано форкаючи. Воли байдуже стояли при тому березі й пили, не звертаючи на нього жодної уваги. Вони попідводили голови тільки тоді, як кінь торкнувся копитами дна й збурунив перед ними прозору воду. Борозний віл коротко мукнув і понюхав здалеку коня, який почав заходити волам з підсобного боку.
Варяг був іще зовсім молодий, руда борідка ледь пухнатіла в нього на підборідді, й кияни мали добре знати його. Наміри варяга не викликали сумнівів. Старий Муромець виліз із-за воза й попростував до води.
— Флелафе, ці воли мої. — Він намагався не дратувати гридня, й лише запалі щоки над порістю виказували його.
— Бігати! — коверканою мовою гаркнув на нього варяжий і підняв вад головою мокрого бича, щоб полоснути межи очі. Коли вже він вимок у крижаній воді, то мусив мати за віщо: здобич належала йому.
Однак за крупом його коня виросло ще дві постаті — кремезні Муромцеві сини, — й варяг опустив руку з бичем додолу. Молодшого з них Флелаф добре знав: цей міг утримати в кузні задню ногу найлютішому жеребцеві. Другий варяг, що лишився на тому боці Либеді, щось гукнув. Муромці побачили в його руках лук із напнутою тятивою: він закликав свого друга відскочити вбік — це можна було вгадати.
Але здоровезний юнак уже схопив варязького коня за хвіст. Варяг свиснув бичем спересердя, та мало не впав додолу разом з конем — так шарпнув їх обох Муромець. Його брат узяв коня за вуздечку й повів до гаю, куди батько вже тяг сірих волів, ні на кого не дивлячись, а шестипалий Вадим, не випускаючи хвоста гнідого, йшов слідом і лише зрідка позирав назад. Варяг з того берега тепер не міг стріляти, щоб не вразити свого.
Відійшовши кроків на сто від берега, куди вже не долетіла б з того боку жодна стріла, Ратко спинив гнідого й глянув спідлоба на Флелафа. Збагнувши свій безпорадний стан, гридень од розгублення по-дурному засміявся. Він уже не погрожував, не кричав. Ці двоє здорованів могли його просто задушити. Флелаф намагався знайти в пам'яті бодай якісь руські слова, але пам'ять геть відбило.
А той, другий, тим часом шарпався то до води, то в бік дороги, де давно зникли останні витязі київської гридьби.
Та ось батько братів Муромців, прив'язавши волів коло ярма, підійшов і перебрав повід од старшого сина.
— Здоганяй, варяже, своїх! — сказав він у смерть переляканому гридневі й, розвернувши коня мордою до води, ляснув його по крупі долонею.
Кінь, мовби все зрозумівши, подався підтюпцем через дубовий гай. Варяг кілька разів озирнувся, не перестаючи безглуздо розтягувати рот, але ті троє лишались на місці. Він рвучко переплив річку й зіскочив із сідла, тоді забрав у товариша своє оружжя й знову сів на коня. Флелаф витяг меча, посварився ним здалеку, обидва зострожили коней і кинулися наздоганяти своїх.
— А де ж Буданко? — перший схопився Вадим.
Вони здивовано розглянулись. Буданка-Настаса ніде не було.
— Беріть заступи та починаймо, — буркнув старий. — Тут і викопаємо коптильню. Навряд чи гридні вернуться знову сюди.
— Флелаф добре викупавсь у Либеді, — глянув на другий берег річки Ратко. — А ти тепер начувайся, малий. У гридниці він своє надолужить.
Вадим не відповів. Незважаючи на свою неймовірну силу, він почувався серед варягів плохим ягням, у гридниці один з-поперед одного збиткували з нього, а він лише тупив голову й червонів.
І нічого не міг із собою вчинити.
МІСЯЦЯ ГРУДНЯ
В ШОСТИЙ ДЕНЬ
Після того, як світлий князь Свейнальдр, задля простоти званий у Києві Свенельдом, звелів обом своїм синам, Людвікові й Мстиславу, йти в полюддя по городах і селах Деревлянської землі, його правнучатий племінник, великий київський князь Ярополк, уникав з ним зустрічатися. Але старий Свейнальдр не вельми й зважав на те. Сімнадцятирічний Ярополк то ховався в світлицях своєї жони-грекині, яку подарував йому із свого полону Святослав, то блукав у стайнях, то велів осідлати коня й з кількома отроками учти годинами тинявся понад Дніпром. Та Свейнальдр був невтомний: він знаходив його скрізь.
— Маю вісти з Іскоростеня, — сказав він, увійшовши до Ярополкової одрини, коли той ще спав, уткнувшись носом у мармурове плече молодої грекині.
Ярополк не знав, як йому повестися, і його пойняла злість. Він не міг устати з одра при Свейнальдрові, а Свейнальдр, мовби нічого не помічаючи, дивився на голе плече Марії і вів своє: з Деревлянської землі прийшов вивідець — купець-хазарин Мусій зі своїм товаром... По якомусь слові Ярополк постеріг, що Свейнальдрові очі почали братися сльозою. Старий усе дивився на Маріїне плече. Ярополк хотів був прикрити її периною, але жінка від його поруху кліпнула й не далась, лише щось млосно промуркотіла. Вона була зовсім короткозора. Та ось їй здалося, що в ногах одра щось ожило, Марія спочатку подумала, що то котрась із її служниць, а коли світлий князь кахикнув, несвідомо сховалася під перину аж до очей.
— Я пожду в красній світлиці, — нарешті проказав Свейнальдр, потоптався й рушив до порога.
— Сцо він казав? — злякано прошепотіла княгиня. — Про мене казав?
Ярополк роздратовано крутнув головою. Скидалося на те, що сьогодні йому не пощастить ухилитись від розмови, якої він досі так старанно уникав. Ярополк не вмів довго тримати зла на когось. Це був чи не перший випадок у його житті, коли роздратування не влягалося.
Княгиня Марія відчула його стан, спробувала підлеститись, але князь мовчав. Грекиня вирішила, що це неспроста, й почала тихо скиглити. Ярополк не терпів жіночих сліз — у такий спосіб вона часто змушувала його поступатись, але сьогодні вдавані сльози їй не допомогли.
Тоді вона заплакала насправжки.
Відчувши в тому схлипуванні щирий біль, Ярополк поклав руку на перса Марії:
— Що тобі?