— Битимемось до смерті, — сказав він. — Твоєї.
— Але, гадаю, якщо я переможу, то здобуду свободу? — озвався Буйвітер без особливої надії.
Ліо!рт дав знак драконникам, що зібралися тут, кивком голови.
— Не будь наївним, — промовив.
Буйвітер глибоко вдихнув.
— Мабуть, мені слід тебе попередити, — сказав він, а голос його майже не тремтів, — що це чарівний меч.
Ліо!рт дозволив покриттю з червоного шовку впасти у пітьму й відкрити очам лезо, чорне, мов смола. На його поверхні сяяли руни.
— Який збіг, — сказав він і зробив випад.
Буйвітер скам’янів од страху, та його рука полетіла вперед за Крінґом. Мечі зустрілись у вибуху октаринового світла.
Ліо!рт відхилився назад, очі його звузились. Крінґ оминув захист і, хоча меч володаря драконів стрибнув, аби прийняти на себе більшість ударної сили, результатом стала тонка червона лінія на грудях його власника.
Із риком нападник подався до чарівника, дзенькаючи чоботями по кільцях. Мечі знову зустрілися у ще одному потужному розряді магії, а Ліо!рт у той же час опустив свою іншу руку на голову Буйвітра і завдав йому такий сильний удар, що одна нога небораки висмикнулася з кільця й забовталась у повітрі.
Буйвітер знав, що він, мабуть, найгірший чарівник у Пласкому світі, бо знав лиш одне закляття; та все одно він був чарівником, а тому за невблаганними законами магії це означало, що у випадку його кінця за ним би мав прийти сам Смерть (замість відправляти когось із безлічі своїх слуг, як воно зазвичай буває). Саме тому, коли усміхнений Ліо!рт відхилився й упівоберта заніс меча, час поплив.
У Буйвітрових очах світ раптом замерехтів октариновим світлом, ще й з фіолетовим відтінком, оскільки фотони вдарялись у раптово посталу чарівну ауру. Усередині неї володар драконів був наче похмуро забарвлена статуя, а його меч рухався крізь сяйво повільно, мов равлик.
Біля Ліо!рта була ще одна постать, видима лиш тим, хто здатен бачити додаткові чотири виміри чарів. Вона була висока, худа, темна і на тлі раптової морозно-зоряної ночі вона замахнулася косою надзвичайної гостроти...
Буйвітер пригнувся. Лезо холодно свиснуло у повітрі повз його голову й легко увійшло в камінь печерної стелі. Смерть викрикнув лайку своїм холодним замогильним голосом. Усе зникло. Те, що здавалося реальністю в Пласкому світі, відновилося з гучним звуком. Ліо!рт роззявив рота, дивуючись неймовірній швидкості, з якою Буйвітер ухилився від його смертельного удару, і як з відчайдушністю, доступною лиш до краю нажаханим особам, той розпрямився, мов змія, і стрибнув крізь простір між ними. Він ухопив обома долонями руку володаря драконів, у котрій був меч, і вивернув її.
Саме цієї миті те одне кільце Буйвітра, що вже й так було перевантажене, із неприємним металевим звуком вислизнуло з каменю.
Шалено гойднувшись, чарівник пірнув униз і повис над смертю, що загрожувала потрощити всі кістки. Він так сильно стиснув руку володаря драконів, що той аж скрикнув.
Ліо!рт поглянув угору на свої ноги. Крихти каменю падали зі стелі навколо гаків, де були закріплені кільця.
— Відпусти, хай тобі грець. — закричав він. — Бо ми обидва загинемо!
Буйвітер промовчав. Він зосередився на тому, щоби не відпустити руку і відганяти надокучливі думки із зображенням тієї долі, котра чекала його на каменях унизу.
— Застрельте його! — заревів Ліо!рт.
Бічним зором Буйвітер помітив декілька арбалетів, наставлених на нього. Ліо!рт обрав цю мить для удару і кулак вільної руки вгатив перснями по пальцях Буйвітра.
Той відпустив.
Двоквіт схопився за ґрати й підтягнувся.
— Щось бачиш? — спитав Грун десь під його ногами.
— Лише хмари.
Грун опустив його і присів на край одного з дерев’яних ліжок, які були єдиним умеблюванням цієї камери.
— От прокляття, — сказав він.
— Не впадай у відчай, — мовив на те Двоквіт.
— Я й не впадаю.
— Мабуть, це лише якесь непорозуміння. Гадаю, нас скоро відпустять. Вони здаються доволі цивілізованими.
Грун втупився в нього з-під густих брів. Він хотів щось сказати, але потім передумав. Натомість зітхнув.
— А коли повернемось, зможемо похвалитися тим, що бачили драконів, — продовжив Двоквіт. — Як тобі таке, га?
— Драконів не буває, — рішуче сказав Грун. — Кодіс із Химерії вбив останнього двісті років тому. Я не знаю, що ми бачили, але точно не драконів.
— Але вони несли нас у повітрі! Тут їх мають бути сотні…
— Це, напевно, просто магія, — зневажливо сказав Грун.
— Ну, вони були схожі на драконів, — сказав Двоквіт із нотками непокори в голосі. — Я завжди мріяв побачити драконів, ще відколи був хлопчаком. Драконів, які літають небом, видихають полум’я...
— Вони колись повзали по болотах та в таких подібних місцях, і все, що вони видихали, це сморід, — сказав Грун, лягаючи на ліжко. — І великими аж такими не були. Збирали хмиз.
— Я чув, вони любили збирати скарби, — озвався Двоквіт.
— І хмиз. Гей, — додав Грун оживившись, — ти зауважив усі ці кімнати, через які нас вели? На мене вони справили враження. Безліч добротних речей, плюс деякі з цих гобеленів певно вартують цілий статок.
Він задумливо почухав підборіддя з таким звуком, наче дикобраз пробирався через дрік.
— Що буде далі? — спитав Двоквіт.
Грун подлубався у вусі й байдуже оцінив результат.
— Ну, — відповів він, — напевно, за хвилину двері відчиняться й мене потягнуть на якусь храмову арену, де я битимусь, можливо, з парою велетенських павуків і двометровим рабом із джунґлів Клачу, а потім урятую від жертовника якусь принцесу, а тоді переб’ю кількох вартових, чи хто там буде, а відтак та дівчина покаже мені таємний вихід із цього палацу, ми викрадемо пару коней і втечемо зі скарбами.
Грун задер голову, поклавши її на руки, дивився на стелю й собі посвистував.
— Аж стільки всього? — спитав Двоквіт.
— Зазвичай.
Двоквіт сів на своє ліжко і спробував поміркувати. Це ніяк не вдавалося, бо всі його думки були забиті драконами.
Дракони!
Ще з двох років Двоквіта полонило зображення полум’яного чудовиська з «Книги октаринових казок». Його сестра якось сказала, що таких насправді не буває, і те гірке розчарування закарбувалося в спогадах на все життя. Він тоді подумав, що коли у світі немає таких прекрасних створінь, то цей світ і половини себе не вартий. А пізніше Двоквіт став учнем завідувача клієнтурою Дев’ятьочеретина, який своїм похмурим світосприйняттям був цілковитою протилежністю драконам, та й на мрії часу не вистачало.
Але з цими драконами було щось не те. Як порівняти з його баченням, то вони здавалися занадто малими і гладкими. Дракони ж мають бути великі, зелені, незвичайного вигляду, з кігтями, і видихати вогонь... Великі, зелені і з гострими... Нараз кутиком ока Двоквіт зауважив якийсь рух, десь у дальньому, темному закутку їхньої в’язниці. Коли обернув голову — усе зникло, хоча йому і причувся якийсь невиразний звук, наче кігті по каменю шкрябонули.
— Груне, — промовив Двоквіт.
З іншого ліжка долинуло хропіння.
Двоквіт крадькома підійшов до того кутка й почав обережно розглядати каміння, на випадок, якби там виявилася таємна панель. У ту ж мить двері різко відчинилися і глухо стукнулися об стіну. Крізь них завалилося з півдесятка охоронців, які розсипалися по всій камері й опустилися на одне коліно. Їхня зброя націлилася винятково на одного Груна. Коли Двоквіт згадав про це пізніше, то відчув себе ображеним.
Грун хропів.
У приміщення чітким кроком увійшла жінка. Небагато жінок уміють карбувати крок, але ця зуміла. Вона глянула упівока на Двоквіта, якби на якийсь предмет меблів, а тоді подивилася на чоловіка на ліжку.
На ній була така ж шкіряна збруя, як і на тих драконячих вершниках, однак набагато коротша. Це та ще пишна грива золотисто-рудого волосся, що спадало аж до пояса, було її єдиною поступкою тому, що навіть на Диску вважалося за пристойність. А ще на її обличчі була задума.
Грун видав якесь булькання, перевернувся і спав далі.
Обережним рухом, немовби то був інструмент надзвичайної крихкості, жінка дістала з-за свого паска тонкий чорний кинджал і спрямувала ним прямий удар вниз.
Клинок не пройшов ще й половини траєкторії, як права рука Груна зірвалася з місця так швидко, ніби миттєво перенеслася між двома точками простору, минаючи опір повітря між ними. З глухим ляскотом вона зімкнулася на жіночому зап’ясті. Друга ж рука гарячково потяглася до меча, якого чомусь не було... Грун прокинувся.
— Гмх? — видав він, з похмурим збентеженням дивлячись на жінку. А тоді йому впали в око лучники.
— Відпусти, — сказала жінка спокійним, тихим голосом, що наче переливався діамантами. Грун повільно ослабив хапку.
Вона відступила назад, потираючи зап’ястя й поглядаючи на Груна, як ото кіт на мишачу нірку.
— Що ж, — промовила вона врешті, — ти пройшов перше випробування. Як тебе звуть, варваре?
— Кого це ти варваром називаєш? — огризнувся Грун.
— Якраз це й хотіла б довідатись.
Грун повільно полічив лучників і щось поміркував. Його плечі розслабилися.
— Я Грун із Химерії. А ти?
— Лісса Володарка Драконів.
— Ти володарка цього місця?
— Це ще буде видно. Ти схожий на найманця, Груне з Химерії. Ти б мені придався... якби пройшов мої випробування, звісно. Їх усього три. Перше ти вже пройшов.
— А які решта... — Грун замовк на мить, беззвучно ворушачи губами, аж врешті видав: — два?
— Ризикові.
— А платня?
— Висока.
— Перепрошую, — озвався Двоквіт.
— А якщо я завалю ці випробування? — спитав Грун, не звертаючи на нього уваги. Грун і Лісса чіплялися одне одного поглядами й повітря аж тремтіло від взаємного зачарування.
— Якби ти завалив перше, то був би вже мертвим. Це, можна сказати, типовий штраф.
— Ммм... послухайте, — почав Двоквіт. Лісса зиркнула на нього й ніби вперше за весь час його тут зауважила.
— Заберіть його, — спокійно мовила вона і знову повернулася до Груна.
Двоє охоронців засилили свої луки на плече, схопили Двоквіта попід лікті й підняли його. Тоді хутко вибігли з ним через двері.
— Гей, — не вщухав Двоквіт, коли вони поспішали коридором. — А де… — коли зупинилися навпроти інших дверей, — моя… — коли відчиняли ті двері, — Скриня? — Він приземлився на купі того, що колись, мабуть, було соломою. Двері з грюкотом зачинилися, а відлуння цього звуку перекрив звук засувів, що ставали на своє місце.
В іншій же камері Грун, і оком не змигнувши, вів розмову далі.
— Добре, — сказав він, — яке ж друге випробування?
— Ти маєш убити двох моїх братів.
Грун узяв це до уваги.
— Обох за раз чи одного за одним? — спитав.
— Хоч синхронно, хоч секвенційно, — відповіла Лісса.
— Га?
— Просто вбий їх, — відрубала вона.
— Добрі з них бійці, га?
— Славетні.
— А натомість за все це...?
— Одружишся зі мною і станеш володарем Змієгора.
Настала довга мовчанка. Грунові брови вигнулися в незвичному обчисленні.
— Я здобуду тебе й цю гору? — промовив він урешті.
— Так, — Лісса подивилася прямо йому в очі і її губи сіпнулися. — Оплата цілком гідна, запевняю.
Грун кинув оком на персні її руки. Камінці були великі, та ще й неймовірно рідкісні блакитно-молочні діаманти із глиноземних Мітоських басейнів. Коли він нарешті відірвав від них свій погляд, то побачив, що Лісса люто дивиться на нього.
— Ти ще вираховуєш? — скреготнула вона зубами. — Грун Варвар, який сміливо зайде в пащу Смерті?
Грун знизав плечима.
— Авжеж, — сказав він. — Єдина причина, аби зайти в пащу Смерті, то поцупити Його золоті зуби.
Він широко змахнув рукою й у ній опинилося дерев’яне ліжко. Воно кулею полетіло в лучника, а Грун залюбки подався слідом, прибиваючи ударом одного й вихоплюючи зброю в іншого. Усе скінчилося за якусь мить.
Лісса й не ворухнулася.
— Ну? — озвалася вона.
— Що «ну»? — перепитав Грун із місця бійні.
— Ти збираєшся мене вбити?
— Що? Та ні. Ні, це просто... ну, знаєш... звичка така. Просто тримаю форму. То де ті брати? — зашкірився він.
Двоквіт сидів на соломі, втупившись у темряву. Цікаво, скільки вже минуло часу? Щонайменше кілька годин, мабуть. Чи днів. А що, як уже промайнуло кілька років, а він цього просто не помітив?
Ні, треба позбутися таких думок. Він спробував думати про щось інше — траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони…
У темряві щось ледь чутно зашаруділо. На чолі Двоквіта виступили краплі поту.
Щось було у тій темниці. Щось, що видавало негучні звуки, але в цілковитому мороці здавалося величезним. Він відчував, як рухається повітря.
Піднявши руку, Двоквіт відчув мастке на дотик повітря і помітив слабкий спалах іскри, що свідчить про наявність локалізованого магічного поля. Він подумав, що зараз йому б дуже не завадило світло.
Раптом над його головою промайнув згусток полум’я і поцілив у дальню стіну. Каміння спалахнуло жаром і Двоквіт, поглянувши вгору, побачив дракона, який зайняв понад половину темниці.
«Корюся тобі, володарю», — озвався голос у його голові.
Він подивився у величезні зелені очі дракона, а в них на тлі полум’я й каміння, що потріскувало й бризкало іскрами, побачив себе. Істота була барвиста, укрита шипами, рогата й вигиниста — точнісінько як у його уяві… Справжній дракон... І хоч крила його складені, та були достатньо великими, щоби дістатися обох кінців приміщення. Зараз вони лежали у нього між пазурами.
— Коришся? — із жахом та захватом водночас мовив Двоквіт.
«Авжеж, володарю.»
Світло згасло. Двоквіт вказав тремтячим пальцем туди, де, як пам’ятав, розташовані двері, і промовив:
— Відчини!
Дракон підняв свою величезну голову. Клубок вогню пронісся знову, однак цього разу відповідно до скорочення м’язів на шиї дракона, барви полум’я блякли від помаранчевого до жовтого, від жовтого до білого і, зрештою, до світло-блакитного. У кінці струмінь полум’я став тоненьким. Там, де він торкався стіни, каміння тріскало й сипалося, а коли досягнув дверей — метал вибухнув дощем гарячих крапель.
На стінах затанцювали криві чорні тіні. Метал скипів у такому вогні, що неможливо було дивитися, а за мить двері розламалися навпіл. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилось.
Двоквіт обережно переступив через двері, які вже остигали, і оглянув коридор. Нікого немає.
Дракон пішов за ним. Важка дверна рама була незначною перешкодою на шляху велетенського звіра. Повівши плечима, він вирвав одвірок і метнув його у бік. Дракон вичікувально поглянув на Двоквіта. Його шкіра пульсувала хвилями у бажанні розгорнути крила в тісному проході.
— І як ти тільки там опинився? — запитав Двоквіт.
«Ти викликав мене, господарю.»
— Не пригадую такого.
«У своїх думках. Ти покликав мене у своїх думках», — терпляче пояснював дракон подумки.
— Хочеш сказати, я просто подумав про тебе і ось ти тут?
«Так.»
— Це якісь чари?
«Так.»
— Але я думав про драконів усе своє життя.
«Тут бар’єр між думкою та дійсністю трішки нечіткий. Я знаю лиш те, що мене не було, а коли ти подумав про мене — я з’явився. Отож, я виконуватиму твої вказівки.»
— Боже милостивий.
Саме в цей момент з-за рогу вийшов тузінь вартових. Вони спинилися роззявивши пельки. Один із вартових якось оговтався, звів арбалет і вистрелив.
Грудина дракона сколихнулася. Арбалетний болт вибухнув на спломенілі тріски, так і не долетівши до цілі. Вартові дременули геть. За долю секунди в те місце, до вони щойно стояли, поцілив клубок полум’я.
Двоквіт зі захватом подивися вгору.
— А ти вмієш літати?
«Авжеж.»
Він оглянув коридор і вирішив іти протилежним від вартових шляхом. Оскільки його місце перебування — абсолютна загадка, будь-який шлях допоможе йому розгадати її. Він просунувся повз дракона й поспішив ув обраному напрямку. Величезний звір ледве спромігся розвернутись, аби піти за володарем.